Kitabı oxu: «Хіба ревуть воли, як ясла повні», səhifə 10

XIII. МАКСИМ — СТАРШИМ

Що можна лялi, того не можна мамi. Що можна простому москалевi, того, борони боже, старшому. Тепер Максимовi не можна вже нi погуляти, як колись, бо начальство старших частiше бачить; нi на «прокормлєнiє» попрохатись, бо старших не пускали...

Старшi держали себе геть далеко од простих москалiв, щоб тi не зазнавалися; докоряли їх за всякi провини; били, нехтували. За те їх простi москалi завжди ненавидiли. Не жили старшi в миру й мiж собою: кожному бажалося вискочити перед начальством, показати себе за найкращого. Через це кожен на кожного клепав, наговорював, всяк пiдставляв ногу другому. Не стало братерства, не стало товариства — i кожен думав тiльки про себе, норовив тiльки для себе, аби самому добре!..

Перевернуло старшинування й Максима. Спершу вiн був запишався, почав гордувати нижчими себе, а найбiльше — своїми земляками; став їх ганяти, а часом i зуботичку давати, щоб похнюпний «хахол» держав рiвнiше голову; iнодi по руцi або по нозi тесаком увiрве, що не так ружжом кидає, не так носки витягає... Учнi терпiли. Хоч у душi й проклинали Максима, а проте слухали — духу його боялися... На те служба!

Оже нi похвальба старших, нi покора нижчих не вдовольняли Максима. Стало йому те старшинування гiрше полиню... Нi з ким душi одвести; нi до кого по-братерськи забалакати; нi на чому своєї сили показати... А вона так i прохалася на волю... та волi нi в чому не було!

Наткнувся якось раз Максим на граматку. Накинувся вiн на неї, як на свого ворога; пригорнувся, як до матiнки — почав учитися. Нудно й трудно було заучувати ази та буки. Та що ж робити? — вчив. Як пройшов усю азбуку, — аж повеселiв: дiло пiшло спiрнiше. Вiн бачив, як з лiтер складалися слова, i дивувався дуже. Почав уже читати. I тут бiда! Нiгде не запопаде такої книжки, щоб до душi припала. Перечитав вiн псалтир, часословець, перечитав житiє якогось святого... Раз — уторопав тiльки через десяте-п’яте, а вдруге — такi книжки його не вдовольнили. Молода душа, гаряче серце, викоханi на живих грiзних дiдових переказах про сiчi, про бої, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова про такi самi бої та чвари, а не чернечого смиреномудрiя. Максим його не розумiв i куди з бiльшою охотою слухав iнодi побрехеньку якого-небудь сiдоусого москаля про походи з «свiтлiшим князем Суворовим» або про давнi московськi виходеньки! Надокучила йому й грамота, як нiкчемна рiч. Йому хотiлося гуляти, битися, рубатися... Як на те ж: кругом було тихо» нiгде нiщо нi шерхне.

Що його робити? Волею-неволею приходилось миритись з своєю долею, з таким нудним життям. Максим помирився, почав тiльки про одного себе думати, за одного i для одного себе дбати. Як грамотний, вiн усiх рiвних пiдвертав пiд себе — першим лiчився у начальства. А з простими москаликами недобре поводився: не тiльки зобижав їх, як другi, а так же, як i всi старшi, почав обрiзувати та обкраювати тi злиденнi московськi достачi, якi давалися... А щоб чим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавiвся якоюсь повiйницею та й гуляв iнодi з нею...

Iшов 1848 рiк. Заворушились французи i махнули свого короля геть з престолу. За ними пiднялись нiмцi, iтальяни... Обхопив вiльнолюбивий дух чехiв, цесарцiв з ляхами... Загомонiли пiдданi проти своїх королiв, цесаря... Скрiзь червонiла пожежа вiльного духу... Поки ж те зарево було тiльки здалека видно, — сiлькiсь! Аж ось палає огонь у сусiда на самiй границi... не дай, боже, вiхоть перекине й на нашу сторону!.. Що тодi?.. «До зброї! до зброї!» — загукали нашi i забили тривогу... «До зброї, — боронити цесаря од його бунтiвливих пiдданих». Це вже нам була не впервина. Ми вже ходили раз боронити турка од його бунтiвливого холопа — бiлого орапа... Узброїлись нашi й тепер, погнали полки за долками обороняти австрiяка од венгра,— тушити пожежу, котра то там, то там прокидалася по Слав’янщинi...

Пiшов i Максим, повiв свого звода. Тут йому вперше довелось побачити сiчову смерть своїми очима... Раз, серед кривавої сiчi, де крик, гам, дим, рiчки кровi, де те, що йшло вгору, мiшалося з тим, що ховалося в землю,- Максимовi трохи не довелось свою голову зложити... Напали на їх трьох — цiлих десять; сiкли, рубали... Вони не подавалися... Коли це, де не вiзьмись, пiдскочило ззаду три своїх... як рубонуть венгерцiв, то один тiльки втiк, а дев’ять на капусту посiкли... Подякував Максим незнакомим москалям-товаришам, що виручили з видимої смертi, та й знову побiг рубатися...

А то — вдруге, вже вiн виручив трьох москалiв i знамено. День був палкий-гарячий, а до того сонячного жару пiддавали ще й гармати свого — то з одного, то з другого боку. Нашi стояли на однiм згiрку, а венгри навпроти, на другiм. Палили з гармат, палили — нiчия не бере! Тодi сказали конницi «батарею взяти...». То не вихор понiсся по долинi, то нашi улани помчалися батарею брати. А насупроти їх — мчалися венгерськi улани... Як зачали рубатися, господи! А з гармат — одно палять, одно палять... аж земля стогне... Не видержала конниця, нi їх, нi наша, картечного гороху, — прибрала муштуки в руки,— та назад... Що його робити? «Пiхота — в штики!» Пiхота кинулась бiгом... Картечний град брав своє по дорозi, — оже пiхота добiгла... Узяли нашi батарею та вже хотiли назад вертатися... Коли — зирк! — гон, може, зо двоє, вбiк зчепилася купка, рубається... А посеред купки, видно, знамено: то опускається вниз корогва, то знову пiднiмається вгору. Максим стояв скраю. Як побачив,— та, не дожидаючись приказу, як крикне: «Звод, за мною!». Повiявся звод за Максимом. Пiдбiгають зблизька — аж то нашi з венграми за знамено рiзанину справляють. Як кинеться Максим на ворогiв... Так хiба лев кидається на охотника! Тi бачать — непереливки,— та врозтiч. А Максим тодi: «Пали!» Москалi приложилися: бух! бух! бу-бух!.. Один поточився, два стовбура стало... Максим прицiлився: бух! — венгерський офiцер заорав носом — i не скрикнув, i не тiпнувся... Нi душечки не оставили ворогiв. Тодi до своїх. Посеред калюжi свiжої кровi лежало чоловiка з п’ять; а оборонили тiльки трьох та знамена. Максим глянув на живих — порубанi, покарбованi; тодi глянув на мертвих... i затрусився. Посеред купи лежав, об’юшений кров’ю, той самий чорненький москаль, що оборонив Максима од смертi, — лежав, тiпався, ще живий... «Ой, лишечко!.. — кричав недобиток: — Ой, рятуйте!.. Мотре!.. Хiвре!.. Ой, рятуйте... Простiть мене!..» I, захарчавши, спустив дух...

— Хто то? — питає Максим недорубкiв, що один був без уха, другий без пальцiв, а в третього з плеча кров юшила.

— Знаменосец... хохол Хрущов, — одказав безпалько...

— Ну, пущай ево! Брось, Захарыч!.. Понесем знамя, — каже безухий.

— Понесем...

I всi пiшли.

Повiв i Максим назад свого звода. Оглянуться, — аж немає їх Федосєїча, фельдфебеля. Де вiн? Там, мабуть, де й другi... Сказали ротному; той полковниковi. Не можна пiд такий гарячий час ротi без фельдфебеля бути! Кого ж його? Хто бiльше зарубав, хто кидався у саме пекло?.. А хто ж, як не Максимi Вiн i знамено одборонив. Буть Максимовi фельдфебелем! Став вiн фельдфебелем. Незабаром йому за знамено Георгiя почепили. А тут i вiйна — шабаш! Погасили в сусiда вiльнолюбиву пожежу, — тепер i самим безпечнiше. Годi! Вертайся додому!

Вернулися.

Бiльше старшинування ще дужче гнiтило Максима. Тепер уже треба бути кожну годину готовим, сподiватися, що ось-ось кликнуть до ротного або й до самого полковника. Треба стерегтися, щоб не чутно часом горiлки.

Покинув Максим зовсiм пити; розплювався з своєю дiвчиною; став тiльки ще дужче про себе дбати. Воно й добре. Тепер зручнiше глибше п’ятерню запустити в московськi достачi: не звод який там, а цiла рота на руках! З миру по нитцi — голому сорочка. Максим зарубав собi на умi, що це мудрiше правило на свiтi, — то й став по йому жити. Нiщо не проходило мимо його рук, щоб вiн не одколупнув хоч трошки на свою долю; нiщо не перепускалось через його руки, щоб вiн не вигадав остачi для себе.

Назбирав вiн i грошей, i одежi... Навiщо? Сам не знає, де його подiти, куди приткнути. Хоч би сiм’я, — тодi iнша рiч! А то — сам, як палець. «Сiм’я? — подумав Максим: — добре б тепер дiло сiм’ю мати: знав би, на кого працюю, було б кому покинути... Та й душу б можна одвести...»

Часто Максим, загадуючись над своїм бурлацьким життям, отак думав. Одно лихо: нiяк собi пари не знайде. Кацапки йому не сподобались. Бiлявi, хоч iнодi й хорошi, вони завжди здавалися Максимовi немоторними, неповоротними: ляже тобi, як колода — нi пригорнути, нi поцiлувати незугарна! Жалкував вiн тепер за своїми Марусями, Горпинами, Прiськами, Мелашками — часом i геть-то чорнявими та палкими дiвчатами, котрих вiн змолоду так безжалiсно з ума зводив...

«Проклята сторона! — думав вiн. — Хоч би швидше вирватись додому, — щоб хоч пару знайти, а то доведеться тут i посивiти!»

На його втiху, пара себе довго не заставила ждати.

На самому краї того самого города, де вони жили казармами, на великому розпуттi, куди завжди звозили гнiй, нечисть, викидали всяку падаль, — стояла одним одна хатка, як кажуть, на курячiй нiжцi. Стiни попрогнивали, вивалювалися — порохня сипалася з голих колод; а повеснi текла всяка нечисть — слизотiла й пiнила; вiкна побитi, ганчiрками позатиканi; верха зовсiм не було; оселя наполовину геть чисто зогнила. Руїна, а не хата! Кругом — пустир, гноїще. Один бог знає, скiльки та хата переховала всякого темного й лихого люду, що ховався в цiй берлозi сам i переховував легкою працею зароблене добро.

Жив тепер у тiй хатi якийсь москаль з своєю невiнчаною половиною. Москаль та його половина тiльки й знали, що лаялися та билися, пили та гуляли, переховували всяких блудяг, переводили крадiжку.

Чи на добро, чи на лихо, росло в тiй хатцi невеличке дiвчатко — Явдошка, що найшлася через рiк пiсля того, як косоока Меланiя зiйшлася з кривоногим Терьохою. Росло воно само собi, без усякого призору, без турбот та клопоту батька-матерi, немов воно було не їх дитина. Чи їло воно, чи голодне й холодне було, — байдуже їм! Поки ж Явдошка була малою, то знай голосила на всю хату, коли хотiла їсти; а пiднялася на ноги, стала по дворах ходити, прохати христа-ради... Що, ради душi спасенiя, клали люди в простягнену дитячу ручку, — все воно несло до себе в нору. Грошi зараз же пропивалися, проїдалися, а одежинка надягалася на старе рам’я й носилася без перемiнки, поки сама не опадала стряп’ям та гноттям.

Швендяння змалку по дворах, простягання христа-ради руки попiдвiконню привчали дiвчину не до працi, а до бiганини, до неповаги на чуже добро, часом тяжкою працею чесно зароблене. А до того — й примiр перед очима! Дiвча щоночi бачило якихсь людей, котрi приносили до батька-матерi всяке добро, та оддавали скритно до схову. Воно й само привчалося до того... стало пiднiмати усе, що тiльки лежало не приглянене...

Раз якось, простягаючи од хати до хати христа-ради руку, помiтила Явдошка в одному дворi на вiрьовцi розвiшанi два здоровенних платки. Не довго думавши, вона потягла їх, сховала пiд юпочку та й однесла додому. Батько та мати й не спитали: де вона взяла їх, а почали її по голiвцi гладити, звати «умницею» — й дали трошки горiлки випити. Явдошцi вона подобалась. Пiсля неї стало тепло й весело... З того часу дiвчинка не пропускала вже нiколи такого случаю: через його вона приймала ласку од батька-матерi й горiлку...

З року на рiк, пiдростаючи та розумнiшаючи, робилася Явдошка все хижiше та хижiше; до горiлки привчилася, як до води. Батько-мати тепер уже не цуралися дочки, як спершу: вони її прихиляли до послуху то сим, то тим, а найбiльше горiлкою. Вони бачили в своїй дочцi добру помiчницю — й радiли, що знайшли таку помiч.

Як минуло їй п’ятнадцять лiт, вони ще щось запримiтили. Кинулись їм у вiчi тонкi на шнурочку брови, блискучi, хоч i сiрi, очi й волосся, як льон, бiляве i личко, як рожа, рум’яне... Запала їм в пам’ятку її краса, урода дiвоча... Вони порадились — не пропустити даремно, не взявши свого...

Пораїлись... Вимили, вичесали її, обули, одягли в нову одежинку, як панночку, i однiєї темної ночi одвела її сама мати у мiсто, до великого будинку...

Пустилася дiвчина, як собака з ожереду: щодня, і щоночi гуляє! Тут знайшовся офiцер якийсь, узяв її iз сирої холодної хати, перевiв у свiй теплий, ясний будинок. Прожила там Явдошка з пiвроку, в теплi та добрi, та в розкошах купалася; та несита її натура не вдовольнилася тим: покрала вона срiбло та золото в офiцера... Прогнав її офiцер, обiдравши, як бiлочку. Одначе вона не довго тужила: незабаром знайшовся другий. Обiкравши й того, вона вже сама втекла. Потiм того нi до кого вже не переходила жити, а стала сама до себе приймати — хто бiльшу плату давав. Знаючи красi своїй цiну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи случаю зiрвати найбiльше, а то — й пiдголити. Слава про злодiйкувату Явдошку одбила хiть у панства та офiцерства заїздити до неї. Грошики, що придбала, пiшли на розкiшнi убори, на дорогi наїдки та напитки... А тут, лихо! почала вже й краса осовуватись, спадати... Треба щось казати з собою! Треба заздалегiдь десь захисту шукати, притулку для себе... Про батька-матiр вона давно забула: — не знала, чи й жили вони на свiтi... Живучи сама собою, вона розгадала, що через них втеряла.

На той час зустрiв її Максим. З своїм норовом веселим та безжурним, при своїй, хоч уже й пом’ятiй, а ще хорошiй красi, — Явдошка запала йому в око, вразила у серце. Максим почав лабузнитись. Явдоха, помiтивши це та розпитавшись, що Максим мiж москалями не остання спиця в колесi, — давай на його ще дужче налягати. То, дивись: словом укольне, то мовчанням дойме, то приголубить його коло себе, то знову одiпхне його — гулянками з другими.

Максим бiснувався, а проте ще дужче закохувався. Часом вона розжалоблювала його розмовою про своє безталання, про свої недостачi. Максим нанесе їй на Другу нiч того й другого; дарує, жалує.

Не обiйшлося без того, щоб i вона не задумалась про Максима. Карi його очi заглянули i їй у серце; чорний ус здавався таким хорошим; постать — бравою, дужою; та Максим чоловiк i не без достаткiв, не без копiйчини... Зiйшлися вони. Прожили рiк, другий; звикли мiж собою, як чоловiк та жiнка. Дiтей не було. Журби й турботи не знали... Тiльки те й робили, що пили та гуляли нишком та тишком, щоб, бува, начальство Максимове не дiзналося.

Тодi саме перегнали їх полк з одного мiста в друге. Пiшов Максим — та й засумував. Зосталась Явдоха — й теж сумувала. Через мiсяць подає їй Максим низенький поклiн, цiлує її в «сахарнiї уста» та в «бiлоснiжну грудь», посилає грошей, просить, щоб приїхала: коли хоче, то вони й повiнчаються. Тодi вже розлучить їх «мать сира-земля». Явдоха зiбрала свої манатки, поїхала. Швидко вони й побралися.

Вийшла з Явдохи справжня московка. Не страшнi їй нi походи, нi переходи; завжди моторна, весела, до гулянок удатна. Щоб недаром жити, немарне тратити час, вона взялась то сим, то тим перепродувати. Накупить рублiв на десять усякого краму та й перепродує москалям. А часом який-небудь молоденький москалик пiднiме що й чуже, однесе до тiтки Явдохи. Явдоха прийме москалика й подарунок... Правда, iнодi й доставалося їй од Максима за тi подарунки: не раз, не два ходила вона з пiдсиненими очима. Та — байдуже! Москалi це добре знали, а все-таки лабузнились до Явдохи, а Явдоха справляла з ними смiхи та реготи... Московка — московкою: її поб’ють, а вона нi гадки!

Отак прожили вони щось рокiв з десяток. Максим постарiв; постарiла й Явдоха — краса її спала, помарнiла, одцвiла... Уже тепер не так i молодi москалики горнулися... Рада-нерада, треба було схаменутися. До всього того десять лiт безпутного життя витягли всi грошенята, що Максим наскладав до парування. Треба було надалi подумати... Оханулась Явдоха, а через рiк гойдала невеличку дiвчинку Галю.

Галя зразу все переломила. Гулянки одлетiли; жарти — теж: виступили наперед клопоти та жаль за марно потраченим добром. Малесенька Галя спарувала Максима з Явдохою уже навiки, зв’язала мiцно їх думки докупи, пiдбивала на одно дiло. Максим бажав дочку виростити в багатствi та розкошi; бажала й Явдоха того самого... Вона думала, що багатство та розкiш заховають дитя її вiд такої лихої долi, яка їй судилася... I обоє вони клопотали об однiм — над поживою та наживою... Чи сяк, чи так, а нажитись треба!

Знову Максим з Явдохою, хоч i iнаково, прийнялися за дiло молодих лiт. Максим — за «прокормлєнiє»; Явдоха — за крадiжку. Максим, докладуючи ротному, що москалi просяться «на побывку», — брав з них своє так само, як i покiйний Федосєїч. А як верталися москалi з «прокормлєнiя», — вони заносили до Явдохи накрадене, награбоване добро, а вона вже сама знаходила йому ярмiс... За те тiтцi Явдосi, як сховачу й переводчику, доставалася половина всього...

Так їх захопила «чиста». Та ба! Чистої Максимовi не дали. У той саме рiк почалася остання вiйна з турками. Погнали Максима пiд Сiлiстрiю, а потiм перевели в Крим. Явдоха з маленькою Галею й собi повiялась за полком, все-таки не кидаючи свого краму. Тут вона таки добре заробила, бо не однi простi москалi купували в неї всячину, купували й небагатi офiцери. Зовсiм би добре, коли б не страшно, що от-от Максим зложе свою голову, одтинаючи другим. Оже страх її не справдився. Максим тепер уже знав цiну життю — не кидався так, як замолоду, у саме, мовляв, пекло. Тiльки всього, що його в руку штиком кольнув якийсь француз. Максим зрадiв та зараз у лазарет... Пошепотав там з лiкарем: «Не годиться, кажуть, у службу: в чисту його!» Максим полежав ще з мiсяць; дали йому «чисту», почепили ще нову мендаль, та й випустили на всi чотири сторони. Максим забрав жiнку з дочкою та й потяг на рiдну сторону вiдшукувати батькiвщини.

Вертаючись додому через тридцять лiт, вiн думав застати Пiски такими ж самими Пiсками, якими кинув. Через те й раявся з жiнкою, прибувши додому, спродати батькiвщину, оселитись де в багатому, люднiшому мiсцi та й пристроїтись до торгу на тi грошi, що придбала Явдоха. Коли приїхав — i здивувався. Не тi Пiски, та й годi! Нiде нi одної землянки — скрiзь мазанки; село велике, широке, довге, а кругом край веселий, людний, хоч i небагатий... «Значить, бiльше поживи для грошовитого!» — подумав Максим.

— Нi, жiнко, — каже Явдосi, — мабуть, уже кiстки зложимо на моїй сторонi... Бач, який гарний край!

Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у батькiвськiй хатi.

Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках їздив, купивши коняку. Жили собi тихо та мирно, вирощували-пестили дочку Галю та в торгу кохалися. Через рiк батькiвську хату перекинули, збудували нову, — простору й ясну, з свiтлицею, з кiмнатою пiд проїжджих.

Дивуються пiщани, що то московська служба з людьми дiє, якими їх робить! Iшов Максим у москалi розбишакою, волоцюгою, — сказано: Махамедом, а повернувся поважним чоловiком, з багатством, з заслугами... Простi люди з заздрiстю дивляться на Максима Ивановича, поважають, шанують, хоч Максим Iванович геть-високо дере голову проти «нетесаного мужичья». Батюшка, волоснi завертають до його «чайку» попити та пропустити чарочку-другу тiєї «живицi-водицi»; сам становий Ларченко, коли не їде через Пiски, завжди завертав до Максима в двiр.

Отак прожив вiн щось рокiв три чи чотири в Пiсках. А це зразу — спродав дворище, будинок, забрався, — та й виселився на хутiр, на батькiвську землю.

Пiп, волоснi так жалкують:

— Не кидайте нас, Максим Iванович, — не сиротiть наших Пiсок!

— Там менi, — одказує, — буде краще, вiльнiше... Тут на селi багато заздрих! Нiхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував...

На хуторi зараз же на перше лiто двинув будинок, мов панськi хороми, а не мужича або москалева хата. На друге лiто — обзавiвся трояком коней; вибудував станю, комори рубленi; обплiвся височезною густою лiсою з острiшком, i з такими, як по трахтирах, воротами. Коли чутка — буцiм хоче постоялий одкрити...

Пiщани зовсiм роти пороззявляли. Однi догадувались, що Максим, видно, в службi грошей заслужив; другi казали, що, мабуть, чи не в Туреччинi де поживився, — може, уклав якого багатого та собi грошi забрав; а третi мовили, що за жiнкою взяв.

Отже, нiхто не знав, не бачив, як Максим жив на хуторi. Як виселився з Пiсок, то нi до його нiхто, нi вiн нi до кого: так мов умер! Якби не доводилось пiщанам бачити його по ярмарках, то, певно, нiхто б не знав, чи є вiн на свiтi, чи вже немає... А то з ярмаркiв, було, привозять новину про Максима: вибудував, мов, оте й те, а намiряється, кажуть, будувати ще й те! Отак переказували люди те, що чули, а самi, на свої очi, нiхто не бачив... Знали тiльки, що в його все було на запорi — позапиране, позамикане...

— Москаль хвортецю собi вибудував! — смiються iнодi пiщани.