Kitabı oxu: «Атта Троль», səhifə 4

11

 
Наче сонні баядери,
Гори дивляться холодні
В сорочках з туману білих,
Що колише ранній вітер.
 
 
Але хутко їх розбудить
Сонця бог, промінням скине
Покриття із них останнє
І нагу красу осяє.
 
 
Раннім ранком ми з Ласкаро
Подались на полювання
На ведмедя. Уполудні
Ми до Pont d’Espagne¹⁹ дійшли.
 
 
Так місток звуть, що провадить
Від французів до іспанців;
Тії варвари західні
Літ на тисячу одстали,
 
 
Літ на тисячу одстали
Від нових звичаїв світу;
Наші варвари на сході —
Ті одстали лиш на сто літ.
 
 
Тихо й сумно покидав я
Землю славную французьку,
Рідний край святої волі
І жінок, мені коханих.
 
 
Серед Pont d’Espagne убогий
Там сидів іспанець, — злидні
Крізь дірки плаща світились,
Злидні і в очах світились.
 
 
Він старую мандоліну
Сіпав пальцями худими;
Прикрий дренькіт відбивали
Кручі, — наче насміхались.
 
 
Він раз по раз нахилявся
Над безоднею й сміявся,
Грав дедалі все безладніш
І співав слова такії:
 
 
«Маю я в моєму серці
Золотий маленький столик,
Там при столику маленькім
Золотих стільців чотири.
 
 
На стільцях маленькі дами,
Золотії стрілки в косах,
Всі сидять і грають в карти,
Тільки Клара виграє.
 
 
Виграє й сміється хитро.
Ох, в моєму серці, Кларо,
Будеш завжди вигравати,
Бо всі козирі ти маєш».
 
 
Далі йдучи, сам до себе
Говорив я: «Божевілля
Там співа на тому мості,
Що в Іспанію провадить.
 
 
Чи то хлопець той єсть образ
Думок двох країн сусідніх,
Чи він, може, свого люду
Неподобний заголовок?»
 
 
Перед вечором дійшли ми
До нещасної Посади,
Там же ollea-potrida²⁰
Парувала в брудній мисі.
 
 
Там же їв я і garbanzos²¹
Тверді й тяжкі, наче кулі,
Що й для німця вже нестравні,
Хоч і зріс він на галушках.
 
 
Ліжко теж було до пари
Кухні тій. Блощиць в нім сила,
Мов наперчено. Блощиця —
Найлютіший ворог людський!
 
 
Гірш, ніж сильний натиск гніву
Тисячі слонів сердитих,
Злість єдиної блощиці,
Що по вашім ліжку лізе.
 
 
Дать себе кусати тихо —
Се погано, — тільки ж гірше
Роздушить її, тоді вже
Не заснете цілу ніч.
 
 
Найстрашніша річ на світі
Бійка з поганню тією,
Із блощицями змагання,
Що за зброю мають сморід!
 

12

 
Що вигадують поети
Навіть тихі! де ж, — говорять
І співають, що натура —
Се велика церква божа;
 
 
І краса тієї церкви
Славу господа ясує;
Місяць, сонце й зорі висять
Під склепінням, наче лампи.
 
 
Хай так буде, добрі люди!
Та признайтеся — в тій церкві
Сходи дуже невигодні,
Препогані, подлі сходи!
 
 
Те влізання та злізання,
Те стрибання й дряпанина
По каміннях — се мені
Томить душу, томить ноги.
 
 
Поруч мене йшов Ласкаро,
Довгий та блідий, мов свічка!
Не говорить, не сміється
Той умерлий син відьомський.
 
 
Так, бо кажуть, що він мертвий,
Вмер давно, а тільки мати,
Та Урака, — чарівництвом
Ще держить його на світі…
 
 
Ой ті проклятії сходи!
Як в безодню не злетів я,
Як зостались в’язи цілі, —
Того й досі не збагну я.
 
 
А джерела гомоніли!
Вітер так ялини шарпав,
Аж гули! Зненацька збіглись
Темні хмари… от негода!
 
 
У хатиночці рибальській
Близько Lac de Gaube²² знайшли ми
Врешті захист і форелі;
Лепська риба ті форелі!
 
 
Там сидів на м’якім кріслі
Сивий дід, старий рибалка,
Дві хороші сестрениці,
Мов ті ангели, при ньому.
 
 
Ангели гладкі, фламандські,
Наче вискочили з рамок
Рубенсових: злотокосі,
Ясноокі, заживненькі.
 
 
На червоних щічках ямки,
Хитрощі на них сміються,
Тіло міцне та розкішне,
Так що й страх бере і втіха.
 
 
Гожі, милії створіння!
Так вони змагались любо:
Що дать пить слабому дядьку,
Що йому більш до сподоби?
 
 
Ось одна приносить склянку
З цвітом липовим вареним,
Друга конче напосілась
Напоїти бузиною.
 
 
«Та не хочу я нічого! —
Дід покликнув нетерпляче. —
Дайте лиш вина, то краще
Я гостей ним почастую!»
 
 
Чи було вино то справді,
Що я пив при Lac de Gaube,
Я не знаю. В Брауншвейгу
Я б гадав — погане пиво.
 
 
Чорний був той міх козиний,
І смердів він надзвичайно,
Дід же пив вино так втішно,
Звеселився й поздоровшав.
 
 
Розказав нам про події
Переносчиків, бандитів,
Що по волі проживають
У дібровах піренейських.
 
 
Ще і давніх розповідків
Знав багато дід, між іншим
Розказав, як в давні часи
Бились велети й ведмеді.
 
 
Так, то велети й ведмеді
Там змагалися за владу,
За долини та за гори,
Поки люди не настали.
 
 
Люд прийшов, і повтікали
Велети всі геть з країни,
Збиті з толку; мало мозку
В головах таких великих.
 
 
Ще ж говорять: тії дурні
Як допхалися до моря
І побачили, що небо
В хвилях синіх одбивалось,
 
 
То й подумали на море,
Що то небо, — і сунули
Хутко, мавши віру в бога;
Там усі і потопились.
 
 
А ведмедів, що зостались,
Чоловік тепера нищить,
І щороку менше й менше
Зостається їх по горах.
 
 
«Так одні, — старий промовив, —
Другим місце одступають,
А як наші люди згинуть, —
Панство карликів настане,
 
 
Тих людців лукавих, мудрих,
Що тепер живуть у горах,
Золоті багаті руди
Все копають та збирають:
 
 
Як вони з гір виставляють
Хитрі голови маленькі, —
Сам при місяці я бачив, —
Жах мене брав за прийдешність!
 
 
Влада грошей і дрібноти!
Ох, боюсь, що наші внуки,
Мов ті велети дурнії,
В небо-море повтікають!»
 

13

 
Між горами в чорній балці
Озеро, вода глибока.
З неба смутно поглядають
Бліді зорі. Ніч і тиша.
 
 
Ніч і тиша. Плескіт весел.
З тихим плеском, таємничо
Плине човник. Замість діда
Перевозять нас дівчата.
 
 
Зручно правлять. У темноті
Часом блискають при зорях
Їхні дужі, голі руки
І великі сині очі.
 
 
Край мене сидить Ласкаро,
Як і перш, блідий, мовчазний.
Жах пройняв мене, — я здумав:
Чи один він тільки мертвий?
 
 
Може, я і сам вже мертвий,
І пливу тепер під землю
З марищами поруч себе
У холодне царство смерті?
 
 
Може, озеро — то темні
Хвилі Стіксу²³? Прозерпіна²⁴
По мене замість Харона,
Може, сих служниць послала?
 
 
Ні, я знаю, ще не вмер я,
Ще не згас — в душі у мене
Ще горить, палає, грає
Полум’я життя живеє.
 
 
Сі дівчата, що веслують
І зручненько правлять, часом
Бризкають водою в мене,
І сміються, і пустують —
 
 
Сі дівки здорові, свіжі,
Се не марища непевні,
Не кошачі душі з пекла,
Не служниці Прозерпіни!
 
 
Щоб допевнитися добре,
Що вони не з того світу,
Що я сам живу і чую,
Я себе запевнив ділом,
 
 
Притулив уста хутенько
До тих ямочок на щоках,
І я зважив зараз в думці:
Як цілую, то живу!
 
 
А на березі іще раз
Цілував дівчаток любих;
Бо вони за переправу
Тільки сю приймали плату.
 

14

 
В сяйві-золоті сміються
Фіалковії узгір’я,
А на пригорі сільце,
Мов гніздечко, чепурнеє.
 
 
Видряпавсь туди я — бачу,
Що старі всі полетіли,
А зосталась дома тільки
Молодь, що літать не вміє.
 
 
Гарні хлопчики й дівчатка,
Всі закутані в червоні
Й білі хусточки вовняні,
Всі вони в весілля грались.
 
 
Я грання не перебив їм,
Бачив, як той закоханець,
Князь-пацюк, став на коліна
Перед кицькою-княжною.
 
 
Бідний князь! До шлюбу стане
З кралею. Мурчить суворо,
Укусила, потім з’їла;
Миш сконала, гра пропала.
 
 
Цілий день сливе пробув я
З дітьми, з ними розмовляв я
Дуже щиро. Знать хотіли
Діти, хто я й чим займаюсь?
 
 
«Друзі, — мовив я, — німецька
Та земля, де я вродився;
Там багато є ведмедів,
Отже, я собі мисливець.
 
 
Облупив я не одного
З тих ведмедів, так за теє ж
Шарпали-таки не мало
І мене ведмежі кігті.
 
 
Ті невилизані дурні,
Що я з ними битись мусив
В себе в милім ріднім краю,
Хутко вже мені обридли.
 
 
І сюди помандрував я
Звіра кращого шукати;
Хочу спробувати сили
На великім Атта Тролі.
 
 
Отакий сперечник славний
Варт мене. Ох, в ріднім краю
Часом я з такими бився,
Що й за перемогу сором!…
 
 
Як прощавсь я, танцювали
Всі малі навколо мене
І співали в тому крузі:
«Girofflino, girofflette!²⁵»
 
 
І, хизуючись, до мене
Уклонилась наймолодша
Двічі, тричі, штири рази
І тоненько заспівала:
 
 
«Короля коли зустріну,
Я йому вклонюся двічі,
Як зустріну королеву,
То вклонюся їй аж тричі.
 
 
Як же шлях мені заступить
Чорт з рогами, то вклонюся
Двічі, тричі, штири рази…
«Girofflino, girofflette!»
 
 
«Girofflino, girofflette!» —
Залунав гурток, химерно
Вирував навколо мене
Їх танок, бриніли співи.
 
 
Як зійшов я у долину,
Здалека лунало мило,
Мов пташине щебетання:
«Girofflino, girofflette!»