Kitabı oxu: «Будка ч. 27»

Драма в одній дії

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Панько Середущий – будник, літ 50, високий, з повною стриженою бородою, в синій блузі, в шапці з ознакою залізничого функціонера.

Олена – його жінка, літ поверх 40, згорблена, зморщена, передчасно зів’яла.

Зося – їх дочка, літ 18, гарна дівчина, в сільськім чистенькім убранні.

Прокіп.

Завада – багатий господар, вдовець, літ 45, невеликий, кремезний, трохи лисий, зі шпакуватими, коротко стриженими вусами.

Гнат Сиротюк – парубок, літ 24.

Ксеня – жебруча баба.

Діється в нашім часі.

На авансцені видно від правої куліси до лівої штреку залізної дороги. Коло правої куліси високий сигналовий стовп, коло лівої рампа і ліхтарня на стовпі. За штрекою піднімається скісно вгору насип також через цілу сцену, а на ньому невеличка площа, до котрої від штреки ведуть сходи з поруччям. У глибині сцени залізнича будка з чорним написом на стіні «27». Перед будкою телеграфічний апарат у формі дощаної, сторцем поставленої домовини; від нього йде дріт до будки. В будці два вікна і двері. Над одним вікном видно напис «Каса». О стіну оперта будкарська кругла віха. Попід стіною йде лавка, збоку направо – друга. Декорація показує в глибині вид на поле, здалека село між вербами та садами; бокові куліси – вид на поля, полукіпки, справа далеко лісок. В протягу акції вечоріє.

Ява перша

Коли має піднятися куртина, чути гуркіт воза, що переїздить через штреку, лускання батога, крик: «вйо! вйо!» Коли куртина підноситься, воза вже не видно, тільки Панько з люлькою в зубах, замикає рампу. За рампою Гнат з батогом.

Панько і Гнат.

Панько. То напевно вже всі? Ти остатній їдеш?

Гнат. Та кажу ж вам, що остатній.

(Добуває з-за халяви тютюн і крутить цигаро.)

От дайте огнику, коли ласка. Зрана з дому вибирався та й забув з собою сірничків узяти, прийшлося цілий день коло сіна робити, не куривши. (Закурює.) Тютюн є, а огню ані руш!

Панько. Невелика біда, що троха пропостився. Менше грошей з димом пішло. Я, парубче, в твоїм віці ще й не знав, як смакує тютюн.

Гнат. Е, дядьку, ви в моїм віці, певно, й сном не снили, що колись будете будником при залізниці.

Панько. Та воно-то правда. Поступає світ, нема що казати, тілько не все до доброго.

Гнат. А я гадаю, що не все й до злого. А пощо ви питали, чи вже всі з сіном поїхали?

Панько. Та бачиш, рампу замикаю. Мушу ще йти на штреку, там три мости оглянути, бо о дев’ятій тягаровий їде, а зараз за ним поспішний. То якби ще які над’їхали, мусили би чекати, поки не верну.

Гнат. Ну, а хіба ваших нема дома?

Панько. Та то-то й є, що нема. Пішли обі жати до Завади. Наперся старий рано: конче та й конче ходіть! «Порятуйте, – мовить, – мене сей раз, може й я вас коли чим порятую». Ховай боже, він і справді не раз стає нам у пригоді. То я й казав своїм іти.