Kitabı oxu: «Царівна Нефрета», səhifə 7

Тут були жуки – символи відродин і життя, що твориться, бо нове життя повстає з закопаної в землю кулі, яку вони сунуть поперед себе і що містить у собі яйце. Тут були малі колюмни як символи постійности та яструби як ознаки сили божої матери Ізиди. Тут були скипетри з папірусів, що зображували силу вічної молодости, соколи з людськими головами – символи з’єдиненої душі та мумії, жаби як знак воскресення і нестримного життєвого гону і музичний інструмент, що відповідав іменню покійної як символ щасливого припадку. Нарешті – людське око, що зображало здоров’я і сонце – символ вічности.

Оці та всякі інші символи мали за ціль охороняти життя, допомагати воскресенню, творити разом із перев’язками стіну, що має стримати руїнницький наступ часу.

Нефрету загорнули в лантух, увесь покритий виривками із книги «Про Появу перед Обличчям Світла». Досвідчені руки сповивали її обережно та ніжно тоді, як священик ознайомлений з цим обрядом нахилившись над Тою, що відходить, – нашіптував їй ради, як вона має поводитись у своїй мандрівці.

Тепер прикрили її останнім лантухом з мішкового полотна, зашили червоне полотно на її плечах і затиснули стяжками. Оцей сувій не нагадував уже людського тіла.

«Іди своєю далекою дорогою, Нефрето! Сатмі буде супроводити тебе, бо його імення, вирізане на амулеті, це ж він сам, той, що тебе кохає. Він разом із тобою буде викликати твоє серце, поки твоє життя не вернеться до тебе, буде стукати як курча об шкаралущу яйця, поки твоє серце не заб’ється під цим покривалом.

Серце моє, рідне серце моє! Завдяки тобі я почав жити, о, серце.

Не дозволь, щоб моє імення зів’яло. Не дозволь, щоб брехня впала на мої слова перед могутнім володарем – Аменті, Країни Призахідного Сонця.

Ніколи не втомляться мої уста носити твоє імення, Нефрето, кохана мого серця…»

Так шепотів молитовно Сатмі.

Сімдесят днів приготовляли тіло Нефрети на далеку дорогу. Сімдесят днів працювали до виснаження мистці, щоб вималювати гріб, викований у скелі, приготовлений фараоном для нього самого. Тепер він відступив його своїй улюблениці, що йому молодому заступала сестру.

Від нещастя постарівся фараон і виглядав тепер, як втілення жалоби. Він наказав особистому секретареві Нефрети списати дбайливо все те, що вона йому диктувала, і всі пісні зібрати у дорогоцінну скриночку. Її пісні теж мали піти з нею поза життя, щоб вона могла їх співати по смерти.

Сімдесят днів працювали різьбарі над образами людей – пекарів, прачок, гребців, золотарів, слуг і рабів, щоб усіх їх мала довкола себе Нефрета. На стінах виринали рисунки піль, отар і багатих на рибу потоків, з яких пливуть щедрі дари. Сама царівна мала на малюнку сидіти в гурті своїх приятелів, щоб могла їх вічно чути.

Найбільший мистець фараона, хоч і єретик, але звеличник краси розумів горе Сатмія і зумів його передати. Він змалював його у хвилині, як він приймає похоронну процесію при гробі. Учні майстра подивляли живучість образу. Імення найвищого жерця з’єдналося навіки з іменням царівни, якої смерть він так глибоко відчув.

Крім зібраних предметів щоденного вжитку з хоромів царівни, ремісники приготовили ще чимало вибагливого приладдя. Було це віно царівни, що мало приголомшити її нареченого з варварської країни; щоб і він мусив щиро спочувати з болем короля, коли гляне на красуню, з якою мав одружитись.

Похід до гробівця мав величний вигляд. При вході до скелі поклали мумію на піщаний горбок. Священик молився, голосільниці ридали. Сестра Нефрети – королева прибрала мумію квітами. Фараон поцілував іще раз свою улюбленицю.

– Чи направду, Нефрето, ти сама хочеш того, щоб я тебе покинув? Коли я відійду, ти залишишся сама і ніхто не піде за тобою. Ти, що так любила співати, – тепер мовчиш. Ти, що мене звеселяла жартами, – нічого не відповідаєш…

І хор голосільниць ридав далі.

«Плачте за нею, дайте волю своїм сльозам! О, ти, що сяяла як обличчя сонця, тепер засуджена на самотність, ти, що так любила танцювати – тепер прив’язана, ти, що залюбки одягалася у дорогоцінні шати, тепер лежиш загорнена у грубі покривала!…

Стовпи диму йшли вгору. Сатмі слухав байдуже голосінь, він чув тільки пісню власного серця:

«Нефрета, яку ти цілував так мало – відходить від тебе…»

Тепер складають мумію у глибині гробівця. Священик обмився звичайною і червоною водою, очистивши себе південним кадилом і північним алуном, віддає Нефреті назад її тінь, що втікла від неї у кількох хвилинах перед смертю, і вертає її м’язам давню ворушкість. Залізним інструментом він відкриває таємничим способом наново її уста. Тепер нема вже перешкоди, щоб вона могла втішатися дарами того життя, повного тіней, до якого її найближчі підготовили її у побожній любові.

Нефрету положили в домовину, що нагадувала форму людського тіла. Золота маска тільки блідо натякала на красу обличчя царівни. Домовину закривала золота бляха з орнаментами і нарізами. Всі приявні мусили тепер відійти. Останній вийшов Сатмі. Його ноги тяжіли йому як оливо, його груди були порожні, бо його серце залишилося у труні Нефрети. У руках залишились йому квіти, зірвані з вінка, що прикрашував мумію. Із гробниці доходили ще тільки голоси робітників, які мали замкнути вхід до неї.

Статуя Нефрети була розмальована. Царівна стояла в білій сукні з лотосом у руці. Сатмі схилився перед нею низько-низенько, мало що не впав. Він положив під нею квіти і скоро відійшов. Робітники відсунули підпори і тяжкий злом скелі впав – загородивши вхід. Пересували поспішно нагробну плиту, щоб не спізнились на тризну.

Тяжко було для Сатмія сидіти за тризною – слухати пісень і дивитись на танці. Як рана пекли його вигуки:

«Тільки одну мить триває наше життя, тому наповняйте щастям свої дні! Наповняйте їх щастям, бо як зійдете до гробу – будете лежати день за днем і на віки вічні в домовині!»

Водночас, щоб цьому покликові занадто визивно-нахабному в обличчі смерти надати святошної поваги, обрядовий арфист ударив у струни великої барвистої арфи і почав співати носовим, безпристрасним голосом:

«Величний наказ великого Озіріса, чудесна від початку віків воля призначення: коли людські тіла розпадаються і нас покидають, нехай інші з рівною силою займають їх місця. Боги й фараони, що були перед нами – спочивають тепер у своїх пірамідах, ми поклали замість них їх подоби та мумії, але із власних палат вони пощезали… Не йди ж і ти за одчаєм, а йди за твойого серця тугою і як довго живеш на землі – будь щасливий… – утікай від журби, коли і для тебе не зійде день, а з ним Озіріс – бог, що його серце вже не б’ється, глухий на молитви благальників. Ніякі скарги світу не можуть вернути людям у гробі їх щастя. Проведи ж свої дні щасливо, не гайся бути веселим! Нема людини, що могла б узяти на той світ своє добро зі собою, нема смертника, що вернувся хоч раз із царства тіней!»

«Я не маю іншого бажання, не знаю іншого щастя крім одного: завернути Нефрету для спільного життя зі мною…»

З цією думкою Сатмі відійшов останній від гробівця. Голоси тих, що йшли попереду завмирали, ніч спускалася на землю. Ніч без надії на світанок налягла на його душу. Коли він переїжджав Ніл на схід, у напрямку святині, повторяв раз у раз:

«Нефрето – Нефрето…»

* * *

Як луна відповів чужий голос:

– Він кличе Нефрету, він живе.

Сатмію здалось, що він знає цей голос.

– Райте! Чи ви не чуєте?!

Райт розплющив очі і побачив нахилені обличчя: лорда та Мері.

Увесь потонулий у минулому, не міг зрозуміти, де він. Його поклали на ноші і понесли. Від заколисного руху він заплющив очі і знову старався втекти від сучасности. Він переїжджає човном Ніл, наближається до святині і свого дому. Нефрета – похоронена. Він – самий.

Теплий вітер ударив у Райтове обличчя. Глянув і знову прижмурив очі від ясности сонця. Так, не було сумніву: Мері, лорд, робітники…

– Це могло для вас сумно скінчитись, дорогий Райте, – сказав лорд Кернервон при його ліжку. – Що вам прийшло в голову забарикадуватись у гробі? Навіщо ці секрети? Щастя, що ваша жінка помітила вчас, коли ви щезли. Я, правду кажучи, не був би звернув на це увагу. А ті прокляті сторожі навіть не бачили, як ви просунулись мимо них! Якби не плащ при гробовій плиті не зачепився при вході, ніхто не здогадався б, що ви залізли до гробу Нефрети. Зате ви відкрили прегарну річ… прийміть мої побажання! Мені не пощастило! – директор перевів свою заборону і не дозволив мені доторкнутися гробу фараона, шваґра Нефрети. Я вже був майже біля мети і через дурну заборону… Я знайшов потайник… З написів виходить, що там є гріб Сатмія, найвищого жерця Амона. Що з вами, Райте?… Чого ви так нараз поблідли?

– Чи ви вже були у тому гробі? – спитав Райт.

– Ні, ще ні.

– Мій Боже, я прошу вас… – почав гарячково Райт.

– У чому річ? Говоріть же…

– Не рухайте того гробу.

– Але і ви теж ні, Райте!

– Може, пізніше я вам скажу.

– Не хвилюйтесь, прошу вас. Ага, мені здається, що починаю розуміти…

Він поглянув уважно на Райта. Його обличчя було тепер подібне до священика, нарисованого при вході до Нефретової гробниці. Схожість справді цікава і таємнича…

– Добре, добре… Я вам обіцюю, що не доторкнуся того гробу.

Лорд Кернервон сам доглядав працю при очищуванні Нефретової гробниці і придивлявся уважно цінним малюнкам. При образі священика знайшов його імення «Сатмі» і повний титул його по чести.

– Обережно, обережно… – напоминав робітників, коли вони виносили домовину Нефрети. Він сам підтримував її кінець, де лежала голова.

Директор ужив усіх засобів, щоб перепинити розшуки лорда. Тепер прийшла черга на Райта. Але незвичайна пригода молодого вченого, який мало що не згинув при домовині Нефрети, попала у пресу як сенсація. Директор музею, хоч учений, мав свої сентиментальні нахили. Коли він оглянув гріб, сам переконався про неймовірну схожість священика і Райта. При цьому тішився, що Райт сам вимірив собі кару переживши жах смерти. Йому навіть здавалось, що Райт посивів.

Газетярі хвилювались, яким робом можна б дістати право на репродукцію Райтового портрету і стінних мальовил? Дістати фотографію Райта було легко – досить було причаїтись десь на вулиці… але право репродукувати мальовила мав тільки директор. І директор тішився шумом у пресі: «Чим більше шуму, тим вища ціна. Райт може забрати маловажні дрібнички, навіть саму мумію – мумій у музею і так доволі…».

Якийсь французький учений станув у обороні німецького вченого. «Чому ні? Гарний жест! У війні – вороги, у науці – лицарі».

«Хочете дозволу? Будь ласка, до ваших послуг… І робітників… Можете запакувати, що хочете…»

«Але більше ні один німець не матиме охоти вести тут розкопи… за це я вже ручу, я – директор музею… Лорд може теж іти до сто чортів! Що, він занедужав?… Помста покійників, кажете? Небилиці. Але як умер – то справедливо. Музеї вже повні тої старовини, кожний новий предмет – зайве барахло. Покійний Стакен добре казав, що треба спершу дослідити те, що зібране, заки хто пічне шукати за новим матеріалом. Що таке? Райт нащадком Стакена?! Чи таке призначення трохи не передчасне? Що ж тепер скрізь хаос… і молодь пхається вперед…»

* * *

Райт покинув Єгипет без жалю. З ним їхала на кораблі Нефрета зі своїми численними предметами у скринях.

Звістка про смерть Стакена і лист, що взивав Райта до Берліна, прийшли до Каїра саме тоді, коли Райт лежав засипаний у гробі Нефрети. Якби не те, то Мері, може, не шукала б за ним так нервово. Поет Бособр, що кашляв щораз більше, – наближувався до смерти: не відводив хустини від уст з худорлявими пальцями. Проте не переставав на чердаку корабля фантазувати про Єгипет:

– Єгипет – вічний. Він завмирає, щоб наново відроджуватись… Сам Озіріс прояснює своїм духом увесь світ… І середньовіччя зі своїми подвійними вежами і тваринні голови богів на дзвіницях соборів – це ж ніщо інше як воскреслі єгипетські боги… Колюмни в них – це розквітлі пуп’янки… Пальмовий ліс подібний до алеї ґотицьких колюмн. Молитви до Hyrcus nocturnus на саббаті чарівниць – Єгипет теж знає це… Готик – це Єгипет, наше століття – це доба, коли все змагає до чогось вищого: обеліски, хмародери, радіові антени…

Мері була знуджена цією балаканиною і тулилася до глибоко задуманого чоловіка. Він і не думав про те, чи вірить у відродження їх похороненого щастя. Вона тішилась, що її чоловік видужує. Але тішилась теж поворотом до Берліна. Задуму Райта пояснювала собі клопотами у зв’язку з його новим становищем. Тепер він уже дістане титул професора. «Пані професорова» – звучало непогано.

– Куди ти хочеш дати всі ці речі?

– Частина піде до музею.

– Разом із мумією, очевидно.

– Частину затримаю собі.

– Скриночку дай мені… і дзеркало… Я дам їх виполірувати.

– Але поки що ти ще цього не зробила? – спитав скоро Райт.

– Ні, – відповіла Мері, трохи збентежена його гострим тоном.

– Не треба їх рухати… вони підуть до музею.

– Ти завжди такий: усе, що мені подобається, це не для мене.

Райт глянув на жінку зизом, Мері дивилась на кінчики своїх черевиків.

У Бріндісі вони довідались із часописів про смерть лорда. У довгих статтях про нього була згадка про кару, яка спадала на тих, що зневажали гроби. Одного укусила їдка муха, другого роздушив слон, третього пожер лев, четвертий удушився кісткою з риби. При цьому випадку не говорили ясно, але натякали…

– Люди просто смішні, – сказав Райт відложивши часопис, – коли «гробокрад» попадає три роки пізніше на електричне крісло, то вони зараз пояснюють, що це помста мумії. Лорд помер на запалення легенів і це могло йому притрапитись так само рік раніше.

Мері дивилась на цю справу інакше.

– Роббі! а якби так справді?

– Не маєш чого боятись: я вже був одною ногою на тому світі і я вже забезпечений… Тепер я мушу оживити Нефрету і… написати книжку…

– Ще одну?… Знову єгипетську?

– Про Нефрету… І назву її «Царівна Нефрета».

Третя частина
Любов

Чим ближче вони доїжджали до Берліна, тим більше Мері оживлювалась. Вона вже бачила у своїй уяві берлінські вулиці, чула їх гомін, уявляла, як зустрінеться із приятельками у каварні, відчувала, як охопить її там новий настрій, як заколише ледве чутна модна музика. Які тепер дають вистави по театрах, яка нова пісенька стала козирем сезону, яка мельодія панує над танком? А потім усі ті знайомі: їх цікаві міни, крадькі, заздрі погляди, як вона виглядає після такої далекої «наукової» подорожі? Всі тепер знають про неї з газет… хоч і не безпосередньо про неї, але всі знають, що вона Райтова жінка і не покинула його в тяжких дослідах. Він же ж завдячує їй життя…

За той час Райт думав про те, як треба буде відчинити скрині, як розложити добуті предмети і про своє нове життя поруч усіх тих дорогоцінностей, з якими так зжився. Самі речі Нефрети займають цілу окрему кімнату. Він уже знає яку. Коли перейти крило єгипетського подвір’я – вона лежить праворуч.

А мумія? Ні, він не віддасть її до музею; для музейних відвідувачів вона не така вже цікава, щоб могли звернути на неї увагу. Він залишить її у своїй кімнаті. Таки так: дурна цікавість гостей з вулиці, що волочаться по музею може тільки ображати Нефрету. Він мусить бути з нею разом, мусить бачити її щоденно.

* * *

Уже Берлін. Знайомі обличчя. Ляндсберґ – батько Мері разом зі своєю молодою жінкою – Кеті Больм. Райт здивувався, звідки вони взялися тут, і глянув допитливо на жінку.

– Знаєш, я телеграфувала, – виправдується тихцем Мері.

Ляндсберґ представляє свою жінку. Мері на хвилинку відступає взад: це ж її приятелька, майже ровесниця. Хвилинка вагання, і вона кидається на шию своїй молодій мачусі. Кеті захоплена ще більше, майже пхає її у бік Райта, тримаючи в обіймах. Підносить палець у новій рукавичці, кліпає сильно підмальованими віями, викривляє кармінові уста і говорить жартливо до Райта:

– Го-го! Я з вами буду дуже сувора. Ви маєте таку чудову жіночку, що мусите на неї уважати!

І повертається в бік до Ляндсберґа, вже зовсім зайнята своєю новою потрійною ролею – молодої жінки, мачухи і жінки багатого промисловця.

Мері шепоче в акті до Райта:

– Але вона взяла тата у рукавиці! Тримає його!

Райт мусив піти з візитом до міністра і відвідати своїх професійних товаришів. Офіційна базіканина, інтерв’ю, телефонічні розмови, ціла гора листів на столі. Райт хоче скинути із себе ввесь той тягар і заявляє:

– Нікого не приймаю дома, не даю ніяких інформацій дома, на це все маю урядові години в музею.

У домі Райта прибула ще одна особа: молодий, дуже коректний мужчина. Він має приходити щодня в годині 3-й пополудні, переглянути пошту, з’їсти обід зі своїм шефом та його жінкою, відповідати на листи і порозуміватися з Райтом, коли виринуть які сумніви у праці. Одне слово – приватний секретар.

На бажання Мері в домі Райтів запанувала англійська система.

Для предметів Нефрети треба було в музею окремої салі. Вона містилася за довгим коридором, слабо освітленим. Поруч вікон тягнулись горорізьби, на які мало хто звертав увагу: на них була зображена любов тварин на весну і народини молодих восени.

У робітні директора стояв саркофаг Нефрети на невисокому підвищенні. На дверах, що мали по боках свіжо привезені з Єгипту стовпи, висів клаптик картонового паперу з недбайливим написом:

ДИРЕКТОР СТАКЕН.

Минуло кілька тижнів, поки заступили його друкованою табличкою у чорних рамах під склом:

ПРОФЕСОР

Д-Р РОБЕРТ РАЙТ.

У той день, коли повісили цю табличку, Райтові здавалось, що він починає нову фазу життя, в якій може забути про останні прикрі спомини, зв’язані з появою Стакена. Та саме тоді секретар передав йому лист. З нього він зрозумів, що мусить піти до якогось дому на якійсь вулиці. Лист був від адвоката, а адреса дому та сама, де мешкав Стакен.

Новина, яку він дістав, була зовсім несподівана. Він ставав спадкоємцем Стакенової дослідної збірки. Заповіт ставив до нього теж одну вимогу: до п’яти років він має обов’язок перекласти ще досі невидані тексти та видати їх друком. Для цієї мети Стакен призначав досить значну суму.

Райт знав добре збірку Стакена: вона складалась виключно з обрядових текстів. Перед ним стояла велика робота. П’ять років відчитувати зовсім нецікавий матеріал! Це означало – зректися власної наукової діяльності. Нема сумніву, що всілякі Стакени з усіх країв і Пікоки будуть уважати це за велику заслугу і робитимуть йому всілякі компліменти. Ага, правда: доходи з видання таких книжок попливуть до його кишені, всі наукові бібліотеки зголосяться з передплатою.

Єгипет став модний – пригадали собі, що він існує. Ним почали цікавитись навіть ті, що були нездібні взагалі будь-чим цікавитись. Коли Райт виконає заповіт Стакена, тоді згідно з одною його умов, дістане у свої руки малий музей складений з найдобірніших зразків.

* * *

У домі Стакена. Якісь свояки, непоказний молодець, достойна дама, що похитує головою і трохи нагадує Стакена – вони всі накупу залишають неприємне вражіння, недуже любий настрій. О, вже і карлик теж має тут дещо до роботи! Його зморщене обличчя, надмірно велика голова і криві ноги – кого вони нагадують? Ага – бога Беса. Міна, з якою карлик дивиться, повна облуди.

– Я зрікаюся спадщини. Я не візьму на себе видання рукописів професора! – заявляє холодно Райт.

Достойна дама виглядає так, мовби хотіла почати товариську розмову, молодець має наскрізь діловий вигляд.

– А чи музей не хотів би купити збірки цих текстів?

Він витягає з портфеля пакетик з газетними вирізками, перекидає їх і нараз починає читати:

«Збірка рукописів покійного професора Стакена має незвичайну вартість. Було б невибачним гріхом, мовби вона попала поза кордони Німеччини в чужі руки».

– Я це знаю, – перебив Райт.

– Але ви як директор…

– Пане професоре! Будь ласка тільки підписати цей документ, – звертається до нього адвокат, подаючи йому перо.

Райт підписує.

– До побачення!

– Моє поважання!

Історія зі спадщиною Стакена стала всім відома. Кілька часописів принесло про це новинки. Була тема до статей, до крику, до дискусій.

Думки були ріжні. Одні казали, що Райт хотів показатися джентльменом супроти бідної родини покійного професора і зробив їм дарунок з дорогоцінної спадщини. Другі відповідали на це, що професор Райт не мав права скидати зі своїх плечей обов’язку, доказом чого факт, що свояки Стакена вже шукають на чужині багатого покупця. Відмова Райта підлягала тим більше критиці, що сума, призначена на видання текстів, мала на випадок відмови припасти «Товариству для дослідів над Єгиптом», якого довголітнім головою був Стакен.

Одна дуже впливова газета висловила на цю справу такий свій погляд:

«Поведінка професора Райта попросту незрозуміла. Він зовсім не використав нагоди, щоб відому своєю цінністю збірку свого попередника попросту купити для музею – знехтував цією нагодою. Держава, на службі якої стоїть директор музею, має право домагатися, щоб він завсіди боронив інтересів держави. Згідно з волею заповіту всі рукописи – після того, як їх професор уже використає для видання – мають перейти на власність музею. Якби власник спадщини був їх записав безпосередньо музеєві, тоді новий директор цього музею мусив би взяти на себе ту роботу, з якої він тепер скидається. Таке становище не ворожить нічого доброго новопризначеному молодому директорові».

Преса не була дуже несправедлива. Якби Райт був тільки хотів справді зазнайомитися з часописними вирізками, які зібрав його секретар, наклеївши їх в окремому зшитку, то хоч який він був зайнятий своєю новою книжкою, таки був би мусив задуматись над обвинуваченнями, зверненими проти нього.

Він навіть не глянув на них. А це справді не ворожило нічого доброго новому молодому директорові.

Своє становище завдячував Райт впливам професора Стакена. Ріжні особи були заінтересовані в цій справі і довкола неї виринули ріжні конфлікти. В кінці таки без великих перепон зупинилися всі на кандидатурі Райта. Але тепер, коли розгорілася пресова полеміка, давні пристрасти вибухнули з іще більшою силою.

Райт ходив щодня до музею, ще точніше та ще пильніше, як його учитель. Усіх відвідувачів з ріжними справами він приймав поза своєю робітнею. Він розмовляв з гістьми в окремій сумежній салі при віконці. Розмовляв коротко, ділово, нервово. Кожний відвідувач мусив бачити, що має перед собою людину, яка перевантажена працею і ледве відірвалася на хвилину від неї.

До своєї робітні Райт не впускав нікого. Вряди-годи він заходив до салі, де стояли всі зібрані речі Нефрети. Там уже не вільно було входити нікому, ні порушувати його спокою.

До нього прийшов його перший видавець і пробував у дружньому свобідному тоні порозмовляти про видавничі справи. Райт не мав охоти вести розмови і відповідав різко. Видавець збентежився, не знав, в який тон попасти, і вийшов лютий. Застібав нервово ґудзики нового плаща і на сходах бурмотів під носом:

– Стрівай лишень! Така свіжоспечена величина, як ти, – не може ще показувати рогів! Ти видко вже забув, кому ти завдячуєш те, що тебе взагалі знають. Стрівай лишень!

Кілька днів пізніше він довідався, що Райт приготовляє нову книжку. Він написав до Райта дуже поважний лист з якнайкращою пропозицією гонорару за неї. Райт доручив своєму секретареві відписати, що професор нав’язав уже розмови з іншими видавцями. Відповідь мала бути коротка, суха, навіть без висловів «дуже мені прикро» або «жалію…».

Райт мав справді вже іншого видавця чи точніше знайшов фірму, щоб видати книжку власним накладом. Це було не дуже відоме наукове видавництво старого Альберта Круля. Оцей Круль написав був сам дві популярні, не дуже цінні книжечки про Єгипет. Він прийняв незвичайно радо пропозицію Райта, бо був гордий, що має за спільника праці такого славного вченого. Якби хто був йому сказав, що він навіть не видавець, а попросту бере на склад готову чужу книжку, то він був би смертельно образився. Те, що Райт звернувся саме до нього, а не до великих відомих видавців було для нього доказом їх спільноти духової праці.

Мері була дуже горда становищем чоловіка і статті у пресі про нього дуже її хвилювали. Хоч Райт зовсім не говорив їй нічого про свої пляни, вона мала готову відповідь на всякі запити:

– Мій чоловік пише біографію Нефрети.

Хто був тією Нефретою – вона сама точно не знала, але таки вміла імпонувати крилатими фразами та тоном, з яким оповідала про ту наукову студію.

– Нефрета, як може вам відомо, була донькою короля і славною поеткою. Райт, мій чоловік, зібрав цілу теку її чудових поезій. Правду кажучи ці поезії не зовсім пристойні: поетка королівського роду мала не одне спільне з Клєопатрою. Своїх коханців зміняла, як панчохи. Остаточно один із них не міг стерпіти її зради і вбив її. Задушив її подушкою. Це була дуже оригінальна смерть…

Коли Мері що-небудь вигадувала або перекручувала, щоб надати сьому оповіданню більше романтичного чару, то не можна було це вважати за її велику вину. Як тільки вона зверталася до Райта з розмовою про Нефрету, він дивився кудись убік і давав на її запити ухильні відповіді зовсім так, начеб життя Нефрети було чимось недоступним для зрозуміння його дурненької жіночки.

Життєпис Нефрети, переданий словами Мері, мандрував з уст до уст і мав незвичайний успіх. Одного дня в одному журналі появилася ціла псевдонаукова розвідка, ще і з ілюстраціями, про єгипетську царівну. Було там кілька знимок з Нефретиної статуї і з кількох предметів, виставлених у музею.

Райт глипнув мигком на журнал і сказав:

– Ідіоти!

Мері почервоніла; вона поклала навмисне журнал на видне місце, щоб зробити своєму чоловікові несподіванку.

– Не уявляю, що діється в голові автора такої статті.

– Але, – зам’ялась Мері, – чи ти не пригадуєш, що ти сам прочитував мені щось подібне з поезій Нефрети.

– Ех! Що ти на цьому розумієшся! – відповів схвильований і вийшов з кімнати.

Це вже була образа. Мері схопила журнал, жбурнула ним десь у куток сальону і від того часу відповідала всім коротко, що не знає нічого про Нефрету.

* * *

Мері і Кеті – колись приятельки, тепер зовсім змінили відношення одна до одної від часу, як Кеті стала мачухою Мері. Мері здавалось увесь час, що її батько має ще довги супроти неї. Його інтереси розвивались знаменито і його зверхній вигляд був найкращою рекламою його фінансових успіхів. Він відмолодів, почав носити яскраві краватки і часом навіть дозволяв – правда, не зовсім вдало – легкі дотепи.

Вілла Ляндсберґа у Ґруневальд знов ожила від численних гостей. Гості приходили сюди на те, щоб бачити, як її власник почував себе щасливим і як його молода дружина дбає про нього і про ніщо інше у світі. Ляндсберґ поводився остентаційно так, щоб звернути увагу всіх на свої почування для молодої жіночки.

Мері відвідувала батька досить часто, хоч тяжко було їй звикнути до чужих людей, які приходили сюди тільки на те, щоб показатися і оглянути всю обстанову. Її дратувала його занадто свобідна поведінка з Кеті, проти якої їй, донці, не личило протестувати. Дратувало її теж намагання батька, щоб похвалитися перед Кеті своїм широким, добірним товариством, до речі зовсім не таким, яким воно повинно бути.

Кеті здається навіть не помітила відчуженого настрою Мері і надалі хотіла користати з її товариства, щоб могла дозволити супроти неї на той протекційний тон, який прийняла разом із становищем мачухи.

При цьому вона стежила невпинно, щоб батько не мав нагоди на довшу розмову з донькою в чотири очі.

Трапилось раз, що Мері зайшла до робітні батька, коли він сам сидів у фотелі. Від її появи щезла з його обличчя добряча усмішка; він знав, що Мері прийшла йому докоряти. У другій кімнаті Кеті приймала гостей, що прийшли танцювати.

Мері поклала руку на фотель і почала:

– Тату! Скажи сам, що ти, властиво, наробив?!

У тій самій хвилині ввійшла Кеті зі солодкими словами:

– А ми шукаємо скрізь за тобою… – взяла її попід руки і потягнула за собою до товариства.

Ляндсберґ лякався своєї доньки і сам старався, щоб завсіди ще хтось був поруч нього, коли вона приходила в гості. До жінки він сказав після останньої сцени попросту:

– Вона має неможливий характер!

Раз на два місяці наповнювався дім Райта гістьми. Усе було так, як уявляла Мері. Між запрошеними були такі прізвища, що їх можна було вимовляти зі зрозумілою гордістю: деякі з них знані в цілому Берліні, інші в цілій Европі, а може, деякі і в цілому світі.

Товариство порозбивалося на маленькі гуртки, що вели розмови на незвичайно поважні теми. Мері мала глибоко вирізану сукню, щоб похвалитися своїми справді чудовими плечима. Вона переходила від одної групи до другої, щоб у ролі господині кожному сказати чемне слово та підтримати, де треба, ослаблену розмову. З наскрізь жіночим хистом удалось їй виминати ті підводні скелі, об які могла розбитися, – не розуміючи обговорюваної проблеми. Навіть такі теми, що їх мужчини були б оминали з почуванням ніяковосте, вміла Мері заторкати, втягаючи до них втаємничених.

Не тільки зі звичайної товариської чемності супроти господині відповідали на її питання вчені та мистці, а так, начеб уважали її за рівну собі в таких розмовах. І так переходила вона від кутка до середини вітальні, від канапи до фотелів, скрізь докидаючи якесь слово, що мало дати доказ її інтелігенції. Прапор, розмаяний на вітрі, не вміє краще схилятися на всі боки, як жінки такої породи.

Зате Райт почувався у своєму домі, як чужий. Він уже давніше не любив широкого товариства, оминаючи сальонів, де збиралися гомінкі гості. Тепер він відповідав тільки кількома сухими необхідними словами на всякі запити і ні один гурток у його домі не міг спонукати його до живішої розмови. Він поводився так, мовби все, що цікавило людей, зібраних у його домі, перебувало поза межами його уваги, зовсім так само, як не цікавило його все те, чим жили його сучасники.

Його чемні, коректні манери, його свобода у поведінці з людьми це все ще була спадщина по давньому Райті, з того часу, коли його ще не причарував світ минулого. Для людей зі свого оточення він мав іще в запасі готові шабльонові фрази, ввічливість для всіх однакову, що виглядала на вийняткову супроти кожної особи зокрема. І хоч він зустрічав людей немов-то з цікавістю добре вихованого члена вищого товариства – його душа і ввесь світ його думок належав до зовсім іншої царини; це була мабуть царина тільки йому єдиному доступна в нашій добі – для всіх далека і таємнича.

Оте, що він тримався якось осторонь усього, мовби не належав до реального світа з його всіма важними справами, не відбирало йому його індивідуального стилю, навпаки – ще виразніше зазначувало його індивідуальну окремішність.

Не один із гостей, що стежив за господарем дому, як він проходжувався автоматично по кімнатах, зрівноважений і для всіх ласкавий, добачував у Райті талант, що ще може дати велику річ.