Привиди серед нас

Авторка вдячна за допомогу в створенні книги працівникам харківської поліції: підполковнику Андрію Шарніну та майору Антону Санкіну, а також керівникові патрульної поліції м. Рівне Сергію Мерчуку, лейтенантам Ірині Середі, Василю Грицюку та іншим патрульним за надані консультації.

Описані події є вигаданими,

будь-які збіги з реальністю – випадкові.

Львів. Понеділок, 31 серпня 2020 року. 20:00

Скляр здригнувся від несподіванки: поряд оглушливо розірвалася повітряна кулька. Миттєво зреагувавши, у натовпі заридала півторарічна дівчинка; вже за кілька митей її обличчя побагровіло, а з носа вигулькнули шмарклі. Мати – молода білявка з тривожними очима – підхопила доньку на руки й заходилася заспокоювати. Батько, високий чорнявий чоловік (Єгорові він нагадав Ромку, кращого приятеля і колегу, якого вбили під час виконання), серветкою витирав дівчинці носа, примовляючи щось утішливе.

Молодик, із чиєї провини сталася прикрість, розсудливо відійшов віддалік і за мить зник у невідомому напрямку. Скляр лише встиг помітити його руду потилицю та до болю худорляву статуру.

Слідчий пригадав: години дві тому вони з Кир’яхом бачили його із малолітнім сином у «Пузатій хаті»^[1]. Хлопчик сидів до них спиною, безтурботно теліпав крихітними ніжками та з насолодою наминав десерт. Оперативник зауважив, що рудий та Єгор зовні мало не брати, а відтак невдало пожартував: «завдяки цьому тандему можна уявити, як виглядатиме Єгор зі своїми майбутніми дітьми». Невдало, бо найбільше, чого боявся Єгор, – мати дітей. Він умів дивитися на речі тверезо, тому аж ніяк не був упевнений у тому, що здатен стати хорошим батьком. А все через свій вибуховий характер. До того ж досвід спілкування із його власним батьком залишав бажати кращого.

Скляр стиха вилаявся й повернувся до стеження. Увесь день слідчий знемагав від пекельної спеки та головного болю. Як не дивно, вечірня прохолода полегшення не дарувала. Навпаки: біль лише посилився. Єгор витер піт із чола.

Місто поволі поринало у темряву – ранню, неприємну тим, що так нагло нагадувала про наближення осені. Її запах Єгор відчув ще наприкінці липня, відтоді той усе частіше надокучав, а тепер і поготів: оселився у повітрі. Осінь завжди вносила у його життя пригнічення. Особливо її початок. За місяць-другий ти, звісно, змиришся.

Але не зараз.

Слідчий упіймав на собі погляди двох дівчат, на вигляд не старше п’ятнадцяти. Одна з них, дуже висока білявка, посміхалася, щось шепочучи на вухо подрузі. Те, що вони обговорювали саме його, не викликало сумнівів. Скляр скривився. Його зовнішність завжди впадала в око: яскравого мідного кольору волосся, такі ж вії, брови й навіть волосся на руках. Біла шкіра, жилавість, зріст майже два метри та численні веснянки на обличчі. У дитинстві, поки не навчився відстоювати себе, він часто потерпав від булінгу^[2]. Єгор ненавидів свою зовнішність. Щоправда, жінки мали іншу думку. Слідчий частенько ловив на собі зацікавлені погляди протилежної статі. Ось і зараз: обидві дівчини стріляли у нього очицями, силкуючись привернути увагу. Єгор демонстративно відвернувся.

Слідчий відігнав депресивні думки й зосередився. Він не зводив очей із чоловіка у брунатних штанях і чорній футболці, яка ефектно підкреслювала засмагу та біцепси. Той спілкувався зі стрункою симпатичною білявкою, підстриженою «під каре», чекаючи в черзі до «Криївки»^[3].

Рівненська поліція приїхала до Львова сьогодні вранці: слідами наркоторговця. Саме того, за яким нині потай спостерігав Скляр. Цього чоловіка вони намагалися впіймати ось уже понад пів року, проте їм весь час бракувало достатньої доказової бази. А зовсім недавно від перевіреного інформатора довідалися, що підозрюваний планує серйозну оборудку в місті Лева.

Скляр завмер, зненацька відчувши тривогу. З подивом усвідомив, як шалено у грудях закалатало серце. А відтак з’явився незнайомий досі холодок на потилиці – так, немов хтось просвердлював її поглядом. Єгор мимоволі озирнуся, дивуючись незрозумілій реакції власного тіла. Що це: справді хтось стежить чи розігралася підозріливість? Параноя може ставати професійною болячкою у роботі правоохоронців. Він уважно роздивився, однак побачив лише купу незнайомих облич, які, здавалося, не мали до нього жодного стосунку.

Попри карантинні обмеження, на площі Ринок зібралося безліч людей, утворивши чималенький мурашник. До деяких кнайп та кав’ярень утворилися черги (переважно з молоді, зокрема студентів): хтось проводжав літо, хтось зустрівся із друзями, яких не бачив усеньке літо. Нікому з них не було діла до сорокарічного рудого чолов’яги, що попиває каву на найпопулярнішій у Львові площі.

Скляр зітхнув і спробував заспокоїтися. Останнім часом він часто відчував ірраціональну тривогу – наче неодмінно має трапитися щось недобре. Його дівчина звинувачувала в усьому брак відпочинку, тому наполягала на відпустці. Її думку підтримала і Власта. Однак про відпустку він міг лише мріяти.

Єгор пошукав очима Власту – одягнена у цивільний, вона насолоджувалася морозивом, немов звичайна безтурботна туристка. І лише її гострий уважний погляд непомітно блукав навкруг. Поряд із нею, на позір нудьгуючи, стояв оперативник Женя Кир’ях. Його відрослим сивим волоссям бавився легенький вітер – Женя марно намагався з тим боротися. Власта Ковáль не була низенькою, однак поряд із високим та кремезним Кир’яхом жінка виглядала мініатюрною. Їхні ролі – таке собі тихе подружжя, що приїхало відпочити до найпопулярнішого туристичного міста країни. Ніхто б ніколи не здогадався, що ця пара знайома із рудоволосим любителем кави. Ще кілька Єгорових людей мали свої позиції на площі – кожен був готовий діяти будь-якої миті.

«Єгоре, заспокойся, нічого поганого не трапиться.»

Скляр затамував дихання, дочекався, поки пришвидшене серцебиття вгамується, відтак видихнув. Допомогло, проте ненадовго. Повз слідчого пройшла пара з розплаканою дівчинкою – та й досі капризувала. Очевидно, вони вирішили повернутися додому чи ж знайти тихшу місцину. Єгор знову розхвилювався. Надто вже цей чоловік нагадував йому Ромку.

А Ромка асоціювався у нього зі смертю.

Єгор повернувся до стеження. Якраз учасно, щоби побачити: зовсім скоро наркоторговець зі своєю пасією потрапить у кафе. Перед ними залишалися лише двоє – замасковані під цивільних Войтюк та Юрченко. Обоє непогано впоралися зі своєю роллю молодят. Крім того, Войтюк примудрився завести веселу розмову з підозрюваним, і невдовзі Скляр почув, як той сам запропонував поліцейським зайти разом і зайняти один столик. Мовляв, так швидше, та й у компанії вечір мине жвавіше.

Ось що відбувається, коли злочинець стає надто самовпевненим. Він неодмінно припускається помилки, розслабляється і забуває про безпеку.

Скляр посміхнувся самим кутиком рота. Він і сам розслабився: все йде як по маслу. Досвід підказував: вони неодмінно схоплять цього чоловіка на гарячому.

Єгор рішуче попрямував до чорного входу «Криївки», де на нього чекав адміністратор закладу, щоби пропустити досередини. Там Єгор не гратиме роль клієнта, а спостерігатиме «з-за лаштунків».

Щойно слідчий ступив кілька широких кроків, вийшовши з натовпу на відкриту місцину, як пролунав постріл. Скляр завмер: його тіло пронизав гострий біль. Останнє, що встиг побачити, – налякані обличчя довкола, які чомусь витріщалися саме на нього. За мить новий потужний поштовх у спину звалив його обличчям долі. Цього разу перед очима потемніло, й він поринув у чорноту.

* * *

Рівне. Середа, 2 вересня 2020 року. 11:50

Власта полегшено зітхнула, коли нарешті опинилася в тиші. З коридору долинали голоси колег, але тут, у вбиральні, вона могла насолодитися відносним спокоєм.

І розплакатися.

Удома вона трималася заради Каті. Донька тяжко сприйняла новину про загибель Єгора. Не дивно – діти ще не вміють усвідомлювати смерть. Їм важко зрозуміти, як можна повноцінно жити, дихати й радіти життю, а наступної миті стати нерухомим неживим об’єктом, який мало чим відрізняється від стіни, поряд з якою лежить.

Власта розревілася, мов мала дитина, незгірше, ніж сама Катя, коли матір мусила розповісти їй про те, що сталося. Тут вона не чинила спротиву сльозам. Патрульна зачинилася зсередини, надійно захистивши себе від свідків власної слабкості. Вона відчувала певною мірою дежавю – минуло майже два роки, відколи загинув її напарник. Звісно, час од часу поліцейські отримують прикрі новини про безглузді смерті колег з інших міст та областей. Але близькі – зовсім інша річ. Коли Власта прийшла працювати до поліції кілька років тому, чи усвідомлювала, що рано чи пізно доведеться стикнутися з утратами? Болісними втратами людей, які пішли раніше, ніж могли б?

Не раз вона замислювалася над тим, як усе кардинально поінакшало, відколи вирішила проміняти своє розмірене життя продавчині шпалер на службу в поліції. Власта довго вагалася, чи змінювати роботу, переймаючись, чи вистачатиме часу на виховання доньки, і що буде з Катею, якщо раптом із нею щось трапиться. Властині батьки й досі чекають, що вона отямиться і повернеться до спокійного життя. Проте їй, як матері-одиначці, конче була потрібна стабільна зарплатня. Колишній чоловік не надто переймався долею доньки (не кажучи вже про Властину), щоразу приховував заробітки, аби платити менше аліментів. З міста він давно поїхав і рідко навідував Катю. Тож Власта наважилася.

Початок нового життя виявився насиченим і цікавим. Страшенно важким морально, проте жодного разу Власта не пошкодувала про вибір, аж до тієї миті, коли вбили Валентина. Рік тому вона й сама мало не загинула. Проте саме у цей важкий період її життя знову радикально змінилося: вона знайшла нових надійних друзів.

Якщо з Кир’яхом та Войтком Власта заприятелювала швидко, то з Єгором усе склалося геть непросто. Від самого знайомства (на місці злочину) Єгор поставився до неї зневажливо. Слідчі часто цим грішать: не люблять працівників нової поліції, оскільки ті мають надто мало досвіду. З Єгором виявилося ще складніше – він терпіти не міг некомпетентності, недалекоглядності та й не надто полюбляв людей. І взагалі вважав, що жінкам не місце у поліції. Позаяк досвіду в неї обмаль та ще й мала необережність бути жінкою, він одразу вніс її до списку тупоголових службовців, які лише те й роблять, що нудяться на роботі, чекаючи на завершення зміни чи вихідний.

Власта прагнула допомогти у розслідуванні, а наштовхувалася лише на зневагу. Після розслідування вбивства Мáрко Вітторіно^[4] вона уникала зустрічей зі слідчим, проте час од часу доля неминуче зводила їх на службі. Вона ненавиділа ці вимушені зустрічі й заледве терпіла. Так само як і, не сумнівалася, Скляр. Якби Єгор міг, працював би сам, без будь-чиєї допомоги.

Рік тому доля вкотре звела їх, цього разу у Харкові. А прагнення неодмінно розкрити справу (ще ніколи Єгор не мав висяків і мати не збирався) призвело до помилки з його боку. Як наслідок – Власта мало не загинула. Кілька тижнів їй довелося провести у лікарні Харкова, а потім стільки ж часу відновлюватися у Рівному. Весь цей час Єгор допомагав ліками, не забуваючи перейматися й життям Каті. Тоді донька й заприятелювала з ним.

Отож завжди похмурий і всім невдоволений слідчий відкрився зовсім з іншого боку. Тоді вперше Власта подивилася на нього по-новому. Вперше побачила у його очах смуток, вперше збагнула, що цій людині теж буває боляче і що він здатен любити й бути відданим. Ті, що повсякчас бурчать і кажуть все, що думають, можуть виявитися чуйними й страшенно нещасними.

Якщо людина сама страждала чи страждає, вона швидше розпізнає проблеми в житті іншого.

Іноді Власті здавалося, що Катя та Скляр зблизилися дужче, ніж сама вона з Єгором. До Артема, Властиного бойфренда, Катя і близько не мала стільки симпатії, як до Скляра.

«Треба її якось розважити – зовсім розкисла. Може, кіно? Чи цирк? Цирк було б оригінальніше».

Донька навіть за характером почала нагадувати слідчого. Ба більше: у неї з’явилися схожі з ним уподобання. Тепер Катя читала лише електронні книги, відмовилася від наручного годинника (навіщо він, коли є мобільний?), цікавилася сучасними ґаджетами, а ще перестала користуватися записниками, занотовуючи усе до смартфона. Адже навіщо мати сучасний мінікомп’ютер за великі гроші, а використовувати його лише задля дзвінків та банальних соцмереж?

Легенький вітерець увірвався крізь прочинене вікно та змусив підвести голову. Її вразив цей разючий контраст: зимовий холод у душі й безтурботність вересневого дня. Погода сьогодні виявилася по-літньому сонячною і теплою. Щоправда, синоптики неодноразово попереджали про настання з дня на день справжньої осені. Вона підійшла до вікна й визирнула надвір.

Хтось шарпнув ручку дверей – Власта інстинктивно злякалася, що зараз її хтось побачить із заплаканим обличчям і в розпачі. Завбачливо замкнені двері захистили від стороннього ока.

Патрульна повернулася до споглядання вулиці. Люди крокували урізнобіч: дехто поспішав, інші прогулювалися; водії кермували автівками у власних справах. І кожен з цих людей мав плани на сьогодні.

Навіть після чиєїсь смерті життя триває.

Хтось помирає, хтось народжується. Хто ти у цьому світі? Ніхто. Один із кількох мільярдів. Помреш – зникнеш. Начеб тебе ніколи не існувало.

Повз убиральню пройшла ватага людей. Голоси знайомі; до Власти долинуло кілька слів, серед яких вона чітко почула: «Всі зібралися?» та «час їхати». Глипнула на годинник. Отже, направду час рушати.

Власта втерла сльози, поглянула на себе у дзеркало, оцінюючи, чи може в такому вигляді з’явитися на людях. З люстра на неї дивилося бліде обличчя з почервонілими очима і носом. Світло-карі очі знову по-зрадницьки наповнилися слізьми.

«Ні, так не піде.»

Патрульна відкрутила кран і вкотре вмилася прохолодною водою. Знову роздивилася себе у дзеркалі та цього разу суворо наказала заспокоїтися. Вона ж бо поліцейська, не має права розкисати.

Навіть коли стріляють у твого колегу, а вже через годину ти змушений думати про те, як доставити тіло до рідного міста. Тремтячими руками Власта закрутила кран, важко зітхнула й вийшла із вбиральні міськвідділу.

Ще за життя Єгор неодноразово повторював: якщо з ним коли-небудь щось станеться – тіло його кремувати.

– Не хочу гнити під землею і вже тим паче не маю бажання стати кормом комах та хробаків, – пояснював своє рішення слідчий.

Сьогодні вранці Власта виконала його останню волю.

Попрощатися з Єгором зібралося чимало колег: за автобусом ритуальних послуг вервечкою вирушило кілька автівок, за ними – ще один автобус. На поминках у кафе Власта вперше у житті побачила батьків Єгора – літніх чоловіка та жінку, на вигляд обом близько сімдесяти. Батько Єгора виявився імпозантним чоловіком. Крім того, він і досі зберіг військову виправку. Про нього Власта багато чула. Усе життя він пропрацював у силових структурах: спершу військовим, потім перейшов до правоохоронних органів, де заслужив собі славу шанованого слідчого. Ба більше: у зрілому віці отримав освіту кримінального психолога, тож до нього частенько зверталися з проханням скласти психологічний портрет злочинців – цей чоловік рідко помилявся. Кілька разів займав друге та третє місце у всеукраїнських змаганнях зі стрільби серед правоохоронців. Три роки тому він вийшов на пенсію. З його незворушного виразу обличчя важко було зрозуміти, чи страждає він через смерть сина. Стосунки з Єгором ніколи не були теплими.

До нього тулилася струнка літня пані із заплаканим обличчям – мати Єгора. Попри вік вона зберегла надзвичайну жіночність, її чорного кольору костюм виглядав елегантно і водночас стримано, на нігтях Власта помітила акуратний манікюр. Волосся її пофарбоване у яскраво рудий колір. Власта збагнула відразу: саме такий вона мала замолоду. Патрульна мимоволі подумки всміхнулася: Єгор мав достоту таке саме волосся. Тепер вона зрозуміла, в кого слідчий удався своєю яскравою зовнішністю.

Патрульна вже ступила крок назустріч Єгоровим батькам, маючи на меті познайомитися, як раптом до них підійшла Таня. З Єгором дівчина зустрічалася кілька років, та через його нестерпний характер пара розійшлася понад рік тому. Зовсім недавно вони все ж помирилися й скидалося на те, що цього разу справа цілком могла завершитися весіллям.

Могла.

Таня обійняла за плечі матір Єгора, жінки про щось перемовилися й усі троє посунули до вази з прахом – останні миті з близькою їм людиною. Пізніше, теж за волею Єгора, попіл мали розвіяти за містом.

На обличчі Єгорового батька не здригнувся жоден нерв. Натомість чоловік несподівано повернув голову й пильно подивився на Власту. Патрульна завмерла від подиву й здригнулася, коли зненацька хтось ухопив її за лікоть. Женя Кир’ях. Оперативник багатозначно подивився на неї, відтак кивнув, вітаючись, і простягнув келих із вином.

Власті важко було збагнути, як у кафе могло нагромадитися стільки людей. Усі вдягнені у траурний одяг, вони стиха між собою перемовлялися, зібравшись у маленькі групки й чекаючи, поки з’явиться священник (на його присутності наполягла матір загиблого, сам Єгор ніколи б не згодився). А коли огрядний високий чоловік із довгою сивою бородою у чорній рясі нарешті явився, розмови несподівано припинилися і настав той до болю неприємний момент.

Прощання з людиною назавжди.

Властине хвилювання посилилося. І не лише тому, що за двадцять хвилин спостерігатиме, як попіл обережно розвіюють над землею, ніби викреслюючи людину з цього світу.

Некомфортною їй видавалася і присутність такої великої кількості людей на поминках Скляра.

Більшість цих людей за життя Єгора ненавиділа.

* * *

Рівне. Середа, 2 вересня 2020 року. 15:30

Кир’ях завершив телефонну розмову, все ще всміхаючись:

– Летять на тиждень до Єгипту! Ось кому зараз по-справжньому добре. Один з наших оперативників – ти його, мабуть, не знаєш, – пояснив, коли Власта спантеличено глипнула на нього. – Узяв дружину, малого сина й усі чкурнули у відпустку. Ось те, що я називаю раціональним використанням тієї дрібки днів, яку нам дають на відпочинок. Правильно, а чого тут сидіти у карантин? Я тобі скажу: він не перший. У нас ще один колега полетів туди, ще у неділю. Войтюк мав відвозити його на вокзал.

– Я не можу збагнути, як справу могли віддати Гусейнову?!

Кир’ях приречено зітхнув: усі спроби відволікти Власту виявилися марними.

– Власто, я розумію твоє обурення, але жодних причин, чому би він не міг розслідувати убивство Єгора, немає, – вкотре терпляче пояснив Женя.

Подумки оперативник усміхнувся: з ким поведешся, від того й наберешся. Раніше характер патрульної був значно спокійніший. Зміни відчулися, коли вони з Єгором заприятелювали. Завжди роздратований і сердитий Єгор став поміркованішим, Власта натомість – суворішою. Зміни ці, безперечно, були корисними для обох. З Єгором стало простіше спілкуватися, а Власту почали більше поважати: коли ти надто м’який, годі цього чекати.

– Усім відомо, що Гусейнов заздрив йому і ненавидів, – Власта підхопилася зі стільця, й заходилася міряти кроками маленький кабінетик оперативників.

Нині тут перебували лише вони, тож патрульна не гребувала давати вихід емоціям:

– Чому, скажімо, справу віддали не Гочмановському? Він непоганий слідчий.

Власта прибрала з чола неслухняне пасмо світлого фарбованого волосся й почала масажувати скроні, рятуючись од скаженого головного болю, а відтак відчинила вікно і вдихнула свіжого повітря.

Вона витріщалася на вулицю, та водночас нічого не бачила. Перед очима й досі бовванів спогад, як Єгор лежав на асфальті, стікаючи кров’ю й помираючи. Ніби зараз, бачила вона нажахані обличчя довкола і намагання Кир’яха розігнати допитливий натовп. А ще – пригадувала свої спроби підтримати життєдіяльність Єгора до приїзду швидкої.

Чи правильно вона все зробила? Як їй тепер дивитися в очі його батькам?

– Тобі відомо, що на Гусейнова написали заяву? – наче виходячи з трансу, повідомила оперативнику.

Вона досі стояла до нього спиною, розмірковуючи про своє.

– Хто? – обличчя Кир’яха витягнулося від здивування.

Власта стенула плечима:

– Якийсь алкаш. Сидить нині в ІТТ^[5], чекає на обрання запобіжного заходу^[6]. Мовляв, Гусейнов побоями змусив його зізнатися у крадіжці, а насправді він не винен.

– Не здивуюся, що Гусейнов саме так і чинив. Але ніхто нічого не доведе. Алкоголіки та наркомани – не ті люди, яким суддя віритиме. Було таке двічі, – зізнався Кир’ях, – що на Гусейнова писали заяви, але обидва рази забирали. Сама подумай. Їхні слова проти слóва слідчого, що вже багато років працює у поліції. Зрештою, цей алкаш і справді може зводити наклеп. Для того, щоб довести провину Гусейнова, потрібен надійний свідок. Такий, чиїм свідченням можна було б вірити.

– Єгор тільки й чекав, щоб хтось наважився написати заяву на Гусейнова. Тоді б він мав шанси довести, що його слова – не просто підозри. Він би нарешті домігся, щоб цю гниду звільнили. А тепер що виходить? Єгор загинув, а Гусейнов розслідує його смерть, – Власта різко розвернулася й подивилася прямо на Кир’яха.

– Власто, якщо ти переймаєшся, що ставлення Гусейнова до Єгора може якось негативно вплинути на розслідування, то запевняю: я за тим простежу…

Кир’ях не договорив: у коридорі раптом стало галасно. Нерозбірливі слова чулися звідусіль, скидалося на тривогу. Відчинялися, а відтак гучно зачинялися двері, усі кудись бігли.

– Що там таке? – заінтригований Женя вистрибнув із кабінету. У голові промайнуло з тисячу думок. Інтуїція підказувала: трапилося щось серйозне.

За ним знехотя попрямувала Власта. Якусь мить вони здивовано витріщалися на те, що відбувається: усі бігли сходами донизу. За тридцять років роботи у поліції Кир’ях жодного разу не бачив такого ажіотажу.

– Що трапилося? – гукнув він до Кулика – слідчий саме пробігав повз.

Олег Кулик лиш квапливо озирнувся і загадково посміхнувся: спускайтесь – побачите.

Цієї фрази виявилося достатньо, аби Женя та Власта без зайвих запитань приєдналися до натовпу, що мчав на перший поверх міськвідділу. Спустившись, обоє сторопіли, коли побачили, скільки людей зібралося перед виходом зі схиленими долі головами, немов щось роздивлялися на підлозі. Десь далеко з вулиці долинали гучні поліцейські сирени – без сумніву, машин було чимало.

– Негайно криміналістів! – гукнув хтось із натовпу ошелешеним черговим, на вигляд зовсім молодим.

Власта з Кир’яхом нахабно пробралися крізь людей. Мимоволі у Власти вирвався зойк, а оперативник смачно вилаявся, коли вони збагнули, у чому річ. Обоє вражено перезирнулися.

На підлозі лежала чоловіча нога. На ній вони помітили приклеєну скотчем цидулку.

Пізніше Власта та Женя довідалися: відрізану кінцівку привіз сюди невідомий. Він зайшов до міськвідділу, несучи на правому плечі щось загорнуте у чорну брудну тканину. Відтак спинився, уважно подивився на чергових, спокійно роздивився решту присутніх. Потім демонстративно розгорнув тканину, показуючи свій несподіваний дарунок. Поки закляклі від подиву правоохоронці німо витріщалися на відрізану ногу, чоловік спокійно вийшов і зник у невідомому напрямку.

Його так і не знайшли.

* * *

Рівне. Середа, 2 вересня 2020 року. 19:30

Попри всі намагання зібратися з силами, її думки розбігалися урізнобіч – Власта страшенно картала себе за розгубленість. Патрульна перевела погляд на колег. Ті зосереджено вивчали записку.

Стурбоване обличчя Кир’яха виглядало сірим, уздовж чола зібралися зморшки. Войтюк нервово кусав нижню губу, продумуючи наступні кроки. Завжди усміхнений і готовий пожартувати, цими днями він виглядав насупленим та сумним. Скидалося на те, що він схуд.

Перед ними на столі лежав папірець з нерівними краями, який, очевидячки, вирвали з невеличкого блокнота. Кульковою ручкою з неякісним синім стержнем хтось нашкрябав коротке послання:

«Хочете знати, хто убив Єгора Скляра? Розгадайте підказки».

Кожен із них розмірковував над тим, що сталося, й жоден не знав, як порушити мовчанку. До того ж жоден не знав, що робити з отриманою інформацією.

– Мені лише одне спадає на думку, – врешті озвався Кир’ях. – Цей псих так поспішав, що навіть не потурбувався про ручку, яка би добре писала. Ви можете розібрати, що це за літера? Її майже не видно. Так само, як і цю, – тицьнув пухким пальцем на те, що мало би бути літерою «д».

– Та там і без того зрозуміло, що написано, – сухо відповіла Власта. – «Розгадайте».

– Хтось хоче гратися, – сердито промовив довготелесий Льоша Войтюк, один із нечисленних оперативників, якого Єгор Скляр уважав своїм другом. Наймолодший з усіх чотирьох приятелів: лише кілька днів тому йому виповнилося двадцять вісім.

За результатами графологічної експертизи^[7], записку написав чоловік. Гострі кути літер свідчили про завзятість, непоступливість та різкий характер автора. Тільки вся ця інформація аж ніяк не допомогла у тому, щоб установити і впіймати особу, яка це послання написала.

Нині для них з’явилося чимало викликів: довідатися, хто написав записку та привіз кінцівку; чию, власне, ногу привезли до міськвідділу й навіщо; яке відношення усе це мало до вбивства Скляра. І, звісно, найголовніше: хто вбив Єгора Скляра.

Перехоплення невідомого, що привіз ногу, відбувалося не лише у місті, а й районі та області загалом. За попередніми даними, до поліції він приїхав краденим стареньким Renault, зайшов до міськвідділу зі складеною навпіл брудною тканиною на плечі, що імітувала мішок, і відразу продемонстрував «дарунок». Усе відбувалося тихо, він не зронив жодного слова, лише якусь мить мовчки дивився на чергових. Відтак спокійно вийшов і зник, залишивши не лише кінцівку, а й авто. Скидалося на те, що невідомий зовсім не переймався тим, що може бути затриманим.

Поліція мала відеозапис його появи у міськвідділі і купу відбитків пальців, знайдених у машині. Водночас жодних доказів того, що вони належать саме цьому чоловіку: у поліцейській базі відповідностей не знайшлося.

– Не думаю, що він не усвідомлював, що потрапить на камери й ми матимемо запис із його зовнішністю, – озвався Войтюк. – А навіть якби й не це, чимало поліцейських бачили його і без проблем би склали фоторобот. Ви коли-небудь зустрічали злочинця, який сам привозить частину трупа до поліції й зовсім не криється?

– Найбільше мене турбує те, що це все якось пов’язане з Єгором. І мене страшенно дратує, що я ніяк не можу збагнути, як саме, – задумливо промовила Власта.

– У мене від усього цього дах зриває, – зізнався Женя, втомлено розтираючи обличчя. У животі гучно забурчало – він не їв од самого ранку.

– Одне ми знаємо точно, – промовила Власта. – Той, хто привіз цю кінцівку, знає, хто і чому вбив Єгора. Або ж він і є вбивцею.

– Або ж це просто божевільний, який вирішив скористатися ситуацією з Єгором, і потролити поліцію, – Кир’ях почухав ретельно поголене підборіддя.

Урешті йому набридло безрезультатно витріщатися на цидулку й він усівся за свій стіл. Зазвичай, розмірковуючи над справами, вони любили заварити кави, проте сьогодні цього бажання не виникло. Кир’ях із жалем кинув погляд на старенький електрочайник і пачку кави, яку лише кілька днів тому приніс Єгор – він був затятим любителем цього напою. Ба більше: відучив їх пити маккаву. Лише якісна арабіка. А його до цього привчила Таня.

«Як там вона?» – Женя збагнув, що так і не висловив дівчині свої співчуття.

– Що відомо про вбитого? – поцікавилася Власта.

– Ні-чо-го, – Льоша виглядав роздратованим. Оперативник вкинув до рота цукерку, нервово розкусив і прожував. Він часто гриз їх, коли чимось переймався. Кабінетом ширився недоречний запах різноманітних льодяників: барбарисових, дюшесових та евкаліптових. – Експертиза встановила, що кінцівку відтяли чимось дуже гострим, найімовірніше, сокирою. Це поки все, що ми маємо, – розвів руками. – Інші частини тіла не знайдено.

– Жах! – не втрималася патрульна, втомлено похитала головою, відтак подивилася на годинник: донька саме мала повернутися додому від репетитора з англійської.

Цього року Катя перейшла до одинадцятого класу й тепер посилено готувалася до ЗНО.

– Ну, в нас немає іншого варіанту, окрім як розплутати цей клубок. Ми мусимо знайти того, хто вбив Єгора, – рішуче заявив Кир’ях.

Двері кабінету несподівано розчинилися, й на порозі з’явився Гусейнов.

* * *

Рівне. Середа, 2 вересня 2020 року. 19:30

Цього дня Таня прокинулася рано. Звично повернула голову праворуч – туди, де колись спав Єгор. Зараз мав би з’явитися Маркіз: коли чув, що обоє прокинулися – він потягувався, відтак радісно підбігав, добряче виспаний за ніч на їхніх ногах. Кіт хотів їсти й робив усе, аби це зрозуміли.

Вона не змогла залишити тварину в себе – Маркіз нагадував їй про нареченого. Коли Власта довідалася, що Таня планує віддати кота до притулку, відразу зголосилася забрати. Своїм колегам та друзям Таня не зізналася, що передала кота патрульній. Надто вже їй набридли нашіптування, що дружба між Єгором та Властою не така вже й невинна. Частенько Єгор заходив до патрульної у гості, заприятелював із її донькою. Натхненним бігав містом, вишукуючи для малої подарунок на день народження. Подруги вмовляли Таню вплинути на ці «дивні» стосунки Єгора з людиною, із якою мав чимало спільного: від улюбленої роботи до поглядів на життя.

Сьогодні – вперше за багато років – їй страшенно захотілося курити. Цю шкідливу звичку вона кинула майже десять років тому, і, хоч спершу було важко, потім з цим не виникало жодних проблем. І ось знову.

До того ж вона відчула смак кокаїну, на який свого часу «підсадив» кавалер. Пригадала, як легко і добре ставало після нього. Проблеми зникали й відчувалося блаженство. Вони частенько ним балувалися після вечері у дорогому ресторані. Тоді їй, кухарці з дешевенької забігайлівки, ці вечори у розкішному ресторані зі смачними, гарно оформленими стравами та забезпеченим чоловіком поруч, який не втомлювався сипати компліментами, видавалися раєм. Саме тоді вона зрозуміла, що прагне працювати у такому ж красивому закладі, і навіть більше – самій заснувати подібний. У той час, поряд із коханим багатим чоловіком, їй це здавалося більш ніж реальним. Вона лишила хлопця, з яким саме зустрічалася тоді, і цілковито захопилася новим життям.

А потім довелося повернутися до реальності. Бо, як виявилося, її грошовитий кавалер мав зовсім інші плани на життя. Хто-хто, а Таня у ці плани не входила.

Дівчина залишилася ні з чим. Ба гірше: тепер вона не мала доступу до дорогого наркотику, відтак була змушена перейти на дешевий. Її вигнали з роботи; люди, яких вважала друзями, лишили; натомість з’явилися нові знайомі – переважно наркомани та дрібні злочинці. Одного разу вона заледве уникнула ув’язнення за одну з крадіжок, які вони час від часу влаштовували, аби знайти гроші на нові дози. То була одна з перших справ Єгора, і він би кинув її за ґрати, якби потерпіла не забрала заяву (серед крадіїв виявився її син). Ще за кілька місяців Таня мало не померла від передозування.