Kitabı oxu: «Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)», səhifə 15

Елліни і римляни

Юрій Мосенкіс

Еллінська мова. Згідно з історичними свідченнями, давньогрецька мова з’явилася на території України у VII ст. до н. е. разом із початком грецької колонізації Північного Причорномор’я. Це був передусім іонійський діалект, оскільки колонізацію здійснювали перш за все з іонійських територій Малої Азії (сучасної Туреччини). Слід звернути увагу на те, що, за деякими припущеннями, протогрецькі діалекти могли існувати на території України ще в IV–ІІ тис. до н. е. Так, багато дослідників припускають, що Усатовська культура (3500–2900 рр. до н. е.) могла бути протогрецькою. Написи на деяких прясельцях пізнього періоду трипільської культури (кінець IV тис. до н. е.) можуть бути прочитані давньогрецькою мовою. Переконливих свідчень про перебування на півдні України грецьких мореплавців ІІ тис. до н. е. (мінойського й пізнішого мікенського періодів) поки що не виявлено.

Основною мовою грецьких міст Північного Причорномор’я була, природно, давньогрецька, і назви цих міст були, звичайно, грецькими (так, Ольвія означає «щаслива»). Однак відомі й винятки: місто Пантікапей має назву, для якої припускають іранське походження (гіпотетично означає «рибний шлях»). Змішання грецької мови з іранськими, а саме скіфською, у грецьких колоніях на півдні України засвідчене історично.

Від тих часів збереглися численні зразки писемності. Це різноманітні декрети, вибиті на мармурових плитах, посвяти до храмів тощо. Особливу категорію становлять написи на надгробках, які дозволяють встановити численні імена еллінів, які проживали над Понтом. Збереглися численні листи – на свинцевих пластинах та фрагментах кераміки. Окрему категорію пам’яток писемності складають граффіті, переважно – посвяти богам, як еллінським так і місцевим.

У пізніші часи доля носіїв грецької нави у Тавриці на Північному Понту виявилася різною. Одні міста або дердави (як-от Пантікапей і Боспорське царство) припинили своє існування із завершенням античного періоду історії (зокрема, потерпівши від навали гуннів та інших кочовиків), інші згодом увійшли до складу Візантійської імперії й проіснували до періоду Київської Русі (Херсонес, який на Русі називали Корсунем). У Візантії грецька стала згодом державною мовою, нею вели документацію, виконували різноманітні написи, користувалися також і в побуті, де вона остаточно витіснила латину.

Нарешті грецька стала мовою церкви, що мало неабияке значення для збереження її позицій навіть в умовах поступової асиміляції її носіїв наступними завойовниками. Грецька мова Візантійської імперії значно істотніше впливала на християнську Русь, ніж на язичницьку, однак і в дохристиянський період із грецької мови прийшли важливі запозичення (див. нижче).

Латина. На територію Північного Причорномор’я латина потрапляє ще у І ст. до н. е. разом з її носіями – насамперед військовими, які брали участь у Мітрідатових війнах. Наступна експансія Риму призвела до появи у Ольвії та містах Криму обмежених контингентів військових. Від цього періоду дійшли латиномовні написи – фрагменти декретів, посвят у храмах. Окремою категорією є надгробки. Кількість латиномовних написів, відомих з території Таврики та Північного Причорномор’я досить значна. Аналіз текстів свідчить про уніфіковане на рівні Імперії використання латини, з поправкою на грамотність виконавців. Судячи з контексту, очільники місцевої адміністрації спілкувалися з володарями Риму латиною.

Під час скіфських воєн у полон до готів потрапляє певна кількість римлян, а самі завойовники околиць імперії поступають на військову службу, яка була неможлива без володіння хоча б на базовому рівні латиною. Від тих часів дійшли цікаві документи – легіонерські дипломи, які видавали відставним військовим. Їх виявлено в ареалі поширення черняхівської культури. До того ж часу відносяться і граффіті виконгані латиною на черняхівській кераміці, а також окремі знахідки приладдя для письма, що є свідченням поширення серед місцевого населення не лише мови, але і навичок писемності. Відомо також, що у часи гуннської держави у V ст. її володар Аттіла мав при собі надісланого римлянами секретаря, який вів його листування з очільниками Імперії латиною.

З поширенням у Візантії грецької мови як державної латинська поступово втрачає свої позиції на землях на північ від Понту.

Релігія, Міф, Філософія

Релігія

Онуки Борисфена

Оксана Ліфантій

Борисфеном за раннього залізного віку іменували сучасну річку Дніпро. Геродот писав про неї: «Вона найбільша серед них після Істру [Дунаю] і, на мою думку, вона найбільш корисна для людей не лише серед інших рік Скіфії, але і загалом всіх інших, крім єгипетського Нілу, бо з ним не можна зрівняти жодну іншу ріку. …бо навколо нього найкращі і найбільш поживні пасовища для худоби і дуже багато в ньому риби, приємної на смак, і вода в ньому дуже чиста, порівняно до інших із каламутною водою і ниви навколо нього чудові, а там, де не засіяно, виростає висока трава. А в його гирлі відкладається багато солі. І великі риби в ньому без колючих кісток…»²⁴ (Herod, IV, 53).

Вірогідно, саме такі сприятливі умови стали причиною заселення Нижнього Подніпров’я скіфами. Адже вологі луки якнайкраще сприяли розведенню худоби – основі їхнього господарства. Не в останню чергу на вибір кочовиків могли вплинути давньогрецькі міста з їх заможними жителями, які у більшості випадків відкупалися від нападів войовничих скіфів. На думку Геродота, номади з’явилися у Північному Причорномор’ї внаслідок обставин, які він описує у третій з відомих йому легенд про походження скіфського народу, а саме : «…із кочовиками-скіфами, що мешкали в Азії, воювали і завдали їм чимало прикростей массагети і через це скіфи перейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію… Кіммерійці, коли побачили, що проти них виступило велике військо, почали радитися, що їм робити… думка більшості зводилася до того, що їм вигідніше віддалитися, ніж залишившись наражатися на небезпеку і чинити опір численним ворогам. Але думка царів була воювати до останнього з ворогами, обороняючи свою країну… Отже, перші вирішили без бою покинути країну загарбникам і тікати від них, а царі вирішили краще бути вбитими і похованими на батьківщині, але не тікати з більшістю… Скоро вони прийняли такі рішення, вони розділилися, обидві їхні частини стали рівними в числі і вони почали битися між собою. І всіх, що в битві було вбито, кіммерійці поховали поблизу ріки Тірасу [Дністра]… Там їх поховали, і після того вони покинули країну. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою і зайняли її» (Herod, IV, 11). Очевидно, що цей переказ є міфічним. Проте певне зерно правди в ньому є, адже частина номадів дійсно прийшла сюди з глибин Азії. Не виключено, що ця хвиля міграції була спричинена міжплемінними конфліктами в тому регіоні.

На додачу слід відмітити, що самі скіфи вважали себе народом, який був тутешнім і жив тут за тисячу років до походу перського царя Дарія І на Скіфію (наприкінці VI ст. до н. е.). Узаконювала права на ці землі і їх генеалогічна легенда, переказана Геродотом.

Легенди про походження скіфів

«Скіфи кажуть, що їхній народ є наймолодший серед усіх народів, і ось як це сталося. Їхня країна була пустелею і перша людина, що там з’явилася, був такий, що називався Таргітаєм. Батьками цього Таргітая, як вони кажуть, але я цьому не вірю, були, за їхнім твердженням, Зевс і дочка бога ріки Борисфена. Від них походив Таргітай і у нього було троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і молодший Колаксай. Коли вони були царями, з неба впали на скіфську землю зроблені з золота плуг, ярмо, сокира і чаша. Перший побачив їх старший і наблизився, щоб їх узяти, але все це золото, коли він підійшов туди, почало горіти. Він віддалився і тоді до них підійшов другий, але із золотом сталося те саме… Проте, коли до нього наблизився третій, молодший, золото згасло, і тоді він узяв його собі і пішов із ним додому. І старші брати, після того, що вони побачили, погодилися передати все царство молодшому» (Herod, IV, 5).

Тож, за поглядами скіфів, нащадків Таргітая можна вважати онуками божества (?) річки Борисфен. Ця легенда мала і глибоку релігійну основу. Адже часто на статусних речах номадів були присутні образи міфічного предка та його матері – річної доньки. Прояснює те, як виглядали прародителька скіфів інша версія генеалогічного міфу у еллінській інтерпретації.

«…елліни, що мешкають на узбережжях Понту, ось що кажуть про це. …Геракл і щойно він прибув до країни, яка тепер називається Скіфією (бо його там застала зима і мороз), як витяг свою лев’ячу шкуру, загорнувся в неї і тут на нього найшов сон, а його коні… тим часом зникли з божої волі. Ледве прокинувся Геракл і почав шукати своїх коней, обійшов усю ту землю і нарешті прибув до країни, яка називається Гілея. І там в одній печері він знайшов істоту подвійної природи: наполовину вона була дівою, а наполовину змією: до сідниць її тіло було жіночим, а нижче – зміїним. Він побачивши її здивувався і спитав її, чи не бачила вона десь його коней, що зникли. Вона тоді відповіла йому, що вони в неї, але вона поверне йому їх, коли він із нею з’єднається. І Геракл за таку ціну погодився з’єднатися з нею… Нарешті вона віддала йому їх і сказала: “Цих коней, що прийшли сюди, заради тебе я врятувала, а ти винагородив мене за мою послугу; від тебе я зачала трьох синів. Коли ці сини виростуть, що мені з ними робити, поясни мені, чи я залишу їх тут (бо цією країною володію лише я сама), чи я відішлю їх до тебе?” …а він, кажуть, так їй відповів: “Скоро ти побачиш, що сини вже стали дорослими, зроби те, що я тобі скажу…: хто з них ти побачиш, зможе натягнути оцей лук ось так і зможе підперезатися оцим поясом, як я тобі показую, того ти залиш у цій країні. А хто не спроможеться … того ти прожени геть із цієї країни. І коли ти так зробиш, ти і сама будеш задоволена і виконаєш мої вказівки”. Так він узяв один із своїх луків… і передав їй і лук, і пояс, які носив на тому боці, де було припасовано золоту чашу, а передавши їх, відійшов. Коли народилися сини, вона спершу дала їм імена: першого назвала Агатірсом, другого Гелоном, а останнього – Скіфом. Згодом… сталося так, що двох з її синів, Агатірса і Гелона, – які не спромоглися виконати запропоноване матір’ю, вона вигнала з країни і вони пішли світ за очі. Проте молодший із них, Скіф, виконав запропоноване йому і залишився в країні. І від Скіфа, Гераклова сина, походять ті, що стають царями скіфів. І на згадку про ту чашу скіфи і до цього часу носять підвішану на поясі чашу…» (Herod, IV, 8–10).

Саме ця грецька версія легенди пояснює зображення, присутні на статусних речах із поховань скіфської еліти. Так, на воронізькому та куль-обському кубках, показано сюжет, який вважають утіленням міфу про спроби синів Геракла натягнути лука²⁵.

Боги скіфів

Завдяки грецьким писемним джерелам дійшли до нас і свідчення про скіфську релігію. Зокрема ми знаємо імена їх богів, хоча й не виключено, що збереглися вони у зміненому еллінським сприйняттям та мовою варіанті.

Так, Геродот перелічує богів, що їх шанують скіфи, та описує їхні функції: «…Богів вони шанують лише таких: найбільш за всіх – Гестію, потім Зевса і Гею, яку вважають за дружину Зевса. Після цих – Аполлона, Афродіту Уранію, Геракла і Арея. Цих богів шанують усі скіфи, а ті, що називають їх царськими скіфами, приносять жертви ще й Посейдонові. Скіфською мовою Гестія називається Табіті, Зевс, дуже правильно на мою думку, називається Папай, Гея називається Апі, Аполлон – Ойтосір, Афродіта Уранія – Аргімпаса, а Посейдон – Тагімасад. Статуй, жертовників і храмів вони за звичаєм не споруджують, за винятком Арея: для нього вони це роблять» (Herod, IV, 59).

Як бачимо, імена шістьох скіфських богів дійшли до грецького історика: Табіті, Папай, Апі, Ойтосир, Аргімпаса та Тагімасад. Геракла у цьому пасажі не названо Таргітаєм. І загалом створюється враження, що історик не бачив зв’язку між цими міфологічними персонажами. Що ж до імені бога війни, воно з якихось причин лишилось невідомим еллінам.

Питанню релігійних уявлень присвячений окремий корпус літератури. Плідно у цій галузі працювали М. І. Ростовцев, С. О. Жебєлєв, В. І. Абаєв, Б. М. Граков, М. І. Артамонов, Д. С. Раєвський, М. В. Скрижинська, С. С. Бессонова, Г. В. Вертієнко та ін.

Зацікавила дослідників кількість богів, що вшановувалися всіма скіфами – семеро. Така кількість божеств властива для індоіранських та індоєвропейських релігій. Існувало семибожжя і у споріднених зі скіфами подібністю мови алан, що проживали тут у пізніший час. Ця ж традиція була продовжена нащадками алан – осетинами (єдиним народом, у якого збереглася дуже змінена з часом скіфо-сарматська мова²⁶).

Розглянемо напрацювання дослідників у контексті опису кожного окремого бога у тій послідовності, у якій їх згадано Геродотом.

Табіті

Частина дослідників вважає саме цю богиню верховним божеством скіфів. Її ім’я співвідносять із давньоіранським словом tapayati, що означає та, що зігріває. Це певним чином доповнює порівняння Табіті з давньогрецькою Гестією (богинею домашнього вогнища). Д. С. Раєвський наполягав на трактуванні її як божества вогню, зокрема жертовного та небесного. Через уживання Геродотом терміна «цариця» відносно до Табіті, було запропоновано вважати її «дружиною царя», через шлюб з якою душа померлого правителя долучалась до світу богів. На думку більшості скіфологів, саме такий священний шлюб показано на серії золотих аплікацій одягу та на довгій пластині головного убору з кургану біля с. Сахнівка²⁷.

Папай

Цього бога Геродот ототожнює з еллінським Зевсом (якого також могли називати батьком / папою). Ім’я Папай відоме для бога у фракійців і фрігійців. Вважається, що він був небесним божеством у скіфів. Щодо його зображень існує дискусія, так частина дослідників вбачає його образ на наверші з Лисої Гори та на окутті ритона з кургану Карагодеуашх. Проте Д. С. Раєвський, наприклад, бачить тут Таргітая. На його думку, не існує переконливих зображень Папая у скіфській культурі.

Апі – змієдіва

Цю богиню давньогрецький історик порівнює з еллінською Геєю. Це дало підстави для трактування Апі як божества землі. Через згадку про шлюбні стосунки між Папаєм та Апі, були пропозиції дослідників із прочитанням цього імені як ΄Απία – давньоіранське дитяче звертання «мати». Є й інший варіант перекладу: від іранського āpi, що означає вода. Саме цей варіант союзу неба та води є зрозумілішим у контексті генеалогічних легенд скіфів і виведення їхнього роду від божества ріки. Так, саме від союзу Папая (Зевса) та доньки Борисфена Апі (?) і з’явився прародитель скіфів – Таргітай.

Отже, є багато підстав вважати персонажів з еллінської та скіфської генеалогічних легенд (змієдіву і доньку Борисфена), а також богиню Апі одним персонажем скіфської релігії. Більше того, популярність зображень змієдіви на статусних речах еліти зайвий раз вказує на важливість цього божества для скіфів.

Можна згадати, що частина дослідників вважає цей образ похідним від образу проростаючої богині грецького мистецтва, що є можливим виключно у стилістичному впливі (додавання рослинних пагонів замість істот, що виходять з тулуба божества), але аж ніяк не в ідеологічній основі образу. До речі, навіть така іконографія богині (із пагонами) може бути пояснена тим, що Апі уособлювала не лише породження води, а й землі. Отже, навіть рослинність її нижніх кінцівок могла гармонійно лягти на релігійну основу скіфського сприйняття.

Аргімпаса

Себто Афродіта Уранія – богиня плодючості у греків. Існують три варіанти написання імені цього божества: Ἀργίμπασα,΄Αρτίμπασα та Ἀρίππασα. Це породжує додаткові сперечання щодо її функцій у скіфській релігії. Вірогідними є покровительство людському родові, плодючості худоби та людей, а також її войовничість, подібна до грецької Афіни. У творі Геродота є пасаж про ворожбитів, які могли бути саме жерцями Аргімпаси: «У Скіфії є багато ворожбитів… А енареї, андрогіни твердять, що мистецтву ворожби їх навчила Афродіта. Вони ворожать із липовою корою. Спершу розрізують її на три смуги, а потім накручують їх на пальці, розкручують і так ворожать» (Herod, IV, 67).

Досить аргументованим видається асоціювати зображення Афіни на коштовних скіфських та синдо-меотських речах саме з Аргімпасою. Крім того, частина дослідників вважає, що на вже згадуваних сценах священного залучення до богині, зображено саме скіфську Афродіту, а не Табіті.

Ойтосир/ Гойтосир

Для імені цього бога, якого Геродот ототожнював з Аполлоном, лінгвістам вдалось пояснити лише другу частину імені -συρος від звичного епітету авестійських богів – sura (могутній) або від давньоіндійського сura (герой). Гойтосира традиційно асоціюють із іранським Митрою (богом суспільного порядку), він суворо карав людей, які дали неправдиву клятву (Яшт, Х, 18–20). Водночас через функції Аполлона і Митри, виводиться сонячна природа Гойтосира та його асоціювання із міфічними полюваннями. Тому С. С. Бессонова вважає, що саме цього бога показано на пластині з кургану біля с. Гюнівка.

Таргітай / Скіфський Геракл

Оскільки Геродот не називає скіфського імені бога, якого він ототожнює з Гераклом, на сьогодні існує велика наукова дискусія з цього приводу. Одна частина дослідників на основі подібності образів Геракала та Таргітая (синів Зевса та прародителів скіфів) вважає друге ім’я скіфським відповідником грецького імені бога. Інша – вважає, що скіфський Геракл не пов’язаний із Таргітаєм. Як аргументи вони використовують такі розбіжності: у першій генеалогічній легенді Таргітай – син дочки Борисфена, а у другій – Геракл чоловік змієдіви, а не її син.

Скіфський бог війни

За відсутністю згадок реального імені цього бога, дослідниками часто вживається інше ім’я – скіфський Арес (Арей). Геродот згадує, що лише йому скіфи споруджують святилища: «…В центрі області кожного народу існує священна споруда для Арея, яку вони роблять ось як: накладають в’язанки хмизу завдовжки і завширшки до трьох стадій, але не дуже високі. На них влаштовують чотирикутну площадку, три сторони якої стримчасті, а на четверту можна зійти. Щороку вони накладають на цю споруду сто п’ятдесят возів хмизу, бо через непогоду вона постійно осідає. В таку купу хмизу кожен народ встромляє старий залізний меч, який є символом Арея» (Herod, IV, 62).

Тагімасад

Геродот порівнює його з Посейдоном і говорить, що його шанують лише царські скіфи. Божество могло бути богом-покровителем лише царського племені, проте, ані ім’я, ані ототожнення з грецьким богом, не дає твердих підстав для розуміння його функцій. Не виключно, що Тагімасад був сонячним кінним божеством і його могли зображувати, або у вигляді морського коня, або ж вершника.

Ритуали з вшанування богів

Про жертвоприношення богам маємо і писемні згадки, і археологічні дані. Такі ритуально вбиті тварини не є рідкістю на зольниках (сакральних скупченнях золи) Більського городища. Часто тварин спеціально вбивали для покладання у поховання знатного скіфа²⁸. Геродот пише: «Жертвоприношення всі вони роблять однаково під час усіх свят у такий спосіб. Жертовна тварина стоїть із двома зв’язаними передніми ногами, а жрець стоїть позаду від тварини, тягне за кінець мотузки, перекидаючи тварину, коли та падає. Він звертається до божества, якому приносить жертву, а потім обкручує навколо шиї тварини зашморг, устромляє в нього ціпок, крутить у всі боки і так задушує, не запалюючи вогню, не посипаючи борошном і не роблячи зливань. І коли він уже задушить тварину і обдере шкуру, починає куховарити. …Коли звариться м’ясо, тоді той, що приносить жертву, як присвяту богові, кидає перед собою якусь частину м’яса і тельбухи. Приносять вони в жертву й інших тварин і переважно коней» (Herod, IV, 60–61).

«…Ареєві вони приносять жертви в інший спосіб… Цьому мечу [встановленому у купу хмизу] вони щороку приносять у жертву овець та коней, крім тих жертв, що вони їх приносять іншим богам. А йому вони приносять ще таку жертву. Із кожної сотні ворогів, узятих у полон живими, вони вибирають одного і приносять його в жертву, але не так, як овець. Спершу вони ллють вино на голови, а потім ріжуть людей над посудиною і відносять кров на вершину тієї купи хмизу і обливають кров’ю меч. Туди наверх вони відносять кров, а внизу, біля священної споруди, роблять таке. В усіх зарізаних людей вони відрубують разом із плечем правицю і кидають відрубане в повітря і, закінчивши всі обряди, відходять. А рука, куди впаде, там і лежить, а окремо від неї труп зарізаної людини» (Herod, IV, 62).

Отже, наші знання про релігію скіфів, з одного боку, є досить ґрунтовними завдяки Геродоту, але з іншого боку, часто важко відокремити реальність від домислів та неправильного розуміння чужих звичаїв. У такому випадку на допомогу приходять дані археології. Вони дають змогу розкрити глибокий символізм, що містився на зображеннях церемоніальних речей, а отже, і певним чином відтворити окремі скіфські ритуали.