Kitabı oxu: «Байки», səhifə 2

Вовк і Лисиця

 
Лисиця десь м’ясця дістала.
Тихесенько прибігла під стіжок —
Ум’яла більшенький шматок,
А менший у сінце сховала
На другий раз, бо нужду знала;
Сама ж спочити прилягла…
Воно годиться, попоївши;
Не молода-таки й була,
Натомиться, всю ніч ходивши…
Аж ось — у гості Вовк біжить.
«От, — дума, — і лягла спочить!»
Добридень, кумо! — Вовк гукає. —
Той спить, хто щастя має!
От, кумо, лишенько мені
У сій поганій стороні:
Никав всю ніч, аж утомився —
Та й що ж! Ніде не поживився!
Чи до кошари підберусь —
Боюсь!.
Вівчар не спить, в сопілку грає…
Таке-то кум твій щастя має.
А їсти, кумо, аж-аж-аж!
Цілісіньку б із’їв корову! —
Кума ж
На сюю жалібную мову
Так каже кумові свому:
— Сердешний куме! Ну й чому
Ти не прибіг до мене вранці?.
Отут не козаки живуть — поганці!
Мабуть, їм ніколи й заснуть;
Усе так пильно стережуть,
Що треба гаспидського митця,
Щоб обдурить та поживиться!.
Поїж сінця… —
А Вовчик не про сіно дума;
Коли б йому шматок м’ясця!
— Ні, — каже він, — спасибі, кумо! —
Та й з тим голодний лицар мій
Пішов додому сам не свій.
Оце ж то теє: на, небоже,
Те, що мені не гоже.
 

1853

Вовк та Зозуля

 
Надумавсь Вовк, що жить йому погано:
Не з’їсть, не засне до пуття,
Що вік його минає марно,
Що треба кращого шукать собі життя…
Сидить він раз під дубом та й куняє,
Ніхто його не розважає, —
Аж чує — на вербі,
Між листям десь, Зозуля закувала:
— Ку-ку! Добривечір тобі!
А що се, Вовчику, чи не журба напала?
Чи, може, підтоптавсь?
— Яке там підтоптавсь! — до неї Вовк озвавсь. —
Тобі усе, паньматко, смішки!
А декому ні кришки:
Тут думка неабияка
Морочить козака.
— Скажи ж мені, нехай і я почую, —
Зозуля каже, — що і як,
Про що міркує неборак?
— Прощайте, — от що!. Помандрую, —
Мовляє Вовк, — покину вас усіх.
— От тобі й на! Чи справді, чи на сміх? —
Зозуля, сміючись, питає. —
Вигадуєш ти, друже мій! —
Розсердивсь Вовк та й каже їй:
— Які там вигадки! Либонь, не знає,
Як кожен біс мене ганяє, —
Хотіли б навіть вбить!
Ні, годі вже мені терпіть
Таку лиху годину…
Попхаюсь, серце, на Вкраїну, —
Хороша, кажуть, сторона:
Життя таке, що на!
Там люди не страшні, шанують, привітають;
Собаки там нікого не займають, —
Живи як хоч, де хоч ходи,
Не сподіваючись біди.
— А Вовчі норови ти де подінеш? —
Пита Зозуля. — Тут покинеш?
— Бодай тебе, Зозуленько моя! —
Сміється Вовк. — Вигадуєш дурниці…
Хіба ж Вовки — Лисиці,
І я, мов, і не я?.
Був Вовком я і Вовком буду —
Довіку і до суду!
— Ой Вовче, Вовче, не хвались, —
Промовила Зозуля, — стережись!
Ось не мандруй ти здуру,
Бо здіймуть з тебе шкуру.
Не забувайте, земляки:
Є й між людьми такі Вовки, —
Про других — де тобі як виють,
А самі ж лихо діють.
 

1864-1872

Вовк та Мишеня

 
На полі Вовк овечку взяв,
Потяг сердешную в діброву —
Не на розмову, —
А щоб із’їсти: він бажав
М’ясця свіженького давненько.
От взяв овечку, обідрав,
Як знав,
Та й заходився хорошенько
М’ясце під дубом уминать, —
Аж на зубах кістки хрущать.
Їв Вовчик, їв — аж утомився;
Гаразденько удовольнився,
А все-таки всього не з’їв:
«Нехай вже, — каже, — другим разом».
М’ясце травицею прикрив,
А сам спочинуть ліг тим часом.
Неначе пан який — лежить…
А Мишенятко під вербою
Почуло, що м’ясце пахтить,
Та й крадеться поміж травою
(Яке мале, а вже хитрить!)…
От помалесеньку підкралось,
Взяло м’ясця та у дупло й сховалось.
Угледів Вовк, дарма що спав,
І на ввесь гай гукать зачав:
— Ой ненечко! Рятуйте! Поможіте!
Ловіте злодія, держіте!
Добро моє покрав!
Я в одному селі по ярмарку гуляв
Та й бачив диво:
Якийсь там становий хвинтив спесиво
Біля чумацьких хур.
Чого він там никав — усі на вус мотали…
От якось у його тарані в’язку вкрали,
А він гукає: «Пробі! Калавур!»
 

1853

Вовк та Ягня

 
На світі вже давно ведеться,
Що нижчий перед вищим гнеться,
А більший меншого кусає та ще й б'є —
Затим що сила є…
Примір не довго б показати,
Та — цур йому! Нащо чіпать?.
А щоб кінці як-небудь поховать,
Я хочу байку розказати.
Улітку, саме серед дня,
Пустуючи, дурне Ягня
Само забилося до річки —
Напитися водички.
От чи пило, чи ні — глядить:
Аж суне Вовк — такий страшенний
Та здоровенний!
Та так прямісінько й біжить
До бідного Ягняти.
Ягняті нікуди тікати;
Стоїть, сердешне, та дрижить…
А Вовк, неначе комісар, кричить
(Він, щоб присікаться, знайшов причину):
— Нащо се ти, собачий сину,
Тут каламутиш берег мій
Та квапиш ніс поганий свій
У чистую оцюю воду?
Та я тобі за сюю шкоду
Ти знаєш, що зроблю?.
Як муху, задавлю!
— Ні, паночку, — Ягня йому мовляє, —
Водиці я не сколотив,
Бо ще й не пив;
А хоч би й пив, то шкоди в тім немає,
Бо я стою зовсім не там,
Де треба пити вам,
Та ще й вода од вас сюди збігає…
— Так себто я брешу? — тут Вовк йому гукнув. —
Чи бач! Ще і базікать стало…
Такого ще поганця не бувало!.
Здається, ти й позаторік тут був
Та капості мені робив… Тривай же!
Ти думаєш, що я забув?
— Помилуйте! — йому Ягнятко каже, —
На світі я ще й году не прожив.
— Так брат твій був.
— Нема братів.
— Так, може, батько,
Коли не дядько…
Або ж хто-небудь з ваших був…
Хіба не знаю я, не чув,
Що ви усі мене б із'їли,
Якби вловили?
Собаки й вівчарі твої,
Усі ви — вороги мої:
Од вас мені життя немає…
Ще мало я терпів?
— Так чим же я вам досадив? —
Ягнятко, плачучи, питає.
— Цить, капосне! Либонь, не знає…
Ще й огризається, щеня!
Що ти за птиця?! Ти — Ягня!
Як сміло ти мене питати?
Вовк, може, їсти захотів!.
Не вам про теє, дурням, знати! —
І — Вовк Ягнятко задавив…
Нащо йому про теє знати,
Що, може, плаче бідна мати
Та побивається, як рибонька об лід:
Він Вовк, він пан… йому не слід…
 

1854

Гава і Лисиця

 
Літаючи по дворах, Гава
Шматок ковбаски добула;
Хоч кажуть, що вона дурна роззява,
А до крадіжки здатная була.
От узяла та й полетіла,
Щоб недалечко, у ярку,
На самоті поснідать до смаку:
Усе було, ще ковбаси не їла.
«Спасибі, — думає, — розумним головам,
Що в світі потрудились,
Усячину робить навчились;
Поміж людьми, як кажуть, добре й нам:
Що-небудь можна роздобути».
Не вспіла Гава носом ткнути,
Аж і Лисичка тут стоїть
І жалібно квилить:
— Голубко-кумонько! Тебе я ждала-ждала,
Аж плакала, як виглядала,
Щоб голосочок твій почуть,
Хоч на хвилиночку про горенько забуть…
Ти, може, серденько, того й не знаєш,
Як гарно, любо як співаєш —
І соловейко так не втне…
Розваж хоч трошечки мене! —
Прийшлось роззявитись дурному горлу:
— Кра! кра! — а ковбаса додолу,
Лисичка хап — і у кущі мерщій, —
Оддячила кумі своїй!
Прокракала роззява, огляділась —
Чортма куми і снідання нема…
— А щоб ти, — каже, — подавилась,
Лукавая кума!
Прилащиться підлиза хоч до кого:
Солодкії слова
Приманюють великого й малого, —
То вже така дурниця світова;
Про се розумні знають люде,
Та що ж ви будете робить:
Хто маже — не скрипить, —
Так, мабуть, і довіку буде.
 

1892-1893

Гадюка і Ягня

 
Під дубом у гаю жила Гадюка,
Непросипуща злюка:
Усе було сичить-сичить,
Щоб кого-небудь укусить.
Мале Ягнятко там гуляло;
Скік-верть, сюди-туди —
Та якось під той дуб і доскакало,
Не сподіваючись біди…
Гадюка кинулась та й укусила, —
От так, як бач,
Безвинного занапастила.
Ягнятко в плач,
А потім на травицю впало:
— Ох, за що ж, за що? — простогнало…
А бісова Гадюка знов сичить:
— Щоб тут гулять не сміло!
Ти, може, затоптать мене хотіло, —
Вас треба вчить! —
Ягнятко більше не озвалось…
На світі нажилось, награлось…
Затихло… спить…
Колись і між людьми чимало
Таких ягнят попропадало.
Тепер гадюкам час сказать:
Минулися вже тії роки,
Що розпирали боки, —
Дай, боже, правді не вмирать!
 

1864-1872

Горлиця й Горобець

 
Воркувала Горлиця у садку,
У куточку тихенькому, на бузку;
Жалкувала сизокрила, що вона
Незчулася, як минула і весна,
Не вгляділа, як одцвівся і садок,
І черешні, і вишеньки, і бузок;
Сумувала, що прийдеться восени
Десь шукати ще іншої сторони.
Підлабузнивсь до Горлиці Горобець,
Наче справді запорозький молодець:
— Ой послухай, голубонько, не журись,
Ти на мене, молодчика, подивись!
Чи є в світі де такії молодці,
Як ми, славні та веселі горобці, —
На все вдатні, — до любощів, до пісень? —
Цвірінькати жартуючи, увесь день!
Ти не бійся, голубонько, що зима
Посиплеться білим снігом… То дарма!
Нас з тобою теє лихо не зляка:
Перебудем під стріхою в козака.
А як гляне ясне сонце на весну —
Забудемо тую зиму навісну.
Порозтають тії білії сніги,
Покриються травицею всі луги,
Розів’ється калинонька і садок,
Розцвітуться і вишеньки, і бузок;
Заспівають усі пташки, як в раю,
Привітатимуть голубоньку мою;
А ти, серце-голубонько, не журись
Та до мене, молодчика, прихились…
— Бодай тобі, Горобчику, не брехать,
А горлицям твоїх брехень не чувать!
Не до пари голубоньці Горобець,
Хоч який він прехороший молодець:
Треба мені, сизокрилій, голубка,
Як хорошій дівчиноньці козака. —
Де не взявся сизокрилий Голубок —
Як ухопить Горобчика за чубок!
Пом’яв його, понівечив, як хотів,
Оскуб його, молодчика, та й пустив:
— Оце тобі, Горобчику, так не вчись,
До чужої голубоньки не тулись. —
Як дремене Горобчичок у садок, —
Болить його головонька і чубок.
Регочуться проклятії горобці:
— Отак наші добувають молодці! —
Засоромивсь осміяний Горобець
Та й покинув ріднесенький табунець,
Полетів він світ за очі у садки
Відшіптувать головоньку і боки.
Я вигадав, лежачи на печі,
Для вас сюю баєчку, паничі!
Ой не будьте, паниченьки-молодці,
І ви такі, як отії горобці;
Пригортайтесь, козаченьки, до дівчат —
Хіба мало є хороших бровенят?
Дівчинонька, як квіточка, — з нею рай,
А чужої молодиці не займай,
Бо налетить часом сивий Голубок —
Болітиме головонька і чубок!
 

1861

Горшки

 
Був собі Горщик золотий,
Хороший, дорогий.
Прийшла Біда і Горщик той розбила;
Жаліли всі, вона не пожаліла, —
На те Біда!
Скрізь її знають — села й города.
Чого вона не виробляє?
Не тільки що горшків, людей не розбирає.
І опинився Горщик золотий
Між череп’яними Горшками,
Щербатий і кривий,
З розбитими боками.
Всі насміхаються над ним:
— Ану лиш принеси водиці! —
А кухлик і собі: — Шкода вже їм, кривим,
Ходити до криниці!
Був колись Горщик, та розмок,
Тепер нікчемний черепок…-
Не змовчав Горщик, обізвався:
— Я черепок, та золотий,
А ти вже хто такий?
Хороший тим, що в боки взявся. —
Поважний Розум се почув,
Прийшов, дознався, що й до чого
І бідолаху золотого
В шовкову хустку обгорнув,
А щоб не чванилась кумпанія погана,
Усіх покидав за вікно.
Розбите золото — скрізь золото воно,
А череп’яна чвань — довіку череп’яна.
 

1891

Громада

 
Одваживсь Вовк у Лева попросити,
Щоб старшиною до Овець
Наставили його служити…
Лукавий молодець!
Попереду він кинувсь до Лисиці,
Щоб тая нищечком у Львиці
Поворожила про його;
Лисичка здатна до сього:
Крутнула хвостиком — і помоглося, —
Все до ладу й прийшлося.
Став думать Лев, що, може б, і не слід,
Бо препоганий Вовчий рід, —
Та треба ж іноді і жінці догодити…
Тут як би владить так,
Щоб який-небудь неборак
Не здумав шелесту зробити:
Скрутив, мов, як хотів…
І Лев звелів
Кликнуть громаду на пораду.
Ну, чи громаду, то й громаду…
Зійшлись… Ніхто нічого не сказав…
І Вовчик старшиною став.
А Вівці ж що? Хіба ж вони поснули,
На раді стоячи? Про їх же діло йшло?.
От те ж то й лишенько! Овечок не було,
Бо не покликали — забули…
А слід побуть їм там.
Панове громадяне!
Ся байка вам
В пригоді, може, стане…
 

1864-1872

Гуси

 
День за горою погасав;
Затихло все в гаю густому;
Гусятник-хлопець заганяв
Од берега Гусей додому;
Гукав їм: «Гайда!» — і свистав,
Лозиною лінивих підганяв.
— Отак ми дожились з дурною головою!
Отак нас стали шанувать! —
Гелгочуть Гуси між собою. —
Нам тільки й світа — мандрувать
Від хліва до болота,
Та ще к тому така голота
Лозиною тебе жене —
Я, мов, отаман — бійсь мене!
Де ж вона в світі, правда тая,
Коли такеє діється з Гусьми?
Забула, мабуть, доля злая,
Відкіль наш рід і що за птиці ми.
Учені та розумні люде
Усюди славу рознесли,
Що наші прадіди — нехай їм легко буде —
Великий город Рим од ворога спасли…-
А хлопець слуха і сміється:
— Тривайте, прийдуть празники —
І ваша славонька минеться:
Хазяйка побере за вас коповики;
Поопадають ваші роги
Наперекір старовині,
Лежатимете ви на черені
Між стравою, задравши ноги.
Сказав би байку ще не так,
Та мій язик примовкнуть мусить:
Буває, вискочить Гусак,
Почне сичать та ще й укусить.
 

1892

Два кума

 
— Здоров, Василю, пане-брате!
— Здоров, кумасю мій Кіндрате!
— Чи ти ще там здоров та жив?
— Ох, братику! — Василь завив, —
Мого ти лишенька не знаєш,
Що так питавші
Бог покарав мене: я погорів;
Уся худібонька пропала,
Неначе язиком корова ізлизала…
— Оце бак лихо! Глянь… Коли ж воно
і як?
— А так!
Неділь вже, мабуть, з вісім буде —
Святками до мене зібрались добрі люде.
На бесіді вже, звісно, попились…
От як усі вже розійшлись, —
Пішов я з каганцем до коней у повітку…
Бодай би й не ходить!.
Я, бачся, каганець усе ховав під свитку,
Та якось теє… Зирк — горить!
І, батечку! Як обхопило —
Усе до цурочки згоріло;
Сам трохи-трохи не пропав…
Та се й тужу вже восьмую неділю…
Бодай би я був не діждав!.
Ти ж, куме, як? — Ох, не питай, Василю!
І я чимсь бога прогнівив…
Колись я, братику, правесенько ходив, —
Теперечки, дивись, до чого вже дожився!
Зовсім калікою зробився!.
До мене на святках наїхало гостей:
Дядьки, брати та дехто із людей…
Як милим гостям не радіти?.
Уся кумпанія гарненько підпила…
Поліз у погріб я дулівки ще вточити
(Дулівочка-первак — така смачна була!)…
Щоб іноді з вогнем біди не наробити,
Поліз я поночі, хоча й п’яненький був…
Що ж, пане-брате! Біс мене як пхнув —
Я й покотивсь… Ще як не вбивсь —
не знаю.
Теперечки хоч плач не плач,
Отак, як бач,
На дерев’янці шкандибаю.
— Дурні! — озвавсь до них Трохим, —
Жалкуйте на себе, бо що за диво в тім,
Що в Василя все погоріло,
А в тебе ногу ізломило!
Погано п’яному і поночі, й з вогнем.
— Так що ж його робити?
Не все ж ходить із ліхтарем!.
— О, бити б вас обох та бити!
Горілочки не треба вельми пити.
 

1853

Дві Бочки

 
Дві Бочки їхало колись селом:
Одна з горілкою, повненька,
Друга — порожня, тож слідком.
Та, що з горілкою, — тихенько,
Повагом йде собі та йде;
Порожня ж так тобі пустує,
Та так брика, та так басує,
Що аж на все село гуде.
Хто йде — і з ляку швидш звертає,
Та ще й налає:
«Який се враг її приніс?
Нехай їй біс!»
Хто про свої діла стрекоче,
Кому й не слід, коли захоче,
Тому усяк мерщій зверта,
Бо він такий, як Бочка та:
Усіх од себе проганяє.
Зате розумний чоловік
Живе тихесенько ввесь вік,
Не торохтить і не гукає —
Та й місце має.
 

1853