Kitabı oxu: «Князь-варвар», səhifə 6

– Так, вона казала, – ствердно кивнула головою Ладомира.

Її груди знову почали важко підійматися і на очі знову накотилися сльози. Ладомира схлипнула і сьорбнула носом.

– Що?

– Вона казала, що варто у житті навчатися помирати, а у смерті навчатися жити. Хто зуміє це осягнути, той перевершить Життя і Смерть, зумівши повернутися до своїх витоків, – прорекла Ладомира схлипнувши.

У кімнаті на якусь мить повисла тиша. Кожен міркував. Мечислав осмислював почуте, Ладомира намагалася втямити сказане нею.

– Мара доторкалася до тебе? – раптом запитав Мечислав, зовсім не про те, про що вони мислили.

– Я не згаю. Не пам’ятаю, – знизала плечима Ладомира і відкинула голову назад на ліжнику, зосередившись, намагаючись згадати, відтворити у своїй пам’яті ту страшну картину, – вона, здається, хотіла, але не встигла до мене підійти, тому що ти увійшов до кімнати. Хоча до мене хтось доторкнувся. Я думала, то ти, а раптом то Мара встигла мене позначити?

– Думаю, що, не дивлячись на всі перестороги, саме я доторкнувся до твого плеча, – похитав головою Мечислав, – ти була налякана і схлипувала, от я і вирішив тебе обережно розбудити, повернути у нашу реальність.

Мечислав стояв біля ложа, а його тінь, яка відбивалася від камінного вогнища, простягнулася у напівтемряві кімнати, яку окрім каміна освітлювали дві маленьких лампадки. Тінь статурного воїна перетворювалася у могутнього велетня, який нависав на дальній стіні, байдуже спостерігаючи за всім, що відбувалося у напівтемній кімнаті.

– Так, я відчула дотик до плеча, – згадуючи, промовила Ладомира і мимоволі зробила порух лівою рукою, щоб доторкнутися до того місця на правому плечі, де донині вона відчувала дотик.

– От бачиш, Богиня тебе не позначила, – сідаючи назад на ложе і погладжуючи руку дружини, спробував заспокійливо усміхнутися Мечислав, – тому, що просто-напросто їй цього не треба.

– Мечиславе, вона приходила по мене, – скривившись і з відчаєм промовила Ладомира.

Жінка спробувала підвестися на ложі, але Мечислав зупинив її порухом руки, ніжно доторкнувшись до її щоки.

– Лежи, заспокойся і не говори таких слів, це небезпечно, – приклавши палець до її губ, прошепотів Мечислав, – окрім того, якби Богиня хотіла тебе забрати, то ні я чи будь-хто інший не зміг би стати їй на заваді. А раз ти тут, зі мною, значить, вона щось інше хотіла сказати. Можливо, попередити, від чогось застерегти.

– Ой, лячно мені, Мечиславе. Вона вже забрала Добромиру і Родену, – знову схлипнула жінка, а у її очах світився переляк, – тепер вона прийшла за мною, щоб всі онуки твого батька залишилися сиротами. Це прокляття, про яке я чула неодноразово.

Після цих слів Ладомири у кімнаті запанувала важка мовчанка. Мечислав піднявся і мовчки відійшов у дальній куток кімнати, за палаючим каміном. Кімнатний морок поглинув його.

Ладомира злякалася, що вона щось недобре сказала, можливо, образивши свого коханого чоловіка. Вона миттю зіскочила із ложа і, дрібочучи ніжками, підбігла і притулилася до спини Мечислава, обхопивши його обома руками. Так вони простояли кілька миттєвостей.

– Із самого дитинства я чую про якесь прокляття над родом Поклінних. Що жінки із цього роду або які долучилися до родини, родять сина і йдуть геть у інші світи, – стоячи обличчям до стіни, почав говорити Мечислав, – я довго міркував над почутим і мені до цього дня здавалося, що я знайшов вихід. Я був певен, що доля поступилася мені, вказавши вірний шлях.

Мечислав повернувся обличчям до дружини і взяв її обома руками за плечі, уважно подивився у вічі, наче там намагався розгледіти страшну відзнаку Мари. Але на нього дивилися чисті, омиті сльозами, жіночі очі. Ніякої відзнаки у них не було. Він пригорнув до себе дружину і міцно її затиснув у своїх обіймах.

– Чуєш мене, Ладомиро, – прошепотів він їй на вухо.

– Так, чую, – відізвалася вона на його закличний шепіт.

– Я зараз тобі скажу те, що ніколи не казав.

– Скажи.

– Прокляття, якщо воно насправді існує, а не є вигадкою злих язиків, то воно діє лише на жінок нашої рідної землі, у яких тече кров наших перших людей. Це прокляття зовсім не діє на жінок, які прийшли у наші землі з інших країв, – Мечислав хоч і говорив не голосно, але слова його звучали твердо і переконливо. – Думаю, Добромир про це знає зараз і знав раніше. Недарма він одружився на гречанці. Хіба мало у наших землях було красунь, які готові були віддати йому своє кохання, але він обрав чужинку. Батько хотів зламати гнів Богів за минулі гріхи предків.

– Ти також, як і твій батько, одружився на чужинці лише тому, щоб зламати те, що було давно передбачено? – запитала Ладомира, зробивши крок назад, відсторонюючись від чоловіка.

На оченятах Ладомири знову забриніли сльози. У її очах попередній страх змінився першими проблисками відчаю. Жінка захитала головою. Вона не хотіла йняти віри тому, що вона помислила: «Невже він одружився б із будь-якою чужинкою, яка б опинилася поряд з ним?» Серце жінки забилося від хвилювання. Недавні страхи відійшли десь у самі глибини єства жінки, а можливо, зовсім вивітрилися, розчинившись у напівтемній кімнаті. Тепер почуття жінки заполонили зовсім інші страхи. Вірніше це було розчарування. Адже у одну мить весь той світ, який вона вибудовувала з такими зусиллями, раптом захитався під її ногами, загрожуючи розсипатися, розлетітися на дрібні друзки і зникнути у мороці небуття. Це Ладомиру налякало більше, ніж можлива власна смерть.

– Це не так, – похитав головою Мечислав, розуміючи відчай дружини, – я не знаю, як насправді одружувався батько. Можу лише робити якісь припущення. Але мені не треба робити припущень щодо мого одруження. Я знаю, як це було. Більше того, мені відомі причини, за яких я одружився на моїй маленькій бранці.

Мечислав ступив крок до Ладомири, усміхаючись і маючи намір обійняти її і пригорнути до себе, щоб заспокоїти. Але жінка знову ступила крок назад, не давши можливості здійснити чоловікові задумане. Ладомира обіперлася обома руками у груди Мечислава, з наміром зупинити його наступ.

– Я бранка. Я чужинка, я… – розпачливо почала говорити Ладомира, але Мечислав прикрив їй долонею рота.

– Твої слова не є добрими, Ладомиро. Наше життя належить Богам і вони вирішують наші долі. Кого забрати у світ пращурів, кого залишати жити у нашому світі. Також творячи ту чи іншу справу, ми виконуємо волю Богів. І також ми даємо життя або позбавляємо когось його, лише за згоди Богів, – Мечислав говорив, з усіх сил намагаючись достукатися до свідомості своєї жінки.

Він взяв її обома руками за плечі і струсонув, щоб привести до тями. Голова Ладомири хитнулася назад і її тіло раптом обм’якло у сильних руках воїна. Жінка опустила голову і вперлася лобом у груди чоловіка. «Моя ніч. Зовсім не такою я собі її мислила. Мріяла про міцні чоловічі обійми, але зовсім не такі, як зараз», – помислила Ладомира. І раптом краплини жалю впали на серце жінки. Все те, що так сильно турбувало і хвилювало жінку ще кілька хвилин тому, видалося таким неважливим і якимось відчуженим і далеким.

Ладомира продовжувала стояти, притулившись лобом до грудей чоловіка, вже не слухаючи слів Мечислава, який все говорив і говорив. Він її переконував, що вона була йому подарована Богами. А вона стояла і мовчала. Її охопив розпач за змарнованим вечором. Ладомира зітхнула і глибоко вдихнула повітря. Їй у ніздрі, разом із повітрям, залетів запах чоловічого поту, який ішов від тіла її чоловіка.

Вдихнувши ще раз, жінка стрепенулася, підняла голівку і подивилася у вічі чоловіка. Що вона там хотіла побачити, вона, мабуть, і сама не знала. Тепер Ладомира притулила свій пальчик до губ Мечислава, заставивши його замовчати.

– Вже, мабуть, вода для купелі захолола, а ми тут стоїмо. Ти ж не можеш лягти спати поряд зі своєю дружиною некупаний, – Ладомира знизала плечима і винувато усміхнулася.

Мечислав, ошелешений несподіваною переміною у настрої дружини, якусь мить мовчки постояв, кліпаючи повіками, а тоді схаменувся і також усміхнувся у відповідь.

– Я так скучила за тобою, – звабливо прошепотіла жінка, – коли я тебе побачила у вікні, то зразу навіть не повірила, що то ти. Думала, маришся ти мені вже. А коли усвідомила, що то ти направду, то моє сердечко так забилося, що думала, воно розірве мені груди з радості.

Ладомира щебетала і щебетала, а воїн, полегшено зітхнувши, підхопив її на руки. Якусь мить постояв, насолоджуючись відчуттям близькості жіночого тіла, переповненого збуджуючим жаром, а тоді ступив крок і поніс її через опочивальню до передпокоїв, де вже, мабуть, згас камін і захолола вода для купелі.

Ладомира ж міцно обхопила чоловіка за шию, пригорнулася так сильно, наче намагалася розтворитися у ньому, з’єднавшись з ним у одне ціле. Думки її путалися. В одну мить вона відчула себе безмежно щасливою і їй щиро хотілося, щоб ось так було завжди. Але чи так буде – вона не знала. Ця ніч щось змінила у ній. Ладомира ще не знала що, але її зараз це не хвилювало. Що буде завтра, через день, два? Житиме вона чи ні? Яка різниця. Головне, що вони зараз разом. А все інше у руках Богів.

«Саме зараз починається моя ніч. Та ніч, яку я чекала і якою марила. Але ця ніч не буде такою, як я її уявляла. Вона буде іншою. Кращою і неповторною», – помислила Ладомира, навіть не зауваживши, як по її щоці скотилася гаряча сльозинка і впала на груди Мечислава.

5. Святовид
Дорогою у напрямку смерті

Святовид, як і було вчора домовлено на раді у Добромира Поклінного, прибув до боярської оселі з першими променями сонця, відчуваючи сонну втому, яка почала у таку непідходящу мить турбувати, здавалося, загартованого волхва. Прибув, щоб із самого рання вирушити до Вишгорода, супроводжуючи свого батька до великокняжої резиденції. Крім того, як сказав Мечислав, Великий князь київський Володимир Святославович жадав особистої зустрічі із переяславським боярином Добромиром Поклінним.

Всі вони мали вирушити у не близьку дорогу у супроводі і під охороною воїнів Мечислава. Дорога до Вишгорода попри Київ була не близькою, тому було вирішено виїхати так, щоб ще за дня, під вечір дістатися великокняжої резиденції. Але як гадалося вчинити, так зробити не вдалося. Спочатку Мечислав ніяк не міг вибратися зі своїх покоїв. Ходив туди-сюди, міркуючи якусь справу. Бормотів щось собі під ніс і не зважав, що сонце вже підіймається від горизонту, освітлюючи дитинець, а вони навіть не збираються полишати межи міста.

Вигляд був у Мечислава втомлений. Видно було, що воїн майже не спав, а може, й взагалі цієї ночі не грів постіль сном. Всі присутні, у тому числі і дружинні воїни, злегка посміхалися, розуміючи втому когортного командира на свій лад. Але правду знали лише Мечислав зі своєю коханою дружиною. Ну і, звісно, Боги. Всі інші могли лиш гадати, як провів ніч їхній командир. Хоча, можливо, у декого із воїнів і була якась доля правди у тих здогадах, які вони самі собі малювали, але істинних причин такого стану Мечислава ніхто не знав.

«Здається, Мечислав не хоче нікуди їхати і все робить, щоб затягнути час», – промайнула тоді думка у Святовида, який зовсім іншими очима дивився на свого брата і розумів, що не все так просто у житті когортного командира.

Але ще на якусь мить Мечислав зайшов у свої покої і, вийшовши з них одягнений у повне військове спорядження, зітхнувши і наче нехотя, скомандував шикуватися до виїзду. Шикуватися довго не прийшлося, адже всі і відтак були готові рушити у путь. Але раптом зойкнув Добромир. Старий боярин згадав, що перед виїздом не всі дав розпорядження для Ладомири, тому велів на хвильку затриматися, пославши служку за дружиною Мечислава.

Всі присутні, особливо дружинні воїни, з цікавістю чекали появу красуні, дружини командира. Всі хотіли побачити втому на обличчі жінки, щоб переконатися, що їхні здогади є істинними.

Але переконатися у тому нікому не судилося. Час ішов, а Ладомира не з’являлася. Тоді Добромир, розуміючи, що затримує ватагу з виїздом, покликав до себе ще одного служку і велів йому слово у слово передати його розпорядження Ладомирі. Служка вислухав і, кивнувши головою, зник за дверима боярського обійстя. Після цього кавалькада риссю рушила у бік брами, через яку полишили переяславський дитинець.

Ранок видався прохолодним. Легенький мокрий сніжок почав вночі притрушувати землю, вкриваючи її світлим покривалом. Але білий покров тримався недовго. Під натиском ранньої весни, з першими промінчиками сонця сніг відразу ж почав розтавати, змішуючись із піском, перетворюючись на болото. Те болото вилітало із-під копит кавалькади дружинних воїнів.

Їхали не спішно, зрідка припускаючи алюром, а так коней тримали в узді, зважаючи на небезпеку, яка після вчорашніх подій могла чатувати на подорожніх. Мечиславу, який очолював кінний загін, не хотілося наражатися на небезпеку. Він жадав без пригод добратися до Вишгорода. Саме там, у великокняжій резиденції мала відбутися очікувана Велика рада мужів землі нашої рідної.

Сама рада мало цікавила когортного командира. Такі зібрання часто влаштовував Великий князь. Мечислава більше цікавив гучний бенкет, який завжди після Великої ради влаштовувався для бояр і дружинних командирів. Якесь сіре і гнітюче відчуття оселилося у душі Мечислава після проведеної останньої ночі з коханою дружиною і він сподівався, що ввечері хмільний мед у компанії воїнів зможе розвіяти його неочікувану журу.

Поряд із Мечиславам їхав, чомусь із стурбованим виглядом, посадник переяславський Дзвенимир Шуйця. Дзвенимир був одягнений як воїн. Голову посадника покривав шолом з невеликим нерухомим нанісником спереду. Поверх цупкої полотняної сорочки була одягнена дорога металева кольчуга із іменними відзнаками роду Шуйця. Кольчуга була підперезана спеціальним поясом із металевих пластин. Пояс був виготовлений саме під цю кольчугу, відповідно був припасований і підігнаний під статуру Дзвенимира. До пояса була прикріплена улюблена зброя родини Шуйці. Це була з довгою замашною рукояткою однобічна гостра сокира. На кінці до рукоятки був приторочений невеликий шкіряний пасок, щоб сокиру можна було утримувати на кисті руки. Так вже сталося, що Дзвенимир, так само, як і його батько Воїмир Шуйця, не любив мати справу із мечем. Йому була до вподоби давня зброя предків – сокира.

Дзвенимир був сином відомого когортного командира Воїмира Шуйці і приходився двоюрідним братом для Добромира Поклінного. Саме після того, як старий боярин відмовився після смерті доньки нести посадницьку службу, Великий князь зробив своїм посадником у Переяславі Дзвенимира. Чи радів тоді Дзвенимир, що доля, завдяки Дажбогу, повернулася до нього обличчям, чи ні? Важко сказати йому самому навіть тепер. Можливо більше ні, ніж так. Адже він переймав владу у княжому місті від свого двоюрідного брата, який сидів на чолі міста вже багато років. Громада була ним задоволена і Дзвенимира брав сумнів: «Чи зможе він у справах господарських перевершити Добромира?» Не зміг. Хоч і старався.

Дзвенимир розумів, що його вчинки постійно будуть порівнювати зі справами попереднього посадника. І, як не прикро, в силу певних обставин, ці порівняння не завжди були на користь нинішнього посадника переяславського. Більше того, останні події здивували і не на жарт стурбували Дзвенимира.

Можливо, причиною певних невдач Дзвенимира було те, що він іколи не забував, хто він і з якого роду вийшов. Тілом і душею Шуйця, як і його предки, був воїном, тому йому більше хотілося ватагу дружинників водити на січу люту, ніж займатися господарськими справами великого міста, поселенцями, смердами, чинити суд. Він мав звитяжну долю і такого ж життя бажав для свого єдиного сина Люта Дзвенимирича, часто у думках порівнюючи його із Мечиславом. Добромирів байстрюк подобався посаднику переяславському, тим як він живе, воює, службу великокняжу справляє. Неодноразово Дзвенимир ловив себе на думці, що він хотів, щоб його син був такий завзятий і сміливий, як Мечислав, щоб міг у повній мірі продовжити справу, розпочату Шуйцями у Переяславі.

Лют Дзвенимирич мав всі можливості стати справним воїном, але посадник не бачив у синові відповідної кріпості духу, яка була притаманна усім Шуйцям і яка є у Добромирового байстрюка. І це турбувало Дзвенимира, адже якщо Лют не зможе проявити себе як завзятий ратник, на нього ніколи не зверне свою увагу Великий князь.

Саме з цієї причини завжди Дзвенимир брав із собою сина на всі великокняжі ради, щоб його бачили, знали в обличчя. Але цього разу Лют категорично відмовився від поїздки, добрим чином не пояснивши батькові причин свого вчинку. Дзвенимиру це не сподобалося, адже він вважав, що відсутність сина може впасти комусь у око, але вдіяти нічого не зміг. Лют залишився у Переяславі.

Те, що Дзвенимир їхав на великокняжу раду, у тому не було нічого дивного. Він посадник і його беззаперечний служивий обов’язок бути присутнім на таких забавах Великого князя. Дивиною було те, що на раду їхав старий боярин Добромир Поклінний. Вперше за останні п’ять літ Великий князь покликав колишнього переяславського посадника на свою раду. Чому саме тепер Володимир згадав про колишнього, можливого свого тестя, нікому не було відомо. Прищуривши повіки, з-під лоба Дзвенимир поглянув на старого боярина, якого одночасно і шанував, і остерігався.

Добромир наче відчув на собі чийсь важкий погляд, повернувся і зустрівся віч-на-віч із Дзвенимиром. Старий боярин, не підозрюючи про важкі думи Шуйці, приязно йому усміхнувся і кивнув головою. Дзвенимир вчасно схаменувся і також відповів люб’язною посмішкою колишньому посаднику переяславському.

На відміну від свого двоюрідного брата, теперішнього посадника переяславського, Добромир не одягся, як воїн. На ньому був простий, можна навіть сказати скромний одяг боярина. Це також всіх здивувало, тому що було відомо, як вишукано, на візантійський манер, полюбляє одягатися Добромир. А тут скромний сірий довгий плащ поверх короткої, вище колін туніки, яка була підперезана шкіряним поясом. З-під туніки виднілися темні шкіряні штани, зручні для верхової їзди. На голові у боярина була тепла шапка із узорчатої тканини, внизу облямована хутром.

Добромир дослухався до ходи свого коня, в такт погоджуючись рухам тварини. Час від часу боярин все щільніше і щільніше намагався закутатися у свій плащ. Напевно холод почав діймати тіло старого боярина. Поряд, як і годиться, із Добромиром знаходився його син, волхв Святовид, який сонно погойдувався у своєму сідлі.

Одягнений Святовид був у традиційний одяг подорожуючого волхва. Білий довгополий плач з широкими довгими рукавами та відлогою, яка переходила у капюшон. Плащ було вдягнено на сірого кольору сорочку, яка мала спереду, навколо застібки, орнаментну вишивку. Та вишивка не була простою, а мала у собі певні знаки, які були наповнені таємничим сенсом, який був зрозумілий лише посвяченим.

– Ти не боїшся впасти із коня? – стиха усміхаючись, завів бесіду із сином Добромир.

Волхв нічого не відповів батькові, лиш поглядом, повним уваги і міркування, поглянув на старого боярина. Їхні погляди перетнулися. Святовид добре розумів, що батька хвилює зовсім не те, що він запитує.

– Не саме падіння є страшним, – відводячи свій погляд, промовив волхв, – а те, як ти будеш підійматися.

Між батьком і сином на якусь мить знову запанувала мовчанка. Видно було, що боярин добре усвідомив слова і думки Святовида.

– Я не шукаю шляхів для підняття, – зітхнувши і подивившись у далечінь, промовив боярин, – вони мені не потрібні.

– Не знаю, – похитнувши головою, промовив волхв. – Колись ти сам, за своєї волі і втручання Богів, зійшов із того, надто прудкого коня, а тепер все йде до того, що сам Великий князь підводить до тебе нового коня, запрошуючи його осідлати. І це тебе хвилює. Тому що ти, батьку, не знаєш, чи той кінь тобі потрібен, адже ти вже звик до того життя, яким донині жив. Чи не так?

Старий боярин, вкотре переконавшись у мудрості свого сина, лиш злегка кивнув головою. Добромира направду хвилювала майбутня зустріч із Великим князем. Він знав лише одне, що ця зустріч буде важкою і болючою. Його серце знову обіллється тугою за донькою, яка могла стати Великою княгинею, а натомість пішла до інших світів, у долини пращурів.

– Можливо він захоче забрати до себе, у великокняжі палати, Позвізда, – раптом зробив припущення Добромир.

– Думаєте, що Володимир на честь світлої пам’яті Добромири захоче зробити вашого онука своїм наступником і спадкоємцем? – запитав Святовид, сам розмірковуючи над сказаним.

– А чому б і ні? – знизнувши плечима, запитав боярин. – Все ж таки Позвізд його нащадок і не від якоїсь чужинської хвойди, а кров від крові доньки цієї землі. А це немало важить.

Святовид нічого не відповів батькові. Він намагався спробувати побачити майбутнє свого племінника і зрозуміти, чи дійсно у Позвізда може бути великокняже майбутнє. Намагався, але безуспішно. Перед його очима пробігали різні картини, можливо для когось важливі, а можливо ні, але серед цих образів не було малого великокняжого нащадка.

– Думаю, що Великий князь покликав вас, батьку, не заради Позвізда, – промовив Святовид, – він мабуть потребує вашої допомоги чи поради у якійсь нагальній, а можливо делікатній справі.

– Ти у цьому впевнений? – Добромир не хотів йняти віри те, у що його потаємні сподівання в одну мить починають перетворюватися на примарну ілюзію.

– Я не можу стверджувати напевне, – примруживши повіки промовив волхв, – але я не бачу Позвізда поруч із Великим князем.

– Не бачиш? – ці слова Святовида стурбували старого боярина і він уважно подивився на сина. – А що ти бачиш? Чи вірніше, кого ти бачиш поряд із Володимиром?

Святовид відповів не відразу. Деякий час вони їхали мовчки, кожен думаючи про своє.

– Я бачу дорогу. Довгу дорогу, на краю якої стоїть жінка. Красива жінка. Не наша. Мабуть, чужинка. Вона бліда стоїть на високому березі річки. Річка широка і глибока. Вона розділяє чужинку і Великого князя, який стоїть на іншому, протилежному березі. Він поривається до іншого берега, хоче здолати водяну перепону, але не може, тому що ріка наповнена не водою, а кров’ю людською, – Святовид раптово завершив свою оповідь, так само, як він її і розпочав.

Добромир вражено вислухав почуте. Його думки перемішалися. Старий боярин відчув сердечний щем і жаль за старими часами, які пішли у минуле. А нові часи починали лякати своєю непередбачуваністю.

– Насуваються часи, коли живі будуть заздрити м… – Святовид запнувся на останньому слові, усвідомлюючи страшну суть цих пророчих слів, підвівши погляд і подивившись на батька, який вражено слухав сина.

– Ти говориш, сину, надто важкі і страшні слова, – після невеликої паузи усвідомлення промовив старий боярин, – але якщо вони пророчі, то ти маєш сказати, що нам зробити, щоб цьому завадити?

Святовид мовчав. У його голові вертілася відповідь, підказана Богами, але він не наважувався її сказати батькові. А той спостерігав за сином, чекаючи відповіді. І коли Добромир думав, що він вже не дочекається відповіді від сина, можливо, тому, що тієї відповіді просто немає, старий боярин почув страшні слова, які прошепотів Святовид: «Вбити Великого князя».

Шокований почутим, Добромир аж відсахнувся від сина. Він не йняв віри почутому, не розуміючи, які страшні видіння відкрилися Святовиду. Старого боярина розривали суперечливі відчуття. З одного боку, він ніяким чином не ставив під сумнів зв’язок сина з Богами, але з давніх часів вважалося, що волхв, який жадає смерті Володаря рідних земель, є відступником. Волхви направляли Великих князів, спрямовуючи їхній хід у руслі, яке було угодне Богам, але ніколи волхв не міг відправити на смерть володаря, тому що у такому разі він одразу втрачав зв’язок з Богами.

Добромир поглянув на сина, але той спокійно їхав поруч, погойдуючись у сідлі, ніби нічого не сталося і ним не були мовлені страшні і відступні слова. Старий боярин оглянувся навкруг, чи, бува, ніхто сторонній не чув слів Святовида.

– Я розумію, батьку, вашу тривогу, тому що я її сам відчуваю, – промовив Святовид піджавши губи і кивнувши головою, – але ці слова прийшли до мене, думаю що не випадково.

Добромир не знайшов, що ректи у відповідь сину, тому знову між співрозмовниками повисла мовчанка.

– Я обов’язково про це поговорю із Святозаром, – через деякий час знову промовив Святовид, – Верховний волхв зможе мені розтовмачити, до чого цими словами хочуть нас підштовхнути Боги?

– Мені навіть важко осмислити і повірити, що Боги можуть нас спонукати до таких незрозумілих дій, – стиха, щоб ніхто його не почув, промовив Добромир, – адже причин вчиняти такі страшні і непоправні дії немає.

– Може, і немає, – кивнув головою Святовид, а тоді повернувся до батька і промовив: – а може, ми не все знаємо, ми ж не Боги.

Добромир нічого не відповів, він лише розвів руки, адже йому не хотілося починати міркування про причини, з яких Боги виказували дивні бажання. Стосунки з Богами у старого боярина складалися не зовсім втішно. Добромир ішов на всілякі поступки Богам, намагався їх задобрити. А вони, як вважав старий, безжально забрали у нього все найкоштовніше – його близьких.

Також Добромир добре розумів, чому його син, волхв Святовид, не одружується. Боярин до болю у серці відчував і сприймав жертовність сина. Той не міг і не хотів ризикувати життям своєї коханої Чаруни, яка гордовито не розуміла і не сприймала поведінки Святовида. Двоє не простих людей неймовірно палко кохали один одного, але не могли бути разом. Від усвідомлення цієї доленосної безповоротності у Добромира серце стискалося від жалю, що його любий син, його надія і радість, не може собі, через те таємниче прокляття, дозволити бути щасливим.

– До Чаруни будеш завертати? – раптом, несподівано навіть для самого себе, запитав старий боярин те, про що не мав наміру запитувати сина.

Святовид нічого не відповів батькові, але й не здивувався його словам, наче чекав, що той запитає саме це. Він лиш заперечно хитнув головою і пришвидшив хід свого коня, даючи зрозуміти батькові, що подальша розмова на цю тему не є доброю підставою для продовження бесіди.

Далі знову їхали мовчки. Кілька разів пришвидшувалися, переходячи на стрімкий галоп. Святовид, коли стрімка хода коней стихла, примружив повіки, вдаючи, що його долає сон, а сам намагався вгамувати душевний біль, який викликали слова батька. Нагадування про Чаруну здавило болем його серце, розбудивши важкі душевні муки, які були на який час притихли, залишаючи у спокої молодого волхва.

Так для Святовида нестерпною була розлука з коханою, але ще більш нестерпною була думка, що їхні стосунки можуть наразити дівчину на те страшне і невідоме родинне прокляття Поклінних. А Святовид цього не міг допустити.

Чаруна нічого не знала про прокляття, тому їй здавалася дивною поведінка Святовида. Вона ніяк не могла зрозуміти, що за перепона стоїть між ними, заважаючи їм бути разом, бути щасливими. Знахарка знала, що Святовид її кохає. В той же час вона відчувала його душевні муки і не розуміла їх. Тому одного разу Святовид почув слова, які хоч і болем розкраяли його серце, але дали можливість йому уникнути небажаних пояснень: «Ти не переступиш поріг моєї оселі до тих пір, поки сам не зрозумієш, чого ти хочеш. Тобі варто вирішити, чи ти хочеш бути щасливим? Чи навпаки ти хочеш далі мучити себе і мене своїми незрозумілими страхами? Якщо ти обереш друге, то тобі з тим жити, а я спробую тебе забути і житиму, як житиму».

Ці слова були останніми, які він чув від Чаруни. Неодноразово він поривався заїхати до неї, щоб побачити хоч на одну мить, але великим зусиллям волі зупиняв себе. Адже, поставши на її порозі, треба було дівчині щось сказати, а він поки не мав, що їй відповісти. Святовид не міг зробити того вибору, до якого вона його підштовхувала. Тому змушений був і надалі оминати поріг оселі коханої.

– Дрімаєш, брате, – від несподіванки здригнувся Святовид, почувши поряд голос Мечислава.

– Ні, не дрімаю, – похитав головою Святовид, поглянувши на Мечислава, – лиш міркую про життя своє.

– От і я тим самим займаюся цілий ранок і всю дорогу, – розуміюче кивнув головою когортний командир.

– А що тобі міркувати? У тебе все добре. Маєш кохану дружину, красуню. Ростиш сина. Успішно несеш дружинну службу, от вже став когортним командиром, – промовляючи, Святовид приязно усміхався, щоб, бува, брат не помислив, що він йому заздрить.

– Воно то так, але і не так, – зітхнувши, промовив Мечислав, а потім на якусь мить, наче завагавшись, озирнувся навколо, – я весь час слідкував за тим, як ти спілкувався із нашим батьком, чатуючи, щоб Добромир від’їхав подалі від тебе.

– ?

Святовид спочатку запитуючи подивився на брата, а тоді роззирнувся, вишукуючи поглядом старого боярина. Добромир хоч знаходився неподалік, але був зайнятий жвавою розмовою із Дзвенимиром Шуйця і не зважав, чим зайняті його сини.

– На минулій неділі здолала хвороба дружинного воїна моєї ватаги. І настільки сильно, що ми змушені були бідолаху відвести до знахарки, – почав спокійно свою оповідь Мечислав.

– Ти бачив Чаруну? – запитав, скривившись, Святовид, поглянувши на брата болючим поглядом.

– Так, бачив, – кивнув головою Мечислав, – а ще я бачу, як тобі боляче, брате, боротися зі своїми почуттями.

– Ти хочеш говорити зі мною про мої почуття до Чаруни? – стиснувши губи, різко запитав Святовид.

– Загалом ні, але в якійсь мірі і про це, адже я бачив змарнілу дівчину, яка також страждає від вашої розлуки.

– Ми про це говорити, Мечиславе, не будемо, – стиснувши зуби, процідив молодий волхв.

– Можливо, ти мене не почув чи не зрозумів. Я хочу порозмовляти з тобою про справу, яка не дає можливості спокійно жити і тобі, і мені, і нам усім, – притишивши голос, ледь чутно промовив Мечислав.

– Ти хочеш поговорити про те, про що у родині не прийнято говорити, – уважно поглянувши у вічі брата, промовив Святовид. – Ти думаєш, ми можемо про це говорити?

– Я не знаю, чи ми можемо говорити, але я хочу знати: звідки взялося те страшне прокляття, через яке, одна за одною, помирають жінки нашої родини? Я хочу знати: цьому буде колись кінець? Чи ми знову маємо готуватися до погребальної Кради? – Мечислав, розпалюючись, проголошував все нові і нові запитання, ставлячи ними волхва у глухий кут.

– Або замовкни, або заспокойся і говори тихіше, – різко перебив брата Святовид, – я, так само, як і ти, не хочу, щоб нашу розмову чув батько.

Мечислав, кивнувши головою, оглянувся у бік старого боярина. Той продовжував вести бесіду із теперішнім переяславським посадником, щось жваво йому оповідаючи.