Kitabı oxu: «Polus Coeli, або Ялгобра Рутеніка. Украинский оригинал»

© Артемий Ладознь, 2020

ISBN 978-5-0051-2558-3

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Polus Coeli, або Ялгобра Рутеніка

Зобралось було елітство

Злегка впитись, ще й злягтись—

Вшист зепсуто файним містом:

Ся вбрусило на Всесвіть!..

Вірте чи ні, а все почалось саме так: містечко постало Всесвітом, нехтуючи статуси столиць та розмаями континентів! Звісно, тим і скінчилось. Коли то взагалі сумісне з кінцем чогось… Гори понизились, доли піднялись: еліта пильних світу сього з «живих підручників» перетворилась на матеріал та ввідні дані, сировину й деревину, hyle & xylos, та мають шанс ожити через преображення, путь до себе, цілення до цілості…

Сакраментальна заповідь амбітному письменникові – писати лише у разі неспроможності «не коїти того з собою» (та читачем, що з ним кортить неодмінно поділитись чимсь невблаганно страшним, утім розрадою просякнутим) – доведеться переінакшити, адресуючи парафраз читачеві: як спроможетесь, не читайте цієї книги! Надто – її остатньої частини. То чим навіяно отой острах? Іронічно, задля осягнення того, доведеться… таки прочитати. Здаватиметься подекуди, що занурення дедалі важче, та й винагорода рясна не забариться! Тоді зобачить допитливий спостерігач, як фактажна лінія Меридіану Чарна града викриває наявність цілого простору понад Polis Celaniensis; самий же він із цятки сягає полюса, височіні світлої, всесвіту Рутеніки та її метафізичної Ялґобри. Фест же тезоіменний явить убрус свята справжнього, невідчужуваного, котре всередині кожного (званого), коли є ціле усередині всіх (обраних). Самозвані ж та самообрані матимуть нагоду для чи не остатньої рефлексії, безкровно-чорнильної покути, зцільнення замість «інтегральної» марноти, внутрішньо-зяючої чорноти…

Та ж ми не звірі, і воліємо скоротити спудейові труд, виокремивши основне-хоснівне: потрібною, конче потрібною є… бій-пря. Війна сутнісна, метафізична, сокровенна – як вихід з бійні громадянської. Джігад глибинний задля уникнення криваво-поверхневого, борня горня замість ницого нищення, détente як альтернатива атентатові. Так або ніяк; всі – або ніхто. Бо світом та віком сим правлять не карма (детектуйте у наступній грі, як згадаєте себе у минулій), не каузальність (спільноти інтерактивно-складніші за квантову динаміку), навіть не закони ньютонові, а взаємність – невблаганна та наймилостивіша. Аби виграти битву, потрібно не нарощувати ресурсну мобілізацію (то призведе до ескалаторної симетрії) а, навпаки, скорочувати, – переходом до іншої модальності. Дарувати буття, аби мати буття. Визнавати свободу, бо самим забракне: навколішкування клякне д-цабаня!

Між світлом буття та пітьмою небуття пролягає сіра зона іррелевантної невизначеності, область умовно-престижної нікчемності. Яскравість її строката ледь-кедь межує з глибиною. Індивідуальність її не має спільної части з особистістю та її спромогами, а відтак не вирізняється природою від натовпості. Як не ворогують її природна літеплота з кон’юнктурною пасіонарністю, ледве-що знайомою з візіонарністю. Тих, що обрали нікчемність, марно зголошувати до достоїнства: гідність вони вбачають у належності до елітно-уніформного, модньо-інклюзивного та ворожого до всього, що йме Основу.

Ця земля, з її політичними меридіанами та цивілізаційними паралелями, має своїх героїв. Та їх або забули, або не знають; їх або зраджено, або ж не народжено. Хто ж вони?

А чи не «вондурував» вельмишановний читач, з чого то філософи в нас не вельми у чести? Маю до того гіпотезу: бо зашановано в нас… сучліт. Саме так. Адже є, скажімо, неоліт, а є – СучЛіт. Зі своїми мамонтами та динозаврами, людиноподібними мавпами та хамелеонами, плазунами й одноклітинними, своєю компактною та по-ніцшеанську циклічною хронолоґією з одвічним повторенням коханих чорних міфів. Гаразд, вмовили: мітів, мютів, митів чи як там ще заманеться черговій комісії адаптувати грецьке слово mythos, хай їм грець! Ніколи ні Сковорода (хоч би його «сродна праця» передувала смітовій «невидимій руці»), ані Лариса Косач (попри потуги догодити «свідомій» матері) не посядуть чільного місця вперед сліпих «провідників» (та не кобзарів), аж допоки «інтегральний» націоналізм є останній бастіон «щирої» ідентифікації, приватно-правдивого ґештальту, еталоном для наслідування, апофатичним мірилом-правилом зради. Чого чи кого? Всіх – усіма. Адже побоювання здоймається не актами підступного інакомислення, а ще хоробрішою та хоробливішою схильністю до мислення як такого. Що воно не буває некритичнім, тож і епітет «творче» тут виступатиме не апологією, а радше обтяженням, додатковим «левериджем» сумління. Судом у собі. По кім цілінґаня, Цильу? Творчий єс – циж не смієш не мислити. Зрадив справжні питання та зрікся зусиль – відтак не можеш волати за «суцільну зраду». Наплював на мисль та сумління як ґранд-цінноти, відповідно стули пельку щодо цінностей, а заразом припини соромітницьке-безпековий ексГіБіціонізм під личиною патріотизації й боротьби з ГеБнею.

Навряд чи можна сучліт охрестити хрестом. Радше то карма. Приреченість філологів до відчуття покликання писати, журналістів – до заперечення необхідності знати будь-що за презумпції всезнання та всеправоти. Амбіції, нагнічені самою лиш фаховою належністю. Десь подібно до того, як релігійна чи регіональна ідентичності подекуди спонукають людей бути радикалами поверхневими, бунтівниками позасенсовними та хамами «інтеліґєнтстуйонцими» саме через інерцію, момент сили (а радше – знепотентовність до більшого) та успадкування концепції чи перцепції гідності як глузування з совісті й гідності інших, як унеможливлення Іншого-Гідного, як ототожнення інакшости з екзистенційною загрозою. Коли «від духовності нудить», і саме чистота розуму, а не нерозбірливість у стосунках, осміюється як чорнота. Коли біснування є сума існування.

Та побутує рід «мучеництва розуму», котрий вже точно не є ані хрестом, ані кармою. Швидше – самодіаґностуванням. Коли заклик плеснути склянку ворогові в обличчя, аби дочекатись реакції та довести тавтологічну ворожість, має ознаки ескалаторного самоствердження. Антецедент стає консеквентом, інваріантно-тотожно вдаючи ката жертвою.

Римуючи передмовою бекґраундовою

Перемикаючи клавіатуру межи «мовою найавтохтоннішою» й «лайкою окупантською» та помічаючи забагато непроханих паралелей, орґанізатори (хости, або гости) volens-nolens помічали присутність у меню текстового редактора (наразі не ліцензованого та й давно вже не апґрадованого) ще однієї з мов достатньо давніх, аби іґнорувати можливість використати таку заради кодифікації гостей. Отже, окрім імення власного (мабуть дещо піднесеного та стилізованого з метою сиґналізувати безупинного поступу вперед), кожен з наратовних отримає й нові імення – звісно, винятково задля «меддльування» у підступні пляни аґресора. (Пильний читач помітить, що ми дозволятимемо собі так само вільно перемикати між стандартами та «диялєктами» мови, давнішої за пракріті й настільки ж далекої від стандартизації, що втім не заважатиме суворим та безапеляційним вирокам численних комісій та інститутів нацпам’яті).

Коли ж бува комусь видаватиметься, що найменування нашого оповідання (див. Лексикон прикінцевий) відсилає до кодових імень Пауля Целана чи то пак Паула Коельа-урфатера-допотеріанського-магікореаліз/у/мА-клубного (перепрошуємо за франкову демотику купюрових взірців), то повсякчасність зазвичай відповідає на це непросте питання майстерніше за сучасність.

Отож, дійові особи:

Європєєнко (Гюбро-Жебрий), же також фігуруватиме як Рофе Леха («зціли-ся/ідол-для-себе/нарцис»); славетний тим, як спочатку надурив аґресора, «зворушивши» на декілька премій за відданість традиціям мовленнєво-мисленнєвого окупування та згодом, облишивши родину напризволяще, втік з окупованих земель задля поробляти євроремонт у колисці усіх прадавніх наративів.

Бойчишен (Вуйків), відомий відтепер як Бейт Сміхот-ве-Хохмот (або Самех ди Змарей): здобувши, як більшість несвідомих діячів, перший фах з окупантських літератури та мови (та згодом заперечуючи будь-який стосунок до такої не лишень себе, а й постатей на «ґ’штальт фон Тшехофф унд цу Тольстой»), свою роль вбачає у тім, аби розважати натовп редагуванням не вельми писемних письменників – конвертів з окупованого бекґраунду – й удавати первісно-цнотливу необізнаність щодо існування інших стандартів мовлення окрім дияспорсько-придихального, водночас розуміючи їдеял полікультуральності у сенсі перехідної північнозахідноеуропськости (себто, полону полонізмів як суми рідномов’я, а чи, на край, /йо/кунд-еровості із елементами замовчування реакції на таку та її різновиди з боку вочевидь акцидентальних нобелевських призерів як-от Юсеф «Бро» Бродський, котрий недогляд ще доведеться покомпенсувати ретельнішим відбором гостей).

Шерпа-Серпанкова (відтепер Кере-лоКтов): зайнята, ята, займана та обіймана-проята експериментами у ототожненні чуттєвості та рідноавтентичності, а втім ставиться до власних експериментів йокундне (зокрема – до практичних).

Нєпрімірєнцев (Мор Ейфо-Енпо) поклав життя на те, аби «мовою окупації» дорівняти будь-яку присутність у культурному просторі альтернативно-ліберального (щодо домінантного) дискурсу до загрози демократії (звісно, у версії того ж таки «все терплячого» мейнстрим-нарративу as befitting Intransigentsia).

Undrucklich-Entdrueckig (не отримав кодової назви, адже Дерх чи Драш пасують «му не краще за свої ейн-заперечення, навіть коли самий вбачає себе Urdruck): підсумок свого доробку, філософії та просвітницької місії висловив у заклику до всіх щирих патріотів продовжити «славетну леґацію» еміґрування у перших лавах, наводнення Заходу своєю присутністю та натхненного повчання звідти всіх «лохів», що мали необачність залишитись.

Тра Прадаса (буде знаний як Таур Пардес: на одміну від книгарів ніцнетямущих, хоч плутає бринзов-будзем попри заявлене рідноріччя, бодай замислюється над речами тонкими та малохимерними, що з них кепкувати кепське; не раче-бо мирночолий чолов’яга подібної ржини, на відміну від феркертів смислу та первертнів (sic!) розуму, курфюрстів штучності й еорлів стебу, кмітливих тіунів Кліки та гонорових закупів клюбних чеснот).

Присутня також діва Кліть (Ткель улаПарес), що, за версією Езруха (Езра ди Кльуш-крайот), періодично розквітає та звітує за причини в повіршованих модусах, котрі можна зчитати по-сороміцькому, а можливо – цілком без еківоків. Те саме, як видається, стосуватиметься й її пойменування.

Зрештою, вимальовується також участь декого або декількох аґоністів, що вони, наче постать о трьох головах, а чи гай, що не розпорошується на окремішні деревця, губляться поміж споріднених імен: Ляк Вададей-Докумара (Дакик дійШіва), Лабко Дряг-Дранг (аль-муМудресе) та Драй Лубок (Бе’ел Лейб). Навіть припускаючи теоретичну неспорідненість бодай двох із перелічених, їхнє унікальне та індивідуальне існування дещо суперечить правилам диференціації ринкової, або сприйманої, вартості на фазі «червоно-океанічного» перенасичення ринку сурогатами, окрім хіба же випадків «жорсткого бандлінґу», а чи то ледь прихованого емулювання брендів. Так чи так, ми надали їм кодових імен, що стануть у пригоді на період пошуку гідних сегментів та ніш. Себто – і то стосується решти – на шляху кропіткого та тривалого шукання справжніх питань, що не передбачають (терплять, дарують) буцімто-відповідей.

Дещо непрямо, по-через характери півхарактерників, присутній там само є Шатан (aka Негустан). А у версіях редукування поезій до римовки «мовою не окупантською» – й Ратлер (Reichlos, або Кеб Хаблот).

Головними героями, цілком артикульовано та дещо підспудно, виступатимуть Целанів дух (не обов’язково персональний) та сучлітів подув. Останній, зокрема, репрезентовано Елітістю, чи Елітощами.

Сутності підлягатимуть викриттю…

Спершу відмовімось од використання кліше на кшталт «прочиняти» та «виснувати» – сього джентльменського набору гуманітарія, що покликаний слугувати ознакою належності та знаком якості у клюбі необов’язкових гуманітаріїв – ґєніїв недомислення та недобудови, що шукають наслідувати Леонардо бодай у цім театрі тіней, подіб, симптомів.

Додатковою ж конвенцією, такою собі лемою та гіпотезою, що потребуватиме доведення та може виявитись однією з центральних теорем дискурсу, буде наступна. Схожість найбільш придатних чи менш доречних термінів з «окупантськими» (надалі се та інше вживатиметься без лапок) еквівалентами не тотожно окупації чи колаборації, не вимагає міграції чи концептуального вигнання-пересуву-фільтрації, і може саме по собі виявитись жаданою руїною небезпечної ілюзії, що явить життя для справжніх альтернатив та їхнього різноманіття або взаємодії як запоруки їх самопідсиленого буття.

Упереджаючи епізод перший: «Йой, не-не…»

Зліт розпочався інтерв’юванням Бойківа (аж ніяк не Бойкова! тож випадок Львова заметімо під килимок) з новою надією на порозуміння Сходу з Заходом (варіант на «-ід-» лунає однаково небезсумнівно), а саме із кобзарем Європєєнком. Чому ж – «кобзарем»? Якщо вірити доповідачеві, навіть прочитавши кубокілометр сучліту мовою неокупантською, однаково не спромігся не те що забалакати нев – навіть почати розуміти її. Аж доки не грянули події не такі віддалені, коли гідність забила ключем та струмом настільки потужним, що окупантські бригади ремонтників мали клопіт, накладаючи муфти на горло пісні та заплати на шляхопроводи свідомості.

Втім, скидається, й тоді не збагнув новопробуджений, як жеж ото мовиться та балякається. Просто ані слова! І то – попри жертви у вигляді полишеної сім’ї (що відмовлялись вважати лінґву-франка чужинською, невимовну ж франкову – умовно-рідною). Попри наявність вищої гуманітарної освіти, чи ж принаймні дипльому філолоха, котрий мав би був якось змусити та змотивувати до опанування критичного кола дисциплін. Бодай як учиться західносусідня-умовносоюзна у разі потреби погнути спину у кав’ярнях на мийці посуду, а чи західновіддалені-умовнонейтральні – задля єврочайових у демократичних дупомийнях. Стурбований читач вже міг би просякти підозрою щодо ментального стану окремих переселенців, що більший шмат співбесіди приділяють бідканню за свою теорію граничної неспроможності в обраній галузі (що направду мало би спонукати до пошуку альтернатив). Та ж до чого тут геополітика чи плач ярославен від маестрів ліричного жанру? – чудуватиме суворий арбітр, втім не маючи цілковитої рації. Бо людина спромоглася до найбільшого: творчо роздути із власного драматичного кейсу трагедію вселенського масштабу у геть інакшому розтині.

Як же Вам, друже Целан, спромоглося опанувати вільно й окупантські разом з автохтонними, не скаржачись на засилля зсередини черепної скроні чи черевної зони? А втім, кризи ідентичності не уникли й такі. Та й хто не зрікався рідно-особистого задля престижнішого клюбного? Хіба той-таки Франко не микався межи слов’янофільством та німецькістю, безвідносно від того, чи обернеться тутешня звичка зватись іменами «руські люде», «руські женщини» концтаборним (зокрема згодом – медійним) стимулюванням на користь недо- та навіть антируськості як такого собі пререквізиту приватної деокупації, знерабіння, ent-Sowjetisierung?

Стривайте! На суді з прогресивними максималістами як присяжними обвинувачувані чи підозрювані з обох боків можуть заперечити: ніхто-бо «го не неволив, не силував, не спонукав до вивчення жодної з неавтохтонних даній місцині мов. Трішечки міркувань престижу, дещиця нетворкінґа з оточенням, що чавить морально – оце й маєте:

 
Катували, мордували кляті окупанти:
Ріст кар’єрний обіцяли диялєктиканти!
Гой-гой, катували,
Гей-гей, мордували,
Гай-гай, підкупали…
Каяття хто ма?
Геть інакше – принципові братчики з гаєчку:
Страчували-ґвалтували вчительок статечних
Гей-гу, ґвалтували
Гай, так заповідали
Гой, ще й пісень співали
Каяття-бо зась…
 

Ця коломийка в якусь мить навіть зазнала візуалізації. Хоч як дивно – у вигляді акторів шатанівського Унтернету, а саме Лісєїча з улесливо-люб’язного «Центру» та Вольфа з далекої та невблаганно, несамовито рідної й неподільно автентичної периферії. Крайньої країни, краю крайнот. Чи не має ця дихотомія тону самопояснення та самовідтворення? А феномен кобзаревих щоденників, приватних розмов із собов, писаних зненацька лінгвою окупації, як власне й невоління полишити лігво окупанта («а я – тут загину…») – чи легко пояснити поза відступом від зромантизованого анекдоту, зречення поапокрифованого наративу, зради профанного погляду на речі глибинні? І як же легко заступити тендітну лінію мудрості, помінявши місцями чорне та біле: таврувати людей свобідних та самобутніх як пристосуванців та рабів, екзальтованих ж обивателів та безвідповідальних мрійників, добровільних креоле-служок покласти за еталон жертовності – і то винятково через тавтологійну нетотожність двох, чи несхильність пасіонаріїв, осліплених власною тупістю (або ж пасткову зачарованість їхньої пастви їхньою ж тупою непримиримістю), до емпатії.

Але ж чи належить уся ця багнюка важеликів та пристрастеньок – усього цього міщанського неподобства марноти й марнославства, що його зневажали одвічні вигнанці та «безрідні негідники» штибу Германа Гессе й Пауля Целана, та котрий обожнює нова бюргерська інтеліґєнція – чи ладна примірятись до перших, ще й завідомо засуджуючи за апріорну невідповідність, делінквентність за визначенням, defecting за природою, зраду духом?..

Отож наш ясновельможний волав хвилин зо тридцять-сорок (ба навіть п’ятдесят) про нескінченну глибину нерозуміння, результуючих непорозумінь, смислохимер, або семантичних збоїв у ґуґленні смислів в міру бігання сенсу, та поневірянь. З недопросвітленого прозеліта насміхались, роблячи вигнанця та ізгоя з біженця-від-себе (себто, всього, що в ньому визросло за першу та кращу половину життя), дияспорника у вічному екзилі, елліна серед варварів (дехто може слушно уподобати «барбарів») у розсіянні власних векторів та вимірів репрезентації постмодернового мультиверсу складності та мінливості. Чого саме? Може, себе; а може – світу, ревних ідолів чеснот та вибагливих символів віри од жаданого Клюбу. Тоді (як от і ниньки!) він ще не намислив, куди й навіщо тіка… Та головне – набір зручних слів, запозичених з модних дискурсів: такі не годні схибити, еге ж? Хоч тобі дорога дальняя, а хоч – казенний дім. «Би лиш не так, лиш – не з отими!»

Модератор Вуйків-Бойчишен (що в російськомовній школі, здається, починав Бойчишиним, а втім оті відомості легко можуть виявитись провокацією чи правдою ницою й нижчого щаблю) терпляче дослуховував деталі того, як він «навіть не розуміє, аж наскільки» доповідач «не розумів та й досі не розуміє». Коли ж на жарт було звести або залегко (а тому наче й не зовсім шляхетно), або ж заважко емоційно (і відтак морально ризиковано), було чути, як кремезніла його й без того штучнувата, спуд/л/отавська вимова, час від часу акцентуючи різницю між твердим та м’яким «ч» у південно-західній місцині, що їй – на відміну від центральних чи вкрай-західних (конвертованих Корінізацією та романтикою реконструювання до перших) то не вельми є властиве чи притаманно-імманентне.

Отак він учиняв у відповідь на самопрочин від екс-східняка щодо того, наскільки ж той-бо є східняк, а візаві натомість – западенець. Мабуть, із боку то нагадувало, як «тролі та хом’ячки» свідомісного руху часів не таких віддалених, реагуючи на ворожу тональність навіть вишукано галичанського доробку, радо накидалась із блефуватими остракізмами, інсинуючи те, наскільки ж дописувач є, мовляв, чужий та довірливий до «он-лайна перекладацького». Іншим варіантом бували зіткнення на ширших майданчиках форумів провідних видань, де подібні іннуендос висловлювались на адресу позаклубників та їхньої нескінченно нерідної мови (так наче ті вдавали з себе земляків), причому з боку тролів, що підозріло підкреслено нагадували про свою нативність, часто-густо перенасичуючи мову ідіомами чи контекстно-телевізійним сленгом, зловживаючи блефом шіболефу. Та коли рідні усталені вирази клацають по вухах, видаючись екзотичнішими за окупантську альтернативу, – чи може направду йтися за рідноспадковість?

Аж діючи так, здавалося, все робиться, аби спростувати власне відстоювану тезу; зокрема нуль-гіпотезу про начебто натуральність received-акценту (модераторського, тролячого), котрим репрезентує не стільки витік-зв’язність, скільки периферію-еклектику. А радше – анекдоти про «ідеал», ейдос-апокрифи, автентику, з котрою давно всі втратили зв'язок і тому довільно кожному самозванцеві є судити про все те, для чого живого мірила не успадковано.

І відтак кожен інтеліґєнтський акцент – чи то полонізований, чи то силувано, чинено-канадиянізований, а частіше – природньо зрусифікований, та однаково інтранзиґєнтський – мав право та рацію. Право – на буття та самобутність, та не на претензію автентичної спадщини від колиски; рацію – у самоствердженні, але ж не у нав’язуванні свого хибкого іншим, не менш системним та органічним дизайнам. Не може бути інакше на землі, де розмаїття споконвіку було іманентним та подавлялося хіба що доцентристами-корінізаторами на пару з їхніми умовними супротивниками – марномрійниками від інтегрального (звісно, не цілісного й аж ніяк не конструктивного) доцентрово-націоналізму, цього рудименту ветхої расової теорії як вінця еуропського гуманітаризму кінця позаминулого – початку минулого століть. Ци Сірка нема, фіст ся зостав? Та най буде, але што-сте пишали ся?

В останні з відведених реґлямєнтом кількахвиль доповідач, продовжуючи попандопулову манеру висловлювати невимовну закоханість на співрозмовникові, вдався був до інакшої стратегії лякання глядацької незайманості дикунськими альтернативами там, де такі начебто нечувані або ж немислимі є. Аж раптом, паруючи запитання про деталі алюзій твору теперішнього (то – до янгольського віщування звички до смерті як оптимістично-трагедійного новонабутого сенсу, а то – до спорідненості між метафорою кобелячого skull h/a/unting та кантіанством з неодмінною констатацією первородства антиокупантської спадщини навіть у цій царині), він многообітно прошепотів, що написане – ніщо супроти наразі не висловленого. (Підкажімо авторові те, що має ще розкритись Трикнижжям: зв’язка gbr/qbl межує з сірозонням hbl, притім маючи несвободу найнейтральнішим спільним.)

– Я таке маю сказати Європі, таке сказати, таке!.. – здавалося, ще трохи, – і Європєєнко озвучить непоправну крамолу, тож ведучий почав видавати ознаки напруження. – Я таке скажу отій Європі, таке скажу… що вона… вона… нє, не можна, бо тут жінки та діти… вона буде…

– …глибоко збентежена? – модератор Вуйків поклав руку на лікоть натхненного оратора, водночас чавлячи ногою його черевика попід столом та переходячи на тон, що не припускав заперечень чи суперечок, бо ситуація ставала дедалі загрозливішою по мірі того, як обличчя Європєєнка надувалось чи то від окремого пункту райдера (вжитого фальстартом або авансом попереду перемоги), а чи від самонагніченої напруги, додатково підкресленої експресією європретцелів, що їх виплітали його руки, в’ючись наче горох чи виноградна лоза, а то на кшталт опари для хлібобулочних виробів, засирих для тендітних шлунків.

– Так!.. – не без полегшення видихнув доповідач, самий-бо ще не додумав був, як виходити із становища із задраною планкою посулів та погроз невидимій тіні чи то ворогів, а чи незграбних союзників, видмухуючи пункт рейдера та опадаючи, наче тісто. – От люблю я таке, коли одразу видно філолога! «Глибоко стурбована»: краще й не скажеш! Але того замало. – Модератор укотре напружився, наче готуючись або стрибати навзаєм, або ж ухилятись від лійпфрогінга в бік його та клюбного репутаційного капіталу. – Вона буде не просто вщерть заклопотана; вона мені буде… писєц як понепокоєна!

Вуйків ще намагався врятувати ситуацію, розтопивши лід жартом про передкантіанство як більш вірогідну версію, що могла виникнути на цих теренах десь у п’ятому тисячолітті до нової ери. Та дотепа ледь брижила ефіром («етером»? най буде…), адже майже кожен у залі мав першого лектора та першу лекцію з гісторії, що повідала про мову неокупантську, ген давнішу за санскрит (а всі, хто піддає то сумніву, давно вже «погібоша» – серединну «г» ледь чути – «акі обра» на своїх кафедрах а чи катедрах). Але палацем вже витав дух целанівского пересмішника, що заповнював інтер’єр імперативів ув інваріантно-мак’явелівські чини. Перше: лишень декотрі суть цілі, решта ж приречені слугувати їм засобами – сучлітівська еліта радо мирилася з подібним станом у суспільстві, доки то переносилося й на їхній статус чи «порівняльні права власності» на тлі жаданої «відносної депривації», відповідальної за революції «з жиру» та флешмоби від марнотиняння. Друге: вчиняти так, аби ніхто не зміг відтворити (звісно, йшлося радше про ніцшеанський ідеал статусу за відсутності творчих надпотенцій) – або ж навпаки, щоб усі були приречені на повтор (і тут знову за владу річ – владу над умами, цінностями й оцінками, друзями та коханими, владу, що втілювалася у порівняльних кількостях та пропорціях попри біля-нульову історичну питому вагу: «Мене, мене, текель у-парсин…»).

(Завіса ленієнтності)

Отже, вважаючи себе носієм даної мови як рідної, і на цій підставі залишаєте за собою право – ба більше, вбачаєте обов’язок! – наполегливо рекомендувати те саме всім, хто, на думку пана чи пані, має так само вважати те саме рідним? Та ж не ніяковіє пропонент зі своєї власної, дещо чудернацької, вимови? Синкретична, штучна, синтетична, малоприродна – чи може щось бути кращою рекомендацією? На кшталт провербіального ін’язівця, чия придихова експресія чи не покликана, бува, компенсувати брак відповідності жодному з відомих акцентів? А в мові неокупантський – чи не через брак стандартизованості та еталонів накопичуються подібні ексцеси? Адже що ж вважати за еталон: «просту мову», вочевидь посполитизоване креоле, що вирізняється разюче з мовою грамот та літописів, що з Х століття майже не мінялась, тим мало контрастуючи з сучасними стандартами – порівняно з тою-таки англійською, що ця остання являє мало не прірву між собою та відповідником сторіччя Х.

Кандидатським вирішенням могло б стати добре, глибоке володіння мовою, що її вважаєш рідною – опанування, як і в усіх мовах, безупинне протягом життя, понад банального заучування (так само, як деінде). Втім, коли перфектне володіння властиве винятково фахові (касті) – себто, чимсь іншим людині похизуватись зась, – то се навряд чи матиме педагогіко-політичний ефект. Надто ні – коли навіть фаховості бракує якості. Тоді подібне нав’язування, як така собі емансипація з рабства культурної окупації, саме по собі стає окупацією повновагою: невмотивованою, свавільною, ґвалтівною.

Все вищевказане передовсім стосується непростого контексту, де самий гімн стає першоджерелом непорозуміння чи смислових недочувок. Чи знає, чи може знати бодай хтось із нинішніх, позастандартових носіїв, що ж конотує перший рядок, коли не знати, що цілком конгруентним та звичним він був саме носіям галицького, перетравленого польського мовного стандарту (що має перетин із старослов’янською, та менш – із давньоруською). «Не вмерли» – ЇЙ (себто, в неї), а не ЇЇ. Та, знову ж, коли причиною розділення та містифікації стає брак розуміння сакральних символів, чи не спалахуватиме конфлікт і надалі, не вщухаючи за природою? Лиха самоспорідненість…