Kitabı oxu: «Ангел наш добрий – Мати Софія»

Şrift:

Л. М. Білозерська

Ангел наш добрий – мати Софія

Умань

ВПЦ ««Візаві»

2016

УДК 821.161.2

ББК 84(4Укр)6

Б61

Білозерська Л. М.

Б61       Ангел наш добрий – мати Софія / Л. М. Білозерська. –

Умань : Видавничо-поліграфічний центр «Візаві», 2016. – 112 с.

Той, хто візьме до рук оцю книжку, прочитає її неодмінно. Тут немає сюжетних хитросплетінь та особливих претензій на художні відкриття, але є те, без чого не буває більш-менш значущого прозового твору. Тут є доля людини…

УДК 821.161.2

ББК 84(4Укр)6

© Білозерська Л. М., 2016

Євангеліє від Любові

Той, хто візьме до рук оцю книжку, прочитає її неодмінно. Тут немає сюжетних хитросплетінь та особливих претензій на художні відкриття, але є те, без чого не буває більш-менш значущого прозового твору. Тут є доля людини.

Любов Білозерська поставила перед собою просту, та вочевидь сокровенну мету – описати історію свого роду на тлі тих драматичних подій, які пережила Україна впродовж останнього сторіччя. Війни, голод, розруха, злидні, постійна боротьба за існування, за святе право жити на своїй землі. Жити навіть не в розкоші, не в якомусь особливому достатку, а в тяжкій щоденній праці, вимолюючи у Господа лише «хліб наш насущний».

В центрі оповіді – образ Матері Софії, що уособлює найсвітліші риси української жінки. І то не лише такі традиційні чесноти, як щедрість, доброта, щирість, а навіть жертовна готовність на злочин (не обумовлений Божими заповідями) заради дітей, заради родинного блага. Та чи можна назвати злочином вчинок, який умотивований найкращими намірами, але не вкладається в закони злочинної влади? Чи можливий злочин ангела супроти диявола? Я не буду тут інтригувати читача цією кримінальною, а в чомусь і веселою історією (він оцінить її сам), але віддам належне авторці в тому, що вона не малює своїх персонажів лише світлими барвами. Не приховує того, про що можна було б і змовчати, аби, боронь Боже, не кинути тінь на людину, яку вона прирівняла до ангела. Адже людська натура цікава не лише своїми достоїнствами, але й нелукавими вадами, слабинками, які урівноважують її непросту природу. І тому герої цієї повісті живі, правдиві, багато в чому нами впізнавані. Вони нагадають нам (іноді до щему у серці) і наших матерів та бабусь, батьків і дідів, усіх отих дядьків і тіток, що прожили, здавалося б, непримітне життя, а проте саме вони творили те, що називається «буттям українського народу».

А історія будь-якого народу – це, окрім усього, сукупність доль і життєписів його окремих людей. Тому я й сприймаю цю повість як частку нашої вітчизняної історії, висповідану щирим і люблячим серцем. Своєрідне Євангеліє про найдорожче. Від Любові Білозерської. Василь Шкляр

Ангел наш добрий – мати Софія

Минули, слава Богу, роки безвір’я і невігластва.

Радіють віряни, що почали відкриватися храми, і в сусідніх селах уже правлять священники служби.

А в Стецівці церкву, на той час, ще не побудували.

Отож зі своєю ровесницею іде мама Софія аж через два села у Скаливатку до храму Божого святого. Повертається щаслива, помолоділа, усміхнена; і внучатам, і правнучатам із вузлика дістає проскурку.

–

Їжте, дітки, набирайтеся сили, хто перший з’їсть, той швидше і підросте.

–

А вона чомусь не дуже солодка, – котресь із діток обізветься.

–

Такою і повинна бути освячена проскурка, через неї вам Господь пошле здоров’я.

А пізніше відкрилася церква і в Юрківці, стало ближче ходити Софії із подругою Василиною.

Бувало, хто совісний, зглянеться на них та й підвезе, а ні, то так кілометри й долають пішки, не ображаючись, не ремствуючи…

По-справжньому була щасливою, коли звели храм у Стецівці. Не минала жодного свята, аби не піти та не помолитися за здоров’я дітей, онуків і правнуків.

Ставила свічечки за убитих голодом і війною, за померлих рідних…

Шанувала церковні свята і синів, і дочок своїх навчила. Так і снується міцна ниточка віри від матері до молодого покоління.

У хаті завжди звучала невмируща колядка, щедрівка, яку чистими і дзвінкими голосами виводили із забуття її діти і онуки. А мама така була задоволена, сонячно сяяла своєю незабутньою ніжною усмішкою… «Слава Тобі, Боже, дав людям празник», – говорила радісно.

А скільки хліба спекла за своє життя непосидюча ненька! ЇЇ руки не стомлювалися ніколи учиняти хліб, бігати від якоїсь турботи до тіста, навідуючись аби не «бігало» по хаті.

Потім приступала топити піч – це для неї тепер було «за іграшку», як вона любила казати, не соломою ж, як колись давним-давно топили.

Дрова сухі, хороші; весело танцює вогонь; чатуючи його, черінь уже рада прийняти високі розкішні хлібини.

Любила щоразу заглядати до печі: чи добре вже нагоріло, чи готова вона взяти вироблене диво. Перехрестить тричі челюсті печі і з благоговінням садить хліб, дбає, аби зарум’янився і аж тоді закриває затулкою. Хай печеться!

Швидко піде неймовірно солодкий дух по хаті, якому стає тісно в ній, і він уже заповнив навіть усе подвір’я. І всі сусіди чують і знають, що в Софії печеться хліб і пиріжки.

Витягне потім їх із печі ненька і милується, кличе внучат, дає по теплому пиріжку з лагідною усмішкою.

Буває, й зітхне важко, мабуть, пригадається той хліб голодного страшного року й гіркі свої дитячі сльози…

* * *

Софійка народилася лютої зими 1919 року в сім’ї Андрія Васильовича та Олександри Харитонівни Волосенків, була першою і бажаною дитиною, за нею через два роки з’явився на світ брат Павло. Жили на хуторі недалеко села. Скільки себе пам’ятає, вона завжди любила співучу річку Шполку, яка ділила своєю течією село на дві рівні частини, і кожна по-своєму була красива: на берегах аж до неба підіймалися косаті верби, росло-розкошувало запашне зелене сіно, яке лоскотало босі ноги дітвори, що влітку висипала по обидва береги, тоді аж виляски ішли по хвилях, які здіймали умілі і не зовсім умілі плавці.

Змалечку разом із сусідськими дітьми (а їх було аж семеро) хлюпались в ніжному літеплі ласкавої Шполки.

Ані тато, ані мама не заперечували, коли дівчинка бігла до річки купатися, а за нею навздогін чулася лише засторога:

–

Не йди, доню, на глибоке, ти ще маленька!

–

Добре, я при березі купатимуся!

Літнє сонечко, яскраве і гаряче, пестило сільську дітвору, і вона зростала в обіймах спокійної Шполки, яка завжди несла замріяно свої води кудись далеко-далеко.

В одній місцині річка геть звужувалася, і діти з однієї частини села майже щоднини сходилися з хутірськими ровесниками. Тоді ставало ще веселіше на берегах сивої Шполки.

І вона раділа, обгортала хвилечками ще ласкавіше дітей, бо, власне, для цього і несла свої води через це село, обзивалася своїм тихим гомоном до людей, голубила їхніх діток, аби зростали здоровими і щасливими.

А ще дівчинка завжди дуже чекала великих свят, шанованих у родині: Великодня, Різдва Христового, святих Миколая та Андрія.

Тоді батько Андрій запрягав коня, садив малу доньку на віз, вимощений сіном, і вони разом з дружиною Олександрою їхали до церкви, яка стояла на іншій частині села, через річку.

Отоді для Софійки була радість! Вона їхатиме по довгій-довгій дорозі, а тоді ще греблею і по дерев’яному величезному мосту, а потім іще греблею, майже до самої церкви.

А храм сяятиме веселими вогнями, а біля церкви вже стільки возів стоїть, а людей-людей, що й не злічити!

І всі такі веселі і щасливі, вітають одне одного:

–

Будьте здорові з Празником!

–

І ви будьте здорові!

Батюшка після служби в храмі обходив з мирянами навколо церкви, а з ними і мала Софійка, міцно тримаючись за мамину святешну спідницю. А тоді було для дівчинки та й, мабуть, і для всіх дорослих справжнє щастя – освячення цілющою водою. Усі навколо гомоніли і сміялися, а дітвора аж плескала у долоньки, ловлячи такі ждані краплини від самого доброго Бога. Бо так казали у родині, та й, справді, хоч це було і лютого морозу на Різдво чи на Водохреща, ніхто з дітей ніколи не захворів на простуду. А батюшка кропив щедро-прещедро, бажаючи усім здоров’я.

А яким чудовим був ранок розговіння, коли родина після служби поверталася додому і сідала за святковий стіл!

І чого на ньому тільки не було: і рум’янющі калачі, і пиріжки, і печені домашні ковбаси, і тушена в печі картопля, і капуста, а ще холодець з хроном!

Софійка статечно, як і дорослі, всідалася за стіл, проказувала

Отченаш і після того, як тато брав у ложку кутю з узваром, й сама обідала, щаслива і радісна, бо сьогодні хрещена мати Ївга біля церкви сказала, що дівчинка гарно підросла з того часу, як вона її бачила:

–

Мабуть, ростеш слухняною в батька-матері? – спитала тітка.

–

Аякже, усе слухаю, що мені наказують і допомагаю їм, – відповіла.

–

Павлика заколисую, як мамі ніколи. Або співаю йому, або казку розказую, аж поки не засне.

–

То ти вже така розумниця і мамина помічниця, – похвалила ще раз тітонька.

А в Софійки наче виросли крила від гарних слів, і вона за празниковим столом сказала тихенько мамі: «Я завжди-завжди вам допомагатиму».

Матуся ніжно пригортала до себе донечку, таку розумницю.

Сама невеличка, а береться Павлика і колисати, і годувати, як десь, буває, мамі ніколи.

–

Ох, ти ж моя помічниця дорога. Що б я без тебе робила з малою дитиною: треба ж і коло корівчини поратись, і на городі лад давати.

–

Я вже школярка. Піду в перший клас, а вчителька спитає, чи слухаюся вас, чи допомагаю глядіти братика, – відповіла донечка.

Та й Павлик любив сестричку: перше слово, яке навчився говорити, було «Ня-ня».

* * *

Зростали щасливі дітки, купаючись у родинній любові. Завжди ласкава, привітна і добра ненька Олександра, і хоч гарячкуватий характером, але роботящий і турботливий, тато Андрій. Вони обоє були постійно в роботі, клопотах про дітей, щоб їм не гірше жилося, як іншим. Хоча не мали багатства великого, але завжди велася худоба: і коні, і корівчина, і поросята.

Було коло чого ходити-поратися, і діти завжди мали вдосталь хліба і до хліба. Лише взимку мама Саша (так на неї звикли казати сусіди) відпочивала за вишиванням та за прядкою (Волосенки завжди сіяли коноплі, вимочували в річці, сушили, били на бительні, пряли і мали виткане на домашньому верстаті полотно і собі, і дітям на сорочки).

Час летить безупинно – підростали на радість батьків діти: Софійка вже й школярка, старається у школі, вчителька не нахвалиться ученицею. А вона, навчившись читати сама, вже з братиком займається, казочки читає, букви показує.

Наполеглива і вимоглива старша сестра: ще до школи навчила Павлика читати, приносила йому книжечки з бібліотеки шкільної, хоча, правду кажучи, хлопчик не дуже захоплювався цим заняттям.

Він більше біля річки любив бувати: малою хваточкою при березі мульги наловити, раків надерти, якихось комах принести до хати. А одного разу прийшов з повною пазухою і до Софійки: «А йди подивися, що я тобі приніс! Такі вони хорошенькі!» І висипав жаб і жабенят на долівку, які зразу розповзлися повсюди… Сестра з переляку вибігла надвір.

Було роботи і матері, коли прийшла з поля – виловлювала те добро, сварила хлопця.

А йому що, – сміється собі: «І чого їх боятися? Вони такі гарненькі, м’якенькі, тільки трохи холодні. І зовсім не кусаються».

* * *

Гарні в селі зимові вечори! Снігу намете по коліна, батькові є робота: прокидати стежки до повіток, навколо хати, до воріт і за ворітьми. Це вже для сусідів і близьких родичів, які мало не щовечора приходять, як тільки-но впораються по господарству.

Довгі-предовгі ці вечори, а які ждані і веселі для дітвори!

Шурхотять прядки сусідки, дядини, двоюрідної сестри, літає, розкрилившись на всю хату, пісня, а за нею друга, а потім і ще й ще.

Підтягують дужі чоловічі голоси: дядьки, впоравшись, як і батько, несуть до хати мороз, обтрушуються від снігу, всідаються біля печі на оберемки пахучої соломи, які з раннього вечора приніс Андрій (щоб нагрілася і не була такою зимною)

Як же радісно і гарно чути, як дзвенить і переливається над усіма голосами сріблом високий чистий голос мами Олександри!

Софійка з Павлом, вмостившись на печі, і собі тихенько підтягують, бо вже всі пісні добре знають і колядки теж.

І хоч у школі вчителі кажуть, що Бога немає і учням не можна колядувати, діти Волосенків дуже ждуть Різдва, щоб побігати по хутору, поколядувати, а потім і попосипати.

–

Яка ж шкода від того, що вони занесуть калача хрещеним батькам? Або заколядують? – не розуміють діти. – Різдвяні пісні ж такі гарні, що як на крилах підносять, коли їх чуєш або співаєш.

–

Бога, діти, немає, – сказала якось знову учням учителька. – І щоб ніхто із вас більше не бігав щедрувати і колядувати, бо поведу до директора. Релігія – опіум для народу.

–

Бога немає!? Як таке може бути, адже і тато, і мама, і дідусь, і бабуся та й всі

рідні моляться та надіються на нього. Не тільки Софійку але й більшість однокласників вразили такі слова вчительки. Вона ж для них найбільший авторитет. Їхні маленькі серця не хотіли змиритися з тим, що у них відбирають наймилосерднішого Бога та наймилі

ше свято – Колядку. Мудра матуся увечері розповіла дитині про те, що не завжди треба говорити те, що думаєш. Може, вчителька й сама вірить у Бога, але мусить забороняти дітям ходити колядувати, бо так потрібно керівництву району, держави. І не все, що гов

ориться вдома, можна переказувати чужим людям та друзям: «Своя хата – покришка». Надалі вже ніхто з діток у школі не торкався теми Бога, розкуркулення та деяких інших, щоб не нашкодити родині.

* * *

Білан Харитін, Софіїн дідусь, побудувався на хуторі неподалік від дочок Ївги і Олександри, а дочка Настя вийшла заміж у сусіднє село – Чичиркозівку, за вдівця з п’ятьма дітьми. – «І рідна мати не побивається, буває, так за дітьми, як ця мачуха», – говорили люди.

Син Гнат збудував гарну хату на центральній вулиці села. Жили усі діти заможно, бо не цуралися важкої праці, біля землі ходили, як і належить хліборобам.

Із ним та з дочками й зятями трудилися на своєму – таки полі, а його було не багато – не мало: на Галечому 15 десятин та ще 5 лісу від Калниболот.

Мав завжди 2-3 пари коней, за якими їздив аж у сусідні губернії. Вибирав найкращі породи, і коли з’являвся в селі, то інші господарі із захватом, а хто із заздрістю дивились на Харитонових коней.

Ще був вправним пасічником і захопив цим заняттям родину, часто й управителі панського маєтку запрошували подивитись до бджолиних сімей.

І в селі майже всі шанували Харитона за те, що міцним був господарем і дітей своїх навчив любити землю і працювати на ній.

Тішився внучатами, які підростали у великій родині.

–

А що, Маріє, давай поставлю нову хату: он скільки в нас уже внуків, як поприходять – поз’їжджаються усі, то й місця в хаті малувато, – якось поділився думками з дружиною.

–

Чому ж і ні? Рід наш розпросторюється, слава Богу. Гарно зібратися усім разом за одним столом, – підтримала. – Не все ж тільки працювати, не покладаючи рук.

–

А ще покриємо ми хату не солом’яними сніпками, а залізом. Я вже й придивився і прицінився, і трохи сторгувався з одним продавцем із Звенигородки.

Марія усміхнулася: питає поради, а сам уже все вирішив. Отакий у неї Харитін: до роботи завзятющий і такими ж є і їхні діти, хвалити Бога!

За літо й осінь уже стояла їхня гарна, висока і велика хата, виблискуючи під сонцем залізним дахом.

А тут, як грім з неба, вдарила революція. І пани та їх управителі виїхали з села, нашвидкуруч розпродавши своє майно.

Частина селян кинулась грабувати та розбирати маєток і все з нього тягнути по своїх хатах.

Тепер мало не щодня в селі гули бджолиним вуликом сходки.

–

Забрати в хазяїв землю! – лунало. – Досить уже, нажилися!

–

Поздирати блискучі покрівлі, щоб в очі не різало нам, бідноті! – гуло на сходці.

–

Зараз же і ходімо!

І розлючений, підбурений ненавистю, жадаючий наживи, натовп кинувся робити самосуд.

Дзвеніло на Харитоновій хаті сполохане залізо, падаючи з покрівлі на землю. Його зразу ж розтягували, хто куди міг, на свої дворища.

Заливалася слізьми злякана Марія з настраханими дочками Олександрою та Ївгою, які, почувши про те, що роблять активісти, прибігли з малими дітьми на руках.

А Харитін? На що був твердохарактерний чоловік, знепритомнів і так лежав, не в змозі підвестися на ноги, тільки тяжко стогнав.

–

А може, тебе зразу в труну покласти? Бачите, живе, як вареник у маслі, а труни он які приготував собі і жінці!

–

Ой, води бідному дайте, – глумилися весело над ним ті, що зовсім ще недавно бігали до нього за всім на світі: і за пшеницею, і за кіньми, і по гроші, і за іншими найдрібнішими позичками: по сіль, по вогонь із печі.

Розтягли, розірвали покрівлю свої ж таки люди, що раптом перекинулися у хижих і лютих звірів. Добре хоч труни не порозбивали, бо й справді, як чоловікові тепер стягнутися на них?

–

Не побивайтеся так, тату, не в одного вас вчинили такий розбій. У людей на Зарічній забрали і всю худобу, яка була в дворі, – умовляла Олександра.

–

А мій Оксень каже, що треба вступати до того СОЗу, бо не дадуть дихати ще й зашлють туди, звідки й вороття не буде, – обізвалася дочка Ївга.

Насилу трохи піддужчав Харитін і взявся до роботи: полагодив верх на хаті, укрив її солом’яними сніпками, щоб більше не муляла залізом очі ласим на чуже добро.

Хіба ж він винен, що над усе любив працю і до неї змалечку й дітей своїх привчив?

Наче підмінили чоловіка після того: став нездужати все частіше, танув на очах, як той віск на вогні.

–

Готовся на висилку, куркульська личино, – якось прошипів п’яниця – сусід. – У Сибіру хазяйнуватимеш. Там тепер таких, як ти, ого скільки! А твоя земелька і ліс уже народне добро!

–

І справді, тату, напишіть заяву до СОЗу, – радила Ївга. – Немає виходу, бо зашлють туди, звідки не повертаються живими.

Мій Оксень думав-думав, журився-журився та й написав заяву. Тепер ми старці в колективі, будь він проклятий! Землю, коні, реманент – все забрали, як і у вас. То хоч висилкою не лякають.

–

Ні! – твердо відповів Харитін і зайшовся кашлем.

Хвороба його мучила після того, як під дощем вшивав сніпками хату, щоб стеля не намокла і не впала.

Розсильні прибігали до Волосенків, викликали у контору.

–

Не піде він, зліг, – казала Марія. Вона журилася, бо бачила, що життя чоловіка по краплині стікає, і дні вже його лічені. І ніщо йому не допомагає: ані натирання, ані відвари з трав, які знала ще від своєї матері і баби.

Він відходив з життя, яке так любив, більше не згадував ані про худобу, ані про землю, ані про ліс, яким віддавав свою силу, терпіння, надії.

Поховали діти його на сільському цвинтарі, гірко оплакавши, відчуваючи, що на них і на село впало каменем велике нещастя, якого вже не позбутися ніколи.

Тепер їх усіх насильно записали до колгоспу і щодня гонили на роботу.

Не могла пережити лиха і мати Марія, стала хворіти, а потім і злягла.

Олександра кожен ранок посилала дочку Софію навідати бабусю, віднести їй щось поїсти.

Одного разу дитина прибігла налякана:

–

Бабуся мені не відчинили. Я гукала і в вікна стукала.

Полетіла Олександра до неньки, та вже було пізно.

Стали лаштувати похорон. Приготували бідненький обід: борщ, кашу, узвар.

Поховали матір біля батька.

–

Недовго й виглядали, тату, нашу матусю, – голосили доньки. – Вибралася від нас та й буде тепер уже навіки з вами. А нам же, як тепер жити?

Поверталися на хутір, ведучи з собою важку журбу.

–

Заходьте, пообідаємо за померлих, – кликали дочки рідню.

Прийшли до хати, а там: ой, лишенько, стоїть на порозі нова хазяйка – комнезамівка:

–

А чого вам тут треба? Що забули? Я тепер тут житиму!

–

То віддай хоча б нам обід, після похорону трудящих годиться погодувати, – просили дочки.

–

Забирайтеся геть! Кому сказала?! Я – активістка, мені положена куркульська хата! – горлала люто, змінившись до невпізнання.

А скільки років прибігали на позички з чоловіком – п’яницею!

Такого похорону без поминального обіду і молитви не те що село, а мабуть, і світ не знав.

Й така доля спіткала більшість господарів того часу: невелика кількість комнезамівців за допомогою продзагонів та червоного війська захопили владу над трударями. Експропрійоване – награбоване майно активісти без жодного докору хворого сумління надягали на себе та на свою рідню, решта награбованого виставлялося на торги – гроші здебільшого пропивалися. Місцеві нероби, п’яниці, ледацюги та волоцюги, які отримали револьвери, гвинтівки та шкірянки «з самого району», здобули мандат на беззаконня, грабунок, вбивства односельців, єдиною провиною яких було те, що мали трошки кращі статки. Ходили майже завжди п’яні комнезамівці в чужому одязі, жили в чужих хатах, їли хліб пограбованих ними безправних селян-трударів.

* * *

Софіїн батько Андрій і його брат працювали на залізниці, на станції й жили, бо треба було зустрічати й проводжати потяги, що зупинялися тут-таки в Стецівці. Чоловік тримав пару коней, часто заробляв додатково тим, що відвозив прибулих пасажирів у Княжу, Чичиркозівку, Юрківку та в інші сусідні села. Тим часом збудував собі недалеко від станції на хуторі хату.

А коли колективізація була в самому розпалі Андрія несподівано заарештували за ухиляння від вступу в колгосп та утримували в Звенигородській в’язниці.

Священик Петро, який перебрався з Києва до свого брата Оксеня, сестри Ївги чоловіка, порадив Олександрі, як можна врятувати Андрія від заслання, а може й від смерті. Склав прохання-листа до Звенигородського тюремного начальства, у якому йшлося про те, що Андрій Волосенко не ухилявся від вступу до колективного господарства, а навпаки хотів до нього, проте на станції не було кому працювати і не знаходилося заміни, а пару коней він добровільно здасть у спільне товариство, як тільки хтось прийме його обов’язки на станції. Хуторяни засвідчили про це своїми підписами, які зібрала Олександра, заходячи в кожну хату зі слізьми та проханням.

Пішки добралася у Звенигородку. Вирушила уночі, щоб до ранку дійти до тюрми. Добилася до самого начальника, уперто чекала і просила вартових, щоб дозволили віддати листа особисто йому в руки.

Він з’явився десь уже після обіду. Олександра слізно благала, аби взяв цього листа до уваги. Здивований наполегливістю жінки, начальник все ж таки прочитав його, глянув на підписи:

–

Ти знаєш, жінко, що хто сюди потрапляє, тому один шлях – на Соловки.

Але ці підписи односельців… Хто тебе напоумив зібрати їх?

–

Сама, – сказала упевнено.

–

Знать, розумна вдалася, нічого не скажеш.

У його голосі бриніла недовіра.

Він пішов, кинувши на останок:

–

Не стовбич тут. Іди, звідки прийшла.

Уже пізнім вечором добралася на хутір. Діти обоє, і Софійка, і Павлик поприпадали до мами. А вона вже дала волю сльозам. Вони лилися і лилися рікою, і не було їм спину.

–

За що? Чому? Що він не так зробив? Чому від роботи відірвали і від сім’ї батька? Який з нього ворог? Як тут не вб’ють, то пропаде в далекому Сибіру, а діти сиротами зостануться.

А через день Андрій став на порозі рідної хати, змарнілий, аж чорний.

Діти зраділи, листочками тулилися до тата.

–

Слава Богу, минула лиха година. Тепер нам одна дорога – до цього Созу, щоб він був їм запався. Коней забрали, однак уже не будеш хазяйнувати, як раніше, – казав брат Юхим. – Бачиш, я раніше дотумкав, що й до чого, то хоч не шарпали мене й сім’ю.

Схилив голову на груди Андрій, важку від гірких і пекучих думок, від безнадії:

–

Поле, рідне поле, не обробляти мені більше тебе, нові хазяї гребуть усе в свої руки. Та чи любитимуть земельку так, як я любив?

Болюча і пекуча сльоза впала на руки вчорашнього господаря.

* * *

Розійшлися Харитонові діти і вся рідня по роботах, хто куди, аби лиш на вислання не потрапити. Олександра і Ївга – на ланку. Андрій – до волів, Василь –на конюшню, Михтід – гній на поле возити грабаркою, Оксень і Гнат – до коней.

Слава Богу, хоч багатодітним сім’ям по корівчині дозволено держати та ще сяке-таке порося.

І за це спасибі: буде дітям на великий празник скоромне і ложка молока, яке активісти постановили здавати обов’язково в молочарню, кожному призначивши норму.

Буває, зійдуться коли та й згадують і своє поле, і ліс, і пасіку з музикою трудящих бджіл…

І Волосенки були такими, як ті бджоли, працювали, нікого не зобиджали.

Яке то щастя – вийти в поле, дослухатись до шелесту жита-пшениці, вдихати запашний дух налитого добірним зерном колосу, ждати, коли достигне, щоб вижати і змолотити!

І тепер, коли сходяться, іноді, сусіди на оденки, солома, яку вносить Андрій до хати, нагадає не раз ниву, що розкошує – достигає під лагідним сонцем. Зітхне не раз чоловік та й старається відігнати солодкі спомини, просить жінку:

–

Заводь уже пісню, Сашко (так він любив її називати), а то на душі чогось важко.

*

* *

Пройшли десятиліття… Уже й онуки повиростали, але не забувають діда Андрія і бабусю Олександру.

–

Бабусю, не чули, як там мій однокласник, як його здоров’я? – всякий раз, тільки-но прибіжить на хутір онучка запитує стареньку про свого однокласника, Сергія, який повернувся з армії інвалідом.

–

Не чула, – бо звикла так казати завжди. Знала ж бо, що дівчина неодмінно побіжить провідати хлопця, що живе сам.

Такою жалісливою вродилася. Та воно й добре, що чутливе серце має…

–

То я збігаю, провідаю, може, йому що з ліків купити треба.

–

То біжи, дитя, – не заперечує ніколи бабуся.

А то якось прибігла вся в сльозах. Видно, що й по дорозі плакала.

–

З Сергієм велика біда. Так опух весь, що й не впізнати.

Руки, обличчя такі, неначе їх хтось накачав і вже почала шкіра тріскатися.

–

Ой, Господи, то що ж робити? – злякалася баба Саша.

–

Я зараз біжу в село і до ФАПу. Викличу лікарів, нехай його візьмуть у лікарню, може, ще встигнуть урятувати.

В Олександри по щоках покотилися сльози: жалко хлопця.

Забрали Сергія в лікарню, добре там підлікували, тепер уже ходить, купив мопеда і перші огірочки з городу повіз своїй рятівниці, як потім їй хвалилася внучка. А згодом йому й пара знайшлася, слава Богу, із сусіднього села.

Баба Саша ніколи не говорила внукам про те, що хата, у якій живе Сергій, її батьків і город, на якому він любить працювати, також.

–

Навіщо їм знати. Нащо згадувати при хаті його грішницю – бабу, колишню активістку. Вона й так покарана Богом і ще каратиметься не в одному коліні.

А внуки нехай не відають зла ніколи, – розхвилюється бабуся. – Не приведи, Господи, пережити те, що пережили ми і наші діти. Сохрани і помилуй нас, грішних!

І спогади, непрохані і страшні, насідають чорним гайворонням на

душу…

*

* *

Софійчині та Павликові батьки працювали в колгоспі, на трудодні їм давали дуже мало і тому родина, як могла, вибивалася із злиднів і нестатків: обробляли город біля хати, держали корівчину, яка їх годувала усіх. Хоч бідно, але якось жили, батьки дбали про освіту дітей, продавали городину та трошки молока, щоб взути – вдягнути дітей до школи.

Гірко працюючи, сім’я, так як і решта односельчан, не змогла виконати план хлібозаготівлі. У селян почалися обшуки, не проминули вони і хати Волосенків. Одного дня прийшли до них «уповноважені» разом із «штурхачами», так називали тих, що гострими прутами тицяли усюди шукаючи сховане. Завзято вишукали в них всі схованки зерна та продовольства: і в лежанці, і під кагелкою на печі, викинувши навіть малого Павла, що грівся, тремтячи з голоду і холоду. Забрали все, що знайшли.

Залишилися Волосенки без зернини хліба, швидко з’їли картоплю, закопану в садку, і навіть лушпайки доїдали з неї, вишкребли – замели засіки від зерна. І все частіше погляди їх зустрічалися на грубі, де сховали дороге, ще дівоцьке материне намисто.

–

А що, Андрію, прийдеться міняти? – наважилася першою Олександра

–

Так шкода, нехай би дівчина його носила, – обізвався батько Андрій. – Може, обійдемося?

–

Доварюю останні лушпайки. А що будемо робити поті

м? Люди їдуть у Росію, міняють одежу на хліб. Їдь і ти, може, встигнеш вернутися та порятуємо дітей наших.

…Провела з дітьми чоловіка до залізничної станції і побачила, що не лише він один сьогодні вирушив у невідому далеку дорогу. Кожен, вхопившись за мішок зі скарбом (що найдорожче було в хаті), у якому лежала надія, якнайшвидше хотів добитися до тієї Росії, що приманювала хлібом – порятунком, і повернутися до голодних дітей.

Коли батька із іншими чоловіками проковтнув товарний вагон, поверталися пригнічені, заплакані, до хати:

–

Чи діждемося? Чи не вб’ють його бійці загороджувального загону , чи не пограбують, не обкрадуть по дорозі? Чи доб’ється до хліба? Чи повернеться живим?

Матір щодня гонили на роботу, вона через силу ішла, щоб одержати пайку і принести дітям. Сама ж ледь пересувала ногами.

–

Софійко, завтра підеш на поле зі мною. Боюся, що не донесу вам хліба, бо можу додому не дійти.

До обіду ледве доробили: кожен буряк, навіть і найменший, здавався непосильним тягарем. Аж ось ударили в рейку: «Обід» Знесилені, голодні, ледве тримаючись на ногах, рушили до підводи із бідоном, у якому була аж прозора якась юшка. Софійка посадила маму на купі бур’яну, а сама стала в чергу за «обідом» Люди позаду сердилися: «Чого береш на двох, а ми – жди!». Та вона стерпіла образи, взяла пайку і принесла матері: «Їжте, мамо, нам же до вечора треба доробити». Мати крізь сльози давилася юшкою, аби лише не хвилювати доньку. Щоб маму хоч якось потішити, після обіду дістала з-під рукава скибочку хліба:

–

Це Павликові, мамо, він зрадіє.

–

А ти ж, доню, що, сама хліба не їла? – кволо обізвалася Олександра.

–

Я юшку виїла всю, з мене досить, я вже немаленька, потерплю, – відповіла дочка. І як мрію, що носила останні тижні, повіла неньці: «А там і тато скоро приїде з хлібом. К

ажуть, з Росії наші привозять отакенні-о хлібини!». І показала руками, який той хліб, що привезе батько… Мати лише гірко усміхнулася:

–

Якщо живим вернеться і привезе яку хлібину, то на скільки її вистачить?

Щодня, ідучи на поле і повертаючись із нього, мати з донькою наштовхувалися на мертвих. Вони лежали на вулицях, на греблі, на Великому шляху, у березі над ставком… Грабарі з похоронної команди не встигали їх збирати і відвозити на цвинтар, не встигали всіх вкидати у вириті могили.

Часом поряд із мертвими опинялися на грабарці ледь живі односельчани, які просили не забирати їх, бо вони ще живі!!! Та дядькиграбарі не слухали: «Нам однаково за тобою взавтра їхати. То чого крутитися даром, заберемо тебе сьогодні, хіба тобі не однаково вже? Мертвий ти, опухлий, і єсть уже мертвий!» А баба Миниха так уже благала, опинившись на возі, що грабарі не видержали та зняли її з воза: «Дурна, що ти просишся, валяйся, завтра заберемо!». Прожила вона до глибокої старості і любила зі слізьми розказувати, як відпросилася від видимої смерті.

До матері

Наче дощик весняний,

Мені любо-любенько

Зелена неділя

Стала хата центром

Люба ненечко

Батькова сорочка

Намисто

У весняній заметілі рідна хата

Похилі, зігнуті сивенькі

Мати сина тополино виглядала

Чекання

Ой, горлице – удівонько

Позліталися діти до неньки

Все нам у вирій летіти

Мати

У тиші рідної кімнати

Серед шляху одна Повік з ріднею

Над внуками птахою…

Висота мудрості

Хато – колиско

У казці лиш збуваються дива

Бабуся Олександра

Соняшник відцвілий – батенько старий

Нестало тітки Оксани

Вирій виглядає…

Хмаровища-хмари

Спішіть до матері, сини

Мріялося

Наше сонечко

Перевдягаємо неньку

Ластовиннячко ласкавиться ластів’ятами

Душа у матері святиться благістю

Нічого краще не буває

Сива моя голубонька

До матері

Вишенько, біло – розквітлая, нене!

Ти ж бо найкраща у мене.

І ласкава, й проворна, і всюдисуща,

Бджілко моя невсипуща,

Світла радосте, тепле сонечко,

Ти опора міцна та й для донечки, Бо складаю безжально і болі, і муки І на душу твої, і на руки. Скільки їх випада на дітей – Ціле лишенько!

Не зігнись від незгод ти моїх, Хитка вишенько!

Ніжна вишенько, ясний променю, Ти долаєш життєві шторми Вкупі з донею.

Буревіям з вітрами та й не здаватися, Ти навчаєш мене в боротьбі не згинатися.

Ти найкраща у мене, матусенько – вишенько! Я у серці своїм образ твій навік вишила!

Мені любо-любенько

Мені любо–любенько, коли поруч зі мною і тато, і ненька, а ще й ніжна моя бабуся – я до них усім серцем горнуся.

Мати іде до воріт

Гріє сонцем усіх цілий

             вік

ненька невтомно, дбає про нас невгамовно.

Сяє блакитною радістю       світ -

Мати іде до воріт! І щодень, і щогодини самозречено палить себе

на кострищі в ім`я щастя дитини. Все бігом та бігом з- під хустини пасмо білим крилом. Як земля буде вічно крутитися і світ буде допоки,не присяде матизарум`янились молодо щоки. Очі хлюпають радістю синьо до дочки і до сина у росі, у щасливій сльозі.

* * *

Наче дощик весняний, Ходить лагідна мама. Усміх в неї привітний, Ніби сонечко літнє.

А в очах голубизна,

Як і небо моєї Вітчизни.

Зелена неділя

Пахне клечанням,

Зелен – рутою, і м’ятою, Сині півники горді

Повсідались під хатою.

Вільха радо із стріхи

Сережками хвалиться,

Дуби і горіхи

До калиноньки залицяються.

Я босоніж ступаю по лезах

Трави-лепехи на долівці, –

Тихо скрикне стебло, Бризне щасно сльозою, Віддавши тепло.

(Як до серця мені прилягло!). Пахне клечанням знову в хатині у мами… По долівці в дитинство іду, обережно ступаю у казку ногами…

* * *

Стала хата центром Всесвіту безмежного, від любові безбережного:

порядкує в хаті ненька – горличка       сивенька,

розливає ніжні хвилечки тепла у душі наші ненька мила, –       хвилечки добра.

У спокої скупані щасливляться       і діти, і внучата. Ховається жура, і мусить зло

      мовчати –

по хаті образом святим пливе Пречиста Мати.

Люба ненечко

І

Ми з тобою, ненечко, одне ціле, я – частинка твоя змаліла. Як нам гарно у світі жити, землю ласкаву у двох любити. А вона до нас горнеться, правічна, Тільки ж ми на ній, мамо, не вічні! Недалеко розлука стоїть за плечима, холодно диха.

Сіє лихо на нас з рукава, сіє лихо…

ІІ

Так боюся

Тебе вразить, матусю. І благатиму долю, ще й зозулі вклонюся, щоб не ти наді мною, як плакуча верба, голосила в журбі, а я над тобою тополино стелила жалі. Стеблинкою, павутинкою потримайся, за життя позмагайся, люба ненечко, в світі, щоб, доглянута,

Очі рідні закрила при дітях.

Батькова сорочка

Пам’ятаю: рукави розставивши, В хату входила татова сорочка.

І хилилася, хилилась від тепла.

А за нею входили й сороченята

Ті, що ми носили, діти – маленята.

Пахло так тоді в хаті солодко – морозно,

Свято пахло, радістю весняною тривожною. Ще іскрилися сніжинки, Квіточки – сльозинки. Як те грубе полотно

Та до серця прилягло! В сорочках з морозу і пороші Які ж сни наснилися хороші!

Жалю мій! На тонкій на синовій сорочці

Не квітують осяйні сніжинки,

Густо – густо повсідалися смутні пилинки.

Не присняться йому сни ті,

Що матері колись наснились,

В чому ж ми, у чому, люди, помилились?!

Батькова ж сорочка, із любові ткана,

Вже давно не замерза,

Виціловує у прискринку її моя сльоза!

* * *

У весняній заметілі рідна хата, Навіть не впізнати.

У бузкову радість я прийду, До ненечки – вишні припаду.

А за нею стоять літа та й літа,

Тому вона не старіє, а все молода. Струмениться молодо льону цвіт з очей, А із серця – золото обсипа дітей.

Намисто

Голод намисто поїв у баби Марії, І тепер воно правнучку не зігріє. І спідниця не буде носиться у квітах маленьких на ситці. Десь кожух у Ростові блука, може, й досі, б’є додому, б’є ніженьки босі. Та не дійде – несила, жаль, господарка юна його не носила. Бо голод зубами клацав, бродив по селі, І дрижали від страху старі і малі. А він хазяйнував, намисто з груби замуроване виривав. Виривав дороге намисто, поїдав усе чисто.

Аж щелепи йому тріщали, аж зуби йому хрущали.

Та й дівці було не до нього, упала голоду в ноги. А він заморозив навіки її на стежці заплаканій у бур’яні. Без намиста Ганнусю ховали, бо в Росію воно прошкувало – Так хотіло шлях заступити смерті, та спізнилися батькові ноги, до крові натерті. Через силу добився до хати, а її не впізнати. Пустка та й годі, бур’яни вище хати танцюють в городі. Став на порозі, засмучений, де ти, доню моя незаручена? Я ж намисто на хліб не зміняв, для весілля твого зберігав… Та й упав, похилившись на лаву, в вузлуватих руках нещасливе намисто ридало. * * *

Похилі, зігнуті сивенькі, голубоньки старенькі – усе частіше відлітають в ірій і розтають, як цятки сірі. Не прилітають навесні, лиш посилають здалеку пісні, яких душа жде, як причастя, жаданого, солодкого, як щастя.

Чекання

Скільки вишні зацвітали у рідному краї,

Скільки зими порошею вже їх замітали,

Скільки разів лелеченьки вертали до хати, Лиш кровиночки з війни Не діждеться мати.

Тільки встане сонце – Мати зором у віконце – І який цей світ болючий, Із сліз зітканий, пекучий!

Ой, горлице – удівонько

Ой, горлице – удівонько,

Сива твоя голівонька, Побіліла в самотині Сонцем була у родині.

З дітьми батька виглядала, Долю свою викликала, Поки склала крила:

Летіти несила…

Мати сина тополино виглядала

Мати сина тополино виглядала, А ворота з туги впали.

Аж під вікна підійшла сива нехворощ – травиця, Стріча з сином (ой, давно) матері лиш сниться.

Сниться тільки та примариться,

Над неньчиним подвір’ячком небо хмариться.

А де ж твої внуки, сива мати? Було б тобі, мати, крил не підставляти, Було б тобі сина в полині скупати. Полин – трава та й гіркая, А матінка та й близькая. А нехворощ сиву у колиску слати Було б тобі, мати.

Було б його, мати, у любистку скупати, –

Трава та пахучая,

А розлука із ненькою та й болючая.

Було б сина, мати, в поле посилати, Де колос зернистий, Де птах голосистий. Було б його вчити

Ще землю любити.

Не хилилася б тепер, як суха билина, При синові живому Мати – сиротина.

Все нам у вирій летіти

Жалієм матір аж тоді, як вишнею зів’яне кволо, ще не пройшовши своє поле, як слід не надивившись і на світ, а похилившись від усяких бід так передчасно, згорівши зіркою завчасно…

Позліталися діти до неньки

Позліталися діти до неньки,

Пташенятами – внуки маленькі, Та здорвлять, та щедро віншують,

А вини за собою не чують: у мами не були давно, слід прочах.

Перлом чистим – сльозинка у мами в очах. Бо таке її свято випадає не густо. (Щоб веселощі й гамір дитячий),

Про це знають удвох – Мати сива, стара, І хатиночка – пустка.

У тиші рідної кімнати

Голубі фіранки в смужку золоту, мамину усмішку вічно молоду – у своєму серці я завжди ношу, і до білої хатини все лечу, спішу. Там, у тиші світлої рідної кімнати жде мене у радості й печалі

найдорожча в світі –

                    Мати!

Мати

Час як підходить – Мати на пошту виходить. Хустину – ворона чорного, що на голові

кряче,

Змінить на білу, на радісну наче.

Празник у матері – ніби і справді сини

обізвались,

Ніби з війни повертались.

А так –завше в Матері чорним вишита

сорочка,

Тужить, як чайка підбита: – Синочки!

Синочки…

–А мені ось за голови ваші хлібина

й консерви …

Дзвонять із неба! Ось вибухнуть струнища – нерви!

Крайка неба – пояс червоний козачий,

Лазурова габа – смуток юначий, А рожевий окрайчик навколо –

то дівоча невтішная доля.

А темний, аж синій –печаль материнська за сина.

Не діждалась з війни молодих

козаченьків –

У сльозах все життя натужилася рідная

ненька,

Їй держава платила по дванадцять рублів

за кожного сина…

За Петруся білявого…

За Миколку чорнявого…

І матуся щомісяця консерви купляла, Та гіркі і пекучі обіди синочкам

справляла…

Серед шляху одна

І

Серед шляху одна, як тополя покинута,

На худеньких плечах хустка накинута – Мати стара, як сум, бреде, Ніхто й ніде її не жде. Хустка картата з нею – як крила, В ній виростала донечка мила.

Мати – костур у руки

І снує, наче тінь, від дочки – до онуки.

Скрізь важка, всюди немила, Сумно сплескують хусточки крила. На дорозі одна тополиною гнеться, Літній дощ на хустині сміється.

В ній в безхліб’я по селах ходила,

За останню сорочку доні хліба просила… А дощ не сміється вже, плаче, заслав пеленою… Матір горе веде тінню сумною.

ІІ

Хмаровища – хмари Облягли, як чари, не пробитися до світла, де надія колись квітла.

На життя щасливе, весело – грайливе, на життя багате в материнській хаті.

В материнській хаті, прибраній у квіти… Самотою тужить ненька при рідненьких дітях.

Повік з ріднею

Щаслива я: навкруг рідня моя Цвіте калинно, чорноброво.

Живи, родинонько, пребудь здорова! Щаслива я – навкруг земля моя, Квітчає її пісня солов’я.

Вінчає урожай з землею обрій Там, де ходили роботящі обри. Щаслива буду я повік з ріднею, Із матір’ю – Вкраїною моєю.

Над внуками птахою

– Поживіть ще для себе, Матусенько, – просять діти.

Заквічали оселю, прибрали у квіти… А вона все сміється, вже над внуками птахою в’ється. – Відпочину тоді, як піду за межу. А поки що для Вас побіжу та зроблю, побіжу та зроблю, побіжу!…

Висота мудрості

Бабуся – грушка зморщена сухенька, чиясь дбайлива сонцеока ненька між квітами – внучатами в травицю сіла – впала сіренькою перепеличкою, тендітно – невеличкою…

О, скільки радощів і смутку на віку пізнала сільська бабусенька!

Із честю світлою несе вагу минулих літ, і недарма в очах злинялих нам цвіте той давній дивний цвіт. І промениться мудрості для нас ще недосяжна висота, до серця струменить мадонни – матері свята і непорочна чистота.

Хато – колиско

Хато – колиско, пречиста в любистку, хато моя чарівна, беззахисна, в горі сумна!

Падають стіни твої! Від бід – і падає світ, падає сволок з цвяшком від колиски, де ми виростали малі, падає сволок – і виростають до неба жалі понад любисток, і понад бузку шумовиння пахуче, вище, все вище, де зорі ясні і немручі… Жалю ж мій, жалю, гіркий непомалу, хата вмирає моя – з хатою падаю я!

У казці лише збуваються дива

Очі – не очі: зіниці лиш чорні: Впали на хату дитинства літа, та обсіли долю її воронням.

Лиш піч одна іще жива. Та ба!

У казці лиш збуваються дива, щоб раптом з неї калачі рум`яні, і ми малі зовсім, і з нами хата, а в ній живі – і мама, й тато.

Бабуся Олександра

Накувала зозуленька довгий вік, а щастя забула.

Взяла війна її сина – соколика, вернуть – не вернула. Лічить літа неньці важка самотина. Та сивіє, та журиться – звістки жде від сина. Важкі руки вироблені, наче в чайки крила, склала роки на колінах – підняти несила.

Руки – колискою теплою, затишною,

А над ними Мати тужить та й білою вишнею:

– Де ж ти, де ж ти, синку?

Де ж твоя дитинка?

На колиску – руки: кап та кап – (скільки уже літ) –

перлами блакитними з очей виплаканий цвіт… Гіркий цвіт!

Соняшник відцв

ілий – батенько старий

Голова зсивіла – соняшник відцвілий – батенько старий до світу німий: погляд відболілий, устонька зімлілібатенько старий: до світу глухий… На долоні колись дужі, до роботи небайдужі, похилився, зажурився батенько старий: до усіх німий…

думу- думоньку колише, з ним самотність в парі й тиша.

Ніч і день, день і ніч, сльози з віч.

Як дитинасиротина батенько старий при синах живих… плаче безутішно при дітях успішних.

Не стало тітки Оксани

«Не стало тітки Оксани!» Болем упало зрану.

Не стало вдови – горяниці

І ненечки – жалібниці…

На плечах війну носила,

Синочків п`ятьох без мужа ростила.

Тепер ось не стало вдови – горяниці…

І люди терпінню її прийшли поклониться. І краялось серце в кожного – Далека війна тривожила.

Вирій виглядає…

А вже матусенька на лаві…

В хустиночку білесеньку прибрали…

І сонцетепло запишалась, Купаючись у многолюдді слави і неслави.

Це, мамо, принесли вам діти

За подароване життя ті скарби: На серденько цілющі ліки

й рани –карби,

тепер ось потопаєте

в сльозах-печалях,

коли вже вирій виглядає Вас у дальніх далях.

І квітами встеляють Вам дорогу.

Й сини спішать Вам на підмогу,-

Підставить дужеє плече – Труна із ненькою в долоні

аж пече…

Ридають дітоньки від горенька

одчайного і просять дива незвичайного,аби вернулася до них старенька – жертовниця і страдниця –

їх ненька…

Хмаровища- хмари

Хмаровища- хмари Облягли, як чари, не пробитися до світла, де надія колись квітла.

На життя щасливе, весело – грайливе, на життя багате в материнській хаті.

В материнській хаті, прибраній у квіти… самотою тужить ненька при рідненьких дітях.

Спішіть до матері, сини

Спішіть до матері, сини, поцілувати руки в синіх жилах, шануйте за життя, а не тоді, коли бере її могила.

Квітчайте матір квітами, коли вас гріють її очі синьо, а не тоді, коли на лаві вітряно… лежить матуся тихо й голосять квіти у руках у сина.

Тоді їм не доплакатись до мами. Спішіть, коли іще жива і снить, й тримається за білий світ синами – соколами.

Мріялося

Матері

А ще мріялося весноньку ждану стрічатимем,

І вона за рученьку візьме тебе,

Ласкою і сонечком квітчатиме,

Та ще вистелить під ніженьки натомлені

Килими коштовнії, запахущі диво-самоцвіти, Аби сил набралися й серденько твоє могло радіти…

Як же ти стомилася, мабуть, рідненька,

Що в зиму відлинула від нас, пташечко маленька?! Узяла з собою лиш колядочку святу Різдвяну, Дарувала нам навіки усмішку кохану…

Наше сонечко

Ми ж Всевишньому молились,

І тебе просили, ненько, –

Не спіши від нас, рідненька.

Ти, як квіточка, трималась, Відганяла злі морози

І над сили, і крізь сльози.

Та у хату вдерлась люто

Прелиха страшна година, І відходить від родини найріднішая людина. Залишила нам у спадок

Усміх ніжний, сонцесяйний Й доброту, й любов високу,

Ніжність, ласку незвичайну…

Тиха ластівко маленька,

Наше Сонечко тепленьке,

Відлетіла в мороз лютий – Серця наші болем скуті…

Перевдягаємо неньку

Ми за давнім звичаєм

Тебе, матусю, перевділи – Одяг твій сусідочці хорошій наділили: Як його складали

Серцем і душею цілували.

Тут нова сорочечка

В дрібненьких квіточках білесенька,

Спідничка темно-сіра, ненадівана давно,

Зовсім нова, гарнесенька,

Ще кофтина тепла бурячкова,

Дорога тобі була обнова,

І легенька вишивана блузка – В ній ласкавиться на квіточках кожная галузка.

Ще святешня хусточка квітчаста, – Одяг цей любила, мала в ньому задоволення і щастя.

Що там за межею, що туди від нас полинула, І як твоїй душі ведеться, ми не знаємо.

Кажуть люди: так годиться – тебе й перевдягаємо.

А якщо не так щось учинили, нам прости. Знаємо: душа твоя свята прощення повна й чистоти.

*

* *

Душа у матері святиться благістю

І тихим спокоєм вмивається, Коли з порога: – Мамо, здрастуйте… – вчувається,

І на устах у сина цвіте усмішка мила. Тоді у неньки виростають крила, І прибува джерельна сила.

*

* *

Ластовиннячко ласкавиться ластів’ятами

На щедрих рученьках мами,

Що все життя звикли віддавати, Віддавати дітям, онукам

Хліб рум’яний і до хліба. Пахучі в ластовиннячку руки неньки, Молоком – добром ніжно тепленькі. Рученьки – ластів’ята літають, Все роботи для себе шукають.

Золотом, золотом золотяться

Ластовиннячка – сонечка, щастя На рідних рученьках мами. Боже милий, подовше тримай ти її поміж нами!

* * *

Нічого краще не буває,

Як ранок новорожденний світає…

Нічого не буває краще в світі, Як неньці простягають рученята діти.

Нічого не буває наймиліше, Як рід збереться в хаті найрідніший, Нічого не буває найсвятіше За слово матері, що наймудріше.

Сива моя голубонька

І

Уже сива моя голубонька І віршів моїх не читає, І не хвалиться: “Це моя доня їх писала, Мо ‘хто не знає?”.

А в хату хто прийде,

Усім дарує мою книжку

І ніжну, щиру, найтеплішу В світі білому усмішку.

Прийшла година зла – прелюта, І сила мамина хворобами закута.

Лежить тихенько сива пташечка,

Та віршів моїх більше не читає,

Лиш усміхом, як перше, Ясно сяє, сяє, сяє…

ІІ

Пташино воркітлива, ненько, У пізню – пізню свою осінь так гідно увійшла,

Як та тендітна квітонька маленька.

І ще чарує усміх незрівнянний твій,

І з очей рідних ллється ніжна просинь, Та вже печаль, як смуток сивий, облягає, На миле і прекрасне чоло спадає.

Така беззахисна, довірлива і щира,

Як те дитя мале,

Що руки простяга і горнеться до всіх,

Хто з ласкою на рученьки його візьме.

Тримається за світ цей білий

Із сил своїх останніх,

Бо знає, як нам, дітям,

Пекельно тяжко буде пережить

Невідворотні миті ті прощальні…

ІІІ

Відбула, Віджила, відійшла, А печаль безбережну пекучу Лишила у хаті.

А дихання твоє ще витає, здається, В затишній кімнаті…

Квітом теплим цвіте – Він єдиний у світі такий – Голос тихий, святий, щирий,

А ти ж вибрала спокій у мирі…

Наші думи пливуть, як вода

В літню зливу,

В них і біль, і тривога, і каяття:

Чи була з нами, ненько, щаслива?

Якщо ні, то прости – Ми караєм себе, нерозумнії діти…

Як могла ти маленька сама Піднімати нас всіх і теплом, і любов’ю своєю зігріти? В тебе ж скарбів святих Вистачало на всіх.

Відлетіла від нас, а сади білопінно цвітуть, що ти посадила.

І онуки міцніють, правнучата ростуть, – Твоє ніжне продовження – дива.

Фотоісторія


Брусліновський Микола Назарович, 1920 р.н., загинув на війні у лютому 1944 р.

та Брусліновський Петро Назарович, 1924 р.н., спалений у концтаборі


Брусліновський       Волосенко Павло Андрійович,

Микола Назарович      1923 р.н., загинув на війні 20.07.1942 р.




Брусліновська

Марія Митрофанівна з дочкою Оксаною та внучкою

Катеринобю



Базилевський Микола Іванович – один із синів загиблого на війні у 1943 р. Базилевського Івана Мефодійовича та Оксани Назарівни

Базилевської (Брусліновської)




У першому ряду, посередині, у білій хустині Брусліновська Софія Андріївна. У останньому ряду, без шапки, Брусліновський Михайло Назарович Волосенко Андрій Васильович       Волосенко Іван Андрійович

із внуком Сергієм



Брусліновська Софія Андріївна з внуками: Людмилою, Юрієм, Олегом, дочкою Любою та праправнучкою Танею


Волосенко (Білан) Олександра       Дочка Марія з чоловіком

Харитонівна із внуком Сергієм      Стеценком Петром Макаровичем



Брусліновський Петро Михайлович з дружиною Наталією та сином Олегом



Брусліновська Софія Андріївна (ліворуч) з чоловіком Михайлом

(крайній праворуч), дочкою Любою (друга праворуч), тіткою Оксаною та її сином Михайлом, невісткою Катею і внуками


Брусліновська Софія Андріївна Брусліновська Софія Андріївна з внуками Людмилою та Валерієм з дочкою Любою в Крицькому саду



Брусліновська Софія Андріївна з сином Іваном та донькою Любою


Літературно-художнє видання

Л. М. Білозерська

Ангел наш добрий – мати Софія

Верстка, дизайн обкладинки – Склярук Н. В.

Видається в авторській редакції

Підписано до друку 12.11.2016 р. Формат 60х84/16.

Папір офсетний. Ум. друк. арк. 6,51

Тираж 300 прим. Замовлення № 1977

Видавничо-поліграфічний центр «Візаві»

20300, м. Умань, вул. Тищика, 18/19

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 2521 від 08.06.2006. тел. (04744) 4-64-88, 4-67-77, (067) 104-64-88

vizavi-print.jimdo.com e-mail: vizavi08@mail.ru

Yaş həddi:
0+
Litresdə buraxılış tarixi:
22 yanvar 2021
Yazılma tarixi:
2016
Həcm:
115 səh. 9 illustrasiyalar
Müəllif hüququ sahibi:
Автор
Yükləmə formatı: