Kitabı oxu: «Лісова пісня», səhifə 4
М а т и
(виходить iз-за хати)
Се так ти жнеш? А ти се так городиш?
Лукаш поспiшно поволiк дерево за хату.
Коли ти, дiвонько, не хочеш жати, то я ж тебе не силую. Вже якось сама управлюся, а там на вiсень, дасть бiг, знайду собi невiстку в помiч.
Там є одна вдовиця – моторненька, – сама припитувалась через люди, то я сказала, що аби Лукаш був не вiд того… Ну, давай вже, любко, менi серпочка – другого ж немає.
М а в к а
Я жатиму. Iдiть до конопель.
Мати йде через галяву до озера i криється за очеретом.
Мавка замахує серпом i нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова; зелена одiж на їй просвiчує де-не-де крiзь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на головi синiй вiнок з волошок, у волоссi заплутались рожевi квiти з куколю, ромен, березка.
Р у с а л к а П о л ь о в а
(з благанням кидається до Мавки)
Сестрице, пошануй!
Краси моєї не руйнуй!
М а в к а
Я мушу.
Р у с а л к а П о л ь о в а
Уже ж мене пошарпано, всi квiтоньки загарбано, всi квiтоньки-зiрниченьки геть вирвано з пшениченьки!
Мак мiй жаром червонiв, а тепер вiн почорнiв, наче крiвця пролилася, в борозенцi запеклася…
М а в к а
Сестрице, мушу я! Твоя краса на той рiк ще буйнiше залишає, а в мене щастя як тепер зов'яне, то вже не встане!
Р у с а л к а П о л ь о в а
(ламає руки i хитається вiд горя, як од вiтру колос)
Ой горенько! косо моя! косо моя золотая!
Ой лишенько! красо моя! красо моя молодая!..
М а в к а
Твоїй красi вiк довгий не судився, на те вона зроста, щоб полягати.
Даремне ти благаєш так мене, – не я, то iнший хто її зожне.
Р у с а л к а П о л ь о в а
Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє з краю до краю.
Дай нам зажити веселого раю, поки ще лiтечко сяє, поки ще житечко не полягло, – ще ж неминуче до нас не прийшло!
Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рiдная!
Потiм поникне краса моя бiдная, ляже додолу сама…
Сестро! не будь як зима, що не вблагати її, не вмолити!
М а в к а
Рада б я волю вволити, тiльки ж сама я не маю вже волi.
Р у с а л к а П о л ь о в а
(шепче, схилившись Мавцi до плеча)
Чи ж не трапляється часом на полi гострим серпочком поранити руку?
Сестронько! зглянься на муку!
Крапельки кровi було б для рятунку доволi.
Що ж? Хiба кровi не варта краса?
М а в к а
(черкає себе серпом по руцi, кров бризкає на золотi коси Русалки Польової)
Ось тобi, сестро, яса!
Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, i никне в житi.
Вiд озера наближається мати, а з нею молода повновида молодиця, в червонiй хустцi з торочками, в бурячковiй спiдницi, дрiбно та рiвно зафалдованiй; так само зафалдований i зелений фартух з нашитими на ньому бiлими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синiм, намисто дзвонить дукачами на бiлiй пухкiй шиї, мiцна крайка тiсно перетягає стан, i вiд того кругла, заживна постать здається ще розкiшнiшою. Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспiває за нею.
М а т и
(до молодицi люб'язно)
Ходiть, Килинко, осьде край берези ще свiже зiллячко. Ось деревiй, – ви ж гладишки попарити хотiли? -
Вiн добрий, любонько, до молока.
К и л и н а
Та в мене молока вже нiде й дiти!
Коб ярмарок хутчiй – куплю начиння.
Корова в мене турського заводу, – ще мiй небiжчик десь придбав, – молочна, i господи яка! Оце вже якось я в полi обробилася, то треба роботi хатнiй дати лад. Ой тiтко, вдовицi – хоч надвоє розiрвися!..
(Прибiднюється, пiдобгавши губи).
М а т и
Ей, рибонько, то ви вже обробились?
Ну, що то сказано, як хто робiтний та здужає… А в нас – маленька нивка, та й то бог спору не дає…
К и л и н а
(дивиться на ниву, де стоїть Мавка)
А хто ж то женцем у вас?
М а т и
Та там одна сирiтка…
(Нишком).
Таке воно, простибiг, нi до чого…
К и л и н а
(надходить з матiр'ю до Мавки)
Добридень, дiвонько! Чи добре жнеться?
М а т и
(сплескує руками)
Ой лишенько! Iще не починала!
Ой мiй упадоньку! Що ж ти робила?
Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!
М а в к а
(глухо)
Я руку врiзала…
М а т и
Було при чому!
К и л и н а
А дай сюди серпа – нехай-но я.
Мавка ховає серпа за себе i вороже дивиться на Килину.
М а т и
Давай серпа, як кажуть! Таж не твiй!
(Вириває серпа Мавцi з рук i дає Килинi, тая кидається на жито i жне, як вогнем палить, аж солома свище пiд серпом).
М а т и
(втiшно)
Ото менi робота!
К и л и н а
(не одриваючись од роботи)
Якби хто перевесла крутив, то я б удух сю нивку вижала.
М а т и
(гукає)
А йди, Лукашу!
Л у к а ш
(виходить. До Килини)
Магайбi.
К и л и н а
(жнучи)
Дякувати.
М а т и
От, Лукашу, поможеш тут в'язати молодичцi.
Бо та «помiчниця» вже скалiчiла.
Лукаш береться в'язати снопи.
Ну, жнiте ж, дiтоньки, а я пiду зварю вам киселицi на полудень.
(Iде в хату).
Мавка одiйшла до берези, прихилилась до неї i крiзь довге вiття дивиться на женцiв.
Килина який час так само завзято жне, потiм розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всмiхається, трьома широкими кроками прискакує до нього i пацає з виляском долонею по плечах.
К и л и н а
Ну ж, парубче, хутчiй! Не лiзь, як слимак!
Ото ще верисько!
(Залягається смiхом).
Л у к а ш
(i собi випростується)
Яка ти бистра!
Ось лiпше не займай, бо поборю!
К и л и н а
(кидає серпа, береться в боки)
Ану ж, ану! Ще хто кого – побачим!
Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони «мiряють силу», упершись долонями в долонi; який час сила їх стоїть нарiвнi, потiм Килина трохи подалась назад, напружено смiючись i граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки i хоче її поцiлувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона пiдбиває його ногою, вiн падає.
К и л и н а
(стоїть над ним смiючись)
А що? Хто поборов? Не я тебе?
Л у к а ш
(устає, важко дишучи)
Пiдбити – то не мацiя!
К и л и н а
Чи ж пак?
У хатi стукнули дверi. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в'язати. Хутко загiн затемнiв стернею i вкрився снопами; скiлька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подоланi i ще не пов'язанi бранцi.
М а т и
(з сiнешнього порога)
Ходiте, женчики! вже є полудень.
К и л и н а
Та я своє скiнчила, он Лукаш нiяк не вправиться.
Л у к а ш
Менi недовго.
М а т и
Ну, то кiнчай; а ви ходiть, Килинко!
Килина йде в хату. Дверi зачиняються. Мавка виходить з-пiд берези.
Л у к а ш
(трохи змiшався, побачивши її, але зараз оправився)
Ага, то ти? Ось дов'яжи снопiв, а я пiду.
М а в к а
В'язати я не можу.
Л у к а ш
Ну, то чого ж прийшла тут наглядати, коли не хочеш помогти?
(В'яже сам).
М а в к а
Лукашу, нехай ся жiнка бiльше не приходить, – я не люблю її: вона лукава, як видра.
Л у к а ш
Ти її нiяк не знаєш.
М а в к а
Нi, знаю! Чула смiх її i голос.
Л у к а ш
Сього ще мало.
М а в к а
Нi, сього доволi.
Ся жiнка хижа, наче рись.
Л у к а ш
Iще що!
М а в к а
Нехай вона до нас у лiс не ходить.
Л у к а ш
(випростався)
А ти хiба вже лiсова цариця, що так рядиш, хто має в лiс ходити, хто нi?
М а в к а
(сумно, з погрозою)
У лiсi є такi провалля, захованi пiд хрустом та галуззям, – не бачить їх нi звiр, анi людина, аж поки не впаде…
Л у к а ш
Iще говорить про хижiсть, про лукавство, – вже б мовчала!
Я бачу, ще не знав натури твеї.
М а в к а
Я, може, i сама її не знала…
Л у к а ш
Так от же слухай: якщо я тут маю тебе питати, хто до мене смiє ходити, а хто нi, то лiпше сам я знов з лiсу заберуся на село.
Вже якось там не пропаду мiж людьми.
Бо я не став отут сидiти в тебе, як лис у пастцi.
М а в к а
Я пасток на тебе не наставляла. Ти прийшов по волi.
Л у к а ш
По волi ж i пiду, як тiльки схочу, нiхто нiчим мене тут не прив'яже!
М а в к а
Чи я ж тебе коли в'язати хтiла?
Л у к а ш
Ну, то до чого ж цiла ся балачка?
Дов'язав останнього снопа i, не дивлячись на Мавку, пiшов до хати. Мавка сiла в борознi над стернею i похилилась у смутнiй задумi.
Д я д ь к о Л е в
(виходить iз-за хати)
Чого се ти, небого, зажурилась?
М а в к а
(тихо, смутно)
Минає лiто, дядечку…
Л е в
Для тебе воно таки журба. Я мiркував би, що вже б тобi не тра верби на зиму.
М а в к а
А де ж я маю бути?
Л е в
Як на мене, то не тiсна була б з тобою хата…
Коли ж сестра таку натуру має, що з нею й не зговориш. Я вже брався i так, i iнако… Якби то я був тут господарем, то й не питався б; та вже ж я їм вiддав сей грунт i хату, то воля не моя. Я сам пiду на зиму до села, до свеї доми…
Якби ти на селi могла сидiти, то я б тебе прийняв.
М а в к а
Нi, я не можу… якби могла, пiшла б. Ви, дядьку, добрi.
Л е в
Хлiб добрий, дiвонько, а не людина.
Але, щоправда, я таки вподобав породу вашу лiсову. Як буду вмирати, то прийду, як звiр, до лiсу, – отут пiд дубом хай i поховають…
Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти, як сива голова моя схитнеться?..
Де-де! ще й не такi були дуби, та й тiї постинали… Зеленiй же хоч до морозу, кучерявий друже, а там… чи дасть бiг ще весни дiждати?..
(Стоїть, смутно похилившись на цiпок).
Мавка поволi вибирає напiвзiв'ялi квiтки з пожатого жита i складає їх в пучечок. З хати виходять мати, Килина I Лукаш.
М а т и
(до Килини)
Чого ви спiшитесь? Та ще посидьте!
К и л и н а
Ей, нi вже, дядинусю, я пiду.
Дивiть, уже нерано, – я боюся.
М а т и
Лукашу, ти провiв би.
Л у к а ш
Чом же, можу.
К и л и н а
(поглядає на нього)
Та, май, робота є…
М а т и
Яка робота увечерi? Iди, синашу, йди та надведи Килинку до дороги.
Самiй увечерi в сiй пущi сумно.
Та ще така хороша молодичка, – коли б хто не напав!
К и л и н а
Ой дядинусю, се ж ви мене тепер зовсiм злякали!
Лукашу, йдiм, поки не звечорiло, а то й удвох боятимемось!
Л у к а ш
Я б то? боявся в лiсi? Ого-го! помалу!
М а т и
Та вiн у мене хлопець молодець, ви вже, Килинко, честi не уймайте!
К и л и н а
Нi, то я жартома…
(Завважає Лева).
Ов! дядьку Леве! то ви-те вдома?
Л е в
(удає, мов не дочув)
Га? iдiть здоровi!
(Йде собi в лiс).
К и л и н а
Ну, будьте вже здоровенькi, тiтусю!
(Хоче поцiлувати стару в руку, тая не дає, обтирає собi рота фартухом i тричi «з церемонiєю» цiлується з Килиною).
К и л и н а
(вже на ходi)
Живi бувайте, нас не забувайте!
М а т и
Веселi будьте та до нас прибудьте!
(Йде в хату i засовує дверi за собою).
Мавка пiдводиться i тихою, наче втомленою, походою iде до озера, сiдає на похилену вербу, склоняє голову на руки i тихо плаче. Починає накрапати дрiбний дощик, густою сiткою заволiкає галяву, хату й гай.
Р у с а л к а
(пiдпливає до берега i заглядає до Мавки, здивована i цiкава)
Ти плачеш. Мавко?
М а в к а
Ти хiба нiколи не плакала, Русалонько?
Р у с а л к а
О, я!
Як я заплачу на малу хвилинку, то мусить хтось смiятися до смертi!
М а в к а
Русалко! ти нiколи не кохала…
Р у с а л к а
Я не кохала? НI, то ти забула, яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання – як вода, – плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал – воно кипить, а стрiне холод – стає мов камiнь. От м о є кохання!
А те твоє – солом'яного духу дитина квола. Хилиться од вiтру, пiд ноги стелеться. Зострiне iскру – згорить не борючись, а потiм з нього лишиться чорний згар та сивий попiл.
Коли ж його зневажать, як покидьку, воно лежить i кисне, як солома, в водi холоднiй марної досади, пiд пiзнiми дощами каяття.
М а в к а
(пiдводить голову)
Ти кажеш – каяття? Спитай березу, чи кається вона за тiї ночi, коли весняний вiтер розплiтав їй довгу косу?
Р у с а л к а
А чого ж сумує?
М а в к а
Що милого не може обiйняти, навiки пригорнути довгим вiттям.
Р у с а л к а
Чому?
М а в к а
Бо милий той – весняний вiтер.
Р у с а л к а
Нащо ж було кохати їй такого?
М а в к а
Бо вiн був нiжний, той весняний легiт, спiваючи, їй розвивав листочки, милуючи, розмаяв їй вiночка i, пестячи, кропив росою косу…
Так, так… вiн справжнiй був весняний вiтер, та iншого вона б не покохала.
Р у с а л к а
Ну, то нехай тепер жалобу спустить аж до землi, бо вiтра обiйняти повiк не зможе – вiн уже пролинув.
(Тихо, без плеску, вiдпливає вiд берега i зникає в озерi).
Мавка знов похилилась, довгi чорнi коси упали до землi. Починається вiтер i жене сивi хмари, а вкупi з ними чорнi ключi пташинi, що вiдлiтають у вирiй. Потiм вiд сильнiшого пориву вiтру хмари дощовi розходяться i видко лiс – уже в яскравому осiнньому уборi на тлi густо-синього передзахiдного неба.
М а в к а
(тихо, з глибокою журбою)
Так… вiн уже пролинув…
Лiсовик виходить з гущавини. Вiн у довгiй киреї барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гiлка достиглого хмелю.
Л i с о в и к
Доню, доню, як тяжко ти караєшся за зраду!..
М а в к а
(пiдводить голову)
Кого я зрадила?
Л i с о в и к
Саму себе.
Покинула високе верховiття i низько на дрiбнi стежки спустилась.
До кого ти подiбна? До служебки, зарiбницi, що працею гiркою окрайчик щастя хтiла заробити i не змогла, та ще останнiй сором їй не дає жебрачкою зробитись.
Згадай, якою ти була в ту нiч, коли твоє кохання розцвiлося: була ти наче лiсова царiвна у зорянiм вiнку на темних косах, – тодi жадiбно руки простягало до тебе щастя i несло дари!
М а в к а
Так що ж менi робить, коли всi зорi погасли i в вiнку, i в серцi в мене?
Л i с о в и к
Не всi вiнки погинули для тебе.
Оглянься, подивись, яке тут свято!
Вдяг ясень-князь кирею золоту, а дика рожа буйнiї корали.
Невинна бiль змiнилась в гордий пурпур на тiй калинi, що тебе квiтчала, де соловей спiвав пiснi весiльнi.
Стара верба, смутна береза навiть у златоглави й кармазини вбрались на свято осенi. А тiльки ти жебрацькi шмати скинути не хочеш, бо ти забула, що нiяка туга краси перемагати не повинна.
М а в к а
(поривчасто встає)
То дай менi святковi шати, дiду!
Я буду знов як лiсова царiвна, i щастя упаде менi до нiг, благаючи моєї ласки!
Л i с о в и к
Доню, давно готовi шати для царiвни, але вона десь бавилась, химерна, убравшися для жарту за жебрачку.
Розкриває свою кирею i дiстає досi заховану пiд нею пишну, злотом гаптовану багряницю i срiбний серпанок; надiває багряницю поверху убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ламає на нiй червонi китицi ягiд, звиває собi вiночок, розпускає собi коси, квiтчається вiнком i склоняється перед Лiсовиком, – вiн накидає їй срiбний серпанок на голову.
Л i с о в и к
Тепер я вже за тебе не боюся.
(Поважно кивнувши їй головою, меткою походою йде в гущавину i зникає).
З лiсу вибiгає Перелесник.
М а в к а
Знов ти?
(Намiряється втiкати).
П е р е л е с н и к
(зневажливо)
Не бiйся, не до тебе. Хтiв я одвiдати Русалоньку, що в житi, та бачу, вже вона заснула. Шкода…
А ти змарнiла щось.
М а в к а
(гордо)
Тобi здається!
П е р е л е с н и к
Здається, кажеш? Дай я придивлюся.
(Пiдходить до неї. Мавка вiдступає).
Та ти чого жахаєшся? Я знаю, що ти заручена, – не зачеплю.
М а в к а
Геть! не глузуй!
П е р е л е с н и к
Та ти не сердься, – що ж, коли я помилився… Слухай, Мавко, давай лиш побратаємось.
М а в к а
З тобою?
П е р е л е с н и к
А чом же нi? Тепер ми восени, тепер, бач, навiть сонце прохололо, i в нас простигла кров. Таж ми з тобою колись були товаришi, а потiм чи грались, чи кохались – трудно зважить, – тепер настав братерства час. Дай руку.
Мавка трохи нерiшуче подає йому руку.
Дозволь покласти братнiй поцiлунок на личенько твоє блiде.
(Мавки одхиляється, вiн все-таки її цiлує).
О, квiти на личеньку одразу зацвiли! – цнотливiї, незапашнi, осiннi…
(Не випускаючи її руки, оглядається по галявi).
Поглянь, як там лiтає павутиння, кружляє i вирує у повiтрi…
Отак i ми…
(Раптом пориває її в танець).
Так от i ми кинемось, ринемось в коло сами!
Зорi пречистi, iскри злотистi, яснi та краснi вогнi променистi, все, що блискуче, – все те летюче, все безупинного руху жагуче!
Так от i я… так от i я…
Будь же мов iскра, кохана моя!
Прудко вирує танець. Срiбний серпанок на Мавцi звився угору, мов блискуча гадючка, чорнi коси розмаялись i змiшалися з вогнистими кучерями Перелесника.
