Серця трьох

– Ви мусите відповісти за вбивство Альфаро Солано, – сказав Торес. – Вам не вдалося обдурити мене, Генрі Моргане, вашими розмовами в гасієнді про те, що ви нібито хтось інший. Я знаю цього іншого. Його звуть Френк Морган, і я сміливо заявляю, що він зовсім не вбивця, а джентльмен.

– О боги морські! – вигукнув Френк. – Адже ви тиснули мені руку, сеньйоре Торес!

– Мене обдурили, – понуро зізнався Торес, – але тільки на мить. Ну, то підете ви добровільно?

– Ніби я можу… – Френк глянув на шість рушниць і красномовно знизав плечима. – Я гадаю, ви судитимете мене pronto й на світанку повісите?

– Правосуддя в Панамі часу не марнує, – відповів начальник поліції англійською; говорив він більш-менш зрозуміло, тільки з дивним акцентом. – Але й не так швидко. Ми повісимо вас не на світанку, а краще о десятій ранку – так для всіх буде зручніше. Як ви гадаєте?

– О, вирішуйте самі, – відповів Френк. – Можна й об одинадцятій чи о дванадцятій – мені все одно.

– Попрошу вас їхати з нами, сеньйоре, – сказав Мар’яно Веркара-і-Іхос м’яким тоном, котрий, однак, не приховував залізної твердості його намірів. – Хуане! Ігнасіо! Злазьте з коней! – скомандував він по-іспанському. – Заберіть у нього зброю! Ні, руки зв’язувати не треба. Посадіть його на коня за Грегоріо.

Френка вштовхнули в акуратно вибілену камеру з глинобитними стінами футів із п’ять завтовшки. Тут на долівці спали в різних позах шестеро арештантів-пеонів. Прислухаючись до недалеких глухих ударів молотків, Френк згадав судовий процес, який тільки-но закінчився, і тихо, протяжно свиснув. Було пів на дев’яту вечора. Суд розпочався о восьмій. А молотки вже стукали по колодах, із яких споруджували шибеницю, – завтра о десятій ранку на цьому помості йому на шию накинуть мотузку й піднімуть. Справу розглядали всього тридцять хвилин, за його годинником. Вони уклалися б і у двадцять, якби до зали не вдерлася Леонсія й не затримала увагу суддів ще на десять хвилин, люб’язно наданих їй, як дамі зі знатного роду Солано.

«Шеф мав рацію, – мовив про себе Френк. – Правосуддя в Панамі часу не марнує». Одне те, що в кишені в нього знайшли лист від Леонсії на ім’я Генрі Моргана, вже звинувачувало його. Все інше – просто. Півдюжини свідків присягнули, що було скоєне вбивство, і впізнали його як убивцю. Те саме підтвердив і сам начальник поліції. Одним-єдиним світлим моментом була раптова поява Леонсії в супроводі немічної тітоньки. У Френка завмерло серце, коли побачив, з якою енергією чарівна дівчина кинулася захищати його життя, хоча все це заздалегідь було приречене на провал.

Вона відразу ж звеліла Френку засукати рукав і показати ліву руку, але Френк помітив, як начальник поліції презирливо пересмикнув плечима. Потім Леонсія повернулася до Тореса й заговорила іспанською, палко доводячи щось, – що саме, Френк не зрозумів, бо говорила вона надто швидко. А потім він бачив і чув, як репетували й жестикулювали люди, що наповнювали залу, коли слово узяв Торес.

Він не бачив, як Торес пошепки обмінявся кількома словами з начальником поліції, перш ніж протиснутися крізь натовп до місця, відведеного для свідків. Він не бачив цього, як не знав і того, що Торес отримує платню від Рігана за те, щоб утримувати Френка далеко від Нью-Йорка якомога довше, а якщо вдасться, то й усе життя. Не знав Френк і того, що Торес закоханий у Леонсію і його роздирають ревнощі.

Тому Френк не зрозумів усього, що крилося за відповідями Тореса на запитання Леонсії, котра змусила його визнати, що той ніколи не бачив шрам на лівій руці Френка Моргана. Леонсія переможно глянула на старенького суддю, але тут начальник поліції вийшов наперед і гучним голосом запитав Тореса:

– А чи можете ви заприсягтися, що бачили шрам на руці Генрі Моргана?

Спантеличений Торес розгублено зиркнув на суддю, потім благально перевів погляд на Леонсію й нарешті мовчки похитав головою на знак того, що не може в цьому заприсягтися.

Юрма радісно заревіла. Суддя оголосив смертний вирок, ревіння стало ще голоснішим, й кілька жандармів на чолі з комісаром поспішно вивели Френка, хоч він й опирався, із залу суду й перепровадили до камери, вочевидь, прагнучи захистити його від натовпу, що не бажав чекати до десятої години ранку.

«Ех, як цей бідолаха Торес попався, коли почали його запитувати про шрам Генрі!» – приязно розмірковував Френк.

Раптом загримотіли засуви, двері в його камеру відчинилися, й на порозі з’явилася Леонсія.

Френк звівся їй назустріч, але вона, не відповідаючи на його вітання, повернулася до комісара, що супроводжував її, і накинулася на нього, підкріплюючи свою мову владними жестами. Комісар, очевидно, дав себе умовити й наказав наглядачеві перевести пеонів в іншу камеру, а сам якось нервово вклонився, немов перепрошуючи Леонсію, і вийшов, причинивши за собою двері.

Тільки тоді самовладання зрадило Леонсію: вона впала в обійми Френку й розридалася в нього на грудях.

– Проклята країна, проклята країна! Немає тут справедливості!

Тримаючи в обіймах її гнучке тіло, таке бентежне й прекрасне, Френк згадав Генрі – босого, в парусинових штанях й обвислому сомбреро, котрий там, на острові Бика, завзято перекопував пісок у пошуках скарбу.

І хоча його тягло до Леонсії, він намагався визволитися з її обіймів. Проте це йому не дуже вдалося. Нарешті він опанував себе й озвався до неї голосом розуму, а не серця, яке владно нагадувало йому про себе.

– Тепер принаймні я знаю, що таке змова, – сказав він, хоча серце його підказувало зовсім інші слова. – Якби ваші співвітчизники вміли спокійно міркувати, а не діяти зопалу, вони б споруджували залізниці й розбудовували свою країну. Гляньте на цей суд – він весь побудований на грі пристрастей, на змові. Ті, хто мене судив, заздалегідь знали, що я винний, і їм так хотілося покарати мене, що навіть не спромоглися відшукати докази моєї вини або хоча б установити особу обвинувачуваного. Для чого відкладати? Вони знали, що Генрі Морган убив ножем Альфаро. Вони знали, що я Генрі Морган. А коли знаєш, то зайве марнувати час на перевірку?

Не слухаючи його, Леонсія схлипувала й усе поривалася пригорнутися до нього, а як тільки він замовк, вона знов опинилася в його обіймах. Її губи тягнулися до губ Френка, і не встиг він отямитися, як уже сам цілував її.

– Кохаю тебе, кохаю! – крізь сльози шепотіла вона.

– Ні-ні! – прошепотів він, відштовхуючи від себе ту, котрої найбільше прагнув. – Просто ми надто схожі з Генрі. Адже ви любите Генрі, а я не Генрі.

Випручавшись з обіймів, вона зірвала з пальця каблучку Генрі й жбурнула її на землю. Френк зовсім розгубився: він і сам не знав, що могло б статися наступної миті, коли б не появився комісар, котрий, тримаючи годинник у руці й не підводячи голови, завзято вдавав, що нічим більше не цікавиться, як секундною стрілкою.

Леонсія гордовито випросталася й ледь втрималася, коли Френк знову надів їй на палець каблучку Генрі й на прощання поцілував руку. Вже біля дверей вона обернулася й одними вустами беззвучно прошепотіла: «Кохаю тебе».

Рівно о десятій під бій годинника Френка вивели на тюремний двір, де стояла шибениця. Тут зібралися всі мешканці Сан-Антоніо, а також довколишніх сіл. Юрма була збуджена й весело налаштована. Леонсія, Енріко Солано та п’ять його синів теж були тут. Батько і брати Леонсії, лютуючи, нетерпляче походжали біля шибениці, начальник поліції, оточений жандармами на чолі з комісаром, був незворушним. Даремно намагалася Леонсія протиснутися до Френка, коли його підвели до шибениці, й даремно намагалися рідні вмовити її піти геть. І так само даремно її батько й брати запевняли, що Френк не та людина, яку шукає правосуддя. Начальник поліції тільки презирливо посміхнувся й наказав братися за страту.

Уже стоячи на помості, до Френка підійшов священик, але той відмовився висповідатися, сказав йому іспанською, що безневинна людина, яку мають повісити, не потребує чужих молитов, щоб потрапити до раю, – нехай моляться ті, хто його вішає.

Френку зв’язали ноги й почали в’язати руки, на нього вже збиралися надягти чорний каптур і накинути на шию зашморг, як раптом через тюремну огорожу почувся спів, який ставав все ближче й ближче:

 
Станем спинами до щогли,
Проти тисячі удвох!
 

Майже непритомна Леонсія, зачувши пісню, отямилася й навіть скрикнула з радості, побачивши Генрі Моргана, який, розштовхавши сторожу, зайшов у двір.

Тільки Торес засмутився з появою Генрі, але цього ніхто не спостеріг. Юрма не заперечувала, коли начальник поліції, знизавши плечими, оголосив, що йому байдуже, кого із цих двох вішати, аби тільки повісити. Зате вся чоловіча половина сімейства Солано гаряче запротестувала, заявляючи, що Генрі також невинний, і він не вбивав Альфаро. Проте вирішив справу Френк: ще стоячи на помості, доки йому розв’язували руки й ноги, він і собі крикнув, перекриваючи гомін натовпу:

– Ви судили мене, а не його! Ви не можете повісити людину без суду! Спершу має відбутися суд!

І коли Френк, зійшовши з помосту, обома руками схопив руку Генрі, до них підійшов комісар із начальником поліції й, дотримуючись усіх формальностей, заарештував Генрі Моргана за вбивство Альфаро Солано.

Розділ IV

– Треба діяти швидко – це головне, – заявив Френк сімейству Солано, які радилися на веранді своєї гасієнди.

– «Головне»! – докірливо вигукнула Леонсія й навіть перестала нервово ходити. – Головне – це врятувати його!

І вона обурливо насварилася пальцем на Френка, ніби наполягаючи на сказаному. Не вдовольнившись цим, вона насварилася пальцем на батька та братів.

– І швидко! – запально продовжувала вона. – Ми повинні діяти швидко, а то… – І голос Леонсії обірвався від невимовного жаху, що охопив її від думки про те, що може статися з Генрі, якщо вони не діятимуть швидко.

– Для начальника поліції всі грінго однакові, – у тон їй зауважив Френк, а сам подумав: «Яка вона вродлива й прекрасна». – Начальник поліції, звісно, цар і бог у Сан-Антоніо, – продовжував він, – і звик діяти не роздумуючи. Генрі чекатиме на вирок не довше, ніж я. Ми повинні його визволити з в’язниці сьогодні вночі.

– Слухайте! – знову заговорила Леонсія. – Ми, Солано, не можемо допустити цієї… цієї страти. Наша гордість… наша честь… Ми не можемо допустити цього. Ну, кажіть же! Та кажіть же хто-небудь! Хоч ти, тату, запропонуй щось!

Френк, мовчки слухаючи їхні дебати, глибоко переживав. З яким запалом говорила Леонсія! Проте це було для іншого, що, звичайно, не тішило Френка. Він не міг забути того, як стояв на тюремному дворі, коли його звільняли й арештовували Генрі. Це стояло в нього перед очима – і серце йому мліло від згадки про те, як Леонсія кинулася в обійми Генрі, а той відшукавши її руку й переконавшись, що його обручка на пальці, міцно обійняв дівчину і поцілував довгим поцілунком.

«Ну годі», – зітхнувши, подумав Френк. Принаймні він зробив усе, що зміг. Хіба ж, коли повели Генрі, він не сказав Леонсії спокійно і навіть холодно, що Генрі її наречений і коханий, і що найкращого вибору дочка Солано й зробити не могла? Проте ці спогади аж ніяк не тішили його, як і усвідомлення того, що діяв правильно. Так, правильно. Він жодного разу в цьому не засумнівався, і це гасило почуття до Леонсії. Проте почуття справедливості не давали йому почуватися щасливим.

На що ж інше міг він розраховувати? Просто йому не пощастило: він прибув до Центральної Америки занадто пізно – от і все. Приїхав, коли ця неймовірна дівчина уже віддала своє серце тому, хто прийшов першим, – людині, що нітрохи не гірша за нього, а можливо, як підказувало йому почуття справедливості, навіть і кращій. І це почуття справедливості вимагало, аби він чесно ставився до Генрі – свого кревного родича Генрі Моргана, невгамовного нащадка неприборканого предка, людини в парусинових штанях й обшарпаному сомбреро, небайдужого до вух незнайомих молодиків, котрий їсть сухарі та черепашачі яйця й готовий перекопати цілих два острови – Бика і Тельця – у пошуках скарбу старого пірата.

Енріко Солано та його сини, сидячи на просторій веранді, обговорювали плани порятунку Генрі, а Френк неуважно слухав їх. У цей час із будинку вийшла служниця, прошепотівши щось на вухо Леонсії, повела її за ріг гасієнди, де відбулася сцена, яка, певне, розсмішила б Френка, якби він її побачив.

Там Леонсія побачила Альвареса Тореса, вбраного в пишний середньовічний костюм багатого плантатора, які ще носять у Латинській Америці. Знявши сомбреро, він схилився перед дівчиною ледве не до землі, потім підвів її до плетеного диванчика з індійського очерету й посадив. Леонсія сумно відповіла на його вітання, хоча в її голосі відчувалася цікавість, ніби вона сподівалася на якусь підбадьорливу звістку.

– Суд закінчився, Леонсіє. – Тихо й сумно сказав Торес, немов говорив про небіжчика. – Завтра о десятій ранку – страта. Все це дуже сумно, надзвичайно сумно, проте… – він знизав плечима. – Ні, я не скажу про нього нічого поганого. Він був гідною людиною. Єдина його вада – нестриманість. Занадто він був гарячий, занадто запальний. Це й згубило його, змусило скоїти злочин. Аби він був тієї миті спокійнішим, то не вбив би Альфаро…

– Він і так не вбивав мого дядька! – вигукнула Леонсія, підвівши голову.

– Усе це дуже прикро, – зажурено вів далі Торес, щоб не суперечити їй. – Суддя, народ, начальник поліції – всі, на жаль, певні, що він винний. Справді, дуже прикро. Проте я приїхав побачитися з вами не для цього. Я пропоную вам свої послуги. Розраховуйте в усьому на мене. Моє життя, моя честь – до ваших послуг. Наказуйте. Я ваш раб.

І Торес раптом галантно став перед нею на одне коліно. Узявши її ліву руку, він, мабуть, хотів і далі підкорювати своєю барвистою промовою, але його погляд упав на обручку з діамантом на безіменному пальці Леонсії. Він насупився й схилив голову, потім, поспішно надавши своєму обличчю звичайного виразу, заговорив:

– Я знав вас іще дитям, Леонсіє, чарівною крихіткою, і я вже тоді любив вас. Ні, вислухайте мене, прошу вас! Я маю відкрити своє серце. Вислухайте мене до кінця. А ось коли вже дорослою, шляхетною панянкою ви повернулися з-за кордону після навчання, я був просто вражений вашою красою. Я довго терпів. Я не виказував вам своїх почуттів, але ви могли здогадатися про них. І ви, звичайно, здогадувалися. Відтоді я запалав до вас пристрастю. Мене пекло полум’я вашої вроди, вашої душі, прекраснішої за вроду.

Леонсія знала, що зупинити його неможливо, й тому терпляче слухала, дивилася на схилену голову Тореса й мимоволі міркувала, чому він так некрасиво підстрижений і де він востаннє стригся – у Нью-Йорку чи в Сан-Антоніо.

– Чи відомо вам, ким ви були для мене відтоді, як повернулися?

Вона не відповідала і не намагалася вивільнити свою руку, хоча він так сильно стискав її, що обручка Генрі Моргана врізалася в палець, завдаючи гострого болю. Вона не слухала слів Тореса, заглибившись у свої думки. І перша її думка була про те, що зовсім не такими пишномовними тирадами сказав їй Генрі Морган про своє кохання і завоював її взаємність. І чому це іспанці завжди так пишномовно й багатослівно виражають свої почуття? Генрі поводився зовсім інакше. Він узагалі майже жодного слова не сказав їй – він діяв. Піддавшись її чарівності, й зачарувавши її, він без усякого попередження – так він був упевнений, що не здивує й не злякає кохану, – пригорнув її до себе й поцілував. Вона не злякалася і не була байдужою. Тільки після цього першого поцілунку, тримаючи її в обіймах, Генрі заговорив про своє кохання.

А придумали там, на іншому кінці тераси, її рідні та Френк Морган? Думки її бігли далі – вона була глуха до благань свого шанувальника. Френк! Ах!.. Вона навіть зітхнула: чому, незважаючи на любов до Генрі, цей чужий грінго так хвилює її серце? Невже вона така аморальна? Хто ж із них їй миліший? Цей? Чи той? Чи взагалі будь-який чоловік може її звабити? Ні! Ні! Вона не віроломна. І все ж?… Можливо, це тому, що Френк і Генрі так схожі один на одного, і її бідолашне нерозумне жіноче серце не може їх розрізнити? Колись їй здавалося, що вона готова піти за Генрі на край світу, ділити з ним радості й горе, а тепер вона гадає, що готова піти за Френком ще далі. Вона безумовно любить Генрі – серце каже їй це, але вона кохає і Френка, до того ж майже впевнена, що Френк кохає її: вона пам’ятає, як палко вони цілувалися там, у в’язниці. І хоча любила вона двох молодих людей по-різному, почуття це не укладалося в її свідомості, а часом навіть змушувало доходити ганебного висновку: вона – остання і єдина представниця жіночої лінії в родині Солано – аморальна жінка.

Обручка Генрі боляче врізалася в палець Леонсії, бо Торес у пориві пристрасті знову міцно стиснув їй руку, і це повернуло її у реалії, вона мимоволі почала прислухатися до його красномовності.

– Ви – колюча троянда мого серця, гостра шпора, що ранить груди, але це солодкі рани кохання. Я мріяв про вас… І про те, що зроблю заради вас. У мене було для вас особливе ім’я, завжди єдине: королева моїх мрій! І ви одружитеся зі мною, моя Леонсіє! Ми забудемо цього божевільного грінго, який уже майже помер. Я буду з вами ніжний і добрий. Я довічно кохатиму вас. І ніколи образ того, іншого, не постане поміж нас. Щодо мене, то я не дозволю собі згадувати про нього. Що ж до вас… я буду кохати вас так палко, що ви забудете цю людину і спогад про неї ніколи не краятиме ваше серце.

Леонсія мовчала, обмірковуючи, що робити. А це мовчання тільки розпалювало сподівання Тореса. Дівчина відчувала, що треба виграти час і не відповідати відразу. Якщо братися за порятунок Генрі… адже Торес пропонує їй свої послуги! Навіщо ж його відштовхувати, коли від нього, можливо, залежить життя людини.

– Кажіть-бо! Я згоряю від нетерпіння!.. – благав тремтливим голосом Торес.

– Не треба! Не треба! – м’яко сказала вона. – Ну як же я можу слухати про чиєсь кохання, коли той, кого я кохала, ще живий?

Кохала!.. Вона навіть здригнулася, вживши минулий час. Здригнувся й Торес – і надія розгорілася в ньому ще яскравішим полум’ям. Він уважав Леонсію вже майже своєю. Адже вона сказала: «кохала», отже, вона вже більше не кохає Генрі. Вона кохала його, але тепер це все в минулому. І звичайно, жінка з такою ніжною та чуйною душею, як вона, не може говорити з ним про кохання, доки той, інший, ще живий. Яка тонкість почуттів! Торес з гордістю подумав і про тонкість власних почуттів, і навіть привітав себе в душі з тим, що так правильно розгадав таємні помисли Леонсії. Тепер уже він подбає, вирішив Торес, аби цей юнак, що повинен умерти наступного ранку, не врятувався й не уникнув страти. Для нього було зрозуміло одне: чим швидше Генрі Морган помре, тим швидше він матиме Леонсію.

– Не будемо більше про це говорити… поки що, – сказав він із лицарською галантністю, не менш галантно потиснувши руку Леонсії. Він підвівся з коліна і пильно подивився на неї.

Вона відповіла йому вдячним потиском і, визволивши свою руку, теж підвелася.

– Ходімо до наших, – сказала вона. – Адже вони обмірковують план порятунку Генрі Моргана.

Коли вони вийшли на терасу, розмова враз урвалася, немов присутність Тореса викликала недовіру.

– Ну, надумали щось? – поцікавилася Леонсія.

Старий Енріко, незважаючи на свій вік, був такий стрункий і статний, як будь-котрий із його синів, тільки похитав головою.

– Я можу, якщо ви дозволите, запропонувати вам один план, – почав було Торес, але відразу замовк, побачивши застережливий погляд Алесандро.

На алеї, що вела до веранди, з’явилося двоє обшарпаних хлопчаків. На вигляд їм було не більше як десять років, але хитрі очі й такий самий вираз обличчя додавав їм віку. Одягнені вони були кумедно: один – у сорочку, а другий – у штани. Проте яка сорочка! І які штани! Були вони старі, парусинові й у свій час належали дорослій людині: хлопчисько ж натягнув їх на себе до підборіддя й обв’язав мотузкою навколо шиї, щоб вони не злетіли, а руки просмикнув у діри, що зяяли на місці бічних кишень. Унизу штани були обрізані ножем – за його зростом. На другому хлопчиськові була чоловіча сорочка, поділ якої волочився по землі.

– Геть! – гаркнув на них Александро.

Однак хлопчисько в штанях незворушно зняв камінь, що ніс на голові, й витяг з-під нього лист. Алесандро нахилився через балюстраду, узяв листа і, глянувши на адресу, передав Леонсії, а хлопчиськи взялися канючити гроші. Френк, дивлячись на це кумедне видовище, мимоволі розсміявся, кинув кілька срібних монеток, і сорочка зі штанами негайно подалися алеєю геть.

Лист був від Генрі. Леонсія швидко пробігла його очима. Він не скидався їй на прощальний, бо писала його людина, котра не збиралася вмирати, якщо, звичайно, не станеться чогось непередбаченого. Проте, оскільки така непередбаченість може трапитися, Генрі вважав своїм обов’язком попрощатися з Леонсією – він жартівливо просив її не забувати Френка, який заслуговує на увагу хоча б уже тому, що так схожий на нього.

Спочатку Леонсія хотіла було показати лист усім іншим, але те, що було написано про Френка змусили її відмовитися від свого наміру.

– Це від Генрі, – сказала вона, ховаючи записку за корсаж. – Нічого суттєвого він не пише. Вочевидь, він не сумнівається, що так чи інакше він врятується.

– Ми вже постараємося, щоб йому це вдалося, – рішуче заявив Френк.

Вдячно посміхнувшись йому й привітно зиркнувши на Тореса, Леонсія сказала:

– Ви казали, що у вас є якийсь план, сеньйоре Торес?

Торес посміхнувся, підкрутив вуса й набрав поважного вигляду.

– Є тільки один спосіб – спосіб грінго, до якого зазвичай вдаються англосакси, простий і надійний. Саме надійний. Ми поїдемо й викрадемо Генрі з в’язниці – зухвало, грубо і відкрито, як це роблять грінго. На це вони не очікують, а тому операція, напевно, буде успішною. На узбережжі можна знайти досить бандитів, за якими плаче шибениця, і вони допоможуть атакувати в’язницю. Пообіцяйте їм добре заплатити, тільки всі гроші не давайте відразу, і все буде добре.

Леонсія радісно закивала. У старого Енріко заблищали очі, а ніздрі роздулися, ніби він уже зачув запах пороху. Дивлячись на нього, молодь розпалилася. Усі подивилися на Френка: що він думає про це? Він заперечно похитав головою, а обурена Леонсія навіть вигукнула щось різке.

– Цей план безнадійний, – сказав Френк. – Ну навіщо всім нам ризикувати головою, вдаючись до цієї авантюри, приреченої на провал? – Коли він це промовляв, то підвівся зі свого місця поруч Леонсії й, підійшовши до балюстради, став так, щоб бути між Торесом й іншими. Вибравши мить, він кинув застережливий погляд Енріко та його синам. – Що ж до Генрі, то схоже, йому вже не допоможеш.

– Коротше, ви не довіряєте мені? – розсердився Торес.

– Не дай боже! – запротестував Френк.

Але Торес, не звертаючи на нього уваги, вів далі:

– Тож, по-вашому, я не можу брати участь у сімейній раді Солано, моїх найдавніших і найшановніших друзів? І це забороняєте ви – людина, яку я ледве знаю?

Старий Енріко, помітивши, як спалахнуло гнівом обличчя Леонсії, поспішив застерегти її поглядом і, люб’язним жестом перервавши тираду Тореса, сказав:

– У Солано не може бути такої сімейної ради, на яку вас би не допустили, сеньйоре Торес. Адже ви справді давній друг нашої родини. Ваш покійний батько і я були товаришами й дружили, як брати. А проте, пробачте старому за відвертість, сеньйор Морган слушно зауважує про безнадійність вашого плану. Штурмувати в’язницю – найчистіше божевілля. Ви гляньте на товщину її стін. Вони можуть витримати багатотижневу облогу. Втім, мушу зізнатися, ваша думка спочатку вельми сподобалася мені. Коли я був ще зовсім молодим і боровся з індіанцями в Кордильєрах, у нас був такий випадок. Сядьмо зручніше, і я розкажу вам цю історію…

Однак Торес, пославшись на численні справи, відхилив запрошення, тепло потиснувши всім руки, кількома словами вибачився перед Френком і, сівши на свого коня, сідло й вуздечка якого були оздоблені сріблом, поскакав у Сан-Антоніо. Однією з тих важливих справ був обмін телеграмами з конторою Томаса Рігана на Уолл-стрит. Він мав таємний доступ на радіостанцію Панамського уряду в Сан-Антоніо, звідки передавав депеші на телеграф у Вера-Крусі. Союз із Ріганом був не лише вигідний йому, а й збігався з його власними планами щодо Леонсії та Морганів.

– Що ви маєте проти сеньйора Тореса й чому відхилили його план і так розсердили його? – поцікавилася Леонсія у Френка.

– Нічого, – відповідав той, – просто він нам не потрібен, і взагалі він мені не подобається. Він дурень і тому здатний зіпсувати будь-який план. Згадайте, як він свідчив на моєму судовому процесі. А, може, йому й зовсім довіряти не можна? Не знаю. Навіщо йому довіряти, коли він нам не потрібний? Ну а план його правильний. Ми так і зробимо: вирушимо до в’язниці й викрадемо Генрі, якщо ваша згода. І ми не доручатимемо це бандитам, за якими плаче шибениця, та всяким обшарпанцям з узбережжя. Нас шестеро. Якщо ми самотужки не впораємося із цією справою, то тут уже нічого не вдієш.

– Але біля в’язниці завжди вештається з десяток вартових, – заперечив молодший брат Леонсії, вісімнадцятирічний Рікардо.

Леонсія, котра знову було збадьорилася, докірливо глянула на нього, але Френк підтримав юнака.

– Правильно сказано! – погодився він. – Ми усунемо вартових.

– А стіни завтовшки в п’ять футів? – нагадав Мартінес Солано, один із близнюків.

– Ми пройдемо крізь них, – відповів Френк.

– Але як? – вигукнула Леонсія.

– Зараз я скажу. Сеньйоре Солано, у вас багато верхових коней? Чудово! А ви, Алесандро, часом, не могли б дістати кілька динамітних патронів десь на плантації? Чудово! Чудово! Ну а ви, Леонсіє, як господиня гасієнди, повинні, звичайно, знати, чи є у вас у коморі достатній запас віскі «Три зірочки».

– Так, змова наша розгортається, – розсміявся він, одержавши від Леонсії позитивну відповідь. – Тепер ми маємо всі атрибути для пригодницького роману в дусі Райдера Хаггарда або Рекса Біча. Тож слухайте… А втім, зачекайте. Я спочатку хочу поговорити з вами, Леонсіє, про деякі подробиці цієї вистави…