Kitabı oxu: «Давня казка», səhifə 3

ІІ

Якось увечері приїхав до поета лицар Бертольдо і розповів про своє безнадійне кохання до вродливої донни Ізідори. Поет написав серенаду, яку Бертольдо проспівав під вікнами коханої, і здобув її прихильність. Незабаром відбулося весілля, на якому було багато людей, «тільки нашого поета пан забув запросити».

 
Якось вечором пізненько
Сам поет сидів в хатині,
Так од ранку цілу днину
Він просидів в самотині.
 
 
Тож сидів поет в віконці,
Слухав співів, що лунали
Скрізь по полю і до нього
У хатину долітали.
 
 
Співи стихли, потім хутко
Налетіла літня нічка;
Дерева шуміли з вітром,
Гомоніла бистра річка.
 
 
І поет в своїй хатині
Прислухавсь до того шуму,
Погляд в темряву втопивши,
Він таємну думав думу.
 
 
Тільки чує — хтось під'їхав
На коні до його хати
І спинився, потім зброя
Почала чиясь бряжчати.
 
 
Що за диво! Під віконце
Хтось помалу підступає.
Тут поет не втерпів: «Хто там? —
Невідомого питає. —
 
 
Якщо злодій, то, запевне,
Помиливсь ти, любий друже!»
«Ні, се я, — озвався голос, —
Маю справу пильну дуже».
 
 
«Хто ж се «я»?» — поет питає.
«Я, Бертольдо, лицар з гаю».
Тут поет пізнав той голос:
«А, мисливий! Знаю, знаю!
 
 
Вибачай, прошу до хати,
Хоч у мене трошки темно,
Бо коли я сам у хаті,
Не палю вогню даремно;
 
 
Та для гостя запалю вже».
І добув вогню з кресала.
Перед ним лицарська постать
Владаря Бертольда стала.
 
 
«Добрий вечір!» — «Добрий вечір».
Став тут лицар і — ні слова.
Щось ніяк не починалась
Тая пильная розмова.
 
 
«Де ж твоя, мій гостю, справа?»
Далі вже поет озвався.
Лицар стиха одмовляє:
«Я, мій друже, закохався…»
 
 
Тут поет йому говорить:
«Що ж на се тобі пораджу?
А проте доказуй далі,
Може, чим тебе розважу».
 
 
«Закохався я і гину, —
Каже лицар, — вдень і вночі
Бачу я перед собою
Ясні оченьки дівочі».
 
 
«Що ж? — поет на те говорить. —
То за ручку та й до шлюбу!»
«Ох! — зітхає лицар. — Візьме
Інший хтось дівчину любу!
 
 
Під балкон моєї донни
Кожен вечір я приходжу,
І в журбі тяжкій, в зітханнях
Цілу нічку я проводжу.
 
 
На мою журбу й зітхання
Я відповіді не маю,
Чим я маю привернути
Серце милої — не знаю!
 
 
Може б, краще їй припали
До сподоби серенади?..»
Тут поет на те: «Запевне,
Треба пташечці принади!»
 
 
«Голос маю, — каже лицар, —
Та не тямлю віршування…»
«Певна річ, — поет говорить, —
То не легке полювання,
 
 
А то б досі вже на лаври
Хто б схотів, то й був багатий,
Ні, — химерний, норовистий
Кінь поезії крилатий!»
 
 
«Правду кажеш, — мовив лицар, —
Але ж я тебе благаю,
Щоб поміг мені й в сій справі.
Пам'ятаю, як у гаю
 
 
Ти своїм віршем чудовим
Чарував усю громаду,
Тільки ти один тепера…
Мажеш дать мені пораду!
 
 
За пораду все, що хочеш,
Дам тобі я в нагороду».
«Ну, на се, — поет відмовив,
Не надіюся я зроду.
 
 
Можу я знайти й без плати
Для приятеля пораду.
Ось пожди лиш трохи, зараз
Будеш мати серенаду.
 
 
Та мені для сього треба
Ймення й вроду панни знати».
«Їй наймення Ізідора,
А вродлива!.. не сказати!..»
 
 
Більш поет вже не питався,
Сів, задумавсь на хвилину,
Записав щось на папері,
Зняв з кілочка мандоліну,
 
 
Показав слова Бертольду,
Мандоліну дав у руки
Та написанії вірші
І промовив для науки:
 
 
«Ти, співаючи, на струнах
Маєш так перебирати:
Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol…
Далі можеш сам добрати…»
 
 
«От спасибі!» — крикнув лицар.