Kitabı oxu: «На крилах пісень», səhifə 4

До мого фортепіано (Елегія)

 
Мій давній друже! мушу я з тобою
Розстатися надовго… Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать думки веселі і сумні.
 
 
То ж при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитячеє моє.
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів тоді встає!
 
 
Картина повстає: зібравсь гурточок,
Провадить речі, і співа, й гука,
На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок
Чиясь весела виграва рука.
 
 
Та хто се плаче там, в другій хатині?
Чиє ридання стримане, тяжке?..
Несила тугу крить такій малій дитині,
Здавило серце почуття гірке.
 
 
Чого я плакала тоді, чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було…
Ох, певне, лихо серцем почувала,
Що на мене, мов хмара грізна, йшло!
 
 
Коли я смуток свій на струни клала,
З’являлась ціла зграя красних мрій,
Веселкою моя надія грала,
Далеко линув думок легкий рій.
 
 
Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я не матиму де дітися з журбою…
Прощай же, давній, любий друже мій!
 

15 березня 1890 p.

Досвітні огні

 
Ніч темна людей всіх потомлених скрила
Під чорні, широкії крила.
Погасли вечірні огні;
Усі спочивають у сні.
Всіх владарка ніч покорила.
 
 
Хто спить, хто не спить, — покорись темній силі.
Щасливий, хто сни має милі!
Від мене сон милий тіка…
Навколо темнота тяжка,
Навколо все спить, як в могилі.
 
 
Привиддя лихі мені душу гнітили,
Повстати ж не мала я сили…
Зненацька проміння ясне
Од сну пробудило мене, —
Досвітні огні засвітили!
 
 
Досвітні огні, переможні, урочі,
Прорізали темряву ночі,
Ще сонячні промені сплять, —
Досвітні огні вже горять.
То світять їх люди робочі.
 
 
Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!
Не бійся досвітньої мли, —
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.
 

1892

В магазині квіток

 
В великому місті в розкішну теплицю
Дівчина прийшла молода,
Бо серцем почула весну-чарівницю,
Шуміла весняна вода.
 
 
І ледве струмки задзвеніли співочі,
Пташки заспівали дрібні, —
Вчувались дівчині веснянки дівочі,
Ввижались діброви рідні.
 
 
І ледве натуру зо сну зимового
Збудив поцілунок весни, —
Дівчина запрагнула рясту дрібного,
Їй проліски снились ясні.
 
 
Тепер вона тут, в сій розкішній світлиці…
Ох, що се так серце стиска?
Як душно, як тісно, немов у темниці!
Сей пах, мов отрута яка!
 
 
В теплиці між квітами скрізь походжає
Гурток панночок і панів.
Дівчина кругом погляда, уважає,
І погляд її посмутнів.
 
 
Всі квіти розкішні… Дівчина зітхнула.
«Чим можу панянці служить?..» —
Зненацька чийсь голос дівчина почула, —
То крамар паничик біжить.
 
 
«Чи є в сій теплиці веснянії квіти?» —
Питає дівчина його.
«Аякже! є різні, — чим маю служити?
Тут можна набути всього:
 
 
Ось є гіацинти, нарциси і рожі,
Азалії є запашні,
Конвалії свіжі, фіалочки гожі…» —
«Ні, пролісків треба мені!..»
 
 
Здивовано глянув панич; зашарілось
Дівчини обличчя бліде.
«То панночці пролісків простих схотілось?
їх в місті немає ніде!
 
 
Тут тільки садові квітки». — «Дуже шкода».
І вийшла дівчина смутна.
«Тут міські розкоші! Тут міська вигода!»
Вертає додому сумна.
 
 
Зустрілась їй жінка, на плечах похилих
Несе щось, убога така.
«Чи купите, панночко, пролісків білих?» —
Тремтить із квітками рука.
 
 
«Звичайно! А звідки, я вас попитаю,
Взяли ви сі квіти свої?» —
«Та сила ж квіток тепер всюди по гаю!
Се тут…» Та не чула її
 
 
Дівчина. Згадала околиці рідні:
Скрізь квіти, ряст, ясна роса…
На проліски білі, на квіти лагідні
Скотилася тихо сльоза…
 

Надія

 
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
 
 
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну,
 
 
Поглянути ще раз на синій Дніпро, —
Там жити чи вмерти, мені все одно;
 
 
Поглянути ще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки…
 
 
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.
 

Луцьк, 1880

Сльози-перли

Посвята Іванові Франкові

* * *

 
Сторононько рідна! коханий мій краю!
Чого все замовкло в тобі, заніміло?
Де-не-де озветься пташина несміло,
Немов перед бурею в темному гаю,
І знову замовкне… як глухо, як тихо…
Ой лихо!
 
 
Ой, де ж бо ти, воле, ти, зоре таємна?
Чому ти не зійдеш на землю із неба?
Осяяти землю безщасную треба!
Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна?
Ти чуєш, як правду неправда скрізь боре?
Ой горе!
 
 
О люде мій бідний, моя ти родино,
Брати мої вбогі, закуті в кайдани!
Палають страшні, незагойнії рани
На лоні у тебе, моя Україно!
Кормигу тяжку хто розбить нам поможе?
Ой боже!
 
 
Коли ж се минеться! Чи згинем без долі?
Прокляття рукам, що спадають без сили!
Навіщо родитись і жити в могилі?
Як маємо жити в ганебній неволі,
Хай смертна темнота нам очі застеле!
Ой леле!
 

* * *

 
Україно! плачу слізьми над тобою…
Недоле моя! що поможе ся туга?
Що вдію для тебе сією тяжкою журбою?
Гай-гай, невелика послуга!
 
 
Ох, сльози палкі — вони душу палили,
Сліди полишили огнисті навіки.
Ті жалі гіркії — вони мені серце зв’ялили!
Даремні для нього всі ліки.
 
 
Чи ж мало нас плаче такими сльозами?
Чи можем ми, діти, веселими бути,
Як ненька в недолі, в нужді побивається нами?
Де ж тута веселого слова здобути?
 
 
Говорять, що матері сльози гарячі
І тверде, міцнеє каміння проймають;
Невже найщиріші кривавії сльози дитячі
Ніякої сили не мають?
 

* * *

 
Всі наші сльози тугою палкою
Спадуть на серце, — серце запалає…
Нехай палає, не дає спокою,
Поки душа терпіти силу має.
 
 
Коли ж не стане сили, коли туга
Вразить украй те серденько замліле,
Тоді душа повстане недолуга,
Її розбудить серденько зболіле.
 
 
Як же повстане — їй не буде впину,
Заснути знов, як перш, вона не зможе,
Вона боротись буде до загину:
Або загине, або переможе.
 
 
Або погибель, або перемога —
Сі дві дороги перед нами стане…
Котра з сих двох нам судиться дорога?
Дарма! повстанем, бо душа повстане.
 
 
Так, плачмо, браття! мало ще наруги.
Бо ще душа терпіти силу має;
Хай серце плаче, б’ється, рветься з туги,
Хай не дає спокою, хай палає!