Різдвяний сюрприз

Розділ 17. Бжежніци. Мазовецьке воєводство

Бавилася снігом зима, то засипаючи польські дороги і села, то оголошуючи в своїй холодній виставі антракт і дозволяючи людям-глядачам зими лопатами помахати, та свої звичні шляхи-стежки прочистити. Знову виходив Кукутіс на узбіччя шосе, по краях якого нескінченні снігові вали тягнулися, знову озирався в бік, звідки йшов, в очікуванні хоч якогось транспорту, готового його підібрати та відвезти далі в європейську глибинку, туди, де мови змішуються.

Вчора підкинув його вперед кілометрів на сто латиш-далекобійник. З латишами Кукутісу завжди було легше – як-не-як, а мови у них родинні, хоча загальних чи схожих слів у литовській і латиській усе ж бракує, щоб бесіду підтримувати. Балакали вони тому спочатку німецькою, а коли втомилися – мовчали кожен на своїй.

Юрґіс-латиш насамперед поцікавився у Кукутіса, чи бував то у Біржаї.

– Природно, бував! – відповів йому Кукутіс. – Бував і не раз!

– Там моя сестра живе, Айва! Може, стрічали?

– Може, й стрічав! Але всіх зустрінутих не згадаєш!

Юрґіс віз цілий контейнер «Ризького бальзаму». У кабіні в бардачку навпроти сидіння Кукутіса також лежала знайома своєю формою керамічна пляшечка. Водій ввічливо запропонував супутнику сьорбнути. Мандрівник пригубив. У роті тепліше стало.

– Гарна штука! – похвалив бальзам Кукутіс. – Скільки років живу, а його смак не змінюється!

Юрґіс кивнув. Запропонував пасажирові ще випити.

– Я краще з собою візьму! – Кукутіс сунув пляшку в кишеню сірого пальта. – Будь-що взимку трапитися може!

– Атож, – погодився водій. – Взимку треба до всього бути готовим!

А потім бігли уздовж дороги снігові поля та навалені бульдозерами по узбіччях замети. Бігли, миготіли, мерехтіли під їхнє обопільне мовчання ще годинки зо дві, поки не загальмував Юрґіс на розвилці.

– Мені на Ґданськ! – сказав він. – А вам треба прямо!

Подякував мандрівник далекобійнику. Сказав йому кілька добрих слів, відпровадив поглядом звернувшую праворуч фуру і знову пригубив бальзаму. Озирнувся, огледівся. Годинника з кишені витягнув і час перевірив. Час у годиннику, на жаль, зупинився. Підкрутив його Кукутіс, і знову зацокав він, показуючи тепер уже свій власний час, що зі загальним часом нічого спільного, крім стрілок, не має. Ранній зимовий вечір наближався і навіював думки про нічліг, змушуючи Кукутіса уважніше в краєвиди вдивлятися. Ще трохи, і потемніють, наблизяться горизонти, спалахнуть лампочки у вікнах будинків, які зараз зі сніговими полями змішалися і наразі невидимі.

Але поки сталося це, як трапляється кожного сніжного дня року, встиг Кукутіс уздовж дороги не один кілометр прочалапати, а може, й усі три! Й як тільки молочні сутінки опускатися стали на білу землю, від шосе, узбіччям якого йшов Кукутіс, відшарувалася вузька асфальтована доріжка і подалася праворуч до вогників невідомого мандрівникові селища. Й як тільки ступив Кукутіс на цю дорогу, зупинився поруч «малюх» – стара італійська мікролітражка, і відчинив водій перед одноногим старим дверцята.

– До Бжежніци? – спитав.

Мандрівник не знав, як це селище називається, але в машину сів, хоч і довелося пововтузитися з негнучкою дерев’яною ногою перш, ніж дверцята з його, Кукутіса, боку зачинитися змогли.

Їхали вони хвилин із сім, і за ці миті встиг Кукутіс зігрітися і про себе трохи розповісти. Хотів було навіть на нічліг до доброго водія – старіючого ґазди років шістдесяти – напроситися, та не зробив цього. Ось якщо б вони довше їхали! А так, сім хвилин знайомства – не привід на нічліг проситися!

Біля першого ж будинку селища попросив Кукутіс зупинити машину. Вийшов. А «малюх» далі поїхав і звернув на якусь іншу, невидиму вже дорогу, що втікала праворуч від селища.

Будиночки тут були кам’яні та двоповерхові. Це Кукутіса засмутило відразу. Ті люди, що живуть у цегляних будинках, зазвичай не такі гостинні, як ті, що живуть у дерев’яних!

Вікна ближньої садиби світилися однаковим рівним жовтим світлом, немов за кожним таким вікном однакові люди жили, і все в кімнатах їхніх також було однаковим, таким само, як і в інших кімнатах цього будинку.

Пройшов Кукутіс трохи далі стежкою і побачив, що з вікон першого поверху третього в ряду будинку на сніг більше світла падає, ніж із вікон ближніх обійсть. Наблизився і побачив яскраву вітрину кав’ярні. Всередину зайшов, озирнувся. Всі столики зайняті: де двоє, де троє чолов’яг сидять і пиво цмулять. І тільки за одним столиком із келихом білого вина – молода жінка в джинсах і синьому светрі з незвично сплетеною русявою кіскою волосся. Косичка, в яку було зібране волосся з самої маківки, опускалася, затуляючи ліве вухо, майже до самого плеча. Поруч із нею – малюк років чотирьох від народження. Хлопченя на аркуші паперу кольоровими олівцями кола малює. Захоплено та зосереджено.

– Можна біля вас? – спитав Кукутіс, із цікавістю розглядаючи її незвичайну зачіску.

Жінка підняла погляд на гостя. Кивнула, не сказавши й слова.

Присів Кукутіс за стіл, озирнувся на прилавок, за яким бородатий поляк із веселими очима стояв у кухарській білій куртці. За його спиною на прикріпленому до стіни телевізорі показували без звуку футбольний матч в якійсь теплій країні. Футболісти бігали по зеленому полю, але ніхто в кав’ярні не звертав на них жодної уваги.

– Тут самому треба замовляти, – сказала жінка Кукутісу, вирішивши, що той офіціанта чекає.

– Ага, – мандрівник кивнув. – Відпочину трохи і піду замовлю!

П’ять хвилин насолоджувався Кукутіс теплом і домашнім легким гамором, сплетеним із розмов за іншими столиками, шелестінням олівців по паперу, цоканням кухлів, горняток і ложечок, які час від часу збирав бармен зі столів і складав у мийку. Але потім піднявся, підійшов до стійки. Простягнув бармену розкриту долоню зі жменею монет.

– Тут, може, є й ваші злоті? Подивіться, а раптом на горнятко чаю вистачить?

Опустив бородатий бармен погляд на монети Кукутіса. Серед старовинних англійських шилінгів і фартингів, серед панських російських гривеників і болгарських левів побачив срібний польський гріш Зиґмунта Першого. Виловив його двома пальцями зі жмені. Подивився таємниче на одноногого клієнта, немов здогадався про щось загадкове.

– Є тут польські, – прошепотів радісно. – Навіть на вечерю вистачить, не тільки на чай! Зачекайте з півгодинки, вам моя дружина приготує!..

«Що таке півгодини в житті людини, котра не вміє вмирати?!» – подумав Кукутіс і всміхнувся.

Повернувся за стіл. Покосував поглядом на молоду жінку з незвичайною кіскою, на її малюка, що тримав у руці товстий кольоровий олівець, як досвідчені бандити тримають ножа – вістрям донизу, міцно стиснувши руків’я в долоні. Малюк продовжував наповнювати аркуш паперу грубими кольоровими колами, час від часу змінюючи кольорові олівці, але не змінюючи спосіб малювання.

– А ти спробуй квадрат намалювати, – неголосно запропонував Кукутіс хлопчикові польською.

Мама малюка обернулася. Шибеник завмер, олівець вертикально спинився на папері.

– А як це? – не збагнув малюк.

– Можна? – Кукутіс узяв коричневий олівець точно так само, як тримав його хлопчик, намалював у вільному кутку аркуша квадрат і втомлено зітхнув.

– Важко, – сказав він. – Давай я спробую інакше! – Він узяв олівець пальцями, як ручку, і легко кілька разів обвів квадрат, а опісля, помінявши кілька разів олівці, зробив його різнобарвним.

Малюк із цікавістю спостерігав за пальцями старого. Потім спробував сам узяти так олівець. Було видно, що він боїться його впустити – пальці хлопчика виявилися не привченими до тримання.

– Ви, мабуть, із Білорусі? – поцікавилася молода жінка.

– Чому ви так подумали? – здивувався Кукутіс.

– У нашого сільського старости домогосподарка з Мінська, вона також усім показує, як треба правильно робити. Довго і таємно намагалася їхнього сина з шульги на правшу перевчити, поки її не змусили книгу прочитати про те, що шульга має більше шансів стати президентом Польщі, ніж правша. Тільки тоді заспокоїлася, але досі за всіма наглядає, де б не опинилася, і поради дає!

Промовляла це все жінка з кіскою цілком привітно, без жодного натяку на невдоволення.

– Ви майже вгадали, – посміхнувся Кукутіс. – Я з Литви, а Білорусь колись також була Литвою.

– Помилилася, – видихнула молодиця. – Литовці інші, вони порад не дають і нікого перевчити не намагаються.

– А ви звідки так багато про литовців і білорусів знаєте?

Жінка замислилася. Подивилася на сина – той знову водив олівцем, як ножем, по папері, намагаючись не вискакувати лінією з уже багаторазово наведених кіл із грубими різнокольоровими краями.

Молоду жінку з кіскою звали Аґнешкою. Жила вона прямо над кав’ярнею на другому поверсі, і тому майже щодня спускалася сюди посидіти і послухати гамір життя. Після недовгої паузи зізналася, що про литовців тільки чула, але нічого точного про них не знає, позаяк в їхньому селі литовців немає і раніше не було. Чула тільки, що колись давно два литовці десь недалеко звідси з неба на землю впали та розбилися на смерть. Було це якоїсь ночі минулого століття. А ось білорусів бачила чимало, бачила і росіян із українцями, і навіть одного іспанця, у котрого машина якраз поруч із їхнім селом поламалася і тому довелося йому три дні у них жити.

Сіпнувся Кукутіс, почувши про двох литовців, котрі впали з неба. Згадав ту ніч, коли вони до Каунаса не долетіли. Згадав, як сам із десятками тисяч інших чекав їх із ранку на Каунаському летовищі. Але більше згадувати не став. Відволікся.

Дружина бармена зайшла в кав’ярню в синій довгій сукні зі зав’язаним поверх сукні білим фартухом. У руках несла тацю з великою глиняною мискою, над якою здіймалася пара. Галас розмов у кав’ярні стих, всі на неї гляділи, як вона до Кукутіса підходила, як перед ним миску ставила і ніж із виделкою, загорнуті в паперову серветку, клала. На круглому обличчі молодиці світилася така свіжа посмішка, яку Кукутіс раніше на старовинних рекламних листівках різних готелів бачив.

– Смачного! – видихнула оксамитово дружина бармена і тут же відійшла, не обертаючись до гостя спиною, до дверей.

Приголомшливо соковитий запах свіжозапеченої рульки наполегливо кликав Кукутіса опустити погляд вниз, на миску. Але він витримав випробування запахом свинячої ніжки й опустив свій погляд на їжу, тільки коли дружина господаря кнайпи кивнула на прощання та вийшла.

Свиняча ніжка з рум’яною скоринкою лежала на боці в оточенні печеної картоплі та печеного пастернаку, додаючи солодкості і в так багатий аромат цієї панської страви.

Кукутіс зазвичай не звертав особливої уваги на їжу, та цього разу пожвавився, підбадьорився в очікуванні трапези. Краєм вуха почув, як малюк за столом перестав водити олівцем по папері. Краєм ока помітив, що вся увага малюка тепер була прикута до свинячої ніжки, над якою здіймалася ароматна пара. Немов дітвак готувався намалювати цю ніжку. Мама хлопчика також заворожено дивилася на глиняну миску Кукутіса.

Мандрівник розгорнув серветку, взяв у руки виделку та ніж, відрізав шматочок м’яса і відправив собі до рота. Скільки разів він уже в житті ласував запеченої рулькою, але щоразу нова рулька здавалася йому найсмачнішою з усіх раніше з’їдених. Ось і зараз це відчуття мало не налякало його: адже найсмачніше людина зазвичай їсть перед смертю. Після смерті вже нічого смачного бути не може. Але думки Кукутіса про смерть і їжу хоч і з’являлися в голові час від часу, але ніколи не змушували його похмурніти чи лякатися. Кукутіс уже поховав тисячі знайомих і незнайомих людей, звикся з особливістю свого життя, що іноді викликала досаду – зі своїм тимчасовим чи постійним безсмертям. Він просто не вмів умирати. Ні батьки його, ні сусіди батьків, ні саме життя його цьому не навчили. Інші навколо вміли вмирати. Надходив час, і вони лягали на тапчан або в ліжко, кликали до себе друзів і рідних попрощатися, промовляли настанови та побажання з поділу їхнього майна, якщо таке у них було, а потім спокійно заплющували очі й помирали. Дехто, звісно, помирав не в ліжку і без прощальних слів, як ті двоє, Дарюс і Гіренас, котрі впали на землю теперішньої Польщі в часи, коли господарювали там німці, замість того, щоб приземлитися в Литві, де на них чекала вся країна, що зібралася ще з вечора і до ранку марно виглядала вогники літака в чорному небі.

Нерухомість малюка, що не зводив з рульки маленьких своїх оченят, відвернула Кукутіса й оживила його думки, змусивши забути про смерть і вмирання. Мандрівник відрізав шматочок свинячої ніжки і, наштрикнувши на виделку, простягнув хлопчикові. Той узяв пальчиками шматочок м’яса і підніс до рота, але одразу їсти не став. Мабуть, йому сподобався теплий запах свинини. А Кукутісу сподобалося, як хлопчисько акуратно затиснув подушечками трьох пальчиків шматочок м’яса – саме так, як треба тримати олівець чи ручку.

– Молодець, – сказав малюкові Кукутіс. – Добре м’ясо тримаєш!

Малий сам придивився до своїх пальців. Потім поводив довгим шматочком м’яса над папером, уявляючи, що тримає в руках олівець, а потім не втримався і відправив свинину до рота.

Запропонував Кукутіс шматочок свинини і його мамі, але та, всупереч своєму погляду, що показував до м’ясної смакоти найкращі почуття, відмовилася від частування. Правда, після цього так глянула на свого сина, що допетрав Кукутіс: відмовляється вона від м’яса на користь хлопчика. І тоді відрізав мандрівник ще шматок свинини та простягнув на виделці малюкові.

– Ви не знаєте, де тут у вас переночувати можна? – спитав Кукутіс Аґнешку, закінчивши трапезу, розділену з малюком, ім’я якого він і досі не знав.

– Гадаю, що Марек із Ядвігою, – вона кивнула на власника генделика, – вас поселять на ніч. А якщо бажаєте, можете у нас переночувати. У нас просторіше. А вони з двома дітьми живуть. До того ж у дальньому під’їзді.

– Тоді я краще у вас, – кивнув вдячно Кукутіс.

Уранці, коли Кукутіс прокинувся на вузькій канапі в досить просторій кухні, за вікном ще панувала темрява. У квартирі було тихо, хоча перед тим, як розклепити повіки, крізь знесилений під ранок сон, чув мандрівник кроки, поскрипування дверей і брязкіт посуду. Цікавість до точного часу Кукутіс вважав забавою молодих і смертних. Тому навіть неточний час його не цікавив, тому кишеньковий годинник, циферблат якого захищала кругла накривка з вензелями і написом німецькою «Повертайся з перемогою!», так і залишився у кишені пальта, що висів у коридорі.

Сівши на тапчані, Кукутіс дістав з-під нього свою дерев’яну ногу з причіпними ремінцями. Прикріпив її надійно до культі, після чого натягнув холошу спочатку на дерев’яну ногу, а потім і здорову в ліву штанину просунув. Пововтузився звично, підтягуючи штани вгору, застебнув всі ґудзики на них і зав’язав мотузяний пояс. Тільки після цього озирнувся і помітив у темряві на кухонному столику, що під віконцем стояв, два банячки і білий прямокутник паперу, придавлений круглою скляною сільничкою.

«На роботу пішла, чи що?!» – подумав про господиню.

Ввімкнув світло, пересів на стілець, взяв у руки записку.

«Даруйте, що так вийшло, – писала господиня квартири акуратним шкільним почерком. – Я подумала, що вам усе одно добре б відпочити з дороги, тому залишаю вас у квартирі зі Сташеком до вечора. Мені давно треба було в місто з’їздити за покупками – одяг синові купити, та й мені також. Від нас до міста – дві години, і назад дві години. Раніше вечері не повернуся, але на вечерю привезу щось. Не сердьтеся! Відпочивайте. Сташеку і вам я на сніданок млинці в банячку залишила. На обід у холодильнику журек є і вінегрет. Аґнешка».

– Підступні в Польщі жінки! – прошепотів, усміхнувшись, мандрівник. – Не встигнеш у неї заночувати, а на ранок тебе вже відповідальним за дитину роблять! Гаразд!..

Вийшов із кухні, зазирнув за наступні двері – там, у кімнаті трохи більшого розміру, ніж кухня, на тапчані спав, сопучи уві сні застудженим носом, хлопчисько. Ліворуч – застелене залізне ліжко, праворуч під вікном – письмовий стіл.

«Сташек, отже», – подумав Кукутіс, акуратно замикаючи за собою двері перед тим, як повернутися до кухні.

За вікном уже світлішало, коли двері в кухню відчинилися і сонний хлопчик у піжамі звично пройшов до столу і сів на табуретку.

– Ну, привіт, – сказав йому польською Кукутіс. – Будемо снідати?

Сташек, не здивувавшись присутності гостя, кивнув.

Кукутіс поклав на тарілку хлопчика круглий млинець, полив його полуничним варенням. Сташек провів пальчиком по краю тарілки, немов перевіряючи її на круглість – на обличчі у нього з’явилася посмішка. Ранкова сонливість полишила хлопчика. Зіскочивши з табуретки, він проляскотів голими п’ятами по лінолеуму підлоги до кухонної тумбочки, витягнув зі шухляди два ножі та дві виделки і повернувся за стіл. Однак взявши в руки ніж і виделку, завмер нерішуче, не зводячи очей із червоної плями варення.

– Знаєш що, – звернувся до нього Кукутіс. – Я тобі відкрию одну таємницю, яка потім у житті не раз допоможе! Хочеш?

Сташек кивнув.

– Усе, що можна скрутити в рульку, треба обов’язково скручувати! І їжу, й одяг. Їжа так легше в рот проходить, а одяг так легше із собою возити. Ось дивись!

І він, розмазавши варення по всьому своєму млинцю, скрутив його в «сигару», взяв у руку і відкусив кінчик.

Сташек опустив виделку і ніж на стіл і почав зосереджено скручувати в рурку свій млинець.

– Молодець! – похвалив його мандрівник. – У тебе з першого разу вийшло!!!

Розділ 18. Париж

Якщо заткнути вуха музикою й увімкнути в смартфоні пісеньку про парасольку Ріанни, то жодних неприємних відчуттів легкий зимовий паризький дощик не дасть. Парасолька не потрібна. Адже її треба нести над собою. А у Барбі і так руки зайняті – однією рукою штовхати візочок із чужою дитиною не зручно. До того ж до поручня візочка прив’язаний повідець із сенбернаром. Кличка у собаки зовсім людська і, до того ж, аж надто французька – Франсуа. І господарі – французи. Сюзанн і Режис. Правда, Режиса Барбора бачила тільки раз. Коли його дружина Сюзанн завела Барбору в коридор їхнього помешкання на рю де ля Вілетт. Завела й одразу ж познайомила і з чоловіком, і з їхнім собакою. Сказала, що Франсуа – спокійний і нікуди її під час прогулянок тягти не буде. І боятися його не треба, хоч він і великий.

– А чому ви оголошення англійською написали? Я думала, що ви також іноземці! – здивувалася тоді Барбі, втямивши, що перед нею справжні французи, хоч і чудово розмовляють англійською.

Сюзанн всміхнулася, почувши запитання.

– Ми писали французькою, і до нас одна за одною на це оголошення припленталися три бабусі, котрі живуть по сусідству. Балакучі та самотні, й у кожної вдома свій маленький песик. Франсуа на них справив відчутне враження. Одна, побачивши сенбернара, навіть за серце хапалася! Добре, що хоч лікаря не довелося викликати. Тому вирішили найняти когось із мігрантів. Мігранти завжди молодші і роботи не бояться!

Авжеж, Сюзанн саме так і сказала тоді про мігрантів. Барбора, пригадавши ту розмову, всміхнулася і трохи сповільнила крок. Зупинилася біля галявинки, на якій уже кілька разів бачила групу, що займається йогою під керівництвом мініатюрної китаянки. Цього разу йогів у парку Бут-Шомон не було. Мабуть, через дощ. Однак погода явно не заважала десяткам, якщо не сотням дідусів і бабусь вештатися алеями з собаками і без. Погода не заважала і десяткам молодих матусь штовхати поперед себе візочки з дитинчатами точно так само, як штовхала свій Барбора.

«Може, і вони ніякі не матусі?!» – подумала вона.

І продовжила свій шлях. Побачила ліворуч від алеї явно штучну гору над штучним озером. А на його поверхні – море качок.

Сенбернар статечно йшов праворуч, немов охороняв візочок із сплячою дитиною. Пес виявився настільки слухняним і тямущим, що в якийсь момент Барбора і сама уявила себе господинею такого же великого та поступливого собаки, тільки в майбутньому, коли у них буде своя квартира і свій власний малюк!

Дощик посилився, і дівчина мимоволі пришвидшила крок. Попрямувала до виходу з парку. Вже вийшовши за металеву огорожу, зупинилася. Будинки, що виходили до парку, вже засвітили свої очі-вікна. Вуличні ліхтарі віддзеркалювалися в мокрому асфальті тротуарів. І скляні двері кав’ярні на розі, відчиняючись і зачиняючись, бавилися зі світлом найближчого ліхтаря. До повернення малюка батькам залишалося близько години. До повернення собаки господарям – трохи менше. Можна буде спочатку віддати собаку, а потім і дитину. Малюк зараз прокинеться і зарюмсає. На цей випадок його вже чекає пляшечка з молочною сумішшю.

Зайшовши до кав’ярні, Барбора відразу ж подалася до столика біля вікна. Відсунула дерев’яний вішак із червоним плащем, що перепинив їй шлях, аби втиснути між ним і столом візочок. Сенбернар спокійно ліг на підлогу. Бармен вийшов з-за стійки.

– Мадам? – спитав він.

Дівчина витягла з вух навушники і засунула їх у кишеню куртки до смартфона. Попросила коньяку і дуже вчасно кашлянула. Бармен схвально кивнув.

Малюк запхинькав. Немов відчув, що зараз його точно почують.

Довелося підняти дитину акуратно з візочка. Теплий синій комбінезончик, застебнутий на блискавку, приховував її майже повністю. Дівчина вийняла хлопчика з комбінезона. Зазирнула в сонне розпашіле личко.

– Ну що, Валіде? Їсти хочеш? – спитала, вкладаючи його на колінах так, аби головка лягла на внутрішній вигин ліктя. Дала йому пляшечку із сумішшю.

Пригубила коньяку, принесеного барменом, і перший маленький ковточок ніби повернув її, Барбору, собі самій. Думки й уривки минулих розмов відсунулися на другий план. А на першому залишилася вона сама в теплій і затишній кав’ярні. Але ж тільки-но їй було холодно та вогко. Тільки-но вона відсувала вішак із червоним плащем, що належить, мабуть, жінці з короткою старомодною зачіскою, котра сидить через столик від неї. Перед жінкою – келих вина і попільничка. У руці – цигарка. А хіба в європейських кав’ярнях можна диміти?! Барбора усміхнулася, відчуваючи, як розслабилася від зовсім дещиці коньяку. На жінці – червоний светр. А волосся, здається, пофарбоване. Сиве, пофарбоване в такий попелястий колір, який немов підказує, що воно під фарбою все одно сиве.

Бармен вибрався з-за стійки до дверей, відчинив, впускаючи всередину ще один візочок! Його штовхала худенька кучерява чорнявка у фіолетовій утепленій куртці з каптуром. Разом із візочком і брюнеткою в кав’ярню забігла брунатна такса, також одягнена в фіолетову тілогрійку на блискавці. Тілогрійка була з того ж матеріалу, що і куртка господині. Чорнявка озирнулася на всі боки, зупинивши свій гостренький погляд на Барборі, а потім, відсунувши з дороги два стільця, підкотила свій візочок до сусіднього з Барборою столика. Кивнула усміхнено новій сусідці, зняла курточку і, переступивши через сенбернара, повісила її на дерев’яний ріг вішака. Залишилася у синій вовняній кофтині, застебнутій на великі ґудзики.

– Il fait froid^[15], – сказала вона, ще раз усміхнувшись.

– Pas Français, – Барбора розвела руками. – English!

– Холодно, – молода жінка легко перейшла на англійську. – Тут завжди взимку гидко, і дощ щодня!

Литовка кивнула.

Брюнетка весело гукнула щось бармену і той за хвилину приніс їй горнятко кави і склянку мінералки з м’ятним сиропом. М’ятний аромат дотягнувся до носика Барбори і вона, немов захищаючись від нього, інстинктивно підняла до рота келих із коньяком.

– Ви з Англії? – спитала брюнетка, знову обернувшись до Барбори.

– Ні. З Литви. А ви?

– Я звідси, з Бельвіля. Народилася в Алжирі, але виросла тут!

Брюнетку звали Айша і вона раз по раз споглядала на лежачу біля своїх ніг таксу в фіолетовій тілогрійці. Песик махав хвостиком, не зводячи очей із сенбернара. А той, розлігшись перед візочком Валіда, також дивився на таксу, але якось ледаче та байдуже.

Порожня пластмасова пляшка з-під молочної суміші випала з рученят малюка, грюкнулася об дерев’яну підлогу і покотилася до морди сенбернара. Валід знову заснув, і Барбора поклала його у візочок.

– Скільки йому? – спитала Айша.

– Сім місяців.

– Моєму тільки чотири, – вона з любов’ю озирнулася на свій візочок. – Ви сюди з чоловіком приїхали?

Барбора кивнула.

– Він роботу знайшов?

– Він – клоун, – на обличчі Барбори сама по собі виникла іронічна посмішка.

– Мій також клоун! – критично вимовила брюнетка. – Пропонували йому хорошу роботу в універмазі, а він у таксисти поліз. Тепер його ні вдень удома немає, ні вночі!

– Ні, мій справдешній клоун, – Барбора поквапилася виправити двозначність. – Актор-аматор. Він у Вільнюсі в рекламних акціях працював, а тут наразі тільки на вулиці… А на вулиці багато не збереш. Ось якби він французьку вивчив!

– Справжній клоун? – Кругленькі очі Айши спалахнули щирим зацікавленням. – Він ходить на «Марші де клуні»?

– Куди? – перепитала Барбора. – На ринок клоунів?

– Ну, так, – закивала Айша. – Мені розповідали, що коли їх багато, вони дуже смішні!

– А де цей ринок?

– Десь на рю де Севр, біля університетської лікарні!

– Рю де Севр, – повторила Барбі, намагаючись запам’ятати назву вулиці.

Озирнулася на бармена, попросила кави.

За вікнами кав’ярні звідкілясь засяяло сонце. Неяскраве і, мабуть, потомлене від повсякденної боротьби із хмарами, які не давали йому досвічувати до землі та людей.

Вони обидві – Айша та Барбі – обернулися, помітивши проміння, що потрапило всередину кав’ярні. Айша витягла жменю дріб’язку та виклала дрібними монетами біля горнятка оплату за каву.

– Даруйте, а це ваша дитина? – обережно запитала Барбі, кивнувши на візочок.

– Ага, – на ходу кинула Айша, знімаючи з вішака свою фіолетову куртку.

– І пес ваш?

– Звісно, – кучерява брюнетка засміялася. – А це що, не ваш собака? – кивнула вона на сенбернара.

Барбі заперечно похитала головою.

– Ще побачимося, – привітно промовила Айша і, розвернувши візочок із малюком, що проспав усю їхню з Барборою балачку, посунула її до дверей. Такса побігла вслід, проводжаючи трохи здивованим поглядом сенбернара, що все ще лежав на підлозі й опустив велику та лагідну морду повз лапи на правий бік.

– Рю де Севр, – ще раз повторила Барбора і собі почала лічити витягнутий із кишені куртки дріб’язок.