Серця трьох

Розділ V

Було вже за полудень. Генрі стояв біля заґратованого вікна своєї камери, дивився на вулицю й чекав, коли ж нарешті з лагуни Чірікві повіє вітерець і хоч трохи освіжить розпечене повітря. Вулиця була курна й забруднена, тому що з часу заснування міста, кілька століть, ніхто, крім бродячих псів й огидних мишоїдів, що навіть і тепер ширяли над вулицею й стрибали по смітті, не очищав її. Низькі, вибілені вапном будинки з каменю чи обпаленої глини перетворювали цю вулицю на справжнє пекло.

Від сонячних променів і куряви в Генрі заболіли очі, і він уже збирався відійти від віконця, як раптом побачив, що купка обшарпанців, що дрімали біля дверей будинку навпроти, стрепенулися і з цікавістю почали вдивлятися кудись уздовж вулиці. Генрі не міг бачити, але чув гуркіт коліс, що швидко наближалися. Незабаром з’явився невеликий старий фургон і кінь, що закусив вудила. Сивобородий і сивоголовий дідок, що сидів на передку, даремно силкувався спинити його.

Посміхнувшись, Генрі здивувався міцності старого фургона, якого підкидало на глибоких вибоїнах. Покошені колеса ледве трималися на осях й оберталися невлад. Та коли фургон ще якось тримався, то як не рвалася стара збруя – це вже, на думку Генрі, було просто дивом. Порівнявшись із вікном, біля якого стояв Генрі, дідок зробив ще одне неймовірне зусилля спинити коня: він, підвівшись на козлах, натягнув віжки. Одна з них виявилася гнилою й відразу увірвалася. Візник упав на сидіння, віжка, що залишилася в його руках, натягнулася, і кінь, підкоряючись їй, круто повернув праворуч. Що сталося потім: чи зламалося колесо, чи, спочатку відскочило, а вже потім зламалося – Генрі не зрозумів. Одне було очевидно – фургон зовсім розламався. Дідок упав на курну бруківку, але вперто не випускав із рук цілу віжку, тому кінь, описавши коло, фиркаючи, став мордою до нього.

Коли дідок звівся на ноги, навколо вже зібрався натовп, який швидко розігнали жандарми, що повискакували з в’язниці. Генрі стояв біля вікна й із цікавістю, воістину дивною для людини, котрій залишилося жити всього кілька годин, дивився на сценку, яка відбувалася перед ним, і прислухався до вигуків, що долітали до нього.

Дідок доручив жандармам потримати коня й, навіть не обтрусивши з одягу порох, поспішно зашкутильгав до фургона і взявся оглядати вантаж, що складався із ящиків – одного великого та кількох маленьких. Особливо піклувався він про великий, навіть спробував підняти його й, піднімаючи, неначе прислухався, чи нічого в ньому не розбилося.

Тут один із жандармів звернувся до нього, той випростався й почав відповідати охоче і багатослівно:

– Ви запитуєте, хто я? Я стара людина, сеньйори, і живу далеко звідси. Мене звуть Леопольдо Нарваес. Мати моя була німкенею – царство їй небесне! – зате батька звали Балтазар де Хесус-і-Сервальос-і-Нарваес, а його батько був славетний генерал Нарваес, що воював під командуванням самого великого Болівара. А я… я тепер зовсім пропав і навіть додому не зможу дістатися.

Заохочуваний запитаннями з ввічливими співчуттями, яких не бракувало навіть у найжалюгідніших обшарпанців, він трохи підбадьорився й з вдячністю розповідав далі:

– Я приїхав із Бокас-дель-Торо. Дорога забрала в мене п’ять діб, і поки що я нічого не продав. Живу в Колоні, й краще було б мені не рушати звідти. Але й найшляхетніший Нарваес може стати мандрівним торговцем, а торговець теж має жити. Чи не так, сеньйори? Тепер скажіть, чи не знаєте ви Томаса Ромеро, що живе у вашому прекрасному Сан-Антоніо?

– У будь-якому місті Панами скільки завгодно Томасів Ромеро, – розреготався Педро Зурита, помічник начальника в’язниці. – Вам треба описати його детальніше.

– Він двоюрідний брат моєї другої дружини, – з надією в голосі вимовив старий і, здавалося, вельми здивувався, знову почувши регіт.

– Та не менше десяти всяких Томасів Ромеро живе в Сан-Антоніо та його околицях, – заперечив йому помічник начальника в’язниці, – і кожен із них може бути двоюрідним братом вашої другої дружини, сеньйоре. У нас тут є Томас Ромеро п’яниця. Є Томас Ромеро злодій. Є Томас Ромеро… втім, ні, цього повісили місяць тому за вбивство з пограбуванням. Є Томас Ромеро багатій, у якого великі стада в горах. Є…

З кожним новим ім’ям Леопольд Нарваес тільки скрушно хитав головою, але від згадки скотаря лице його засяяло надією:

– Вибачте мені, сеньйоре, це, очевидно, він і є! Я розшукаю його. Якби можна було десь залишити на збереження мій дорогоцінний товар, я б одразу вирушив його шукати. Добре ще, що ця пригода сталася зі мною саме тут. Я можу довірити свій крам вам: достатньо на вас тільки подивитися, щоб зрозуміти, що ви чесна й порядна людина. – Сказавши це, старий порився в кишені, витяг звідти два срібних песо й простягнув тюремнику. – Ось вам. Сподіваюся, ви й ваші люди не пошкодуєте, що надали мені допомогу.

Генрі посміхнувся, помітивши, з якою підвищеною цікавістю й повагою почали ставитися до дідка Педро Зурита й жандарми, побачивши монети. Відтіснивши від зламаного фургона цікавих, вони негайно заходилися переносити ящики у приміщення в’язниці.

– Обережніше, сеньйори, обережніше! – благав старий, невимовно хвилюючись, коли вони взялися за великий ящик. – Несіть його тихенько. Це вельми цінний товар, занадто ламкий.

Доки вміст фургона переносили до в’язниці, старий зняв із коня збрую, крім вуздечки, й поклав її у фургон.

Але Педро Зурита, красномовно подивившись на обшарпанців, наказав занести й збрую.

– Тільки-но ми відвернемося, як миттю все зникне – аж до останнього ремінця та пряжки, – пояснив він.

Вибравшись на те, що залишилося від фургона, дідок з допомогою Педро Зурити й жандармів видерся на коня.

– Усе гаразд, – сказав він і з вдячністю додав: – Тисячу разів дякую, сеньйори. Як мені пощастило натрапити на таких чесних людей, які збережуть мій крам! Щоправда, товар злиденний – самі знаєте, який у мандрівного торговця може бути крам, але для мене кожна дрібниця дорога. Радий був знайомству з вами. Завтра я повернуся зі своїм родичем, якого я, звичайно, знайду, і позбавлю вас клопоту оберігати моє жалюгідне майно! – Тут він зняв капелюха. – Adios, сеньйори, adios!

І він не поспішаючи рушив, недовірливо поглядаючи на свого коня – винуватця всієї катастрофи. Коли ж Педро Зурита гукнув його, старий оглянувся.

– Пошукайте ще на цвинтарі, сеньйоре Нарваес, – порадив помічник начальника в’язниці. – Там знайдете цілу сотню Томасів Ромеро.

– А вас, сеньйоре, уклінно прошу, подбати про велику скриню! – крикнув у відповідь торговець.

На очах у Генрі вулиця спорожніла: жандарми й юрба сховалися від спеки. Зовсім не дивно, розмірковував Генрі, що в інтонаціях старого торговця йому вчулося щось знайоме. Адже він тільки наполовину іспанець, отже, і мова в нього наполовину іспанська, а ще наполовину німецька, бо мати його німкеня. Вимовляє він усе ж як місцевий житель. «Ну й пограбують його як місцевого жителя, якщо в цьому важкому ящику, що залишили у в’язниці, є щось цінне!» – вирішив про себе Генрі й облишив думати про те, що сталося.

А у вартовій, за якихось п’ятдесят футів від камери Генрі, тим часом грабували Леопольдо Нарваеса. Розпочав Педро Зурита, який взявся уважно й усебічно оглядати велику скриню. Він підняв її за один кінець, щоб зрозуміти її вагу, і, знайшовши щілину, почав принюхуватися, як собака, сподіваючись за запахом з’ясувати, що міститься всередині.

– Облиш ти скриню, Педро, – зі сміхом сказав йому один із жандармів. – Тобі ж заплатили два песо за те, щоб ти був чесний.

Помічник начальника в’язниці зітхнув, відійшов на кілька кроків, присів, знову подивився на скриню й знову зітхнув. Розмова не клеїлася. Жандарми раз у раз кидали оком на скриню. Навіть засмальцьовані карти не відвернули їхньої уваги. Не гралося. Жандарм, що кепкував із Педро, сам тепер підійшов до скрині й понюхав.

– Від цього ящика нічим не пахне, – сказав він. – Що б це могло бути? Кабальєро сказав, що там щось цінне!

– «Кабальєро»! – пхикнув інший жандарм. – Батько цього старого, мабуть, торгував смаженою рибою на вулицях Колона, як і його дід. Усі брехуни-жебраки стверджують, начебто вони прямі нащадки конкістадорів.

– А чому б і ні, Рафаелю? – мовив Педро Зурита. – Хіба ми всі не їхні нащадки?

– Атож, – погодився Рафаель. – Конкістадори повбивали чимало народу.

– І стали предками тих, хто вижив, – докінчив за нього Педро. Всі зареготали. – А знаєте, я, мабуть, готовий віддати один із цих песо, тільки б довідатися, що у ящику.

– А ось й Ігнасіо! – вигукнув Рафаель, вітаючи наглядача, що зайшов із запухлими від сну очима. – Адже йому не платили за чесність. Ходи сюди, Ігнасіо, задовольни нашу цікавість і скажи, що у цій скрині.

– Як я можу знати, – відповів Ігнасіо, лупаючи очима на предмет загальної уваги. – Я тільки-но прокинувся.

– Виходить, тобі не платили за те, щоб ти був чесним? – запитав Рафаель.

– Милосердна мати божа, та хто ж мені стане платити за чесність! – вигукнув наглядач.

– У такому разі візьми сокиру й відкрий ящик, – довів свою думку до логічного кінця Рафаель. – Ми цього зробити не можемо, адже Педро має поділитися з нами своїми двома песо, виходить, нам теж заплатили за чесність. Відкривай ящик, Ігнасіо, а то ми помремо від цікавості.

– Ми тільки подивимося, тільки подивимося, – схвильовано бурмотів Педро, коли Ігнасіо підчепив одну з дощок лезом сокири. – Потім ми знову закриємо ящик і… Та просунь же туди руку, Ігнасіо! Ну, що там, га?… На що схоже?

Ігнасіо довго порпався й витягав щось. Нарешті з’явилася його рука із затиснутим у ній картонним футляром.

– Ага! Будь акуратним: адже доведеться класти назад, – попередив його Педро.

Коли футляр і незліченні обгортки було знято, жандарми побачили велику пляшку з віскі.

– Оце упакування! – здивовано пробурмотів Педро. – Очевидно, щось надто добре, раз його так оберігають.

– Американське! – зітхнув інший жандарм. – Тільки один раз у Сантосі я куштував американське віскі. Чудова штука! Я від нього відразу таким хоробрим став, що вискочив прямо на арену під час бою биків і голіруч кинувся на розлютованого бика. Щоправда, бик мене збив, але на арену я все-таки вийшов!

Педро взяв пляшку й намірився відбити їй шийку.

– Стривай! – вигукнув Рафаель. – Тобі ж заплатили за те, щоб ти був чесним.

– Заплатили, та я сумніваюся, що той, хто дав мені гроші, сам чесний, – заперечив Педро. – Це ж контрабанда. Старий, напевно, не платив мита. В нього контрабандний товар. Тому з чистою совістю ми заволодіємо ним. Ми його конфіскуємо й знищимо.

Не чекаючи, доки пляшка обійде коло, Ігнасіо та Рафаель дістали ще кілька пляшок і відбили їм шийки.

– «Три зірочки» – найкраще віскі! – тихо промовив Педро Зурита, показуючи на торговельну марку. – Розумієте, у грінго не буває поганого віскі… Одна зірочка – це віскі дуже добре; дві – чудове; а три – що ліпшого й бути не може. Це я знаю. Грінго – мастаки щодо міцних напоїв. Наша пулька їх не влаштує.

– А чотири зірочки? – поцікавився Ігнасіо хрипким від горілки голосом.

Очі його маслянисто блищали.

– Чотири зірочки? Друже Ігнасіо, чотири зірочки – це або миттєва смерть, або вічне блаженство.

Не минуло й кількох хвилин, як Рафаель, обійнявши іншого жандарма, уже називав його «братиком» і твердив, що людині для повного щастя потрібно зовсім мало на цій землі.

– Старий – бовдур, тричі бовдур і ще тричі по тричі бовдур, – наважився вставити Августіно, жандарм із похмурим обличчям, що уперше за весь цей час розтулив рота.

– Слава Августіну! – вигукнув Рафаель. – Дивіться, яке чудо зробили «Три зірочки»! Розв’язали йому язика!

– І – ще раз тричі бовдур ваш старий! – репетував п’яним голосом Августіно. – Цей божественний напій був у нього, він міг робити з ним усе, що його душа б забажала, він цілих п’ять днів віз його з Бокас-дель-Торо й жодного разу не скуштував! Та таких бовдурів треба голими кидати в мурашник!

– Старий – шахрай, – промовив Педро. – Коли він завтра вранці з’явиться сюди по свої «Три зірочки», я заарештую його як контрабандиста, а ми отримаємо винагороду.

– А коли ми знищимо докази? Тоді як? – запитав Августіно, відбиваючи шийку ще однієї пляшки.

– Ми залишимо докази! – заперечив Педро, розбиваючи порожню пляшку об підлогу. – Слухайте, друзі, давайте домовимось. Скриня була дуже важкою. Її впустили. Пляшки розбилися. Віскі витекло, й таким чином ми довідалися про контрабанду. Скриня й розбиті пляшки будуть достатнім доказом.

Мірою того, як запас спиртного зменшувався, гомін зростав. Один жандарм почав сваритися з Ігнасіо про забутий борг із десяти сентаво. Двоє інших сіли обійнявшись на долівку й оплакували своє нещасливе сімейне життя. Августіно пишномовно викладав власні філософські погляди, в основі яких лежала думка, що мовчання – золото. А Педро Зурита, розчулившись, доводив, що всі люди – брати.

– Навіть в’язнів я люблю, як братів, – ледве ворушачи язиком, белькотів вій. – Життя – сумна штука. – Сльози бризнули в нього з очей; він замовк і ковтнув ще віскі. – В’язні для мене – як рідні діти. В мене серце крається за них. Дивіться! Я плачу. Поділімося з ними. Нехай і вони зазнають хоч мить щастя. Ігнасіо, любий брате мій, зроби таку ласку – бачиш, я плачу на твоєму плечі. Віднеси пляшку цього еліксиру тому грінго Моргану. Скажи йому, що мені дуже шкода, що його завтра повісять. Передай йому моє вітання й попроси випити – нехай і він буде щасливий сьогодні.

Ігнасіо подався виконувати доручення, а жандарм, що колись вискочив на арену до биків у Сантосі, заревів:

– Бика мені сюди! Бика!

– Цьому славному хлопцеві хочеться обійняти бика й сказати, як він його любить, – пояснив, ридаючи, Педро Зурита. – Я теж люблю биків. Я люблю всіх божих тварин. Я люблю навіть москітів. Світ прекрасний. У ньому панує любов. Дайте мені лева, я хочу побавитися з ним…

Мотив давньої піратської пісні, яку хтось голосно насвистував на вулиці, привернув увагу Генрі, він кинувся було до вікна, але, зачувши скрегіт ключа в замку, поспішно ліг на долівку і вдав, що спить. У камеру, похитуючись, зайшов п’яний Ігнасіо й урочисто простяг Генрі пляшку.

– З найкращими побажаннями від нашого щедрого начальника Педро Зурити, – промимрив жандарм. – Він хоче, аби ти напився й забув, що завтра йому доведеться повісити тебе.

– Мої найкращі побажання сеньйору Педро, але скажи йому від мого імені, щоб він ішов до дідька разом зі своїм віскі, – відповів Генрі.

Наглядач випростався й навіть трохи протверезів.

– Гаразд, сеньйоре, – сказав він і вийшов з камери, замкнувши двері на ключ.

Генрі прожогом кинувся до вікна й опинився віч-на-віч із Френком, який просунув йому крізь ґрати револьвер.

– Вітаю, друже, – сказав Френк. – Ми тебе миттю звідси визволимо. – В руках він тримав дві динамітних шашки з ґнотами й капсулями. – Дивись, що я приніс, – це краще, ніж лом. Відійди в найдальший куток – pronto! У стінці буде така діра, що крізь неї пройде навіть наша «Анжеліка». До речі, «Анжеліка» вже біля берега й чекає на тебе. Ну, відійди. Я закладу шашку. Шнур надто короткий.

Не встиг Генрі відбігти в дальній куток камери, як заскреготав замок: чиясь непевна рука всувала в замкову щілину ключ, двері відкрилися й до камери ввірвався крик. Генрі почув безладні вигуки й чітко розрізнив незмінний бойовий клич латиноамериканців: «Бий грінго!»

Генрі чув також, як Рафаель і Педро, входячи до камери, щось бурмотіли. «Він не визнає спільного братерства», – обурювався один, а другий: «Він сказав, щоб я йшов до дідька? Справді він так сказав, Ігнасіо?»

Жандарми в руках тримали рушниці, за ними похитувалися п’яні наглядачі, озброєні хто ножем, хто пістолетом, хто сокиркою, а хто просто пляшкою. Побачивши револьвер у руках Генрі, вони зупинилися, і Педро нетвердою рукою, обмацуючи свою рушницю, пробелькотів:

– Сеньйоре Морган, ви зараз за всіма правилами підете до пекла.

Але Ігнасіо не захотів чекати. Приклавши рушницю до стегна для стійкості, він вистрілив навмання і не влучив: куля вдарила в стінку саме посередині камери, а сам він упав від кулі Генрі. Інші поспішно сховалися в коридор і заходилися обстрілювати камеру.

«Хвалити бога, що стіни такі товсті, тільки б куля не поранила рикошетом», – думав Генрі, ховаючись у кутку за виступом стіни й чекаючи на вибух.

І дочекався: там, де було вікно, тепер зяяла величезна діра. Відлетілий уламок влучив Генрі в голову, і він, непритомніючи, важко впав додолу. Коли ж курява після вибуху розсіялася, Генрі невиразно розрізнив Френка, котрий, здавалося, ніби вплив до нього в камеру. Френк підхопив його на руки й крізь пробоїну в стіні виніс на вулицю. Тут Генрі відразу стало краще. Він побачив Енріко Солано і його молодшого сина Рікардо, які з рушницями стримували натовп, що юрмився у верхній частині вулиці, тим часом як брати-близнюки, Альварадо і Мартінес, стримували юрбу в нижній частині вулиці.

Проте люди збіглися сюди просто з цікавості, ніхто з них і не збирався ризикувати життям і перепиняти шлях кабальєро, котрі підривають стіни й штурмують в’язницю серед білого дня. А тому юрба шанобливо розступилася перед невеликою групою, коли та подалася вулицею вниз.

– Коні чекають нас у сусідньому провулку, – сказав Френк, на ходу стискуючи руку Генрі. – І Леонсія там. За чверть години ми доскачемо до берега, де пришвартована шхуна.

– Слухай-но, а непоганої я навчив тебе пісеньки, – з посмішкою зауважив Генрі. – Коли ти почав її насвистувати, мені здалося, що це прекрасніше, що може бути. Ці собаки так квапилися, що не могли дочекатися завтрашнього ранку. Вони нализалися віскі й вирішили відразу мене прикінчити. Цікава історія з цим віскі. Якийсь кабальєро, що тепер став крамарем, їхав повз в’язницю фургоном, навантаженим цим зіллям, і біля в’язниці фургон розсипався…

– Та навіть шляхетний Нарваес, син Балтазара де Хесус-і-Сервальос-і-Нарваес, сина генерала Нарваеса, якого пам’ятають за його лайливою славою, може стати крамарем, а крамар теж має жити, чи не так, сеньйори? – проговорив Френк голосом того старого.

Генрі весело подивився на нього і з вдячністю сказав:

– Знаєш, Френку, я дуже радий одній обставині, неймовірно радий…

– Якій саме? – запитав Френк, коли вони повертали за ріг, де на них чекали коні.

– Тій, що не відрізав тобі вуха тоді на Тельці, коли поклав тебе на лопатки й ти наполягав, щоб я це зробив.

Розділ VI

Мар’яно Верхара-і-Іхос, начальник поліції Сан-Антоніо, відкинувся на спинку крісла в залі суду й, задоволений собою, зі спокійною посмішкою почав скручувати цигарку. Все відбулося так, як і задумувалося. Він цілий день стежив, аби старенький суддя не зробив і ковтка мескалю, і тепер був винагороджений за це: суддя провів процес і виніс вирок, якого домагався шеф. Він не припустився жодного промаху. Шість утікачів-пеонів було оштрафовано на велику суму й відряджено назад у Сантос на плантацію. Кабальний їхній контракт суд подовжив доти, доки вони відпрацюють штраф. А начальник поліції завдяки цьому став багатшим на двісті американських золотих доларів. «Ці грінго із Сантоса, – посміхнувся він про себе, – люди, з якими варто мати справу. По-перше, вони своїми плантаціями сприяють розвитку країни. А по-друге, і це головне – грошей у них кури не клюють, і вони добре платять за ті дрібні послуги, котрі можу їм зробити».

Він побачив Альвареса Тореса й привітно посміхнувся.

– Послухайте, – сказав іспанець, нахиляючись до вуха начальника поліції. – Ми можемо покінчити з обома цими бісовими Морганами. Оту свиню Генрі завтра повісять. Чому б у такому разі нам не порішити сьогодні й другу свиню – Френка?

Начальник поліції здивовано звів брови.

– Я порадив цьому грінго штурмувати в’язницю. Солано повірили його брехні й тепер заодно з ним. Вони напевно спробують сьогодні увечері напасти. Раніше їм не встигнути. Ваша справа – приготуватися й простежити, щоб Френк Морган був неодмінно вбитий у сутичці.

– Заради чого й чому? – неквапливо запитав начальник поліції. – Мені треба прибрати з дороги Генрі. Що ж до Френка, то нехай повертається до свого улюбленого Нью-Йорка.

– Він має сьогодні ж зникнути, а чому, ви незабаром зрозумієте. Як вам відомо з телеграм, що я надсилаю через урядову радіостанцію і які ви читаєте…

– Даруйте, але така була наша умова, і тому я виклопотав вам дозвіл користуватися урядовою радіостанцією, – нагадав начальник поліції.

– Я на це і не скаржуся, – запевнив його Торес. – Отже, вам відомо, що я маю строго конфіденційні й надзвичайно важливі справи з нью-йоркським Ріганом. – Він приклав руку до нагрудної кишені. – Я щойно одержав від нього нову телеграму. Він вимагає затримати тут свиню Френка ще на місяць, а якщо цей молодик і зовсім не повернеться до Нью-Йорка, то, як я зрозумів сеньйора Рігана, буде ще ліпше. Тож, коли мені поталанить, то й вам буде непогано.

– Однак ви ще не сказали мені, скільки ви за це одержали та скільки одержите, – вирішив промацати ґрунт начальник поліції.

– На це в нас була домовленість приватного характеру, й сума не така вже й велика, як вам здається. Він скнара, цей сеньйор Ріган, страшенний скнара. Проте я чесно поділюся з вами, якщо наша витівка буде успішною.

Начальник поліції задоволено кивнув і поцікавився:

– Мабуть, на тисячу золотом ви ж розраховуєте?

– Гадаю, що так. Не може ж цей ірландський кабан заплатити мені менше; а тоді п’ятсот доларів – ваші, якщо, звичайно, свиня Френк накладе головою в Сан-Антоніо.

– А може, і сто тисяч золотом одержите? – допитував далі начальник поліції.

Торес розсміявся, немов це був жарт.

– В усякому разі не тисячу, – не вгамовувався його співрозмовник.

– Може, розщедриться й дасть більше, – підтвердив Торес. – Цілком можливо, що додасть ще сотень п’ять, тоді, ясна річ, половина цих грошей теж ваша.

– Я негайно рушаю до в’язниці, – запевнив начальник поліції. – Можете покластися на мене, сеньйоре Торес, як я покладаюся на вас. Їдьмо відразу ж, не зволікаючи, і їдьмо разом, аби ви самі могли переконатися, як я підготуюся до зустрічі з Френком Морганом. Я ще не розучився володіти рушницею. А крім того, я скажу трьом жандармам, щоби вони стріляли тільки в нього. То, виходить, цей собака-грінго збирається штурмувати нашу в’язницю? Ходімо. Ходімо швидше.

Начальник поліції звівся й рішуче жбурнув цигарку. Однак він ще не дійшов й до середини кімнати, як до нього підбіг якийсь обірваний спітнілий хлопчисько, смикнув його за рукав і, ледве переводячи дух, плаксиво пропищав:

– У мене для вас важлива новина. Ви мені заплатите за неї, вельмишановний сеньйоре? Я біг без упину.

– Я пошлю тебе, пройдо, до Сан-Хуана, щоб тебе склювали мишоїди! – була відповідь.

Хлопчик навіть зіщулився від такої погрози, але, спонуканий порожнім шлунком, страшною бідністю й бажанням здобути кілька монет, щоб заплатити за вхід на майбутній бій биків, закликав на допомогу всю свою хоробрість і повторив:

– Не забудьте, сеньйоре, що я перший приніс вам цю новину. Я біг без упину, аж задихався, – ви ж самі бачите, сеньйоре. Я все скажу вам, тільки ви, будь ласка, не забудьте, що я перший сказав вам.

– Добре, пройдо, не забуду. Але тобі ж буде гірше, якщо я запам’ятаю, що це ти перший сказав. То що ж у тебе за новина? Мабуть, вона і сентаво не варта! А коли ні, тоді ти пошкодуєш, що з’явився на божий світ. Сан-Хуан видасться тобі раєм проти того, що я з тобою зроблю.

– В’язниця… – пролепетав хлопчисько. – Грінго, той самий, котрого ви мали вчора повісити, підірвав стіну в’язниці. Святі угодники! Діра така велика, як дзвіниця на нашому соборі! І друг грінго, той, котрий схожий на нього та якого мали б повісити завтра, утік разом із ним через цю діру. Той грінго витяг його. Це я бачив на власні очі, й мерщій побіг до вас, сюди, я без упину біг, і ви ж не забудьте, сеньйоре…

Проте начальник поліції вже повернувся до Тореса й нищівним поглядом втупився в нього.

– Так, на вашу думку, цей сеньйор Ріган виявить королівську щедрість, коли заплатить нам із вами ту велику суму, що обіцяв? Та він повинен дати нам уп’ятеро, удесятеро більше: ці грінго ламають наші закони й порядки, і навіть трощать міцні стіни нашої в’язниці…

– Ну, це тільки помилкова тривога, пір’їнка, що показує, куди дує вітер і наміри Френка Моргана, – пробурмотів Торес, кисло посміхаючись. – Не забувайте, що пораду штурмувати в’язницю давав я.

– У такому разі, це ви та сеньйор Ріган відшкодуєте нам витрати на відновлення в’язниці, – сказав начальник поліції й, помовчавши, додав: – А проте я не вірю, що він це зробив. Це неможливо. Навіть недоумкуватий грінго не зважився б на таке.

Тут у дверях з’явився жандарм Рафаель, із рани на його чолі сочилася кров. Розштовхуючи рушницею цікавих, котрі вже почали збиратися навколо Тореса й начальника поліції, він став перед своїм шефом.

– Нас розбили, – почав він. – В’язниця майже вся зруйнована. Динаміт! Сто фунтів динаміту! Тисяча! Ми хоробро кинулися рятувати в’язницю. Проте вона злетіла в повітря. Тисяча фунтів динаміту – це вам не жарт! Я упав непритомний, але не випустив рушниці з рук. Коли отямився, біля мене були самі мерці! Хоробрий Педро, відважний Ігнасіо, сміливий Августіно – всі, всі лежали мертві! – Рафаелю слід було б сказати: «п’яні, як ніч», але його натура, як і будь-якого латиноамериканця, була складною, й тому він у трагічних тонах змалював катастрофу так, що і він, і всі інші жандарми поставали героями, як це щиро уявлялося йому. – Вони лежали мертві. Але, може, і не мертві, а тільки контужені. Я поповз. Пробрався до камери цього грінго Моргана. Порожньо. В стіні – величезна діра. Я виповз через неї на вулицю. Бачу: зібралася велика юрба. Але грінго Моргана вже й сліду нема. Я поговорив з одним обшарпанцем, котрий бачив, як це сталося. На них чекали коні. Вони поскакали до берега. Там уже стояла під вітрилами шхуна. У Френка Моргана до сідла був прив’язаний мішок із золотом – обшарпанець бачив його на власні очі. Величезний лантух!..

– А діра велика? – запитав начальник поліції. – Діра в стіні?

– Та більша, ніж лантух буде, значно більша, – відповів Рафаель. – Хоча лантух у грінго величезний – так мені цей обшарпанець сказав. І лантух був прив’язаний у Моргана до сідла.

– Моя в’язниця! – вигукнув начальник поліції. Він вихопив кинджал і підніс угору, тримаючи за лезо так, що руків’я, на якому майстерно було вирізано розп’ятого Ісуса, здавалося справжнім хрестом. – Клянуся всіма святими, я мститимуся! О наша в’язниця! Наше правосуддя! Наш закон!.. Коней! Хутко коней! Жандарми, коней, хутко! – Він накинувся на Тореса, хоча той не вимовив ні слова: – До біса сеньйора Рігана! Мені хоча б своє повернути! Мене образили! Зруйнували мою в’язницю! Поглумилися над моїм законом – нашим законом, дорогі друзі! Коней! Коней! Відібрати їх у проїжджих! Та хутчіше ж! Хутчіше!

Капітан Трефезен, власник «Анжеліки», син індіанки з племені майя й чорношкірого з Ямайки, походжав по вузькій палубі своєї шхуни, поглядаючи в бік Сан-Антоніо, звідки вже відчалила переповнена людьми шлюпка, й розмірковував: чи не втекти йому від цього шаленого американця, що зафрахтував його судно? Або, можливо, розірвати контракт й укласти новий, на суму втричі більшу? Трефезена бентежили суперечливі веління його змішаної крові: як чорношкірий, він був схильний до обережності й дотримання панамських законів, а як індіанець – прагнув беззаконня та конфліктів.

Перемогла індіанська кров: капітан наказав підтяти клівер і направив шхуну до берега, щоб швидше підібрати шлюпку, яка наближалася. Роздивившись, що всі Солано й Моргани озброєні рушницями, він ледве не пустився навтьоки, кинувши людей напризволяще. Проте, коли він побачив на кормі жінку, романтика й жадібність збагачення спонукали його дочекатися й взяти шлюпку на борт, бо він знав, що там, де в справах чоловіків замішана жінка, пахне небезпекою й грішми.

Отже, на борту з’явилася жінка, а разом з нею небезпека та гроші: Леонсія, рушниці й мішок із золотом.

Усе, що було в шлюпці, не без зусиль потрапило на шхуну – вітер був слабким, капітан не потурбувався навіть припнути судно.

– Радий вітати вас на борту «Анжеліки», сер, – широко посміхнувся капітан Трефезен, вітаючись із Френком. – А це хто? – запитав він, киваючи на Генрі.

– Мій друг, капітане, мій гість і навіть родич.

– Насмілюся запитати вас, сер, а що то за джентльмени з такою поспішністю скачуть там берегом?

Френк глянув на групку вершників, що мчали піщаним пляжем, безцеремонно вихопив із рук капітана бінокль і почав роздивлятися.

– На чолі їде сам начальник поліції, – повідомив він, звертаючись до Леонсії та її родичів, – а слідом за ним жандарми. – Раптом він скрикнув, потім довго дивився в бінокль і нарешті похитав головою: – Мені здалося, що я побачив із ними нашого друга Тореса.

– З ким, із нашими ворогами?! – не пойняла віри Леонсія.

Вона згадала, як Торес тільки сьогодні вранці на веранді гасієнди пропонував їй руку та серце й інші послуги.

– Я, певне, помилився, – зізнався Френк. – Вони якось усі збилися в купу. Але начальника поліції я добре розгледів: він скаче попереду.

– А що за суб’єкт цей Торес? – різко запитав Генрі. – Він від самого початку мені не сподобався, а у вас удома, Леонсіє, його завжди радо приймають.

– Перепрошую, сер, – вкрадливо перервав їх капітан Трефезен, – і дозвольте ще раз вас запитати, сер: хто ці вершники, що так стрімко скачуть там уздовж берега? Хто вони такі, сер?

– Вони ледве не повісили мене вчора, – засміявся Френк. – А завтра збиралися повісити цього мого родича. Тільки ми їх обдурили. І, як бачите, ми ось тут. А тепер, містере шкіпере, прошу звернути увагу на те, що вітрила наші теліпаються на гроті. Ми не рухаємося. Чи довго ви збираєтеся стояти тут?

– Містере Морган, – була відповідь, – я з найглибшою пошаною служу вам, як клієнту, що найняв моє судно. Проте мушу довести до відома, що я британський підданий. Король Георг – мій король, сер, і я насамперед зобов’язаний коритися йому, а також установленим ним законам про плавання в іноземних водах, сер. Мені зрозуміло, сер, що ви порушили закони цієї країни, до берегів якої я доставив вас, інакше ті охоронці порядку не переслідували б вашу милість із такою наполегливістю. А крім того, мені зрозуміло, що ви хочете, аби я порушив закони мореплавання й допоміг вам утекти. Проте честь зобов’язує мене, сер, залишатися тут, допоки це маленьке непорозуміння, що, цілком імовірно, сталося на березі, не буде улагоджено на задоволення всіх зацікавлених сторін, сер, а також на задоволення мого законного монарха.

– Піднімай вітрила і виходь у море, шкіпере! – гнівно перервав його Генрі.