Kitabı oxu: «Вуси»

Пантелеймону Олександровичу Кулішу

Літ сорок назад, а може, й більш, вибрали мене в засідателі. Замолоду служив я в воєнній, в кавалерії ще, так знаєте – не хотілось мені зробитися тим крюком. Ні, дворянство стало прохать. «Послужи, – кажуть, – громаді, годі тобі сливи сушить, та солить, та наливать». Сміються, бачите, бо я з Опошні; а тут ще жінка присікалась. «Лучче, – каже, – служить, чим байдики бить та з Марією Уласівною в мар'яжа грать!» (Була у нас сусідка така, знаєте, як співають: іду собі, підскакую…). Нічого було робить, от я й згодивсь.

Через неділь дві прислали мені повістку, що губернатор утвердив вибори і щоб я неукоснительно, з получения сего, прибув в город Полтаву для принесення достодолжн. присяги. Вийняла жінка з скрині мій милиціонний козакин: що порвалось – позашивала та швиденько й випровадила, і з Марією Уласівною не дала попрощаться; і в голову вона собі не клала, яке лихо мене там стерегло…

В неділю, після служби, присягали і з собору прямісінько поїхали до нашого предсідателя учинить явку. А председателем тоді був той… що прозвали «велике діло – опеньки». Не хочу його й згадувать, бо вмер, цур йому, щоб ще й не вилаяв! Приїздимо, ввійшли в передню; на дверях стоїть лакей в каптані і німецьких галанцях, не з наших – з председателем з Москви приїхав.

– А що, – питаємо, – чи прийма?

– Никак-с нет-с, – каже, – его превосходительство не изволят принимать, не угодно ли вам расписаться? – і показує пальцем на книгу, що лежить на столі в зелених палятурках.