Kitabı oxu: «Прокляті рубіни. Книга друга. Кольє Магдаліни»

Пролог

Париж, Італійський бульвар, серпень 2015 року

Похмурого серпневого дня Італійським бульваром Парижу, тримаючись за руки, йшли хлопець і дівчина. Ця парочка мало чим виділялась у бурхливому натовпі, що складався здебільшого з банківських службовців, страхових агентів, продавців крамниць і офісних клерків, які поспішали використати час обідньої перерви з найбільшою користю для себе.

Пару можна було прийняти за закоханих, які вирішили прогулятися вільного дня, або за туристів, блукаючих центром Парижа. Хлопець був одягнений в сірий недорогий костюм, з блакитною сорочкою без краватки. Дівчині була одягнута у рожеву спідницю-кльош в комплекті з блузкою в білу та синю смужки. Незважаючи на хмари, які сірою ковдрою вкрили небо, парочка ховала очі за склом сонцезахисних окулярів. Через плече дівчини був перекинутий ремінець невеликої сумочки. Хлопець ховав вільну руку за спину, міцно стискаючи готовий до знімання фотоапарат. Час від часу вони перекидалися коротенькими фразами.

– Ти її бачиш?

– Так. Вона вийшла з ювелірної крамниці і йде у напрямку бульвару Осман.

– Може мені пройти вперед?

– Ні. Не варто. Вона нас не бачить і нічого не підозрює.

– Ти зробив знімки?

– Так. Двічі.

– Треба ще.

– Стій! Повернись до мене.

Хлопець потягнув дівчину за руку, прямуючи до огорожі, що відокремлює тротуар від проїжджої частини. Поклавши долоні на плечі своєму супутнику, дівчина поцілувала його в щоку.

– Де вона?

– Зупинилася біля тютюнової лавки.

– Знімай.

Довгий об'єктив фотоапарата зручно влаштувався в дівчини на плечі. Ледь чутно спрацював затвор у режимі серійної зйомки. Шість кадрів додалося в пам'ять цифрової матриці.

– Готово. Вона купила цигарки, йде далі.

– Стій. Не поспішай.

Зачекавши з півхвилини, парочка пішла слідом за жінкою, яка була об'єктом їхньої пильної уваги. Пройшовши з десяток метрів, вони знову зупинилися.

– Нам щастить. Вона зайшла до бістро.

– Бачу. Відвернися.

Дівчина знову повернулася до хлопця. Повторилася процедура зі швидкісною зйомкою.

– Поквапся. Що вона робить?

– Присіла за столик. Зробила замовлення.

– Поруч багато людей?

– Немає нікого.

– Як ти гадаєш, вона на когось чекає?

– Навряд чи. Ми вели її від самого видавництва. Вона нікому не телефонувала і не відповідала на дзвінки. Палить, переглядає газету.

– Час. Іншої нагоди у нас не буде.

– Ти права. Тільки не зіпсуй все, як минулого разу.

– Я впораюсь.

* * *

Льолька розташувалася за столиком, встановленим на тротуарі біля дверей невеликого бістро, неподалік від перехрестя двох відомих паризьких бульварів: Італійського та Осман. Зробила замовлення. Діставши з пачки цигарку, закурила і розгорнула газету.

Після зустрічі з головним редактором видавництва, вона відчувала себе настільки втомленою, що, навіть їсти, не хотілося. І це незважаючи на те, що зранку у неї в шлунку не було нічого, окрім вмісту двох чашок кави. Глибоко затягнувшись, Льолька випустила дим тонкою цівкою вгору і почала переглядати столичні новини. Звичайно ж, як і обіцяв редактор на першій сторінці Le Dauphiné Libéré, красувався анонс її нового роману. Щоправда, світлина Льольки була торічна.

Прямуючи до видавництва, Льолька в якості маскування використовувала сірий з тонким чорним малюнком «ялинка» капелюх «гаврош» і окуляри в прямокутній оправі з простим склом. Журналісти, дізнавшись про вихід нового роману, божеволіли, намагаючись дістатися до нової «зірки» детективного жанру. Усіх вражала містична здатність Льольки наперед описувати події, які відбувалися в реальному житті. Всім неодмінно хотілося дізнатися, як це працює та яким чином юна письменниця збирається використати свій дар.

Коли Алекс був поруч, то він швидко позбавлявся надокучливих «акул пера». Але коли чоловік був зайнятий, доводилося маскуватися, в надії, що її не впізнають.

Почувши звуки кроків, Льолька відірвала очі від газетних рядків. До столика підійшли хлопець і дівчина. Руки хлопець тримав за спиною, а обличчя дівчини відбивало надзвичайну люб'язність і зацікавленість.

– Вибачте, що відриваю вас, але ж це ви мадам Деланж?

– Так це я, – ствердно кивнула Льолька. – А в чому справа?

– Я хотіла б поставити вам кілька запитань.

– То спробуйте.

Дівчина не передбачала такого розвитку подій, тож всі підготовлені заздалегідь заперечення, спрямовані на те, щоб умовити Льольку дати інтерв'ю, змішалися в голові та ввели її в стан легкого ступору.

– А що ви тут робите? Обмірковуєте новий сюжет? – мозок видав дівчині запитання, яке не було пріоритетним в заготовленому переліку.

– Ні. Не обмірковую. На трамвай чекаю, – Льолька бовкнула перше, що спало їй на думку – улюблений жарт студентської пори.

– Що перепрошую?

– Чекаю на трамвай. Що тут незрозумілого?

– Але вибачте… Тут не ходить трамвай. Бульваром, навіть рейки не прокладено, – дівчина спантеличено глянула на парубка, а потім на Льольку.

– Ось і я міркую, що довго мені доведеться на нього чекати. Тому вирішила поснідати. Чи вже, мабуть, пообідати. Їсти будете? – посміхнулася Льолька.

– Що, перепрошую? – було, схоже, що дівчина остаточно втратила контроль над мозковим центром, який відповідає за пов'язану людську мову.

– Сідайте за столик разом з вашим папараці і замовте їжу. Я пригощаю. Під час обіду й поспілкуємося. Якщо ви і далі будете стирчати поперед мене, наче соляний стовп, то набіжать конкуренти. Тоді ваша прогулянка слідком за мною від дверей видавництва, буде марною тратою часу.

Хлопець з дівчиною незграбно присіли за стіл. Напружена фігура й пальці, що нервово перебирали ремінець сумочки, вказували на повну розгубленість молодої журналістки. Вона дістала з сумочки диктофон, покрутила його в руці, потім знову заховала назад.

Згасивши в попільничці недопалок, Льолька підкурила наступну цигарку. Відклавши вбік газету, вона махнула гарсону, що визирнув з дверей бістро. Хлопець у мить підскочив до їхнього столика. Переглянувши меню, Льолька самотужки вирішила, чим пригостити несподіваних гостей.

Поки готували обрані нею страви, Льолька приділила увагу дівчині, яка здавалося, остаточно втратила контроль над здатністю розмовляти.

– Перше інтерв'ю?

– Таке серйозне – так, – з полегшенням кивнула дівчина. – Скажіть мадам Деланж…

– Давайте без мадам. Просто Ольга.

– Скажіть Ольго, чому ви погодилися з нами поспілкуватися?

– Себе згадала. Я ж теж починала з журналістики. Працювала в Києві у міській газеті. Коли ви підійшли, у тебе в очах відбивався такий жах, наче, ти потрапила в кімнату з маніяком-людожером. Ну, вилита я!

– Дякую за розуміння. А ваш новий роман… Кажуть, що ви все це передбачили заздалегідь? Це дійсно так і було? З чого взагалі все почалося?

– Відразу відповім і зробимо на цьому наголос! Моє вміння писати наперед, я не можу пояснити ніяк. Інтуїція. Збіг. Божий дар. Не знаю! Взагалі це просто звичайна праця письменника. Збір інформації з теми: за людей, за міста, за компанії та держави, чи то за їхні стосунки з сусідами. Крім цього додайте аналіз, зіставлення реальних подій і того, що уявляє автор. Це дуже довга й кропітка праця. Підготовка часом займає більше часу, ніж робота з текстом рукопису. Коли я закінчую збирати все, що мене цікавить, що необхідно для роботи, то пишу дуже швидко. Текст, відразу набираю в ноутбуці. Папером і ручкою користуюся зрідка. Зазвичай у дорозі. Все залежить від внутрішнього настрою та від історії, яку ти розповідаєш читачам. А в цей раз все почалося…, – Льолька замислилася, зупинивши погляд на попільничці. – Почалося все одного прохолодного березневого дня…

Розділ перший

Париж, штаб-квартира французької кримінальної поліції, березень 2015 року

Свіжий весняний вітер продував наскрізь набережну Орфевр, змушуючи поодиноких перехожих піднімати коміри пальто і ховати руки в кишенях. Вітер, бавлячись, хапав в урнах сміття, що лежало зверху, обгортки від морозива та кружляючи, піднімав їх над землею, жбурляючи потім на лобове скло і дахи автомобілів, кидаючи в спокійну поточну воду Сени. Сонце, спустившись до дахів будинків, пригрівало вже не так сильно, як у обід.

Двоє чоловіків у формі судових приставів вилізли з автомобіля, що зупинився, на паркуванні біля будівлі штаб-квартири французької кримінальної поліції. Сірий непримітний «Пежо Партнер», з наліпками емблеми «Виконавчої служби Франції» на будці, нічим не виділявся на паркуванні серед інших легковиків, які доставили до управління представників різних міських організацій.

Вилізши з машини, пристави швидким кроком попрямували до східців, які вели до одного зі службових входів будівлі. Один з чоловіків ніс невеликий металевий контейнер, від ручки якого відходив ланцюжок, що закінчувався браслетом сталевого наручника, що щільно охопив зап'ястя його руки. Другий чоловік, поклавши руку на кобуру пістолета, йшов, трохи відставши від свого супутника. Він уважним поглядом оглядав вулицю, зустрічних перехожих і поліціантів у формі, які спускалися сходами їм назустріч.

Проїжджа частина Набережної Орфевр у післяобідній час була майже порожня від автомобілів і пішоходів, що полегшувало його завдання. Кілька туристів зупинилися вдалині, біля кута будівлі та почали фотографуватися. Пристав, не зупиняючись, окинув їх поглядом. Не побачивши небезпеки, продовжив свій шлях. Ніхто з поліціантів не звернув уваги на цю пару, що органічно вписалася в звичайну денну метушню притаманну штаб-квартирі французької кримінальної поліції.

Пройшовши всередину будівлі, чоловіки підійшли до чергового і пред'явивши пластикові посвідчення, доповіли про мету свого прибуття – за рішенням суду здати речові докази в сховище. Молодий бригадир уважно звірив фотографії в посвідченнях з оригіналами.

Той, що ніс контейнер, був повним чоловіком середніх років. Товстий ніс і пишні вуса надавали його обрезклому обличчю вигляд втомленого від життя батька сімейства. Незважаючи на досить прохолодний весняний день, чоловік пітнів, постійно втираючи обличчя хусткою. Жовтуватий відтінок шкіри, наштовхнув чергового на думку про те, що, можливо, у пристава проблеми з печінкою, або підшлунковою залозою. Він нагадав йому сусіда. Легкий валлонський акцент доповнив цю подібність.

Другий чоловік був молодший за свого напарника. Судячи з відсутності обручки на пальці, пристав не був обтяжений сімейними стосунками. Високий, худорлявий, з жорсткою кучерявою шевелюрою він був схожий на тисячі молодих парижан, що живуть собі на втіху і вважають, що у них ще все попереду. Єдине, що псувало його привабливе обличчя, це був косий рубець, який починався від мочки лівого вуха та спускався щокою до куточка рота. Перевіривши документи, черговий козирнув відвідувачам і натиснувши на пульті кнопку, пропустив їх усередину.

Пристави підійшли до ліфтових шахт. Дочекавшись, коли відкриються стулки вільної кабінки, вони увійшли всередину. Молодший з чоловіків натиснув на кнопку підвального поверху. Стулки зійшлися і, кабіна ліфта опустилася на два рівні. Вийшовши з ліфта пристави, повернули ліворуч і через кілька метрів підійшли до заґратованих дверей. Спалахнуло світло. З-за столу, що стояв метрах в п'яти від вхідних дверей неохоче підвівся поліціант. Здалеку він виглядав точною копією старшого з приставів. Неквапливо човгаючи підлогою підошвами формених черевиків, поліціант підійшов до дверей і відкривши невелике віконце, відкинув металеву підставку, на яку зазвичай викладали речові докази та супровідні документи.

– Що бажаєте мсьє? Наскільки я знаю всі судові засідання, призначені на сьогодні, вже закінчилися, – він позіхнув, затуляючи долонею рота.

– Нам необхідно помістити документи в сховище для особливо цінних речових доказів, – пробурмотів валлонец.

– Мені про це нічого не відомо. Зранку ніхто нічого не отримував.

– Це документи з залу суду. Якщо ви не в курсі, то саме сьогодні слухалася справа цього виродка Маріо Белімо. Прокурор притягнув папери та відеозаписи прямо на засідання. Їх залучили до справи, тож тепер повинні зберігати двадцять п'ять років. Саме стільки йому впаяли.

– Белімо, Белімо… Це той наркодилер, якого два місяці тому взяли під час стрілянини в річковому порту? – запитально глянув на відвідувачів поліціянт.

– Саме він. Там ще двоє ваших колег постраждали.

– Пам'ятаю. Як же. Хлопці потім майже місяць провалялися в шпиталі. Гаразд. Давайте ваші касети.

– Не можу. Ти ж знаєш інструкцію. Ось супровідний лист.

Пристав простягнув поліцейському стандартний бланк який прикрашав прямокутний штамп червоного кольору з цифрою «25» посередині.

– Інструкції, інструкції. Ви спізнилися на 15 хвилин. У мене теж інструкції.

– Слухай-но старий, це не наша провина. Чортів прокурор, зі своїми помічницями цілу годину оформляли папери. Хоча я міркую, вони там ще й перепихнутися встигли. Дуже в однієї помічниці очі блищали, коли вона мені віддавала супровідний лист.

– Це вони можуть. І помічниці їм покладені, і надбавки за важку працю. Гаразд панове, ласкаво прошу в мої каземати.

Поліціант закрив вікно, набрав на пульті комбінацію цифр. Клацнув замок і ґратчасті двері від'їхала вбік, пропустивши відвідувачів. Зайшовши всередину, вони, як і годиться за інструкцією зупинилися, чекаючи, поки двері повернуться на місце і тільки, тоді продовжили рух. Пройшовши вглиб приміщення між двома рядами стелажів, де на полицях лежали стандартні коробки з бирками, вони впевнено повернули ліворуч і підійшли до стіни.

Стіна, починаючи від підлоги, до самої стелі була всіяна прямокутними дверцятами, на зразок тих, що зустрічаються у вокзальних камерах зберігання. Поряд з кожними дверцятами був укріплений стандартний пульт для введення коду, але, крім цього були й по дві замкові щілини. Над половиною пультів горіли червоні вогники, вказуючи, що камери поставлені під охорону. Поліцейський пройшов вперед і знайшовши потрібну комірку набрав код.

– Давайте ваш ключ мсьє, – він повернувся до приставів.

– Матір Божа! Це що за лайно сидить у тебе на полиці? – злякано вигукнув валлонец.

Пристав, витріщивши з переляку очі, втупився у щось за спиною поліціанта. Його напарник, дивлячись в тому ж напрямку, швидко й ніяково зашкрябав пальцями по застібці кобури. Поліцейський озирнувся й в ту ж мить отримав у потилицю удару руків’ям пістолета. Крекнувши, він знепритомнів і лантухом звалився на кам'яну підлогу.

– Чи не сильно ти йому приклав? – поцікавився у напарника, що ховав пістолет в кобуру, валлонец.

– Ні. Тиждень походить з перев'язаною макітрою і все буде гаразд. Діставай ключ.

Товстун нахилився й відчепивши з пояса ланцюжок з ключем вставив його в замкову щілину. Його напарник зробив те ж саме зі своїм. Одночасно вони повернули ключі за годинниковою стрілкою. Клацнув замок і дверцята відчинилися. Товстун спритно відкрив контейнер. Його напарник дістав з сейфа дві невеликих прямокутних коробки з сірого пластика. Відігнувши край однієї з коробок, він зазирнув усередину.

– Вони Рафік.

Кинувши коробки до контейнера, пристав зачинив дверцята сейфу. Витягнувши ключі, чоловіки перейшли трохи вбік. Молодий дістав з кишені цидулку. Звіряючись із записами, він почав вводити код на наступному пульті. Вставивши ключі, вони повторили операцію. Так чоловіки розкрили ще п'ять сейфів, переклавши їх вміст до контейнера.

– Все! Йдемо.

Схилившись над поліціантом, чоловіки підхопили його під пахви та потягли проходом до ґратчастої двері. Там вони насилу поставили його на ноги. Молодий набрав на замку код і доклав великий палець правої руки непритомного поліціанта до сенсорного датчика. Пискнувши, електронний замок клацнув і двері відійшли в бік. Обперши поліціанта лобом у стіну, пристави залишили його там стояти, а самі швидко вийшли в коридор. Двері зачинилися. Тієї ж миті почувся глухий звук падіння тіла. Дійшовши до ліфтової шахти, пристави піднялися на перший поверх і безперешкодно залишили будівлю штаб-квартири кримінальної поліції. Сівши в автомобіль, старший різко видихнув.

– Поїхали! Тільки не жени заради Пресвятої Діви Марії, а то спалимося.

Плавно рушивши з місця, автомобіль з наклейками судової виконавчої служби, влився в потік транспорту і попрямував до найближчого мосту через Сену.

Розділ другий

Тюрма Пуассі, округ Сен-Жермен-ан-Ле, Франція, березень 2015 року

Сірі металеві двері, що вели до загального дворику для прогулянок, розчинилися перед ув'язненим № 25-222 / 8-FR. Чоловік, тримаючи руки за спиною, ступив з вузького коридору на майданчик. Заплющивши очі від яскравого весняного сонця, він не поспішаючи підійшов до двох рядків пластикових лавок, що стояли уздовж стіни. Пройшовши між лавками, ув’язнений сів на найвіддаленішу від огорожі спортивного майданчика. Обпершись спиною об цегляний мур будівлі, дістав з кишені синьої тюремної куртки цигарку й клацнувши одноразовою запальничкою з насолодою закурив.

На відміну від більшості ув'язнених, куртку та штани чоловіка прикрашали білі кола діаметром з чайне блюдце нашиті на грудях і спині, а так само в районі колін і ліктьових згинів. Такі нашивки покладалися лише, особливо небезпечним злочинцям, яких французький суд ізолював від суспільства на строк не менше двадцяти років.

В’язниця Пуассі, в прогулянковому дворику якої перебував ув'язнений, була відкрита на початку XIX століття. Від столиці Франції її відділяло всього нічого – 30 кілометрів. Тут утримувалися засуджені за тяжкі злочини чоловіки, термін покарання, яких обчислювався не одним десятком років, а то й зовсім приречені на довічне ув'язнення. Порушники режиму і особливо небезпечні злочинці, містилися в одиночних камерах, позбавлені права на прогулянки разом з іншими ув'язненими. Ті ж, хто ставав на шлях виправлення, мали змогу працювати на виробництві, а вільний час проводити у кімнаті відпочинку, в комп'ютерному класі, або на спортивному майданчику.

Поява в’язня № 25-222 / 8-FR не пройшла непоміченою іншими. Кілька чоловіків, що стояли біля дальньої стіни, оглянули його злісними поглядами і про щось зашепотіли, схиливши голови один до одного. Двоє інших, які грали неподалік на лавочці в шахи, швидко перенесли дошку на кілька метрів далі від небажаного сусіда. Появу в’язня помітили й гравці в баскетбол. Один з них, молодий африканець, кинувши м'яча своєму напарникові, швидко залишив майданчик і зник в роздягальні. За кілька хвилин з дверей роздягальні вийшов середніх років іспанець і ставною ходою підійшов до чоловіка.

– Очам своїм не вірю! Щоб мені повилазило! То це ти? Тобі знову дозволили вийти на прогулянку? – в знак вітання він простягнув в’язню № 25-222 / 8-FR долоню.

Ув'язнений з силою її потиснув.

– Я зразково поводився весь останній тиждень. Заступник директора розібрався, що в тій бійці, коли понівечили марокканців, я тільки захищався.

– Так. Я теж вірю, що ти тільки захищався, – посміхнувся іспанець.

– Як все пройшло?

Чоловік докурив цигарку. Спритно клацнувши пальцями, він відправив недопалок до смітника.

– Чудово. Хлопці точнісінько виконали твої інструкції. Що з розрахунком?

– А їм не вистачило того, що вони взяли в сховищі?

– Я не знаю, скільки вони взяли і чого саме. Це їхній навар. Ти ж пам'ятаєш наші закони. Будь-яка праця повинна бути оплачена. Я теж повинен на щось жити.

– Мені потрібно зателефонувати, Родрігесе.

– Прошу мсьє.

Невловимим рухом Родрігес витяг з кишені тюремних штанів мобільний телефон. Взявши апарат, чоловік швидко набрав номер. Піднісши до вуха телефон, він почув кілька гудків. Потім щось клацнуло і приємний жіночий голос відповів: – Брокерська контора Грейс Мітчінг. Чим я можу вам допомогти?

– Це мсьє Монтель 12Бі42Ікс.

– Рада знову чути вас мсьє Монтель.

– Передайте будь ласка містерові Мітчінгу, що я бажаю зробити ставки на суму в 200 євро. Чотири ставки по 50 євро кожна, на…, – він почав перераховувати назви і дати футбольних матчів, шахових турнірів та боксерських поєдинків.

– Підтвердьте замовлення.

– Підтверджую.

Чоловік забрав телефон від вуха і миттєво набрав кілька цифр. Його співрозмовник, навіть оком не встиг моргнути, як чоловік продовжив розмову.

– Замовлення підтверджене. Дякую, що знову скористалися нашими послугами мсьє Монтель. Бажаю вам виграти, – пролунав у динамці все той же жіночий голос.

Ув'язнений № 25-222 / 8-FR відключив зв'язок, і повернув телефон Родрігесу.

– Протягом півгодини гроші надійдуть на рахунки.

– Чудово. З тобою приємно мати справу. Щось ще потрібне?

– Так. Ось список книг, – чоловік простягнув іспанцеві аркуш. – І ще одне. Нехай твої люди не сунуть свого носа, куди їм не слід.

– Це ти за ті дві пластикові коробки? Можеш не перейматися через це. Вони тільки переконалися, що взяли саме те про що ти нас просив. Товар відправлений за вказаною адресою.

– Дякую Родрігесе.

– Радий співпраці. Покурити не хочеш? Я пригощаю, – іспанець дістав з кишені куртки заряджену марихуаною цигарку.

– Ні. Дякую. Ти ж знаєш, я цим не захоплююся.

– Дивні ви люди – шпигуни. На вигляд так ти звичайний бухгалтер. А показав себе не аби, як. Не боїшся, що марокканці помстяться?

– Ти ж мене попередиш? Я буду готовий, – посміхнувся чоловік.

– Звичайно. Я повинен берегти такого клієнта. Нам з тобою тут ще довго жити.

– Ну, це, як подивитися…

– Ти зібрався померти?

– Все у волі Господа нашого, Родрігесе, нам цього знати, не дано…

З коридору на майданчик вийшли двоє охоронців. Один з них пильно подивився на в'язня № 25-222 / 8-FR і кивнув йому, запрошуючи слідувати за собою. Чоловік підвівся і склавши руки за спиною пішов до охоронців.

– Поводься добре аміго! – крикнув йому вслід Родрігес. – Ігри на свіжому повітрі подовжують життя.

Розділ третій

Шато «Литторал», округ Анжу, Франція, березень 2015 року

Комісар поліції Мартін Віардо, зупинив автомобіль на майданчику біля парадних сходів господської оселі. Цього вечора він завітав до шато «Литторал», що розкинуло свої угіддя в передмісті Анже і у якому мешкали його друзі. Віардо очолював бригаду з розслідування, особливо тяжких злочинів у паризькому комісаріаті й цього разу до шато його, на жаль привели справи.

Тридцятип'ятирічний комісар вилізши з салону машини, легко піднявся сходами. Двері відчинилися і відвідувача зустрів одягнений в старовинну ліврею літній слуга Жак.

– Радий знову бачити вас, мсьє радник, – посміхнувся старий.

– Вітаю вас Жаку. Ви чудово виглядаєте. Нехай і звучить банально, але таке враження, що час для вас зупинився. До речі я давно вже не радник, а всього лише комісар поліції, – чоловік вітаючись, простягнув служникові руку.

Після міцного рукостискання, слуга зрушив з місця, пропускаючи гостя в просторий хол.

– Дякую мсьє Віардо за комплімент. Та відповідь проста, немов теплий вітерець цього чудового вечора – мені вкрай подобається жити, ось час і зупинився. Та ще для мене, ви завжди будете радником. Люди похилого віку рідко змінюють свої звички.

– Крістіан у себе?

– Так. Граф з нетерпінням чекає на вас. Уже двічі цікавився. Він наказав накрити стіл у малому кабінеті й провести вас прямісінько туди.

– Ох вже ці аристократи, – посміхнувся Віардо. – Але вечеря мені не завадить. П'ятниця. Моторошні пробки на автошляхах. Перший теплий день. Містяни поспішають на природу.

Подякувавши слугу кивком, гість знайомим шляхом пройшов до малого кабінету. За кілька хвилин туди ж увійшов власник маєтку. Чоловіки радісно привітались. Обійнялись, поплескуючи один одного по спині.

– Ти погладшав Крістіане. З нашої останньої зустрічі минуло півроку, а ти помітно роздався вшир.

– На жаль, після семи років перебування у в’язниці, мій організм почав робити запаси. Так кажуть мій особистий лікар та тренер з тенісу.

– Ну, тоді це не страшно. Будемо вважати, що це тимчасове явище, тож до літа ти набереш гарну форму.

– Щиро кажучи, я до цього не сильно прагну. Невеликий живіт додає мені солідності. Жозефіні це подобатися.

– О! Якщо це подобатися коханій жінці, то тоді немає чого перейматися.

– Повечеряєш зі мною Мартіне? Залишишся на ніч?

– Із задоволенням. Ці божевільні перегони з Парижа, зовсім мене виснажили.

– А хіба згідно зі статусом ти не повинен мати особистого водія? На крайній випадок приїхав би потягом, а мій водій зустрів би тебе на вокзалі.

– Я не люблю потяги і не люблю особистих водіїв. У Парижі ще, куди не йшло, особливо, коли потрібно переглянути папери шляхом до міністерства. Але в таких заміських поїздках, я вважаю за краще керувати автомобілем власноруч. Руки й ноги працюють на автоматі, а голова відпочиває.

Чоловіки сіли за накритий біля каміна стіл. Відкрилися бічні двері. Кухар у білосніжному вбранні зайшов до кабінету, штовхаючи перед собою столик, на якому стояли: порцелянові супниці, соусники і тарілки з зеленню. Переставивши все на стіл і наливши в келихи вино, кухар пішов.

– Я попросив, щоб нас не турбували, тому пригощайся. Сьогодні у нас самообслуговування, – граф запрошуючи, зробив рух рукою.

– Чудово. Не можу я звикнути до цих урочистих обідів. Як тобі це вдається? – підтримав його гість.

– Потрібно народитися у шляхетній родині і тоді ти швидко до цього звикаєш, – посміхнувся Крістіан, пригубивши вино. – Що такого термінового сталося, що ти стрімголов прилетів до мене?

– Вкрай неприємна звістка мій друже…

Віардо теж пригубив вино й відкривши супницю запустив до неї ополоник. Налив собі в тарілку порцію ароматного рибного супу та стурбовано глянув на співрозмовника.

– Соромно казати, але треба. Зі спецсховища штаб-квартири кримінальної поліції викрадено стилети. Ті два, що за рішенням суду визнані власністю вашої родини і які ти не спромігся забрати.

– Ось, як? – Крістіан здивовано глянув на комісара.

– Саме так, уяви собі.

– А ти знаєш Мартіне, я, навіть радий. З цими стилетами в моїй пам'яті пов'язані тільки одні сумні спогади. Смерть батька, загибель старого антиквара, моє ув’язнення. Потім ці жахливі вбивства. Спроба Філіпа підірвати нашу з Жозефіною яхту. Напевно, тому я й не зміг змусити себе поїхати та забрати ці кляті стилети.

– Доручив би це адвокату. Продали б стилети на аукціоні, а гроші передав би в якийсь фонд допомоги онкохворим, – знизав плечима Віардо. – В чому проблема?

– Ти знаєш, про це я якось, навіть і не здогадався. Мені просто було неприємно їх не те що бачити, а навіть згадувати. Шкода, що ти раніше не підказав мені цю ідею.

– Нічого. Коли ми їх знайдемо, я тобі нагадаю.

– Не маю жодних сумнівів. А, як це сталося? Досить дивна подія. Яке нахабство.

– Згоден. Напрочуд дивний і зухвалий злочин. Пограбування сховища скоїли вдень. Прийшли двоє суб'єктів у формі судових приставів. З приводу поміщення речдоків у спецсховище проникли туди за підробленими документами. Вирубили чергового. Відкрили сейфи. Та дивне не це, – Віардо замислившись, навіть зупинив ложку шляхом до рота. – Мене вражає рівень їхньої підготовки та обізнаності. Посвідчення, допуски, формуляри, все було виготовлено на найвищому рівні. Крім шухлядок зі стилетами грабіжники почистили ще кілька сейфів, в яких зберігалися цінності і гроші, що проходять у інших справах. Але гадаю, це було зроблено, щоб замилити нам очі. За вартістю стилети перекривають усе викрадене.

– Давай залишимо цю тему. Мені неприємно про це згадувати.

– Вибач. Але я був повинен тебе повідомити й попередити, щоб ти посилив заходи безпеки.

Крістіан знизавши плечима за прикладом гостя почав їсти. Пішла зміна страв. Потім служник і кухар прибрали посуд й принесли сигари і коньяк. Подали каву. Крістіан розпалив камін. Незабаром у кімнаті запахло палаючими дровами. Відкривши вікно, граф налив у келихи коньяк і розкурив сигару. Віардо приєднався до нього.

– Як наш молодий комісар і його чудова дружина? – Крістіан влаштувався в широкому шкіряному кріслі біля каміна.

– Погано. Вони знову посварилися, – зітхнув Віардо. – Ольга поїхала до Марселю. Працює над новим романом. На дзвінки майже не відповідає. А у Алекса черговий напад депресії.

– Це через поранення?

– І так і ні. Він страшенно комплексує з цього приводу. Ніколи б не думав, що він на цьому може зламатися. Та ще ці бісові психологи. Йому досі не дали дозвіл стати до оперативної роботи. А це його вбиває найбільше. Коли я їхав, хлопці насилу витягли його з «Золотого сонця» і відвезли додому.

– Може Ользі варто побалакати з ним?

– Та балакала вже не раз. Після його виписки з шпиталю, він спочатку комплексував через шрами, що спотворили його обличчя…

– Я пропонував йому зробити пластику, але він навідріз відмовився, – урвав співрозмовника Крістіан.

– Так. Я в курсі. Він з усіма так. Відкидає будь-яку допомогу. На початку зими Алекс став менше звертати на це увагу. Здавалося, що справи почали поліпшуватися, але потім йому не дали дозвіл психологи. І все. Він, ніби махнув на себе рукою. Ольга намагалася вивезти його в передмістя Марселя, де вони купили котедж. Там відокремлене місце. Їхні друзі, дуже рідко приїжджають до своїх домівок, які розташовані поруч. Решта сусідів з’являться тільки під час курортного сезону. Там суцільно багатії з Марселя. Але зараз у селищі майже нікого немає. Та він теж навідріз відмовився від цієї поїздки. Алекс не може без улюбленого заняття. Без сиску. Повернувшись до Парижу, вже вкотре поспілкуюсь з керівництвом. Ми можемо втратити відмінного детектива.

– А може він переймається через загиблих хлопців?

– Це теж присутнє. Я сам часом звинувачую себе за те, що дозволив їм взяти участь у затриманні цих басків. Це робота для спецназу. Але хіба його можна було зупинити? Тим паче тоді ми не знали, що вони готують теракт. Алекс і Дюпре вийшли на них у зв'язку з потрійним вбивством, яке сталося на паркувальному майданчику біля бару в Анже. Їм знадобилося майже півтора місяці, щоб дістатися до цих виродків. І вони взяли майже всіх. Залишився цей хлопчисько. Ніхто й гадки не мав, що він натисне на кнопку. Серж майже його вмовив. Але в останню мить все пішло шкереберть. З'явився цей ідіот Монсиньи з дівчиськом і все зіпсував.

– Жахлива у вас робота Мартіне. Адже, по суті, йдучи на службу, ви не маєте уяви, повернетеся додому чи ні. Це дуже страшно. Особливо для ваших рідних. Але, напевно, це вас затягує. Звичка до небезпеки. Ти сам проміняв крісло радника міністра на посаду керівника оперативно-слідчої бригади. Ось і Алекс не може без цього. Але гадаю, що без підтримки Ольги йому не впоратися. Мати теж такої думки.

– Та за яку підтримку зараз може йти мова? Дівча на межі нервового зриву. Вона не відходила від нього у шпиталі. А після одужання він з нею розмовляти не хоче. Лихо мені з ними. Вона довго терпіла його пиятики. Кілька днів тому Ольга намагалася напоумити Алекса. Але не втрималась, нагримала на нього, розрюмсалась, покидали речі у сумку й поїхала до Марселя. Її теж можна зрозуміти. У неї зобов'язання перед видавцями. Якщо вона зараз дасть збій, то знову піднятися на цей рівень для неї буде дуже складно. Це її третя книга. І вона, якраз про ті події, після яких і почалася ця божевільня. Сам розумієш – замовлення потрібно відпрацьовувати.

– У неділю матуся з Віктором повертаються з Британії. Я завтра ж їй зателефоную і, ми всі разом поїдемо до Ольги. Ти правий. Дівчину потрібно терміново підтримати. Вона одна в чужій країні, а коханий чоловік не може відірватися від склянки. Якщо потрібно, то я можу побалакати з вашими керівниками.

– Дякую Крістіане. Гарно коли є друзі. Якщо моїх слів буде недостатньо, я відразу повідомлю тобі. Жозефіна не приєднається до нас?

– У дружини сьогодні вільний день. До неї прилетіли дві подруги з Америки, тож вони поїхали розважатися в місто. Не буду ж я вислуховувати, як вони перемивають кісточки своїм родичам і знайомим, яких я, навіть по іменах не всіх знаю.

– Радий за вас.

– Дякую. А ти, так і залишишся парубкувати? Тобі вже тридцять п'ять, адже ми з тобою однолітки.

– Крістіане. В мене було дві спроби створити сім'ю. Але більше, ніж на три місяці мене не вистачило. Тому я залишив це безглузде заняття, доручивши амурні справи своєму янголу-охоронцю. Я вірю, що Господь підбере для мене наречену, разом з якою ми щасливо проживемо до кінця наших днів в оточенні дітей і онуків.

– Тоді я спокійний за тебе. Давай за це й вип'ємо.

Вони торкнулися келихами і зробили по кілька великих ковтків коньяку. Потім розмова перейшла на теми спорту і політики. Ближче до опівночі повернулася Жозефіна з подругами. Жак подав чай. Почалися питання-розмови. Спати вони розійшлися, коли годинник в кабінеті пробив половину другої.

Розділ четвертий

Середземне море, Гібралтарська протока, акваторія Малаги, вересень 1398 року

Галера сарацинського паші Абдула ібн Гаміда III-го, вже кілька годин бовталася у водах Середземного моря, неподалік від Гібралтарської протоки. У ранковому серпанку, вдалині проглядалася берегова лінія з рідкісними вогнями Малаги. Паша нетерпляче крокував вимитими дошками носової палуби. Вірний слуга Алі, зітхнувши, прибрав тацю з їжею, повернувши її до капітанської каюти. Старий паша майже добу нічого не їв. Тільки мовчазно на самоті пив чай. Та й воно було і зрозуміло. Пів року тому єдиний син паші – Сулейман, відправився на військову службу в Гранадский емірат. Це був останній оплот колись могутньої арабської держави, кордони якої охоплювали майже весь Піренейський півострів. Зараз емірат обіймав високогірну область Сьєрра-Невада і все середземноморське узбережжя від міста Альмерія до міста Гібралтар.

Під час одного з боїв Сулейман був важко поранений і потрапив у полон до іспанців. Тож зараз паша привіз викуп. Іспанці призначили йому зустріч у морі. Галера прибула в умовлене місце на кілька годин раніше призначеного терміну. Свіжа зміна веслярів і ходовий вітер, немов би відчули бажання паші, скоріше обійняти сина. Корабель стрімко пролетів відстань від Танжера до Малаги і зараз спокійно гойдався на невеликих хвилях.

Над морем почало сходити сонце. Паша доклав до ока підзорну трубу, мідний корпус якої був прикрашений золотою інкрустацією, навівши її на чорну крапку, що з'явилася на обрії. Він не помилився. Збільшувальне скло перетворило ледь помітну цятку в обриси вітрильного корабля. Миттєво почулася команда. Затьохкав батіг наглядача, пробуджуючи веслярів. Матроси, схопившись за канати, підняли і закріпили головне прямокутне вітрило. Підкоряючись команді капітана, кермовий спрямував галеру назустріч судну.

Приблизно за годину, обидва судна зустрілися й прибравши вітрила, зупинилися в кількох десятках метрів одне від одного. Трищоглова каракка, венеціанської споруди, під прапором герцога дель Інфанто височіла своїм бортом над нижчою галерою паші Абдула ібн Гаміда III-го.

З каракки спустили шлюпку, і незабаром на палубу судна піднявся іспанська офіцер. Блискучий шолом гостя прикрашала біла хустка. Привітавши пашу, він назвався переговірником. Передавши вимоги високоповажного сеньйора Антоніо Фернандеса де Мендози герцога дель Інфанто, офіцер висловив вимогу передати йому рубіни, що призначалися в якості плати за звільнення вельможного бранця. За словами офіцера, коли він з викупом благополучно досягне палуби іспанського судна, Сулейман, буде доставлений до батьківської галери. Те ж саме було викладено в листі за підписом герцога, скріпленого його особистою печаткою.

Не ставши читати листа, а лише вислухавши офіцера, паша, перебираючи пальцями чорні коралові чотки, віддав розпорядження принести камені. Алі миттєво виконав наказ господаря. Схопивши в капітанській каюті замшевий футляр з коштовними самоцвітами, він підтюпцем, повернувся на палубу. Зупинившись перед офіцером, відкрив кришку. На синій тканині в променях ранкового сонця червоним світлом спалахнули чудові за своєю формою і величиною рубіни. Дев'ять з них були розміром з велику вишню. Вони чудово виглядали б в золотому намисті, але більше підійшли б для прикраси руків’я холодної зброї. Три рубіни були більшого розміру й мали іншу форму ограновування. Останній з каменів за величиною дорівнював перепелиному яйцю. Рубін вражав своєю чистотою і майстерністю ювеліра, який огранував кристал. Камінь сяяв подібно кривавій зірці, відкидаючи червоні промені на всі боки.

Оглянувши камені, офіцер задоволено кивнув. Взявши футляр, він спустився до човна. Гребці опустили весла в воду й за кілька помахів досягли борту іспанського корабля. Офіцер піднявся на палубу. Тієї ж миті на караці почулися голосні команди. З шурхотом впали вітрила. Прийнявши в себе вітер, вони запузирилися, спрямовуючи судно, геть від галери. Веслярі в шлюпці обурено загорлали, намагаючись піднятися на борт. Але всі їхні спроби були марними. Тоді вставивши весла в кочети, вони що є сил почали гребти геть від сарацинської галери. На палубі іспанської каракки сухо клацнув спуск арбалета і в щоглу корабля паші встромився дротик з прив'язаним до нього паперовим згортком. Алі підскочив до щогли й вирвавши дротик, уклонившись, передав його паші.

З кам'яним виразом на обличчі Абдул ібн Гамід III розгорнув послання і прочитав нерівні рядки. Закінчивши читати, він різким рухом викинув дротик в море.

– Мій пане! Дати команду почати переслідування? – літній слуга з благанням дивився в обличчя паші. – Вони не повернуть Сулеймана?

– Ні Алі. Не потрібно переслідування. Сулейман вже потрапив до Джаннату. Я маю надію, що Аллах Всемогутній гідно винагородить мого улюбленого сина.

– Його вбили?

– Ні Алі. У полоні він захворів на чорну хворобу і помер. Невірні дозволили його супутникам поховати Сулеймана за нашими обрядами.

– А, як же викуп? Ти їм не помстишся? Даси йому ось так піти, оманою заволодівши скарбом?

– Мій старий і вірний слуга. Це всього лише камені. Але я передбачив такі наслідки і покараю іспанського ідальго за оману. Мій ювелір на зворотному боці каменів вирізав прокляття для його майбутніх власників. І герцог дель Інфанто і його нащадки будуть вмирати від насильницької смерті. Кожен камінь це вирок. Навіть, якщо невірні їх розділять, закляття не втратить своєї сили. Накажи зібратися воїнам до читання намазу. Ми повинні подякувати Аллаха і попрощатися з Сулейманом. А що до помсти, то після молитви я відправлю поштового голуба з наказом про виступ. За кілька днів, десятки галер з нашими воїнами прибудуть до Малаги. Ми влаштуємо набіг з моря на Валенсію. Саме там помер Сулейман. Час повернути це місто у володіння нашого емірату. Так невірні заплатять за смерть мого сина. Але головне покарання понесуть нащадки віроломного герцога – поки його рід назавжди не зникне з лиця землі.

На борту іспанського судна, у своїй каюті дон Антоніо Фернандес де Мендоза герцог дель Інфанто із захопленням розглядав рубіни.

– Ви, навіть не уявляєте капітане, що це за скарб. Ці рубіни сарацини викрали з храму Озіріса у Абатоні, в Єгипті. За них ходять легенди ще з часів Олександра Великого. Володар цих каменів за переказами, буде нагороджений довгим і щасливим життям. Його скарби будуть збільшуватися. В усіх справах його буде супроводжувати успіх. Тут, навіть вирізані якісь письмена, – герцог, узявши лупу, і далі розглядав камені. – Найбільший я вважаю, прикрасить перстень. Я піднесу його в якості подарунка нашому кардиналу. Ці три, прикрасять кольє, яке я замовив для моєї дружини – донни Магдаліни. Що робити з рештою каменів я вирішу пізніше. Як на мене, вони будуть чудово виглядати в руків’ях стилетів.

Розділ п'ятий

Котеджне селище, передмістя Марселя, Франція, березень 2015 року

Льолька відсунула ноутбук. Діставши з пачки цигарку, вона підкурила і підійшла до вікна. Штормовий вітер гнав поверхнею бухти короткі злі хвилі, які бризками розбивалися об кам'янистий берег.

Ось і почалася нова історія. Легенда тринадцяти рубінів, дев'ять з яких були вставлені в руків’я стилетів Чезаріо Борджіа, давно не давала їй спокою.

З часу її перемоги в Міжнародному літературному конкурсі пройшло вісім місяців. За цей час Льолька встигла написати ще два романи на замовлення видавництва, а зараз працювала над третім. Але думки про рубіни не давали їй спокою. І ось сьогодні вранці вона вирішила виписатися, щоб, хоч трохи розвантажити мозок.

Останній роман, залишений редактору на вичитування, розповідав за операцію, в якій брав участь її чоловік – комісар поліції Олександр Деланж. Операція загалом пройшла успішно, та наприкінці виникли обставини, які призвели до трагічних наслідків. Разом з одним із злочинців, загинули напарник Алекса – Серж Дюпре і двоє офіцерів управління кримінальної поліції Анже. Сам Алекс отримав важку контузію, кілька поранень і півтора місяці провів на лікарняному ліжку.

Два тижні Льолька не відходила від чоловіка, спочатку у відділенні інтенсивної терапії, а потім у палаті. Алекс видужував важко. Він постійно переймався через загибель хлопців. Але не тільки це послужило причиною тривалого лікування.

Три шрами спотворили його обличчя. Два невеликих – від металевих кульок, які вирвали м'язи на підборідді і лівій щоці, і один великий – від уламка скла. Шрам починався трохи нижче правої скроні, проходив щокою і рваною стрічкою спускався до підборіддя. Лікарі, які проводили операцію, насамперед дбали за видалення з ран чужорідних тіл і зупинці кровотечі. Краса обличчя пораненого детектива хвилювала їх найменше. Головне для них було врятувати його життя.

Потім, коли його вже перевели до палати, Алексу запропонували провести пластичну операцію, але він відмовився. Відкинув він, навіть пропозицію свого друга Крістіана, який разом з дружиною і мачухою – графинею Луїзою де Фоссе, часто відвідували його у шпиталі. Льолька вважала, що ці шрами він залишив на знак нагадування про загиблого друга, хоча смерть Сержа Дюпре ніхто йому в провину не ставив.

Потрапивши з лікарні додому, Алекс почав поступово повертатися до життя. Наприкінці грудня вони нарешті з'їздили з друзями до Бордо, де до охриплості горлали на футбольному матчі, що проходив між командами: «Бордо» – «Ліон». Після завершення матчу, вони святкували перемогу «Ліона» 5:0, у невеликому шинку. Пили сухе вино з сиром і дивилися повтор матчу на величезному екрані плаского телевізора, заново проживаючи гольові моменти.

Алекс був пристрасним уболівальником. Льолька, не бажаючи відставати від коханого чоловіка, досконало вивчила правила цієї гри і з подивом для себе самої вподобала футбол. Тепер вона знала поіменно всіх гравців улюбленої команди Алекса «Парі Сен-Жермен». Знала тренерів і головних супротивників. Якось раз, вона, навіть зі знанням справи прокоментувала останню гру їхніх улюбленців. Своїми зауваженнями Льолька викликала гучні оплески від друзів Алекса і палкий поцілунок від вкрай здивованого чоловіка.

Потім їхні переваги розділилися. Льолька вважала, якщо вони придбали котедж в передмісті Марселя, то і вболівати повинні за «Олімпік Марсель». Але Алекс, який народився і більшу частину життя прожив у Парижі, віддавав перевагу своїй улюбленій команді. Посперечавшись кілька разів, вони дійшли згоди, що коли їхні команди грали між собою, то кожен вболівав за свою. Коли ж гра проходила з іншими супротивниками, то вони спільно переживали за своїх улюбленців.

Далі краще. Віардо домігся повернення Алекса до Парижу, де він комплектував нову бригаду в управлінні кримінальної поліції. Алексу дозволили переведення та надали відпустку через поранення.

З світанку і до обіду Льолька працювала над рукописом у вітальні затишної паризької квартири. Квартира була розташована у 8-му окрузі і залишилася чоловікові від його діда – відомого генерала і героя Франції. Коли напередодні весілля Льолька дізналася, де вони у майбутньому будуть жити, а потім ще й побачила, то від радості мало не задушила Алекса. Хто б міг подумати, що з вікон їхньої оселі, розташованої під самим дахом шестиповерхового будинку побудованого на початку минулого століття (інакше і бути не могло в Льолиній уяві) буде видно Єлисейські поля.

Поки Льолька працювала, Алекс заварював їй каву і готував сніданки. Підказував з термінами та підправляв діалоги, додаючи професійний поліцейський сленг і жаргон злочинного світу Франції. Потім вони обідали у перш-ліпшому бістро і йшли гуляти містом.

Алекс познайомив Льольку зовсім з іншим Парижем. З Парижем, який звичайному туристу, ніколи не доведеться побачити. Вони уникали гучних вулиць і майданів, обираючи вузькі вулички, де стіни будинків, ніби утворювали ущелини прикрашені блакитним клаптиком неба, десь там угорі. Зазирнули в нетрі Латинського кварталу. Подовгу гуляли островом Сіте – серцем Парижа.

Вони писали на кольорових аркушах назви музеїв, театрів і ресторанів, потім звернувши їх трубочками, перемішували у капелюсі. З цим капелюхом Алекс і Льолька чіплялися до випадкових перехожих, просячи витягнути папірець і допомогти їм з вибором маршруту. Дивлячись на щасливі обличчя молодят, їм ніхто не відмовляв.

Та щастя не може тривати весь час. Одного дня, психологи поліцейського управління оголосили висновок, згідно з яким, Алексу наказувалося пройти додатковий реабілітаційний курс. Без цього йому не дозволяли повернутися до оперативної роботи. Після отриманого на руки висновку, Алекс, який подумки вже бачив себе на новій посаді, зламався. До того ж зламався миттєво, немов суха гілка під поривом буревію. Він виявляв байдужість до всього і що було найприкріше – до Льольки. Навіть спати Алекс перебрався на канапу, встановлену перед величезним пласким телевізором у вітальні. Той воно було зрозуміло – звідси було найближче до бару зі спиртним.

Льолька невдоволено сопіла, бурчала, лаялася, але все було марно. Її коханий чоловік, немов Колобок, котився донизу, втративши зацікавленість до життя, і знаходив ліки від усіх негараздів у пляшках з вином або коньяком.

Жаліючи чоловіка, Льолька намагалася знайти виправдання такій поведінці Алекса. Але це їй мало допомагало. Тому Льолька намагалася зайвий раз не псувати йому та собі нерви, а закрившись у спальні, цілодобово не вставала з-за ноутбука.

Льолька розуміла, що вона, з'явившись у житті Алекса всього якихось десять місяців тому, не могла замінити йому улюблену працю, на якій комісар провів майже половину свого свідомого життя. Намагаючись не підвищувати голос і не влаштовувати істерик, вона силкувалася повернути Алекса до мрій: про будиночок у Провансі, про дітей, про виноградник. Льолька намагалася донести до Алекса думку, що не тільки в роботі співробітника кримінальної поліції полягає сенс життя. Алекс погоджувався, обіцяв обміркувати її зауваження та поради, але за кілька днів все верталося на колишні рейки. Знову потрапивши до управління поліції, або зустрівшись з кимось зі своїх колишніх колег, комісар, почавши з кави плюс коньяк, до півночі потрапляв додому ледве стоячи на ногах.

Весь цей час Льолька ще й писала. Часом від перевтоми на неї накочували напади головного болю і нудоти. Разом з ними приходили колишні страхи, що у неї нічого не вийде і кар'єра письменниці закінчиться, так і не розпочавшись. А ще вона дуже боялася втратити Алекса.

Звикнувши жити сама, Льолька, отримавши в особі чоловіка опору і захист від усіх життєвих проблем, зараз почала панічно боятися його втратити. Причому вона боялася втратити Алекса не в фізичному сенсі, а в їхніх відносинах. Під час таких нападів їй хотілося пригорнутися до нього, немов у дитинстві до татка. Обхопити його сильну руку від якої лине теплом і спокоєм. Льолька хотіла, щоб Алекс гладив її по волоссю, ніжно цілував в кінчик носа і в мочку вуха. Тоді всі її страхи минали, а головний біль, стихаючи, відступав без всяких пігулок. Але останнім часом замість Льольки, цей бовдур гладив здебільшого келихи з коньяком і пляшки з вином. Залишившись на самоті зі своїм болем і страхіттями, Льолька тихо плакала, наковтавшись пігулок і сховавши мокрого носа в подушки.

Однак, старовинна приказка «немає лиха без добра», виявилася в повній мірі застосовна у Льольчиному житті. Через байдуже ставлення до себе коханого чоловіка, у Льольки виходили чудові тексти. Соковиті діалоги, уболівання сердечний біль героїв, написані з надривом, викликали захват спочатку в редактора видавництва, а потім і у читачів. Але її це вже не тішило.

Взагалі їй не сподобалося писати книги «на замовлення». Складалося враження, що вона знову працює у газеті і пише замовні статті. Лише довгі розмови з її новою вчителькою Луїзою де Фоссе і видавцем Віктором Наумовичем, допомогли Льолі позбавитися цього почуття.

Старші друзі докладно роз’яснили, що поки Льолька впевнено не займе місце в першій шерензі світових зірок детективного жанру, їй доведеться забути про те – чого душа бажає писати. Автору детективів, як і копірайтеру або журналістові, треба було насамперед писати книги, які будуть продаватися. Усі душевні та глибокодумні твори, повинні були створюватися у вільний час, або бути відкладеними на кілька років. Постраждавши за звичкою декілька діб, і вдосталь пожалкувавши себе кохану, Льолька, зітхнувши, почала творити. Ось тут їй і допомогли власні душевні переймання. Аби дарма не «пиляти» чоловіка, Льолька всі невимовлені слова і обуренні почуття викладала на сторінках рукопису. Це допомагало, але на нетривалий час.

Два дні тому, коли після чергової співбесіди з психологами Алекс опівночі з'явився додому «на рогах», Льолька, зітхнувши, допомогла йому дістатися до канапи й роздягнувши поклала спати. Вранці, привівши до тями коханого чоловіка за допомогою томатного соку й невеликої кількості горілки, Льолька нагодувала Алекса смачним сніданком. За кавою, вона знову спробувала донести до його мозку, що почав прокидатись, свої почуття. Без галасу і без істерик Льолька розповіла Алексу за те, що переймається за нього. Казала, що їй не все одне, як складеться їхнє подальше спільне майбутнє, що вона життя без нього не бачить і згодна разом з ним пройти, цей бісів курс реабілітації. Нарешті ж – вона й досі у нього закохана!

Життєвого досвіду – як відвернути коханого від спиртного і пробудити у нього цікавість до життя, у Льольки не було. Переглянувши у всезнаючому Google добірки і поради психоаналітиків на тему боротьби з «зеленим змієм», дівчина зробила висновки, що там теж ніхто нічого не знає. Тому вона все робила за своїм розумінням. Робила саме те, що вважала за потрібне.

Вислухавши красуню дружину, з червоними після безсонної ночі очима, Алекс погодився з її умовляннями. Пообіцяв сьогодні більш «Ні-Ні». Наступного дня, вони призначили спільний похід до комісаріату, до старшого психолога управління. Заспокоєна Льолька вийшла з кухні. Але не встигла вона дійти до дверей спальні, як почула за спиною знайомий звук легкого дзвону скла, коли горлечко пляшки торкається краю склянки і нестерпне булькання. Льолька миттєво повернулася до кухні, де зловила Алекса на гарячому.

Злість, що нахлинула і миттєве роздратування вилилися в одному слові: – Ганчірка!

Трохи поміркувавши, Льолька додала стандартну на її розуміння в таких випадках фразу: – «Якщо не кинеш пити ти, то тоді тебе кину я!». Потім змішуючи українські, російські та французькі лайки, Льолька, ридаючи, покидала у валізу найнеобхідніші речі. З валізою в одній руці і з портфелем, у якому вмістився ноутбук і робочі блокноти, в інший, вона вискочила з квартири, навіть не зачинивши за собою двері. Піймавши на вулиці таксі, Льолька поїхала до Марселю.

Потрапивши до котеджу, вона насамперед вирішила помститися Алексу і напитися у гіркій самотності. Обміркувавши раптовий порив, Льолька прийшла до висновку, що це потрібно було робити на очах у коханого чоловіка. А так без головного глядача ця вистава втрачала будь-який сенс. Тому обмежившись легким, але смачним коктейлем, змішаним з «Мартіні», грейпфрутового соку і тоніка з льодом, вона розібрала свої речі та приготувала робоче місце у вітальні біля каміна.

Заваривши кави й курячи цигарку за цигаркою, Льолька зателефонувала подрузі Дар’ї та хресної Марго. Не вдаючись у подробиці, вона повідомила жінок про те, що перебралася в передмістя Марселя і в Париж найближчим часом повертатися не збирається. Тямущі подруги в'їхали в тему з півслова. Досить було почути інтонації Льольчиного голосу. Дашка дала їй вказівку підшукати містечко, де можна буде «погудіти» і відірватися, а Марго повідомила, що днями збирається до столиці Франції і неодмінно завітає на кілька діб до своєї улюбленої хрещениці.