Lustrum

– З Новим роком, – сказав Квінт.

– І з новим консулом, – додав Аттік. – Молодець, Цицерон. Пишаюся тим, що я твій друг.

Вони тиснули його руку та хлопали по спині, і я помітив, що те саме робив і Руф, але не надто завзято. Їхні теплі привітання пролунали в холодному нічному повітрі та зникли. А потім Цицерон стояв посеред ночі та махав услід їхнім носилкам, аж поки вони не зникли за поворотом. Коли він повернувся, аби зайти до дому, то трохи спіткнувся та потрапив ногою в кучугур, який намело біля порогу. Він витягнув мокру ногу з снігу, обтрусив її та тихо вилаявся. Мені так і кортіло сказати, що й це теж – знак, але я розсудливо стримався.

ІІІ

Не знаю, який вигляд церемонії інавгурації мають сьогодні, коли найвищі чиновники – лише хлопчики на побігеньках божественного Авгура, а от у часи Цицерона першим, хто приходив до консула в день інавгурації, був авгур – член Колегії жерців.

Тому перед самим світанком Цицерон, Теренція та їхні діти зібралися в атріумі та чекали на прибуття жерця. Я знав, що спав він погано, адже чув його кроки по кімнаті нагорі – так він робив завжди, коли розмірковував. Та він мав неймовірну здатність до швидкого відновлення сил – і здавалося, чудово відпочив і був готовим до всього, коли стояв тепер зі своєю сім’єю, як олімпієць, який все життя тренувався заради одного-єдиного забігу і зараз, нарешті, був готовий його пробігти.

Коли все було готове, я дав сигнал двірнику, і він відчинив двері та впустив хранителів священних півнів – пуларіїв. Це були пів десятка худорлявих чоловіків, які й самі нагадували курчат. Слідом за цим ескортом з’явився і сам авгур, постукуючи своїм посохом по підлозі – це був справжній велетень у коричневій шапці та яскравому пурпурному плащі. Маленький Марк закричав і сховався за спідницю матері, коли побачив, як цей велетень крокує проходом. Того дня був Квінт Цецилій Метелл Целер, і я скажу декілька слів про нього, адже він відіграв не останню роль в історії Цицерона. Целер щойно повернувся з війни на Сході – це був справжній солдат і навіть герой війни, ким він став після того, як зміг відбити напад переважаючих сил супротивника на свій зимовий табір. Він служив під командуванням Помпея Великого та чисто випадково був одружений з сестрою Помпея, що, звісно ж, аж ніяк не завадило просуванню Целера кар’єрними сходами. Та й це було не важливо. Він був з роду Метеллів – і тому йому було на роду написано за декілька років і самому стати консулом – а в цей день він мав скласти присягу претора. Дружиною його була сумнозвісна красуня з сім’ї Клодіїв: одним словом, годі й шукати когось, хто міг би мати кращі зв’язки, ніж Метелл Целер, – який, до речі, і сам був далеко не дурним.

– Обраний консуле, бажаю тобі доброго ранку, – проричав він громовим голосом, ніби звертався до своїх легіонерів на церемонії підняття прапору. – Нарешті настав цей великий день. Що принесе він нам, хотів би я знати.

– Але ж ти тут авгур, Целере. Ось і розкажи мені.

Целер відкинув голову та зайшовся сміхом. Пізніше я дізнався, що у віщування він вірив не більше за Цицерона, а його членство в Колегії жерців було не більше ніж політичною необхідністю.

– Можу передбачити лише одне: легким цей день не буде. Перед храмом Сатурна вже зібрався натовп, коли я проходив повз нього. Здається, вночі Цезар та його посіпаки вивісили свій великий закон. Але й сучий син, цей Цезар!

Я стояв одразу за Цицероном, тому не міг бачити виразу його обличчя, та по тому, як напружилися його плечі, я зрозумів, що ця звістка хазяїна стривожила.

– Ну добре, – сказав Целер, нахилившись, аби сонце не засліплювало йому очі. – Як тут вийти на дах?

Цицерон вивів авгура до сходів та, проходячи повз мене, прошепотів крізь зуби:

– Негайно з’ясуй, що там відбувається. Візьми помічників. Я маю знати кожну статтю того закону.

Я наказав Сизифію та Лорею йти зі мною, і ми в супроводі пари рабів з ліхтарями почали спускатися пагорбом.

У темноті знайти дорогу було складно, а земля була слизькою від снігу. Однак, коли ми вийшли на Форум, то побачили декілька вогнів попереду й пішли в їхньому напрямку. Целер мав рацію. Закон вивісили на традиційному для цього місці – біля храму Сатурна. Незважаючи на ранній час та холод, біля храму зібралися декілька десятків громадян – так їм кортіло прочитати текст закону. Він був дуже довгим – декілька тисяч слів – і розташовувався на шести великих дошках. Закон вносився від імені трибуна Рулла, хоча всім було прекрасно відомо, що автори його – Цезар і Красс. Я поділив закон на три частини, Сизифій відповідав за початок, Лорей за кінцівку, а собі я залишив серединку.

Ми працювали швидко і не звертали уваги на людей, які скаржилися, буцімто ми заважаємо їм читати, – та до того, як ми завершили переписувати, настав ранок і розпочався перший день нового року. Хоча я навіть не прочитав закон цілком, я одразу зрозумів, що Цицерон матиме від нього багато клопоту. Пропонувалося конфіскувати республіканські державні землі в Кампаньї та поділити їх на п’ять тисяч фермерських господарств. Обрана комісія з десяти людей матиме вирішувати, хто які землі отримає, – і матиме право самостійно, без участі Сенату, піднімати податки за кордоном та продавати додаткові землі в Італії на свій розсуд. Патриціїв це обурить – і час обнародування цього закону, саме напередодні інавгураційної промови Цицерона, – був обраний, аби спричинити якнайсильніший тиск на майбутнього консула.

Коли ми повернулися додому, Цицерон все ще був на даху, де він уперше сів у своє курульне крісло, вирізане зі слонової кістки. Нагорі було дуже холодно, і на плитці на парапеті все ще лежав сніг. Обраний консул закутався в плащ майже до підборіддя, а на голові у нього була вдягнена незрозуміла шапка з кролячого хутра з вухами, які закривали його власні вуха. Целер стояв поруч, а пуларії зібралися навколо нього. Він розкреслював небо своїм скипетром, шукаючи поглядом птахів або блискавки. Та небо було чистим та спокійним – не було сумнівів, що вдача все ніяк не посміхається жерцю. Коли Цицерон побачив мене, він одразу схопив глиняні таблички своїми руками в рукавицях і почав швидко їх продивлятися. Дерев’яні рамки стукали одна по одній, коли він продивлявся кожну сторінку.

– Це що, закон популярів? – спитав, повертаючись до нього, Целер, якого відволік стукіт табличок.

– Саме він, – відповів Цицерон, з неймовірною швидкістю прочитуючи написане. – Важко собі уявити закон, який розділив би країну ще сильніше, ніж оцей.

– Тобі доведеться згадати про нього в своїй інавгураційній промові? – спитав я.

– Звісно. Інакше навіщо б вони оприлюднювали його саме зараз?

– Так, вони обрали дуже вдалий час, – сказав авгур. – Новий консул. Перший день на посаді. Військового досвіду нема зовсім. Нема великої родини, яка б його підтримала. Вони перевіряють твій характер, Цицероне.

З вулиці доносилися крики. Я перегнувся через парапет. Збирався натовп, аби провести Цицерона до місця інавгурації. На іншому кінці долини в ранковому повітрі чітко виднілися обриси храмів Капітолію.

– Це що таке, блискавка? – спитав Целер у найближчого до себе хранителя священних птахів. – Сподіваюся, що так, бо в мене вже яйця відвалюються.

– Якщо ти бачив блискавку, – відповів хранитель, – значить, це дійсно була вона.

– Ну й добре. Це була блискавка, та ще й на лівій половині небосхилу. Запиши це, синку. Вітаю тебе, Цицероне. Це – знак прихильності богів. Можемо вирушати.

Та Цицерон ніби як не чув його. Він непорушно сидів у кріслі та дивився удалечінь, не відводячи погляду. Проходячи повз нього, Целер поклав йому руку на плече.

– Мій двоюрідний брат Квінт Метелл просив передати тобі привіт та ненав’язливо нагадати, що він все ще очікує за міськими мурами на свій тріумф, який ти обіцяв йому в обмін на голоси. Так само, як і Ліциній Лукулл. Не забувай, що за ними – сотні ветеранів, яких вони легко можуть зібрати. Якщо дійсно спалахне громадянська війна – а до цього все і йде – то вони саме ті, хто зможе увійти в місто та навести тут лад.

– Дякую тобі, Целер. Введення солдат в Рим – от вже точно саме те, що необхідно зробити, аби уникнути громадянської війни.

Це мало пролунати як саркастичне зауваження, та сарказм відскакує від сьогоденних Целерів, наче дитяча стріла від металевого щита. Авгур пішов з даху без почуття ображеної гідності. Я спитав Цицерона, чим можу допомогти.

– Напиши мені нову промову, – похмуро відповів новий консул. – І залиш мене одного.

Я зробив так, як він наказав, і спустився до низу, намагаючись не думати про ту задачу, що стояла тепер перед ним: без підготовки виступити перед шістьма сотнями сенаторів з приводу закону, який він щойно побачив, при цьому знаючи наперед, що хай би що він не сказав – це спричинить невдоволення того чи іншого угрупування в Сенаті. Цього було достатньо, аби в мене почався розлад травлення.

Будинок швидко заповнювався не лише клієнтурою Цицерона, але й тими, хто просто заходив з вулиці, аби звернутися до нього зі словами привітання. Цицерон наказав, аби на інавгурації не економили, а коли Теренція починала висловлювати занепокоєння тим, скільки все це коштує, він їй відповідав: «Заплатить Македонія». Тому кожен, хто заходив до будинку, отримував у подарунок декілька інжирів та мед. Аттік, який був провідником вершників, привів з собою великий загін людей свого стану, які підтримували Цицерона – їм усім, а також і найближчим прибічникам Цицерона в Сенаті, на чолі яких стояв Квінт, запропонували в таблініумі гаряче вино. Сервія серед них не було. Мені вдалося повідомити і Квінта, і Аттіка, що закон популярів уже оприлюднений – і що він дуже поганий.

Тим часом найняті флейтисти теж користувалися гостинністю Цицерона – так само, як барабанщики, танцюристи, представники міських дільниць та голови триб. Тут були присутні й офіційні особи, чия поява пояснювалася вступом саме на цю, консульську посаду, – це були писарі, особи, відповідальні за тлумачення знамень, переписувачі, судові чиновники та дванадцять лікторів, яких виділив Сенат для охорони консула. Не вистачало лише того, хто в цьому спектаклі мав відігравати головну роль, – і мені дедалі важче було пояснювати його відсутність, адже до цього часу вже всі встигли дізнатися про закон, та всім кортіло довідатись, що Цицерон збирається робити. Я лише відповідав, що хазяїн все ще з авгуром і скоро спуститься. Теренція, закута в свої нові коштовності, прошипіла мені, що я маю брати ситуацію в свої руки, поки будинок остаточно не розтащили. Я взяв на себе сміливість надіслати двох рабів на дах – забрати курульне крісло, і наказав їм пояснити Цицерону, що символ його влади нестимуть на чолі процесії, – це пояснення цілком відповідало дійсності.

Це відіграло свою роль – і незабаром Цицерон спустився, і я з полегшенням помітив, що свою заячу шапку він зняв. Його поява супроводжувалася пронизливими криками натовпу – багато хто в ньому вже був веселий від нагрітого вина. Консул передав мені таблички з переписаним законом та прошепотів, аби їх я прихопив із собою. Потім він сів у крісло, зробив жест привітання та попросив усіх представників казначейства підняти догори руку. Таких виявилося близько двадцяти осіб. Неймовірно – але на той час це були майже всі, хто з центру керував Римською імперією.

– Громадяни, – сказав Цицерон, поклавши мені на плече руку. – Це Тірон, він служить моїм секретарем з тих часів, коли я навіть не був сенатором. Його розпорядження сприймайте як мої власні. Будь-яке питання, яке ви хотіли б обговорити зі мною, можете обговорювати з ним. Я віддаю перевагу письмовим звітам перед усними. Прокидаюся я рано, а лягаю пізно. Я не стерплю хабарів чи корупції в будь-якому вигляді, а також і пліток. Якщо ви припустилися помилки, не бійтеся мені про це сказати, та робіть це швидко. Затямте це – і ми не матимемо проблем. А тепер – до роботи!

Після цієї короткої промови, яка змусила мене зашарітися, лікторам вручили нові різки, а також мішечки з грошима. Після цього з даху спустили його курульне крісло та показали його натовпу. Це спричинило захват та аплодисменти – і це не дивно, крісло було вирізане з нумідійської слонової кістки та коштувало більше ста тисяч сестерціїв (заплатить Македонія!). Потім всі ще потроху випили – навіть маленький Марк зробив ковток з кістяного кубку, заграли флейти, і ми вийшли з будинку, розпочинаючи нашу довгу процесію через місто.

Досі було дуже холодно. Та сонце вже зійшло, і його промені вкривали золотом дахи будинків. Рим поблискував таким непорочним сяйвом, якого я досі ніколи не бачив. Цицерон ішов поруч з Теренцією, за ними йшла Туллія зі своїм нареченим Фругієм, Квінт на плечах ніс Марка, а по обидва боки від сімейства йшли сенатори та вершники, одягнені в білосніжні одежі. Флейти співали, били барабани, звивалися танцюристи. Мешканці міста вишикувалися вздовж вулиць та вивішувалися з вікон, аби не пропустити ходу. Багато хто плескав у долоні та вигукував вітання, однак – і треба в цьому чесно зізнатися – подекуди було чути й незадоволені викрики. Вони лунали в найбідніших районах Субури, коли ми проходили по Аргілетуму, прямуючи до Форуму. Цицерон кивав в усі боки, а іноді піднімав праву руку на знак привітання, однак обличчя його було похмурим, і я знав, що він невпинно обмірковує свої подальші кроки. Я бачив, як Аттік і Квінт декілька разів намагалися заговорити до нього, та він відмахнувся, бажаючи лишитися сам на сам зі своїми думками.

Форум був уже заповнений натовпом. Ми пройшли повз ростри та порожню будівлю Сенату і нарешті почали підійматися на Капітолійський пагорб. Дим від жертовних багать завивався над храмами. Я відчував аромат від спалення шафрану та чув низьке мукання биків, які чекали своєї черги бути принесеними в жертву. Коли ми підійшли до Арки Сципіона, я озирнувся. Внизу перед нами простягався Рим – його пагорби та долини, башти й храми, портики й будинки, всі вкриті блискучим снігом, наче наречена, що чекає на свого судженого.

На Капіталійській площі ми побачили сенаторів, які вишукувалися перед храмом Юпітера в очікуванні на новообраного консула. Мене разом з усією родиною та прислугою провели на дерев’яний поміст, зведений спеціально для глядачів. Звук труби луною відбився від храмових стін – і всі сенатори, як один, повернулися, аби побачити, як Цицерон проходить крізь їхні ряди. Почервонілі на морозі сенатори проводили Цицерона жадібними поглядами. Були серед них такі, хто ніколи не обирався на цю посаду і знав, що його ніколи не оберуть, були й ті, хто жадав бути обраним, та боявся програти, а були й ті, хто вже був консулом і продовжував свято вірити, що ця посада має належати йому – йому одному. Гібрида, другий консул, теж стояв біля сходів, що вели до храму. Дах, здавалося, плавився в яскравому світлі зимового сонця. Обоє новообраних консулів, не привітавшись один з одним, піднялися сходами до вівтаря, де на носилках лежав головний жрець Метелл Пій. Вік і стан здоров’я не дозволяли йому стояти. Його оточували шість цнотливих весталок та ще чотирнадцять представників державної релігії. Я легко знайшов поглядом Катулла, який, діючи від імені Сенату, перебудував храм – і тепер над входом з’явилося його ім’я («Величніший за Юпітера», – говорили про нього через це деякі дотепники). З ним поруч стояв Ізаурик. Окрім цього, я впізнав і Сципіона Назіку, названого сина Пія, та Юнія Силана, чоловіка Сервілії, чи не найрозумнішої в Римі жінки. Трохи віддалік я помітив широкоплечу статуру Цезаря, який кидався в очі через свої жрецькі вбрання. На жаль, я стояв занадто далеко, аби роздивитися вираз його обличчя.

Повисла довга тиша. Потім знов пролунали звуки труби. До вівтаря вивели величезного білого бика, роги якого були прикрашені червоними стрічками. Цицерон накрив голову полою плаща та гучно по пам’яті виголосив державну молитву. Тієї самої миті, коли він завершив, служник, який стояв поруч з биком, наніс йому удар молотом такої сили, що хруст кісток декілька разів луною відбився від стін храму. Бик впав на бік, і коли служник розпоров йому живіт та дістав шлунок, у мене перед очима знов постало тіло вбитого хлопчика. Нещасна тварина ще не спустила духу, а її нутрощі вже лежали на вівтарі. З натовпу пролунали стогони – люди розтлумачили конвульсії бика як поганий знак – та, продемонструвавши Цицерону печінку принесеного в жертву бика, віщуни проголосили, що стан нутрощів свідчить про надзвичайну прихильність богів. Пій, який все одно нічого не бачив, ледь кивнув на знак згоди, нутрощі були кинуті у вогонь – і на цьому церемонія завершилася. В морозному повітрі востаннє пролунав звук труби, а потім вибухнули оплески – Цицерон став консулом.

За традицією, перше в новому році засідання Сенату проводилося в храмі Юпітера. Курульне крісло Цицерона поставили на помості просто під скульптурою Батька Богів. Нікому, окрім сенаторів, не було дозволено бути присутнім на засіданні – незалежно від знатності. Та оскільки Цицерон наказав мені вести стенограму засідання – тоді це робилося вперше за всю історію Сенату, – мені дозволили під час дебатів сидіти поруч з ним. Ви, мабуть, зрозумієте що я відчував тоді, коли слідом за ним крокував широким проходом між дерев’яними лавами. За нами йшли сенатори в білих одежах, а приглушений галас їхніх розмов нагадував морський прибій. «Хтось читав закон популярів? Хтось говорив з Цезарем? Що скаже Цицерон?».

Коли новий консул дістався свого помосту, я повернувся, аби подивитися, як ці люди – а багатьох з них я знав – займають свої місця на лавах. По праву руку від консульського крісла розташувалася фракція патриціїв – Катулл, Ізаурик, Гортензій та інші. По ліву руку зібрались ті, хто симпатизував популярам – на чолі з Цезарем та Крассом. Я спробував очима знайти Рулла – того, від чийого імені подали проєкт закону, – і побачив його поруч з рештою трибунів. Ще зовсім нещодавно він був одним з молодих франтів-мажорів, та тепер був одягнений як бідняк – і він навіть відпустив бороду, аби підкреслити цим свої симпатії до популярів. Далі я побачив Катіліну, який сидів на відведеній для преторів першій лаві. Він витягнув ноги та широко розкинув мускулисті руки. Обличчя його було похмурим і задуманим – нема жодного сумніву, думав він про те, що, якби не Цицерон, то саме він сидів би в цьому кріслі. Його фракція зайняла місця за ним – це були такі люди, як, наприклад, банкрут Сирій або неймовірно гладкий Касій Лонгін, який сам займав стільки місця, скільки відводилося для двох нормальних сенаторів.

Мені було настільки цікаво, хто тут був присутній і як кожен з них поводився, що я відвів погляд від Цицерона – а коли знов повернувся до нього, то він зник. Я подумав, що, мабуть, хазяїн пішов надвір – інколи його нудило від хвилювання перед важливим виступом. Та коли я подивився за поміст, то побачив там його, невидимого для присутніх – він щось схвильовано обговорював з Гібридою. Він не відводив погляду від налитих кров’ю блакитних очей співрозмовника, правою рукою тримав його за плече, а лівою активно жестикулював. Гібрида не кваплячись кивав головою на знак згоди, ніби виражаючи цим, що розуміє, що йому говорить Цицерон. Нарешті на обличчі другого консула з’явилася посмішка. Цицерон його відпустив, вони потиснули одне одному руки, а потім залишили своє укриття. Гібрида повернувся на своє місце, а хазяїн швидко спитав мене, чи я взяв таблички з переписаним законом. Коли я відповів ствердно, він промовив:

– Ну добре, тоді, мабуть, будемо починати.

Я зайняв своє місце одразу під помостом, відкрив табличку, дістав стилус та підготувався робити першу стенограму засідання Сенату. Ще двоє службовців, яких я сам готував, розсілися в протилежних кутах зали, аби записати свою версію всього, що буде відбуватися: після засідання ми порівняємо наші записи та відтворимо повну стенограму засідання. Я й досі не мав жодної уяви про те, що збирається робити Цицерон. Я знав, що він багато днів присвятив тому, аби підготувати промову, яка була б спрямована на досягнення всезагального консенсусу – однак ця задача була настільки складною, що він викидав одну чернетку за іншою. Ніхто не взявся б передбачити його реакцію на поданий закон. Очікування було нестерпно напруженим. Коли Цицерон нарешті піднявся на свій поміст, всі розмови вмить затихли. Було помітно, що всі сенатори подалися вперед – аби не пропустити жодного промовленого слова.

– Громадяни, – він, як завжди, розпочав свою промову тихим голосом. – Існує звичай, за яким ті, кого обрали на цю високу посаду, мають проголосити смиренну промову, згадати своїх предків, які раніше обіймали цю посаду, та висловити надію на те, що не зганьблять їхню пам’ять. Радий повідомити вас про те, що в моєму випадку така смиренна промова неможлива ніяк, – в залі пролунав сміх. – Я – нова людина. І своїм обранням я завдячую не сім’ї і не імені, не грошам і не військовим звитягам – але мешканцям Риму. І допоки я перебуваю на цій посаді – я завжди буду народним консулом.

Голос Цицерона був прекрасним інструментом, з його багатим звучанням та невеличким натяком на заїкання – ця перешкода змушувала сприймати кожне його слово як вимучене – а тому більш цінне; його слова резонували в тиші, наче це сам Юпітер звертався до присутніх. За традицією, він мав спочатку говорити про армію. Зі стелі на нього дивилися величезні вирізані з дерева орли. Він найбільш химерними фразами, якими тільки міг, оспівував досягнення Помпея та Східних легіонів – бо знав, що Помпею в найкоротші терміни передадуть його промову – і великий генерал дуже уважно з нею ознайомиться. Сенатори довго тупали ногами та викрикували слова підтримки на його адресу, бо всі присутні чудово знали: Помпей – наймогутніша на світі людині, і ніхто, навіть його заздрісливі вороги з числа патриціїв, не хотів бути поміченим у недостатніх проявах поваги до полководця.

– Помпей захищає зовнішні рубежі нашої Республіки, а ми маємо виконувати свій обов’язок тут, у Римі, – продовжував Цицерон. – Ми маємо стояти на сторожі її гідності, мудро скеровувати її рух до досягнення найвищої гармонії, – на мить він зупинився. – Вам усім відомо, що сьогодні, ще до світанку, на Форумі оприлюднили запропонований трибуном Сервілієм Руллом закон, на який ми так довго чекали. Щойно я почув про це, я надіслав декількох переписувачів, аби вони принесли мені його копію, – Цицерон протягнув руку, і я передав йому три воскові таблички. Моя рука тремтіла, а от у нього, здавалося, замість нервів були канати. – Ось він, цей закон, і, будьте впевнені, я дослідив його настільки ретельно, наскільки міг з урахуванням обставин цього дня. І я дійшов твердого переконання…

Він замовкнув і уважно оглянув присутніх – і Цезаря, який сидів на другій лаві та споглядав консула, не виражаючи будь-яких почуттів, і Катулла та інших колишніх консулів з числа патриціїв, які сиділи на лаві навпроти.

– …що закон цей – ні що інше, як меч, який нам пропонують вструмити в саме серце нашої Республіки!

Вмить його слова спричинили вибух емоцій: гнівні викрики та жести заперечення від популярів та низький схвальний галас з боку патриціїв.

– Меч, – повторив Цицерон. – З довгим лезом, – він відкрив першу табличку. – Глава перша, сторінка перша, рядок перший. Обрання комісії з десяти осіб…

Промовивши ці слова, він переступив через всю демагогію та сентименти – і приступив одразу до змісту дискусії – а він, цей зміст, стосувався, як завжди, того, кому належатиме влада.

– Хто подає кандидатів на посади членів комісії? – спитав він. – Рулл. Хто визначає тих, хто їх відбиратиме? Рулл. Хто збирає асамблею для виборів? Рулл.

Сенатори з фракції патриціїв підхопили дух його промови та почали викрикувати ім’я бідолашного трибуна після кожного питання, яке ставив Цицерон.

– Хто оголошує про результати?

– Рулл! – вибухнув натовп під дахом храму.

– Хто – той єдиний, кому місце в комісії гарантоване?

– Рулл!

– Хто написав цей закон?

– Рулл!

І Сенат у захваті від власної дотепності зайшовся сміхом, в той час як бідолашний Рулл зашарівся та крутив головою в усі боки, ніби когось шукав. Десь півгодини Цицерон продовжував у тому ж дусі, постатейно розбирав закон, цитував та висміював його з такою завзятою люттю, що сенатори на лаві біля Цезаря, а також на лаві трибунів ставали дедалі більш похмурими.

Неможливо було уявити собі, що Цицерон мав лише годину, аби до цього підготуватися. Він виставив цей закон атакою на Помпея – бо той не міг брати участь у виборах in absentia, а також як спробу відновлення монархії – де нові царі маскуються за ширмою членів комісії. Він вільно цитував закон:

– Десять членів комісії отримають право розміщати колоністів в будь-яких містах та районах на власний розсуд – та передавати їм землі за власним вибором, – промовлений Цицероном, цей грубий текст лунав, наче заклик до тиранії. – А що далі? Які там з’являться поселення? Як все це буде працювати? Рулл каже: «В цих місцях будуть створені колонії». Але де саме? І хто там житиме? Невже ти, Рулл, справді думаєш, що ми віддамо в твої руки – і в руки тих, хто все це придумав, – Цицерон показав на Цезаря та Красса, – всю Італію, беззахисну, аби ви розташували повсюди свої військові гарнізони, окупували її своїми колоніями та керували нею, закутою в кайданки?

З боку патриціїв пролунали викрики «ні!», «ніколи!». Цицерон витягнув вперед руку та відвів від неї очі, зобразивши класичний жест заперечення.

– Я буду завжди безжалісно боротися проти такого. І доки я консул, я не дозволю нікому втілювати в життя спрямовані проти Республіки плани, які вони так давно плекають. Я твердо вирішив провести рік свого консульства в тій манері, яка єдина дозволить мені зберегти гідність та свободу. Я ніколи не використаю цю свою посаду для отримання провінцій, почестей чи якихось інших переваг, які не схвалить римський народ.

Він замовкнув, підсилюючи враження від цих слів. Схиливши голову, я записував кожне слово – та коли почув таке, то вмить глянув на нього. «Я ніколи не використаю цю посаду для отримання провінцій» – він справді так сказав? Я не міг повірити, що почув таке. Коли сенатори усвідомили сенс сказаного, то почали перешіптуватися.

– Так, – сказав Цицерон. – Сьогодні, першого січня ваш консул в залі Сенату оголошує, що, якщо республіка лишатиметься такою, як вона є, і якщо не виникне якоїсь нездоланної причини – він ніколи не стане губернатором провінції.

Я кинув оком через прохід – туди, де сидів Квінт. Він мав такий вигляд, ніби проковтнув осу. Македонія – це уособлення багатства та розкоші, звільнення від необхідності до скону виступати в судах – все це зникло вмить, наче сон.

– На тілі нашої Республіки – безліч невидимих ран, – заявив Цицерон тим урочистим голосом, яким завжди послуговувався під час своїх виступів. – Негідники вдаються до різного роду небезпечних заколотів. Але натомість нам не загрожує жодна зовнішня небезпека. Нам не треба боятися ніякого царя, племені чи нації. Зло – воно в наших стінах. Це внутрішнє зло, зло домашнє. І кожен з нас зобов’язаний боротися з ним з усієї сили. Якщо ви пообіцяєте мені свою підтримку в боротьбі за гідність нашої держави – я втілю в життя найбільшу мрію нашої Республіки – аби завойована предками гідність після довгих років відсутності знов повернулася в наше життя та в нашу політику.

Сказавши це, він сів.

Так, це був видатний виступ – він був побудований відповідно до першого закону риторики, який сформулював Цицерон – кожен виступ має містити бодай один сюрприз. Але шок ще не минув. За традицією, після завершення свого виступу перший консул надавав слово своєму колезі, аби той висловився.

Ще не затихли аплодисменти більшості та свист прибічників Цезаря та Катіліни, а Цицерон знов вигукнув:

– Слово перед Сенатом має Антоній Гібрида!

Гібрида, який сидів на передній лаві біля Цицерона, з острахом подивився на Цезаря та встав.

– Цей закон, який запропонував Рулл, з огляду на те, що я встиг прочитати, це, з точки зору Республіки, річ не дуже добра, – декілька разів він мовчки відкрив та закрив рота. – Тому я проти нього, – він завершив та різко сів.

На мить в Сенаті запанувала тиша, а потім вибухнув заглушливий галас. В ньому лунали знущання, гнів, радість, шок. Було очевидним те, що Цицерон щойно здобув видатну політичну перемогу – адже всі були впевнені, що Гібрида стане на бік його супротивників-популярів. А він натомість зайняв повністю протилежну позицію – і мотивація його була очевидною: якщо Цицерон відмовився від Македонії, значить, вона належатиме йому, Гібриді. Сенатори з фракції патриціїв, які сиділи за його спиною, нахилялися до другого консула, плескали його по спині, висловлюючи сповнені сарказму слова захоплення. Він намагався вислизнути від цих уїдливих привітань і кидав нервові погляди туди, де сиділи його колишні друзі. Здавалося, Катіліна приголомшений – ніби побачив, як Гібрида на його очах перетворюється на кам’яну статую. А Цезар, поки тривало все це божевілля, сидів, відкинувшись на спинку, склавши на грудях руки, і дивився у стелю, зрідка посміхаючись.

Завершення засідання стало повною протилежністю його початку. Цицерон пройшовся по списку преторів, а потім почав по черзі питати в колишніх консулів їхню думку щодо запропонованого закону. Їхні думки цілком визначалися тим, до якої фракції вони належали. Цицерон навіть не запитував думки Цезаря: він був ще занадто молодим, не здобув ще жодного імперію. Єдиним, чий виступ пролунав загрозливо, був Катіліна.

– Ти назвався народним консулом, – звернувся він до Цицерона, коли дійшла його черга. – Подивимось, що про це скаже народ.

Але в той день переможцем був новий консул – і коли день добіг кінця та Цицерон оголосив про перерву в засіданнях до завершення Латинських святкувань, патриції вивели його з храму та провели додому так, ніби він був не «новою людиною», яку вони зневажають – а одним з них, з патриціїв.

Цицерон повернувся додому в чудовому гуморі. Нема для політика більшої радості, ніж можливість застати супротивника зненацька. Всюди тільки й було розмов, що про те, як Гібрида перебіг до іншого табору. Натомість, розлюченим був Квінт – і коли останні відвідувачі нарешті залишили будинок Цицерона, він накинувся на свого брата з такою люттю, на яку я й не думав, що він здатний. Ситуація була ще менш приємною через те, що присутніми були Аттік та Теренція.

– Чому ти не порадився з жодним із нас, перш ніж відмовитися від провінції?

– А навіщо? Важливий результат. Ти ж сидів навпроти них. Як думаєш, хто почувався гірше – Цезар чи Красс?