Kitabı oxu: «Оповідання й новели 1921 — 1923 », səhifə 10

XVII

Ранком заявив відповідальному, щоб підшукав йому заступника. Спокійно:

— Добре. Чуття казало:

— Тепер багато знайдеться.

Стрічав руду борідку — це не відповідальний. Хазяйка стала суворіша. Шкіц у тресті заправило. Каже:

— Практика — велика річ, хоч і життьова пошлість.

Тільки Нюся. А хазяйка стала ще нахабніша.

Не знав, що буде далі, і не цікавився. Без посади? Добре. Далі. Однаковісінько.

Ішов міський вечір: фаркали ліхтарі, шумувало на тротуарах, а брук — тихше.

Сидів проти Нюсі. Нюся не говорила про Хмельниччину — дивно.

З вікна видно третину міста — з другого поверху. Місто загадкове, надмірне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарські часи в Німеччині, потім бараки з тифозними — тифозні залишились, а вороги прийшли. Тифозні в гарячці, а палати сумні. І думають палати велику народну думу: де правда?

…Ішов міський вечір, фаркали люкси, шумувало на тротуарах, а брук — тихше…

— А я вам хочу ще сказати. Це Нюся.

Карк:

— Говоріть.

— Не думаєте ви, що на Волині й сьогодні ліс шумить? Я гадаю, що шумить. Я в цей момент на Волині.

…Як і завжди в тиху погоду, струмками відходив за обрій дим — над вечором, над містом.

Редактор Карк:

— А я от: Запоріжжя, Хортиця. Навіщо було бунтувати? Я щоденно читаю голодні інформації з Запоріжжя. І я згадую тільки, що це була житниця.

На столі стояли фарфорові чашки. Це ті, що лікар ховав.

Карк згадав: український мужик ніколи не бачив фарфорових чашок, а потім він пішов у повстанці — і бачив чашки. Але він не пив з тих чашок — йому ніколи. Український мужик і на заводі — він усюди український. Буває він пролетар — таких багато. Він більшовик і вміє умирати.

Це було в листопаді. Український мужик біг обідраний і темний, з гарячими очима, з порожніми руками на багнети — чимало їх бігло. Вони уміли умирати. Тоді вітер носився з листям. Було й так: приїздили до нього, ставили його до стінки розстрілювати. А він казав:

— Простіть, господа… чи то пак, як вас… Було ще й у ярках — ярки багато знають… Я: на те революція, на те боротьба.

Він, редактор Карк:

— А все-таки вклоняюсь тобі, мій героїчний народе! Твоєю кров’ю ми окропили три чверти пройденої нами путі до соціалізму. Почалося з волинців та ізмаїльців у Петрограді; продовжується в посьолках Донеччини, в шахтах і на тихих чебрецевих ланах.

Так от. Карк казав:

— Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?

Нюся підвела очі, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала:

— Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну Святого Бога, за неї душу погублю.

…Було тихо. Вулицею пролетіла прольотка. Карк схилив голову: — Нас не зрозуміють: як погубити?

…Було тихо.

Нюся заговорила ледве чутно:

— Моя мама рада, що нема вибухів, а я не рада. Свідомістю моєї мами життя керує, а моєю ні. Чого це? Я вночі прокидаюсь і прислухаюсь, і мені здається, що я в оселях і там громи. Потім гайдамаччина, махновські рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як мені хочеться бути горлицею! У нас у маєтку був байрак, і там реп’яхи. Коли підходила до них, відтіля пурхали горлиці й летіли до лісу. Потім до нас прийшли селяни, лаяли нас, і ми поїхали в місто.

Карк підвівся й нервово заходив по кімнаті. Пішов до вікна. Вбирав у груди свіже повітря. На першому поверсі грали на піаніно щось стародавнє, далеке. Було в голові: чия музика? Верді? Стукало в голову:

— Ала-верди! Ала-верди! І ще:

— Губ-трамот! Ала-верди!

Нюся покликала:

— Вам боляче? Скажіть правду! Він:

— Не знаю, я дивлюся вгору — там синьо і нічого не видно, а я щось знаю. Його ніхто не бачить, а я почуваю. Налетить вітер, розвіє його — я про дим — і нічого не буде. Загориться будинок, і довго на всю вулицю йде дух. Тоді буває тоскно.

Нюся:

— Все так, все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для молоді, про козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морі — величний малюнок. Над ними буревісники, над ними в хмарах сховано блукають бурі. Під ними морська безодня. Це символ безумства хоробрих. І от під малюнком напис: «Козаки випливають грабувати турецькі міста». І текст відповідний… Може, й козаччина через сто літ буде дим.

Карк зблід і схопився з канапи. Але не повірив тому, що хотілось. І було тоскно.

Карк пішов у свою кімнату, сів біля столу, в якому був бравнінг. Так просидів до трьох годин ночі.

…Близько вікна пролетіла пташина, гасли зорі. На міській башті загорівся циферблат.

XVIII

Новелу скінчено… Що? Так, скінчено…

…Велике промислове місто, велике, але не величне: забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки…

…А проте чудові легенди революції теж виростають тут.

Нарешті коментарій і дієві особи:

1. Автор.

2. Читач.

Читач. Послухай, шановний авторе, де ж твоє авторське обличчя?

Автор. Любий мій читачу, це ж Карків щоденник (для того: розкрити природу типа), і тільки зрідка проривався я. Читач. Ну, а хто ж ти, шановний авторе?

Автор. Милий мій читачу, редактор Карк думає, що я — parvenu.

Читач став біля вікна і замислився.

Автор. По-мойому, я виконав своє завдання. Га? Читач мовчав.

У кімнату влетів запашний вітер.

У далекій кузні співали молотки.

За вікном стояв город у вечоровій задумі.

А на горизонті відходило шосе в степову бур’янову безвість.

СВИНЯ

I

Це каже зоологія: «…має сорок чотири зуби. Sus domesticus: йоркширська, темворст, суфолькська, ессекська і ще багато. І ще: sus scrofa: дик, вепер — є в Азії, залишився і в Європі». Іще треба розповісти про Карла Івановича і про Хаю — між іншим, а про свиню буду говорити потім. А тепер іще про будинок, а може, ще про кого-небудь. Будинок. Будинок має чотири виходи, входи. Вихід вісім квартир, квартира чотири-п’ять кімнат, а кімнати (назад!) — дають ще квартири. У кімнатах, у квартирі, де Хая, не де Карло Іванович, нижче поверхом, — чотири квартири: Хая, сім’я товаришки Зої з Зоєю і два товариші: один товариш з товаришкою, тепер жінка (чи як там?): Райський і вона, Яблучкіна. Четвертий — Пєтушков. От. А от припустім. Два балкони: один вище, другий нижче…Чи тут, чи там, чи десь цвіркун точить крильця… (Є такі ярки — цвіркунячі, повно точіння, коли вечір, коли в степу блукає таємно червоний огонь: мабуть, багаття, а мабуть… не знаю). Двадцять кроків гримає духовна музика — це сад «Гастроль». А коли стихає, тоді симфонічна оркестра. Дивлюсь — ліхтарі, ліхтарі, ліхтарі, як золотий горох: це над будинками, видно з будинку, що над будинками.

…А десь збираються їхати кудись. Під’їдуть до семафора, а там ще семафор, іще семафор… Так от — під балконом гризуться собаки, зрідка плачуть коти, мов ті діти. Вечір. А потім — ніч. — Мяу-у-у! Садок. Із садка арія з «Івана Сусаніна». І тому, що Глинка великий композитор, і місто не місто, і огні не огні, сумно, тоскно, радісно… І знову сумно… Чи тут, чи там, чи десь цвіркун точить крильцями… А коли вистукував цвіркун (тоді прийшов вечір), Хая пішла на балкон і через бильця перехилилась, щоб покликати: — Ка-арль! Ка-арль! Це так: язик до піднебіння. От повторіть голосно: — Ка-арль! Ка-арль! Чоловік живе і він не знає, що він мавпує. Один зробить «гав» — другий зробить «гав!», бо в природі теж: весна заплаче дощами, а потім і осінь заплаче дощами. Між іншим, чом ми бабники. Ви як гадаєте? А от Латвія нібито ріка і тихенько струмкує, це тому, що Латвія нагадує латаття, а біля латаття вода якось завжди струмкує. Хая покликала й пішла в кімнату. А тоді на східцях шум, тупіт, і влітає канарейкою Карло Іванович. — Шьо, дєтошька? Карло Іванович «шьо» — прибалтійський акцент: «шьо». Христосик Карло Іванович, во благообразії: русява борідка, а в сірих очах смирення (вода біля латаття тихо струмкує). Хая показала пальцем: — Там я напісяла, візьми винеси. Карло Іванович заметушився, спотикнувся, схопив «генерала» і вискочив.

…А тепер — а тепер Хая лежить на канапі. Карло Іванович, коли розсердиться — «Ах, ці жірні шеншіні…» (здається: жірні женщини всюди, навіть, де цвіркун точить крильця, навіть сняться — всюди… жірні шеншіні…). Карло Іванович увійшов з порожнім «генералом» і поставив його обережно під кровать. І сів… і не сів… Хая сказала суворо: — Іди. Можеш іти. Можеш сьогодні не приходити.

…Коли б’ються півні, а потім один тікає, тоді одному чуб настовбурчений. Так і Карло Іванович. Карло Іванович пішов, він не розсердився, стримав себе, тому що він північний чоловік, а на півночі довго холодно. А прийшов сюди через півгодини (на п’ять хвилин) Райський — живе за стіною. Райський прийшов сказати: — Єрунда! Єрунда: пишуться тези, тезове царство. У Райського тезовий стіл, спеціально, стоси. — Я здихаю! — Єрунда. З жахом: — Що ви робите? — Єрунда!… Не думаєте ви цього: коли тези згоріли, тоді вилетіла з них літера «з», поширяла над землею й сіла на своє одвічне місце. І пішло звучати в другім таборі: — З-з-з-з-з-з-з! — З-з-з-з-з-з-з! Звучить холодно, уїдливо, одноманітно… Райський мовчить. Більше мовчить. Коли висловиться — доклад по питанню… Докладач т. Райський.

…Хая взяла, за руку, а потім на вухо, а потім лукаво: — Правда? Похмуро: — Так… Тоді Хая розвела руками:

— А-я-я… Такий розумний, а теж попались на гачок… Ну й Яблучкіна! І ще про Яблучкіну, жінку (чи як там?) Райського. А потім грала очима: — О темпора, о морес! Де нравственість? От візьміть Тему Касальську. Знаєте? Вона каже: мені що? сьогодні один, а завтра другий: не все одно, з якої чашки однакове вино пити? І брала його руку й трошки томилась: — Я не можу! Я так не можу!

…А Карло Іванович не засне, поки в Хаї не темно. Довго не темно — прислухається, хвилюється, а коли говірку чути, Карло Іванович сальтоморталить по-цирковому: залежить ноги в залізні перекладини балкона, а тулуб і голову кине вниз. Дивитись вниз не можна: в голові кружляє, упасти — розбитись на смерть. Зате так видно, що робить Хая (її балкон нижче): чи не прийшов хто, а як прийшов — що таке?

…Чи тут, чи там, чи десь цвіркун точить крильця, а потім симфонія в саду «Гастроль».

…А хтось поїде кудись: під’їде до семафора, а далі ще семафор, іще семафор…

II

Далеко на півдні замислилось море. Далеко далека Ялта — порт. Морські купання, і море пахне, і виноград пахне, а грона з винограду на взгір’ях. Виноград в листях, і тільки зрідка соковито на сонці блищить. Так блищить: морська хвиля мчалась, й вдарило її з нальоту проміння.

…Тут Лівадія, Оріянда, Алупка, тут у старовину генуйська оселя з далекої Італії… Пахне тютюном, дурманить тютюном… Тут нащадки лихої татарви, тепер: «шурум-бурум» — спокійні, задумливі татари… І гори: Яйла, Чатирдаг, Карабах… Відпустки дають у травні, в червні і коли вже стиглий виноград. Хая чекала на свіжий виноград і була ввічлива до Карла Івановича, рідко тривожила його з «генералом». А виноград «скоро поспіє»…

…Ранок, ще рано: пів на одинадцяту. Вікна на захід, сонце на сході. Сонце зійшло, але не видно: на тім боці.

…Нарешті прокидаються, прокинулись. Нарешті — стук: це шофер. До Зої увійшов шофер. Каже: — Дозвольте посидіти. Ще не підвівся… совбарин. Це про Райського — за ним приїхав.

…Минуло ще півгодини. Не прокинувся. Шофер хвилюється: — Мабуть, піду… постукаю. Іде й каже незадоволено. — Атвєтствєнной… гіпо-по-по-там.

…Єсть воли волов’яча шия — Райський. Шофер не заїкається; гіпопотам не скаже, скаже зайве «по»; гіпо-по-по-там. Нарешті прокинувся, умився. Поїхали. Тоді до Хаї постукав Карло Іванович: — Дєтошька, ті не пайдьош на шлюжбу? І чути незадоволений голос: — А ти сам не догадаєшся? Не знаєш, що в мене женська хвороба? І тихо (про себе): — Остолоп! Навшпиньках од дверей Карло Іванович. Але Хая кричить: — А молока, мабуть, не приніс? Дійсно, молока не приніс Карло Іванович. І кидається від дверей Карло Іванович.

…З усіх ніг! З усіх ніг!… Але напроти Пєтушков: теж на службу. — А-а-а… В грудях повно почуття: не сказати, не говорити, не вимовити! (На дощі лелека вбирає в шию голову і нижче. Так Пєтушков). Конфетно, карамельне посміхається і руку плавко й обережно: — А-а-а… Карло Іванович ухилився: — Ах! Залиште! Біжить, побіг по молоко. Пєтушков конфектно, карамельне посміхається і чимчикує на службу. В дорозі: — А-а-а… І сюди, і туди безцвітний капелюшок. Згинається, туманно розпливається. І от — служба. А потім (нарешті) — столовка. Хитає беззубим ротом (він не старий), каже: — Ми з Григорій Федоровичем… «Ми пахали»… Це з наркомом. 1 так думають: тут — відповідальний там, там — відповідальний тут. Тому: — служба, і служба «а-прима»…Коли Пєтушков побіг, прокинулась Яблучкіна. Стіна. За стіною Хая. Хая демонстративно вистукує закаблучками — ходить. І Яблучкіна теж. Це так: два двори, паркан, біля паркану колючки. В колючках — і там собака, і тут собака: — Грр! Гав! Гав! — Грр! Гав! Гав! Але паркан. На Миколаївській церкві годинник ударив дванадцять. На бруку кричать грузовози.

В квартиру увійшла уборщиця. Уборщиця становиться так: між двох дверей — Хаїної й Яблучкіної. — Баришня! Тоді вискакують разом. Яблучкіна: — Можете убирати… Котік уже сів на автомобіль. (Автомобіль підкреслюється). Між іншим: за Карлом Івановичем автомобіль не приїжджає. Хая: — Да, да!… Будь ласка, скоріш, а то до нас, мабуть, приїде народний комісар. (Народний комісар підкреслюється). Яблучкіна зневажливо подивилась на Хаю. Її очі кажуть: — Народний комісар?… Гм… Не віриться. А потім двері: хлоп! хлоп! За дверима уборщиця: чи сюди, чи туди? Вона непрактична дівчина. Але вона розуміє. Вона згадала село, вигін, дівчат і крем’ялки. Згадала — пішла на кухню. Заплющила очі, розставила руки й покрутила в повітрі пальцями: коли зійдуться, тоді спершу до Хаї прибирати, коли ні — спершу до Яблучкіної прибирати. Не зійшлись, треба в Яблучкіної, але вона з тривогою думає, що й народний комісар — це не абищо. Убирала в Яблучкіної, а Хая демонстративно закаблучками вистукувала. Потім уборщиця прийшла до Хаї, а Хая на кроваті розкинулась. — Ах, Боже мій! Чого ви так довго? Я ж просила вас скоріше, бо до нас, мабуть, приїде народний комісар. А потім закричала глухо: — Ох! Ох! Уборщиця: — Що з вами, баришня? Тоді Хая сказала з тугою: — Ах, яка ви дура… простіть мене, Прісю. Невже ви не розумієте, що в мене хвороба матки?

…Маленька справка: Карло Іванович приходив до Зої й казав: — Ах Зою! Ві такой корошій товаришь. Ніфшелі Хая міня не люпіт? А я не маху, мі, сєвєрні люді надолько люпім… Зоя: — Я, Карло Іванович, не знаю… І до матері: — Мамо, вгомоніть Соню, чого вона розкричалась? Поколишіть…

III

Зоя, сім’я Зоїна. Зоя дивиться перелякано. У неї чоловіка нема (був), у неї солдатський пайок і мільйон (п’ять коп. зол. валютою) жаловання на місяць.

Зоя дивиться перелякано: єсть вулиця, єсть вітрина напроти. Колись у вітрині було порожньо, а потім появились дамські капелюшки, і Зоя трішки забула Маркса. Хая сказала: — Бачиш, і живеш, дурочка. А то б жила в конурці. Що значить протеже? Це мені дякуй. Зоя дякувати не знає, а мати каже, що хліба нема на сьогодні (о жах!) не варили кулішу в ескадроні: Зоя працює в ескадроні І сказала Хая: — Ну, слава Богу, скоро вже поїду в Ялту. А потім додала з докукою: — Тільки нудно з ним. Ах, як нудно. Я вже і так, і сяк, але не можна покинути… Ну, як я буду жити без совнаркомки? Це про Карла Івановича… А на покрівлі латають покрівлю. З’їли літа покрівлю, бо йдуть літа, не вертаються. А на краєвиді акварелі силуети церков, силуети будівель, димарів… Іще маленька справка: Хая їде з Карлом Івановичем у Ялту через півтижня, а Яблучкіна з Райським на Кавказ за два дні. Хая пішла в свою кімнату й стала напроти трюмо. Подивилась на себе. На покрівлі латали покрівлю: стук! стук! З’їли літа покрівлю…

…Пахло розтопленим салом… Хая дивиться в трюмо й чує: Яблучкіна знову вистукує закаблучками. Тоді Хая знову пішла до Зої й сказала з обуренням! — Це ж хамка! Це про Яблучкіну. І розповіла: — Хіба я раніш так жила? Тепер що? За ідеї. А перший мій чоловік був директором у заводі… Да… Хая задумливо подивилась на Зоїну маму, а Зоя уважно, перелякано слухала. — А що вона, ця Яблучкіна? Потаскушка! Ну візьми: я ж Райського добре знаю… Ти його раніш бачила з нею?… Ага! Ти б подивилась! він негліже, а вона перед ним, як сучка хвостиком. Ну, а потім розфуфирилась… Розумієш? Амури. І відзначила з докукою: — А він — дурень. Радий за всяку ціну одкараскатись від неї і не знає як. Боїться скандалу. Ех ти, теоретик!

…Виходив полудень до Зоїного вікна. Закричали в коридорі Зоїні й мамині діти. В саду «Гастроль» ішла репетиція, кінчалась репетиція, а за силуетами димарів курів шлях. Подзвонили. Це Карло Іванович приніс обід. Зоя перелякано дивиться на маму, підморгує мамі, щоб не прохала в Хаї лишків Хаїного обіду. Мама похитала головою й пішла одчинити двері. А Хая пішла до себе.

…Обід починається, почався звичайно з того, що Хая не задоволена з обіду. Дивується: чому не видають шоколаду? А від борщу смердить старим салом. Карло Іванович: — Це ж, дєтошька, боршь, боршь всігда з старім салом. Хая не витримала: — Дурень! Лягає на кровать і суворить брови, Карло Іванович винувато дивиться на борщ.

…За вікном «катеринка» грає «Розлуку». Це прийшов німий і закричав за вікном по-дикунськи: — Е-е-е! Полетіли, мабуть, засмальцьовані грошзнаки. І знову чути: стук! стук! — латають покрівлю. Стихли бунти, громи, революція — латають покрівлю. Коли Хая не їсть — не їсть і Карло Іванович. Тоді Хая спитала: — А узнав, на якій підставі цей оболтус Пєтушков столується в совнаркомці? Карло Іванович розгублено подивився: — Ах, дєтошька! Я забуфь. Скрикнула Хая: — Забуфь! Забуфь! Нічого сказать — громадянин: забуфь! Хіба ти не бачиш, що ця бездара хитра, як лисиця. А віч — забуфь! Ну й годуй Пєтушкових совнаркомкою. Карло Іванович ще винувато подивився на борщ, а потім несподівано образився. — Шьорт знає шьо! Шьорт! І підвівся й підсмикнув брюки. Тоді Хая раптом заласкавіла: — Що ти? Що з тобою, не хвилюйся, Карль. Ах, який ти нервовий. От як поїдеш у Ялту… Карло Іванович зневажливо подивився на Хаю, затрусилась русява борідка, почервонів, як стрючковий перець. Ще раз підсмикнув брюки й кинувся з кімнати. — Шьорт!… Прибіг до Зої: — Тафольно… Ві, Зоя, карошій товарішь. Каварітс: долько она будіт мушіть міня? Ніфшелі она міня не люпіт? Шьорт!

IV

Поспівав виноград — там, на березі моря, де Алупка, Яйла, Чатир-даг, Карабах, де задумливі татари: «шурум-бурум» — нащадки ліхої татарви. Останні дні перед од’їздом. Ранком уборщиця Пріся заплющує очі: чи зійдуться пальці? І в останні дні демонстративно вистукують закаблучки: Яблучкіна й Хая. Пройшов Пєтушков на службу, конфектно, карамельне усміхається. Іноді й Хая йде на службу. «…Дано сие в том, что он командируется на Кавказ по служебным обязанностям. Предлагается гражданским…» і т. д. Завтра Райський з Яблучкіною їдуть на Кавказ. А перед од’їздом розігрався-таки скандал. Яблучкіна вилила в раковину помиї, а це побачила Хая. І сказала Хая: — Боже мій, яка некультурність! Яблучкіна фиркнула: — Будь ласка, не вчіть. Сама знаю. — Знаєте, та, мабуть, не все… Ах, яка некультурність!… Тоді Яблучкіна скрикнула: — Ідіотка! Хая зблідла: — Що ви сказали? — Ідіотка! Хая в знемозі похилилась на стіну: — Ох, мені дурно… Але раптом побігла до дверей і крикнула: — Ти думаєш, що тебе Райський любить? Дулю під ніс… Сучка! Вийшов Пєтушков, конфектно, карамельне посміхався: — А-а-а!… Хая скипіла: — Чого вам треба? — А-а-а!… — Дурень! — і вскочила в свою кімнату. Хая конче хвилювалась і покликала Зою. Лаяла Яблучкіну, а потім говорила про Пєтушкова: — От. Живий ескіз для комедії. Сидить у совнаркомці й підслухує, що говорять. Вислухав засідання, а потім до якогось наркома: «Ви ж не забивайте, Сергєй Петрович, сегодня у нас в шесть часов засєданіє». — «Да, да… я помню». А він же на бугайця взяв. От ескіз!… Ну, брешеш, я таки доб’юсь яким ти махером у совнаркомку попав. Зоя уважно перелякано слухала й вертіла в руках газету за 26. Іще казала Хая: — Брешеш! Ще й з будинку цього виживу. І додала надто серйозно: — Хіба ти не знаєш, що тут тільки члени колегії будуть жити? Я за тебе, дурочка, дуже рада. Тепер ти б ніяк не вселилась. Подякуй мені.

(Кінець! Кінець! Кінець!) То б’є в літаври моє надхнення. (Кінець! Кінець! Кінець!)

27. Яблучкіна й Райський їдуть на Кавказ. Метушилась Пріся: — Баришня! А шофер перевозив корзини на вокзал. — Атвєтственной… Гіпо-по-по-там. Райський увійшов до Хаї: — Прощайте! І сказала Хая: — Мені рішуче вас шкода… Опрідільонно… Шофер покликав: — Пожалуйте, машина готова. Райський підвівся.

…А за стіною Яблучкіна вже демонстративно вистукувала закаблучками. Райський пішов.

27, 28, 29. Їхати. І цим їхати…Це, здається, в Ібсена, а може, в Пшибишевського — сильна любов перемагає нелюбов, і нелюбов любить. Так Хая комусь: — Я знаю, він мене любить до божевілля. Хай же переможе мою нелюбов. А йому: — Карль! Я люблю тебе, але в мене хороба матки. Я нервова. Комусь: — Він і справді став неврастенік. Йому треба женщини. Але я не можу! не можу! Йому: — Дорогий мій Карль, не забудь захватити в Ялту оце шмаття: це для менструації.

Сьогодні Карло Іванович ходить самоваром вичищеним. — Ка-арль! Ка-арль! І канарейкою летить Карло Іванович…

…А все-таки сьогодні, в останній день зчинилась драма. Карло Іванович прийшов спати до Хаї і не приніс подушки. Хая довго мовчала.

…В саду «Гастроль» не було симфонічної оркестри — співав московський Пірогов. Кричали: — Блоху! Блоху! Але не схотів співати блоху: гонор знаменитости. Раптом вдарив духовий оркестр. Хая спитала:

— Чого ти не приніс подушки? Карло Іванович: — Я, дєтошька, забуфь! — Забуфь! Забуфь! І… почала розпікати, і… почала. — Забуфь! Забуфь! Як і треба було чекати, Карло Іванович довго слухав, а потім пополотнів. Але на цей раз так пополотнів, як ніколи. Спершу він підсмикнув брюки, потім забігав по кімнаті і раптом закричав мов не своїм голосом: — Рабіня! Рабіня! Шьо ті мушаєшь меня? Рабіня. Трусилась борідка, ще підсмикував брюки й кричав не своїм голосом. Хая перелякалась: — Зою, Зоїчко! Йди сюди. Він уб’є мене. Прийшла Зоя, але Карло Іванович конче розійшовся: — Рабіня!… Рабіня! Два хота мушаєшь! Хая теж пополотніла: — Карль! Що ти кажеш? Боже мій! Ти попираєш усе святе: ми так жили два роки… Ах, Боже мій! Зою, мені темніє в очах. Ох! Ох! Тоді Карло Іванович вискочив із кімнати й ускочив у Зоїну кімнату. І чути було на всю квартиру гістеричне: — Рабіня! Рабіня! Хая обняла Зою: — Що мені робити, скажи, що мені робити… Пропала Ялта!… Що я буду робити без совнаркомки? Але коли Карло Іванович стих, Хая заговорила з сумом: — Він, їй-богу, скоро вмре. Він неврастенік. Я вже спокійно чекаю на його смерть… Тільки що мені робити? Пропала Ялта!… І плачем заплакала… В саду стихло: публіка розійшлась. За вікном жевріли зорі. Зоя вийшла з Хаїної кімнати й пішла до себе. Карло Іванович, блідий, схвильований, сидів край вікна. — Канець! Тафольно! Я фам, Зоя, правду скажу: ізтєфалась ана два хота, а тепер канець. Тафольно. І підвівся: — До сфітання! Пойду к сіпє. Тафольно!… Мі сеферні люді долько терпім, но — тафольно!… І рішуче пішов до себе на другий поверх.

Так було 29. 30 Пріся прийшла убирати і вже не гадала на пальцях.

…Пробіг (конфектно, карамельне) Пєтушков. А 30 увечері кур’єрським потягом Карло Іванович з Хаєю їхали в Ялту. Карло Іванович говорив: — Шьо, дєтошька? Хая дивилась убік…

А про свиню я так нічого й не сказав. І не скажу. Свиня для того: «підложити свиню», не сказати про свиню — це прийом.