Григорій Косинка

Якось Григорій Михайлович побачив наші фотограми й спитав:

– А це що за новина?

Ми пояснили йому. Він кинув на стіл гребінець і з іронією сказав:

– Може, вам і оце підійде для такого твору?

Я схопила той гребінець. На другий день зробила з нього фотограму. Вийшли розмазані чорно-сірі смуги, неначе велетенські зуби.

Був у нас викладач Е., який захоплювався фотограмами. Показала я йому цей «твір». Йому дуже сподобалось. Дивлячись на неї, він прочитав нам цілу лекцію. Мовляв, подивіться, яка оригінальна неречова композиція. Як тут тіні й півтіні урівноважили композицію і т. д., і т. п. Рекомендую користуватися такими засобами.

Увечері того ж дня ми, сміючись, розповідали Григорію Михайловичу про фотограму з його гребінця і реакцію викладача. Косинка мовчки, пильно-пильно подивився на нас, а далі з хвилюванням сказав:

– Дорогі мої, раджу вам не витрачати часу на таку «творчість» і на відвідування виставок подібних творів. Ви ж майбутні митці! Вам треба розвивати смаки. Це само собою не прийде. А чого ви навчитесь у таких художників? Вивчайте творчість художників-передвижників. Готуйте себе відчувати нове і цікаве у житті, а не ставити дійсне шкереберть і називати це «новим». Придивляйтесь до явищ і подій і знайдете справді нове. Недаремно ж кажуть: «Всі люди дивляться, а художник бачить». Фотографуйте все, але таким, як воно є. Не спотворюйте природу, вона така прекрасна, і красу її ні з чим не зрівняти… – Потім він додав: – Ось, наприклад, твоє фото «У сонячний день» одержало на конкурсі першу премію… Або «Купання коней»… Прекрасні фото! Отак і працюйте. Фотограми – це не мистецтво. Ще раджу вам брати участь у тематичних конкурсах – це один із засобів удосконалення. І я беру участь у конкурсах. Хіба ж не приємно, коли твій твір відзначають премію, як оце було з моїм оповіданням «Товариш Гавриш».

Коли заходила мова про мистецтво, літературу, Косинка говорив з запалом, хвилюванням. Ми іноді дивувались з його обізнаності й говорили йому про це. Одного разу він відповів нам:

– Письменник повинен знати про все, що діється навколо, а у літературі і мистецтві й поготів! І немає у світі такого явища, яке не цікавило б мене…

Значна частина дисциплін була у нас технічного характеру, але й це не минало його уваги. Почували ми себе у його присутності вільно. Він же любив, бувало, незлобливо, але ущипливо пожартувати чи розіграти когось з нас. Ми теж не були у боргу. Хоч зрідка, але перепадало і йому від нас. Про це згадує у своїх спогадах Олена Контребинська.

Товариші нашої бригади знали й любили твори Косинки. Частенько цитували їх. Бувало, казали: «Читаєш твір, і автор розтлумачить усе до кінця – все просто, як у протоколі: ото він сказав, а ото вона, а оце від автора. Читачеві лишається спокійно перегортати сторінки. А Косинку спокійно не вчитаєш! Бо стаєш учасником дії, переживаєш разом з героями твору. Твір примушує поміркувати, бо в ньому є щось недомовлене… Але в цьому і принадність, і краса Косинчиного почерку…»

Звертались товариші до мене з різних питань. Я їм іноді відповідала: «Чого ви питаєте у мене? Запитайте в автора».

Коли я розповіла Григорію Михайловичу про наші розмови, він мовив:

– Коли твір викликає активне сприймання, примушує міркувати, то це найбільша нагорода авторові. Мені приємно, що мої твори знають, цитують… Це мрія кожного митця…

Слово його живе. Твори його цитують. Письменник Микола Ятко розповідав мені, як у розмові секретар райкому процитував напам’ять уривки з Косинчиної «Політики» і ще з якогось твору. Ятко мав написати спогади про Косинку й детально описати цей епізод, але, на превеликий жаль, він так несподівано пішов з життя…

Мені довелося чути, як люди користувалися лаконічними діалогами з Косинчиних творів. Ці вирази увійшли у розмовну мову людей.

Твори Косинки дають наснагу сучасним художникам. Так, у 1965 році студент Київського художнього інституту Юрій Логвин темою своєї дипломної роботи обрав оповідання Григорія Косинки «Гармонія». Студент художнього інституту Юрій Рубашов працює над ілюстраціями до творів Григорія Косинки.

Косинка любив бувати серед людей. Наприкінці 20-х років у Києві на Подолі відбувалися традиційні так звані «Київські контрактові ярмарки». Відвідували ці, як їх скорочено звали, «контракти» різні люди. І Григорій Михайлович ходив на ці ярмарки. Тут добре спостерігати за виром життя, за людиною, за її поведінкою, казав Косинка. Тут можна почути виразні діалоги, побачити цікаві сценки.

Коли їхали поїздом, Григорій шукав місця коло гурту людей, а коли пароплавом, він завжди був на палубі. Непомітно встрявав у розмову. Косинка умів привертати до себе людей – відвертим поглядом, доброзичливою усмішкою. Уміло й у той же час делікатно він скеровував розповідь співрозмовників у потрібне йому русло. І люди розкривалися перед ним. Він же казав:

– Хто людей питає, той розум має…

Часто, гуляючи у саду чи парку, ми сідали на лавці так, щоб повз нас проходили люди. Григорій Михайлович характеризував перехожих, визначав професію, робив порівняння. Виходило вдало й кумедно. Такі порівняння зустрічаються і в його творах. Наприклад: «Вуйко схожий був здалеку на лелеку, що несподівано спустився замість болота на сиві жита…»; «Молодиця була на вдачу тиха й лагідна. А Рудикові нагадувала гарної породи овечку…»; «Стоїть йому перед очима тонка, на ящірку схожа із своїми золотими сережками в ушах циганка…».

Природно, невимушено міг скопіювати будь-кого. Був неабияким фізіономістом. З нього, мабуть, вийшов би добрий актор, усі дані були: надзвичайна пам’ять, прекрасна дикція, промовисте обличчя, здатність перевтілюватися.

Свої оповідання Косинка читав напам’ять, та й не тільки свої, а й інших авторів. Бувало, прочитає сторінку й звертається до нас:

– Ви стежте за текстом, а я читатиму напам’ять.

– Мабуть, раніш не раз читав і текст уже добре знайомий, – казали йому і загадували читати з іншої книжки. Результат був той самий.

Косинка мав феноменальну пам’ять. Записних книжок з собою не носив. Свої спостереження, побачене, почуте записував дома, та й то не завжди одразу.

У Григорія Михайловича було чимало зошитів і блокнотів з записами власних думок, цікавих висловлювань видатних людей, народних пісень, приказок, примовок. Фольклорного матеріалу мав багато.

– Без такого матеріалу, – відзначав, – творити не можна. Фольклор – це скарби. Це безсмертна творчість народу, в якій так правдиво, як ніде, відбивається дихання епохи. Це криниця мудрості народної, якої ніколи не вибереш.

Були в нього зошити з так званим сирим матеріалом, до якого входили записи епізодів, діалогів, фактів… Зошит з літературними портретами персонажів майбутніх творів. Сторінки творів ще без назв… Був у Косинки ще найцінніший, «головний», так він його називав, блокнот. У ньому – вже розгорнуті сюжети майбутніх творів. Зберігався «головний» у середній шухляді столу. Письмовий стіл, а точніше – столик, був у нас один на двох. Ліва сторона Косинчина, права тумба – моя. Стіл стояв перед вікном (ширше вікно у будинку Софійського заповідника, де тепер між вікнами нашої квартири встановлено Косинці меморіал). З вулиці було видно лампу під зеленим абажуром. Увечері, йдучи додому й побачивши «зелений вогник», я раділа, що Гриць уже вдома. Так само й Гриць казав:

– «Зелений вогник» – неначе Тамарча мене виглядає.

Окрім «зеленого вогника», на столі тільки його речі: скляна чорнильниця, маленький прес, глечик з олівцями і ножиком для розрізання паперу, попільниця – морська мушля. Любив, щоб усе було на своєму місці – і нічого зайвого. Ці речі я зберегла.

Користувався Косинка частіше олівцем. Почерк – дрібний, чіткий. Коли писав чорнилом – завжди однією улюбленою саморобною ручкою з галузки вишневого дерева. Про неї казав: «Ця ручка запашна, як рідна земля, як садок весною. Вона з’єднує мене з природою. Надає мені наснагу й допомагає творити…» Ручка ця також збережена мною. Писав здебільшого на аркушах великих блокнотів, бо любив перекидати сторінки вгору.

Творив легко, можна сказати, одразу набіло, майже без виправлень. Перед тим як викласти думки на папір, довго і ретельно обробляв, відшліфовував у думці кожне слово, речення, знак.

Якось на початку нашого спільного життя я запитала:

– Чого ти не працюєш над отим оповіданням? Такий цікавий сюжет.

А він відповів:

– Той сюжет ще тільки зійшов. Нехай підросте, а бур’яну коло нього – полоть мені та полоть у думці, щоб зацвів яскраво…

Пригадую, коли Григорій прочитав мені новелу «В житах», я вигукнула:

– Ой! Яке тут кожне речення і кожне слово колоритне та соковито-дзвінке!

– Слово – це діамант: яка оправа, так і сяє, – сказав тоді Косинка.

Працював Косинка одночасно над кількома сюжетами. Якось я спитала:

– Чого ти не кінчаєш цього оповідання, а одкладаєш і берешся за інше?

Григорій Михайлович пояснив, що, працюючи над образами одного твору, він не може водночас створювати протилежні типи й тому відкладає твір, бо мусить мати проміжок часу.

З сюжетами й задумами не таївся. Розповідав усім. Коли була написана частина твору, кортіло йому почитати й почути враження. В процесі писання читав мені, знайомим, сусідам. Спершу сусіди ніяковіли й слухали з напруженням, згодом звикли до отих «хатніх літературних вечорів». Збиралися у нас охоче. Вислювались відверто, щиро. Запитували по все, не соромлячись. Так просив Григорій Михайлович.

– Джерелом моєї творчості, – казав він, – є народ й пишу я для нього. Я хочу бачити читача. Хочу спостерігати, яке враження справляє моє слово. Побачивши обличчя, очі, навіть те, як людина сидить, хоч і дивитимусь краєчком ока, я відчую й зрозумію, що так, а що треба переробити.

Сусіди так звикли до цих «літературних вечорів», що частенько самі зверталися: «Чого це ви, Григорію Михайловичу, уже давненько нас не запрошуєте? Як нема свого, то просимо почитати щось інше. Коли ви читаєте, твір краще западає в душу…»

Григорій Михайлович любив читати новели М. Черемшини, А. Чехова, А. Тесленка, В. Стефаника, а також поетичні твори. Пригадую, як він працював над оповіданням, яке мало орієнтовну назву «Софійські підвали». Персонажами цього твору були люди, що жили у підвалі нашого будинку: вдова диякона, старенька баба Ганна, яка ходила по людях прати білизну, молода пара робітників, жінка-шофер і інші. Косинка читав їм уривки й казав: «Хочу знати думку прототипів мого твору».

Найчастіше розмовляв з бабою Ганною. Дуже цікаво було спостерігати за нею під час такої розмови. Майже неписьменна жінка, вона неначе перероджувалася: оповідь її була змістовною, доладу. Присутні казали: «Ми не пізнаємо бабу Ганну, коли вона розмовляє з Григорієм Михайловичем. І як ото він уміє вести розмову, що співбесідник розкриває перед ним усю природну мудрість, про яку і сам, мабуть, не відав раніш».

Коли Григорій Михайлович вважав, що річ закінчена, чи майже закінчена, читав її у колі товаришів літературної групи «Ланка», яка згодом перетворилася у «МАРС» (Майстерню революційного слова). Або на так званих «суботниках» у музичному товаристві ім. Леонтовича, на літературних вечорах в аудиторії Академії наук та в інших місцях.

У 20-х роках такі вечори відбувалися часто. Письменники виносили на суд читача свої недруковані твори. Косинка виступав залюбки. Зали були переповнені. Автори одержували безліч записок і запитань. Бували й такі, що не стосувалися прочитаного. Косинка відповідав то приказкою, то влучним словом. А іноді ще й покепкує з автора записки, якщо він того вартий. Цікаво було на цих вечорах…

З великою охотою Косинка відвідував Степана Васильченка. Одному з перших читав йому свої твори. Видатного письменника любив, поважав і цінував як людину. Васильченко відповідав взаємністю.

Серед перших слухачів його творів були Євген Кротевич, Дмитро Загул. Поезії Дмитра Юрійовича Григорій знав і був про них високої думки, так само як і про його праці з літератури, мистецтва. Ми частенько відвідували Загулів: жили вони недалеко від нас, на вулиці Гершуні, тепер Чкалова. Пригадую, як на ювілейному вечорі з нагоди 20-річчя літературної діяльності Дмитра Загула, у 1926 році, Косинка виступав з привітанням від групи «Ланка» і прочитав кілька поезій Загула. Дмитро Юрійович подякував і жартома кинув: «Диви, а я не думав, що у мене є такі виразні твори!»

Дружні стосунки склалися між Косинкою і Рильським. Максим Тадейович відгукнувся на вихід першої збірки Косинки «На золотих богів». Схвальною була його думка й про подальші твори молодого прозаїка.

З родиною Рильських ми зустрічалися. Зустрічалися й з Павлом Тичиною. А коли хтось виїздив з Києва, то листувалися. На жаль, збереглася лише одна листівка Павла Тичини до нас.

Багато років я не спілкувалася з товаришами й друзями Григорія Михайловича. Наведу тут цитату з Косинчиного оповідання «Гармонія», слова, які все життя були в мене у думці: «…Я тільки хочу, щоб ти – а ти молодий і житимеш – побачив, де лежить правда…» І цей день настав. Перше поздоровлення прийшло від голови Спілки письменників Миколи Бажана. У своєму сердечному листі Микола Платонович повідомляв про видання творів Косинки. Упорядкувати збірку погодився Михайло Стельмах. Це був вияв шанування Косинчиного таланту. Передмову до збірки написав Максим Рильський. Портрет-гравюру зробив наш вірний друг в усі часи Василь Касіян. У 1962 році збірка творів Григорія Косинки під назвою «Новели» побачила світ.

Радісно було читати хвилюючі, теплі відгуки на книжку. І я відчула, що з часом інтерес до творчості Косинки не згас, як не згасли і дружні почуття його сучасників.

Одержавши збірку творів Григорія Косинки, я відразу поїхала до Максима Тадейовича. Збігла тими, багатьом відомими, дерев’яними сходинками до його кабінету, тримаючи високо перед собою «Новели». Рильський, побачивши мене з книжкою, підвівся з-за столу назустріч. Очі його сяяли, усмішка була такою радісною і щасливою, що наверталися сльози… Він притис мою голову до грудей. «Ну, от і дочекалися правди!.. Я такий щасливий!..» – сказав він. Максим Тадейович подарував мені тоді свою книжку «Зграя веселиків» з дарчим написом: «Дорогій Тамарі Михайлівні Мороз-Стрілець у той радісний день, коли вона принесла мені “Новели” незабутнього друга мого, її мужа і друга – Григорія Косинки. М. Рильський, 17 листопада 1962».

Дружнім зустрічам і листуванню Григорій Михайлович приділяв немало часу. Листувався він з багатьма. Зокрема, з Калістратом Анищенком (до речі, письменник Калістрат Анищенко – рідний дядько Косинки). Всеволоду Іванову, Марку Черемшині, Мирославу Ірчану писав систематично. Ірчан ще у 1922 році у газеті «Земля і воля» надрукував велику статтю про Косинку. Наведу уривок з цієї статті: «Він художник-маляр, що вмілою рукою рисує страхіття горожанської війни і творить безсмертні постаті революціонерів, які навіть перед смертю від обрізів “повстанців” серед темної ночі не відрікаються великих ідей». «…Кожне оповідання Косинки відзначається глибокою думкою і вірністю, а через цілу книжку тягнеться майстерно скрита червона нитка революційного духу письменника». «…А ось нарис “В хаті Штурми”. Тут Косинка – наддніпрянський Стефаник. Григорій Косинка – це безперечно дуже великий здобуток і гордість нової України».

В той день, коли приходив лист від Стефаника, Григорій ходив іменинником і одразу біг до когось із товаришів прочитати листа.

Василь Стефаник, відповідаючи на привітання з Радянської України з нагоди 25-річчя його літературної діяльності, написав лист-відповідь, у якому є такі рядки: «…Товаришам з “Плугу” моє товариське поздоровлення, з бажанням, щоби-сьте так блискіли, як плуг, що оре Україну. Особливе поздоровлення посилаю Грицькові Косинці, який ущасливив мене своїми творами». Особливо тепло відгукнувся Стефаник на книжку оповідань Григорія Косинки «В житах». Письменник, окрилений визнанням Стефаника, в березні 1927 року пише до нього: «Радісно мені було читати Вашого листа, такий він сердечний та батьківський лист той. Ви, як то годиться батькам, перехвалили свого сина – Косинку з Дівич-Гори^[12]».

Моїм обов’язком було стежити за листуванням та критичними матеріалами. Листи Стефаника зберігалися окремо. Та, на превеликий жаль, ні цих листів, ні рукописних матеріалів Косинки, ні закінчених оповідань – «Жаль», «Софійські підвали», «Перевесла» – немає.

Косинка охоче відгукувався на запросини відвідати райони, села, виступати на літературних вечорах. Він казав: «Я люблю їздити, люблю спілкуватися з людьми і літераторами інших республік. Це завжди принесе щось цікаве».

Пригадую, як на запрошення газети «Нове село» Косинка поїхав до Коростеня з групою київських письменників, серед них були – М. Бажан, Я. Качура, Я. Савченко, М. Терещенко, Д. Фальківський. Розповідав мені Григорій і про виступи у залізничному клубі та в театрі імені Івана Франка.

У листопаді 1933 року група українських і російських письменників – Селівановський, Жига, Касаткін, Долматовський, Косинка, Добровольський – зустрілися на Вседонецькому з’їзді письменників. На шахтах були організовані літературні вечори. Косинка читав уривки з свого нового оповідання «Гармонія», над яким саме в цей час працював. По тому подорожували Донбасом, і Косинка зібрав матеріал для твору про життя гірників цього краю.

Дружині письменника часто доводиться бути першим слухачем і першим критиком. Така місія випала й мені. Я щаслива з того, що першою чула його чарівне слово.

Писав Григорій здебільшого пізно ввечері або вночі. Написавши кілька сторінок, будив мене й казав: «Слухай-но, Тамаро, як воно виходить?» До зауважень прислухався. «Твоя думка, думка рядового читача, для мене найцінніша», – любив повторювати.

Одного разу як «рядовий читач» я порадила не давати імен і прізвищ персонажам одного твору, що починалися з однакових складів чи навіть літер. Побачивши першу літеру імені чи прізвища персонажу, вже знаєш, про кого йтиме мова. А якщо літери, а ще гірше склади, однакові – це затримує читання і навіть дратує. «Слушне зауваження», – сказав Григорій Михайлович. У новелі «Циркуль» він змінив прізвище «Ковальчук» на «Забродчук». Прізвище головного персонажу цього оповідання – «Короп».

Бувало, наступного дня він ненароком почне розмову про читане вночі. Пильно дивиться на мене й слухає. Потім: «Я хотів перевірити, чи ти справді уважно слухала, чи, може, щось говорила спросоння, аби я відчепився». Переконавшись, що не «спросоння», був задоволений. Я, звичайно, знала про його творчі задуми, і знала, над чим саме працює.

Маю книжечку (окреме видання оповідання «Мати») з дарчим написом: «Зоряному Тамаряті – першому моєму критикові, другові…»

Через кілька днів після одруження (1924 р.) я зайшла до редакції журналу «Нова громада», де працював Косинка. Григорій Михайлович підвів мене до столу одного з редакторів журналу і сказав: «Подивись, Тамарча, що Олекса Петрович написав на листку настільного календаря». Там було написано: «Одружився Григорій Косинка. Боюся, коли б це не вплинуло на його талант, як це іноді буває з письменниками. Цікаво знати, що то воно буде з Косинки через п’ять, десять років?» Уявляєте, як то було «приємно» мені прочитати отаке…

Перша збірочка творів Косинки під назвою «На золотих богів» вийшла 1922 року. До речі, це одна з перших збірок української радянської прози. Основні твори – «Політика», «Анкета», «Мати», «За ворітьми», «Товариш Гавриш», «Серце», «Змовини», «Гармонія», «Перевесла» – Косинка написав у період з 1924 по 1934 рік.

Закінчивши твір, Григорій Михайлович не поспішав друкувати. Відкладе було й скаже: «Тепер нехай полежить, хай охолоне. А трохи згодом ще перечитаю…»

Косинка дуже вимогливо, прискіпливо ставився до себе. В одній з автобіографій читаємо: «…писав і палив, бо думав і думаю й зараз, коли не можеш дати у творчості силу, рівну найкращим художникам слова, – не псуй паперу!»

Ось кілька назв рецензій про творчість Косинки: «Про сни золоті й слова залізні, карбовані», «Чародій слова», «Поезія в прозі», «Поет громовиці». Наведу уривки з рецензій Я. Савченка та М. Рильського на твори Косинки: «Особливого відзначення заслуговує Косинчина мова, вона чудесна. Дзвінка, активна, економна й образна. Більше того, вона просто прозора. Нічого зайвого, туманного. Найменшої засміченості. Звукова будова її еластична, глибока і змістовна… Не один поет може позаздрити такій інструментовці слова…»

«…Але повіє свіжим вітром від його дзвінких, соковитих, бадьорих слів, – і ми бачимо клаптик життя. Ми почуваємо творця з динамічним темпераментом, що співає хвилям цього часу у такт…»

Останні роки Григорій Михайлович працював над перекладами творів класиків російської літератури: А. Чехова, М. Горького, М. Шолохова, М. Гоголя. Завжди підкреслював свою відповідальність: «Перекласти Чехова, щоб зберегти тонкий чеховський гумор і передати оригінальну стилістичну манеру цього письменника, – це творча робота. Вона мені приємна і є одним із засобів удосконалення мови».

Оповідання А. Чехова у перекладі Косинки було надруковано.

На Наддніпрянській Україні перекладу поеми М. Гоголя «Мертві душі» українською мовою не було. Пригадую, коли Григорій Михайлович задумав перекласти «Мертві душі», в розмові з товаришами сказав: «Я мрію перекласти “Мертві душі”. Моя мета – дати переклад стилізаційний, бо якщо відтворювати тільки зміст, то краще й не берись. Хочеться мені дати читачеві цей епохальний твір Гоголя українською мовою, зберігши в перекладі все суто гоголівське».

І переклав. У 1934 році книжка вийшла з друку, але без імені перекладача. Його переклад виходив кілька разів «за редакцією». 1968 року «Мертвим душам» українською мовою повернуто ім’я перекладача.

Писав Косинка переважно уночі, можливо, тому, що денний час не був у нього вільний. Він частенько жартома казав: «Я повинен десь працювати і заробляти “на пропітаніє”». Григорій Михайлович працював у ВУФКУ, сценарному відділі Київської кінофабрики, редактором мови Харківської фабрики кінохроніки, у редакціях журналів.

Радіомовлення почало входити в життя в кінці 20-х – на початку 30-х років. Саме в цей час Косинка був одним з перших дикторів у Харкові та Києві. Пригадую такий випадок. Якось ішла я площею ім. Тевелева у Харкові, бачу, коло гучномовця збираються люди: починалася передача. Чую таку розмову:

– Та чекай же, Романе, послухаємо!

– А, що там слухати? Щось про тваринництво неначе.

– Та це ж Косинка читає, ти, мабуть, ще не чув його. Послухаємо!

Передавали лекцію про вівчарство, а читав її Косинка так, ніби це був художній твір.

Робота диктора його не приваблювала. Скаржився: «Зачинять тебе у комору, а я люблю працювати на людях, люблю відчувати пульс життя, люблю живе оточення». Якось, повернувшись з радіоцентру, сказав мені: «Скоріше б ти, Тамарча, кінчала інститут, я мрію перейти на твоє “утримання”. Тоді працюватиму там, де мені подобається. Приділятиму більше часу творчій роботі. Тоді зможу здійснити свої задуми. Матеріалу у мене багато, а часу бракує».

Час здійснення його мрії наближався. Я закінчувала інститут. Залишився захист диплому. Робота на кінофабриці була забезпечена. Адже це був перший випуск Київського державного кіноінституту. Я – оператор з вищою освітою. Григорій Михайлович дуже радів з того і з властивою йому жартівливістю нахвалявся:

– Чи знаєте ви, що моє Тамарча вже кінооператор! Подумайте тільки, яка цікава робота в неї. Тепер вона буде у нас головою родини…

А я дала йому навіть «розписку» в тому, що беру його на своє утримання. Між іншим, у мене теж була його «розписка», про те, що з кожної суми гонорару він виплачує мені 10 % на мої особисті потреби і передає їх мені разом з плиткою шоколаду. Одержувала я ці відсотки і шоколад завжди справно. Одного разу біля плитки була прив’язана целулоїдна свинка. Ця іграшка тепер експонується в музеї.

Я мріяла мати годинник і збирала гроші. Тепер люди здивуються такій мрії, бо зараз годинник – звичайна річ. У 30-х роках годинники продавалися тільки у комісійних крамницях і коштували дорого. Григорій Михайлович тоді сказав:

– От захистиш диплом, добавимо грошей і купимо вже тобі годинника, та ще й вигравіруємо на ньому щось хороше, хороше. Адже восени цього року у нас з тобою збігається чимало, так би мовити, «ювілейних» дат і приємних подій. Десять років з дня одруження, твій день народження, мені виповниться т р и д ц я т ь п’ять, початок твоєї творчої роботи, переїзд до нової квартири у «РОЛІТ» (ми вносили пай на будівництво письменницького кооперативного будинку). Ця осінь буде переломною у нашому житті й побуті. Відзначимо дні нашої спільної юності, а надалі будемо вже поводитись солідніше.

Отак, у злагоді, із спільними інтересами, як кажуть, душа в душу й крокували у житті разом з надією на цікаве творче майбутнє обох…

Але не так склалося, як гадалося… Не довелося Косинці бути на моєму «утриманні» жодного дня…

Раптовий буран жорстоко розметав красиве вбрання золотої осені 1934 року… Ах ця золота осінь… Ти мала принести нам багато змін у житті. 1 принесла зміни – кардинальні, але які?!

Збиралися ми до Межигірського будинку творчості, їхали пароплавом. Стояли на палубі, погойдуючись на хвилях дніпрових… Милувалися своєрідною красою зелених берегів Дніпра. Григорій Михайлович, вдивляючись у далечінь, проказав:

 
Здається, кращого немає
Нічого в бога, як Дніпро
Та наша славная країна…
 

Чудова природа, прекрасні умови в будинку – все сприяло роботі й відпочинку. Григорій тоді саме працював над оповіданням «Перевесла».

На превеликий жаль, я не весь час була у Межигір’ї. Мала кінчати ілюстративну частину диплому на кінофабриці. Незабаром мав відбутися захист.

Повернувся з Межигір’я Григорій Михайлович. Настрій у нього був чудовий. Його пильні, добрі очі світилися веселими вогниками, а в куточках вуст ледь помітна смішинка. Він одразу звернувся до мене:

– Зоряна моя! «Перевесла» я закінчив і полюбив це оповідання. Послухай, прочитаю. Чи сподобається тобі? А тоді однесу до журналу, нехай люди читають…

Так і було. Останнє своє оповідання «Перевесла» Косинка здав до друку (досі оповідання не знайдене).

Дипломну роботу я закінчила. Написала слово до захисту і суботнього вечора 5 листопада попросила Григорія, щоб прочитав його, може, щось виправить. Він же мені у відповідь:

– А, Тамаря! Не треба братися на ніч за таку серйозну роботу. Завтра неділя, у нас буде час уважно перечитати і зробити так, щоб усе було хороше. Поспішати не треба. Все в наших руках. Ти згодна?

Я погодилась. Завтра, то й завтра.

Не прочитав Григорій мого слова… Ця субота була останнім днем, коли ми були разом і коли я б а ч и л а його… Останні слова закарбувалися у серці і звучать мені всі роки мого самітнього життя…

Як у тумані… Тримаючись на нервах і завдяки підтримці товаришів, диплом я захистила. Одержала звання «кінооператор спеціальних методів кінознімання» та відрядження на Київську кінофабрику.

Сказали мені у відділі кадрів:

– До роботи приступити 18 грудня.

І скоїлася страшна трагедія… Не особиста, ні… Трагедія нашої культури, нашого народу…

18 грудня я прийшла на студію. Дорогою мене зустрічали мовчазні, сповнені жаху погляди… Подумала – довідались, що Косинку заарештували…

У відділі кадрів на моє привітання майже не відповіли, а хтось з товаришів сказав:

– Ти читала сьогодні газету?

– Ні, ще не чи-та-ла-а, – ледве промовила я.

– То прочитай. – І подали газету…

Полоснув невимовний біль, обважніли ноги, скам’яніло в горлі повітря… 18 грудня 1934 року Косинки не стало.

Він став жертвою сваволі й беззаконня в часи культу особи. Йому ледь виповнилося тридцять п’ять…

У довідці Військової колегії Верховного Суду СРСР від 5 листопада 1957 року сказано: «…Вирок Військової колегії від 13–14 грудня 1934 року відмінено і справу за відсутністю складу злочину припинено. Косинка-Стрілець Г. М. реабілітований посмертно».

Розвиткові радянської культури, українській літературі, чесному служінню своєму народові присвячував і віддавав він усю пристрасть свого серця…

З моєї розповіді не повинно скластися враження, що Косинка завжди був жартівливий, безжурний, а життя його було безхмарне. Безперечно, ні. Якби був тільки таким, то не зміг би з такою силою змальовувати найтонші нюанси людських переживань. І не був би таким глибоким психологом і знавцем людини.

Був він звичайною людиною, з усіма притаманними їй властивостями й рисами. Бував у нього й мінорний настрій. І причини бували вагомі… Цькували й клювали його в останні роки немало. У короткому його життєвому шляху недоброго на його долю випало більше, ніж слід би одній людині. Але гідності, бадьорості не втрачав. Був оптиміст і великий життєлюб. Безмежно любив людей і життя у всій його багатогранності. А для народу своїм словом встиг зробити тільки частку того, що міг…

З плином часу рани серця не так ниють, та не загояться вони н і к о л и…

Давно вже немає Косинки. Могила його невідома… Я ж бачу його тільки живим, з м’якою мудрою усмішкою, ясними вдумливими очима, повними надзвичайної життєвої сили…

Його молодий голос звучить завжди ласкаво, бадьоро, рішуче, як у повсякденній розмові, так і в години творчого натхнення. Слово його дзвінке, прозоре, соковите і, як вогонь непогасний, горить у серці людському…

Та ти й не вмер. Ти пішов із життя, але й залишився в ньому, бо є твоє живущеє слово. Є шанування й увічнення.