Соловецький етап. Антологія

Українські науковці і митці

Євген ШАБЛЬОВСЬКИЙ

* Євген Степанович Шабльовський народився у 1906 р. в Камінь-Каширському.

На початку тридцятих років очолював науково-дослідний Інститут Т. Г. Шевченка у м. Києві. У 1935 році заарештований органами НКВС у справі Об’єднаного троцькістсько-націоналістичного блоку, відбув п’ятирічне ув’язнення на Соловках і восьмирічне в інших таборах. У 1954 році був звільнений від заслання і продовжував займатися науково-дослідницькою діяльністю.

Член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (з 1934), лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1979 р.), союзної – ленінської премії (1964 р.).

Більша частина його «наукової» продукції не має тепер жодної ваги.

Помер 10 січня 1983 р. в Києві.

Із совєтських «бивших» скороспілих можновладців, що наряжалися в тогу учених і потрапили потім на Соловки, треба назвати Євгена Шабльовського. Про попередників Шабльовського Щедрін якось сказав: «О сем умолчу: въехал на белом коне, сжег гимназию и упразднил науки».

1932 року, коли захиталось становище Скрипника, а большевицький наступ на Україну розгорнувся на всю силу, з «небитія» з’явився Шабльовський і в царині Шевченкознавства став зіркою першої величини. Високі посади, директорське крісло в інституті Шевченка – усе дістав автор останнього большевицького «откровенія» про Шевченка, того Шевченка, якого «жалюгідні націоналісти Єфремов, Гермайзе, Грушевський, Ніковський, Яворський, не говорячи вже про інших, так скривдили і зфальшували». Ця зірка зійшла тоді, як я вже був на порозі ГПУ. Тож про діяльність його знав тільки з вуст наших людей. Один з моїх приятелів – І. Д. про нього згадує таке:

– Перед виборами нових академіків до Української Академії Наук у вестибюлі конференційної залі академічного будинку (Київ, Володимирська 56) було зроблено виставку наукових праць кандидатів, що їх різні організації рекомендували в академіки. На виставці фігурували праці і проф. Шабльовського, що складалися лише з 2-х газетних статей («Пролетарська Правда») про Шевченка.

Науково-Дослідчий Інститут української мови при Академії Наук або Інститут Шевченкознавства до того часу, як і пізніше, постійно і систематично розгромлювався, його керівників-науковців завжди звинувачувано в націоналізмові й арештовано. Дійшло до того, що вже не було з кого призначати керівників, а керівники мусіли бути з ім’ям академіка. Тож на цей раз ліпшого вченого, «своєї людини», не знайшлось, як проф. Шабльовський з двома газетними статтями.

– Оглядаючи цю виставку з групою науковців, я особливу увагу звернув на праці Шабльовського. Пригадую, тоді була розмова: «Все рівно і Шабльовського, який би він не був просовєтськи настановлений і новоспечений академік, за деякий час заарештують, бо ж бути керівником інституту української мови, потрібно все таки бути українцем, любити свою працю і дбати про розвиток української мови, а цього було досить, щоб стати «націоналістом» і «ворогом народу».

Так воно і сталось. За деякий час Шабльовський, як і його всі попередники по цьому інститутові, опинився на засланні.

Шабльовський був наївною людиною; для того, щоб жити, і то добре жити, їсти «огромный академический паек» – треба насамперед бути не українцем. Але, на нещастя Шабльовського, у пашпорті його зазначалось, що він українець. Тому, як підріс «учений» І. Стебун (справжнє прізвище Кацнельсон, наступник Шабльовського), – Шабльовський мусів лишити директорське крісло й прибути на Соловки.

Був так спантеличений подіями, що так і не прийшов до пам’яти й виїхав з острова з очима здивованого ягняти. Може, Бог дасть, що там, на тих ще несходимих нетрях Воркути, Шабльовський усе передумає, зважить і стане жити й працювати на користь батьківщині.

Матвій ЯВОРСЬКИЙ

* Матвій Іванович Яворський народився в с. Корчмин в Галичині. Вивчав право у Львівському й Віденському університетах. За Першої світової війни був старшиною австрійської армії, згодом сотником УГА.

1919 року лишився в Києві, згодом переїхав до Харкова, де 1920 року вступив до КП(б)У і став офіційним історіографом марксистської історичної школи. У 1920-х роках у Харкові Яворський деякий час завідував управлінням Укрнауки, згодом очолював історичний відділ Українського інституту марксизму, а деякий час весь інститут. Співпрацював з Миколою Скрипником. Рівночасно викладав історію України у вишах Харкова.

5 вересня 1929 року харківська преса оприлюднила допис М. І. Яворського «Про мої помилки в концепції історії України». Після цього «каяття» Яворського обрано дійсним членом ВУАН. Відтоді він працював у Києві, бувши членом президії І Відділу (Історико-філологічного) ВУАН, його секретарем і керівником. Але 1929 року його звинувачено в «націоналістичному ухилі» й усунено з історичного відділу Інституту марксизму, у лютому 1930 року виключено з партії й зі складу ВУАН. Незабаром заарештовано і 1931 року заслано на Соловецькі острови. У неволі перебував під пильним наглядом оперчастини табору, залишався палким патріотом Україні й непримиренним ворогом більшовизму. Розстріляний разом з іншими в’язнями Соловецького табору 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох (Карелія).

Яворський – перший український історик, що пробував укладати історію України за «марксистсько-матеріалістичним законом». Без відповідної фахової практики й достатньої документації його твори позначені ідеологічними маніпуляціями історичних фактів.

Праці Яворського були гостро критиковані в українській національній історіографії за тенденційність і нефаховість (Дмитро Багалій, Дмитро Дорошенко, Іван Крип’якевич, Олександр Оглоблин), а з 1929-го також радянською історіографією, яка «яворщиною» прозвала «націоналістичний ухил» в історії. Яворського обвинувачено в ідеологічних помилках: «перебільшенні місця національного питання в революційній боротьбі, ідеалізації дрібнобуржуазних націоналістичних партій» та трактуванні української революції не як частини російської, а окремого витвору українського історичного процесу.

Історик України, «марксист», Матвій Яворський потрапив з Галичини на Наддніпрянську Україну 1918 р., коли прийшла туди німецька армія. Згодом, опинившись у большевицькому оточенні, перейшов на совєтську плятформу, а пізніше став навіть, так скажу, офіційним партійним істориком України. Був академіком.

Як член компартії, М. Яворський обіймає в совєтській Україні високі посади. Коли ж большевики почали нищити українську культуру, потрапив до тюрми.

1930 р. під час партійної чистки, на зборах Яворському було з документами в руках доведено, що він був офіцером австрійської армії і служив там у військовій жандармерії. На Яворському поставлено хрест. Незабаром його заарештовано і заслано на Соловки.

У соловецькому Кремлі ми зустрілись як давні знайомі, хоч у Харкові майже не знали один одного. Яворський цікавився, що робиться серед українських істориків. Коли я йому сказав, що 1932 року не надруковано жодної наукової роботи з історії України, він сказав, що тут немає нічого дивного, бо фактичний розгром української історичної науки почався ще з осени 1929 року, після першої конференції істориків-марксистів у Москві. Він цікавився, як розцінюють його схему й погляди на різні проблеми української історії. Я відповів йому, що на критиці його праць вже заробили неабиякий капітал Рубачі* й іже з ними. Потім розповів йому, що вже з 1931 року на вимогу культпропу ЦК до програм курсу історії України, де ще цей курс читалось, заведено спеціальну тему «Яворщина». Звичайно, з цією темою мучився і лектор і його слухачі; бо починати «Яворщиною» (темою цілком історіографічною) читання курсу історії України слухачами, які не знали історії України, а тим більше української історіографії, було просто неможливо.

Під час цієї розмови я помітив, що Яворський раз-у-раз діставав з кишені маленькі шматочки хліба і їв. Він якось ненатурально зиркав на свої нари. Мені стало ясно. У Яворського була психоза голоду. Уся соловецька громада лікувала його. Ми приносили, що мали з їжі, і Яворський їв, а що не з’їдав, ховав у приголовку нар.

Минуло щонайменше шість місяців, поки вчений видужав. Зрозуміти це може тільки той, кому доводилося так тяжко і довго голодувати, як тяжко і довго голодував Яворський.

Здається, ніхто так одверто не виявляв своєї люті і презирства до енкаведистів і всього, що нагадувало совєти й Москву, як Яворський. Він ніколи не цікавився, як виглядає, ходив завжди неголений, у ношеному роками бушлаті та черевиках фасону «Москва – Мєнськ».

Ніколи і нікого не просив, нічого не домагався, бодай тих вигод, які можливі були хоч би в умовах Соловків. Завжди працював на загальних тяжких фізичних роботах. Приходячи на працю, працював самітно, ні в ким не розмовляючи. Ніколи не цікавився нормою, – працював до повного виснаження. Коли якось запитали його, чого він так заподатливо працює, він відповів: «З люті». І це була щира правда.

Пригадую, як одного разу, зважаючи на те, що Яворський систематично перевиконував норми, якийсь «воспитатель» записав його, бородатого професора, на «красную доску». Треба було бачити Матвія Івановича, коли він побачив своє ім’я на цій скрижалі «чести, доблести й геройства». Зблід, затрясся всім тілом і прожогом кинувся до тієї скрижалі та одним махом витер своє прізвище. «Хто це написав? Я вам посіпаки, блюдолизи, напишу!» – лементував Матвій Івановичі і подався до кімнати «воспитателя». Годинами сидів понуро і не говорив ні з ким ні слова. Раптом зіскакував, діставав грубий зошит і писав. Усе написане на острові стосувалося тільки проблем буття української нації. Він розробляв схему історичного процесу України, працював над загальними проблемами соціології та філософії історії. Це був давній і нестерпний ворог усього московського.

Найкращою ілюстрацією ставлення до Москви і до большевизму була його відповідь на питання, що стояли в анкеті під час всесоюзного перепису людности Совєтського Союзу (здається, на весні 1937 року). Анкета першого перепису була досить широка. Коли Яворського запитали про його підданство, він сказав: «Можете записати китайське, малайське, чи яке ви хочете, тільки не московське, не совєтське». На питання, чи він віруючий і до якого віровизнання признається, – відповів, що віруючий і визнає автокефальну церкву. На питання про партійну належність відповів, що мав нещастя належати до найжалюгіднішої у світі комуністичної партії і вважає це за свій великий злочин.

Звичайно, після кожного такого ексцесу Яворський зникав з обрію на один-два місяці в найтемніших льохах під «білим Домом» (будинок управління і «третьої частини» Соловецького острова.) Та ні голод, ні підвали, ні вправність соловецьких жилоправів не могли зломити духу людини, яка вважала себе за того, що завинив перед своєю нацією. Він щиро покутував свій гріх, підносячи голос за розп’ятий народ в оборону України.

Наближався кінець терміну ув’язнення. Яворський і тут лишався вірним собі. Незадовго перед кінцем терміну пише свого славетного листа Сталінові. Лист у копії (нелегально, звичайно) читала вся українська колонія Соловків. Через «третю частину» лист мав потрапити до рук адресата. Лист був короткий, але грізний. Це був убивчий винувальний акт, складений українською нацією в особі свого вірного сина, супроти Москви. Свій лист Яворський закінчував тим, що зрікався права звільнятися з тюрми доти, «доки Україною будуть правити Сталін з москалями».

Як тільки листа цього передано до «третьої частини», того ж вечора Яворського посадили до ізолятора, а через два-три тижні йому оголосили, що «по рассмотрении архива Яворского срок заключения его надо продлить на пять лет со дня оглашения настоящего постановления».

Матвій Яворський просидів в ізоляторі до листопада 1937 року. Вивезено його з острова з великим українським етапом до «спецтабору» в напрямі Ухта-Печора.

Після останнього інциденту з листом до Сталіна хтось із соловчан сказав: «Якщо Матвію Яворському не суджено було красиво жити, то, напевне, зуміє він прекрасно померти».

Михайло РУБАЧ

* Михайло Абрамович Рубач (1899—1980), історик і архівіст, родом з Путивельщини. У 1920-х pp. – редактор журналу «Летопись Революции» у Харкові й завідувач Центрального архівного управління УРСР (до 1930-го), а також директор Інституту історії партії при ЦК КП(б)У (1929—1932).

У 1930-х pp. репресований. Після Другої світової війни – професор Київського університету й старший науковий співробітник Інституту історії АН УРСР. Автор праць з історії аграрних відносин в Україні на початку XX ст. й історії Жовтневої революції та громадянської війни.

Степан РУДНИЦЬКИЙ

* Степан Львович Рудницький народився 3 грудня 1877 р., в м. Перемишль у родині вчителя гімназії Лева Рудницького. Якийсь час проживав у Тернополі, де працював батько. Тут навчався у державній гімназії до 1891 року. Вищу освіту здобув в університетах Львова (де слухав лекції М. Грушевського, був його послідовником), підвищував кваліфікацію у Відні та Берліні. З 1899 року працював у львівських гімназіях.

У 1901 р. здобув ступінь доктора філософії, став членом Наукового товариства імені Шевченка. 1904 року отримав звання професора. 1908-го – професор кафедри географії Львівського університету.

У 1919 р. польська окупаційна влада звільнила його з університету, емігрував до Відня. 1920-го – професор економічної географії Академії торгівлі у Відні. 1921-го – професор географії та декан філософського факультету в Вищому педагогічному інституті ім. Драгоманова в Празі.

У жовтні 1926 р. емігрує до УРСР, де очолює кафедру топології і картографії геодезичного інституту в Харкові. У 1927-му – організатор і перший директор Українського науково-дослідного інституту географії і картографії, редактор «Вісника природознавства». Здійснив низку експедицій на Дніпро та Донбас. 1929-го – керівник кафедри географії ВУАН, комісії краєзнавства, Музею антропології та етнографії імені Ф. Вовка.

У 1933 р. заарештований органами НКВД СРСР. Звинувачений у приналежності до контрреволюційної організації, шкідництві та шпигунстві і за постановою судової трійки колегії ДПУ УСРР 23.09 засуджений до п’яти років позбавлення волі. Покарання відбував у таборі «Свірлаг» (Вепсляндія), на об’єктах Біломорсько-Балтійського каналу (Республіка Карелія), у Соловецькому таборі. В ув’язненні написав дві книги – «Геономія (Астрономічна географія)» (1933) і «Ендогенна динаміка земної кори», рукописи яких не збереглися.

9 жовтня 1937 р. за постановою особливої трійки УНКВД Ленінградської області засуджений до розстрілу.

3 листопада 1937 р. розстріляний у числі т. зв. «соловецького етапу». Місце розстрілу – урочище Сандармох.

Коли я пригадую українську інтелігенцію на Соловках, – у моїй уяві постають передусім письменники, поети, історики, філологи, агрономи і тільки потім – геологи, географи, медики, видатні інженери. Це не випадково, бо головну масу ув’язнених видатних українців-інтелігентів становила категорія так званих «інженерів душ».

Серед найвидатніших українських учених-географів, що потрапили на Соловки, можу назвати Степана Рудницького, світової слави українського географа, що, як і інші, повіривши обіцянкам большевиків і бажаючи створити на совєтській Україні велику школу українських географів, прибув з Галичини (Праги) до Харкова та очолив Науково-дослідний інститут географії. Уславлений учений, посивілий і змучений у підвалах НКВД, десь навесні 1935 року потрапляє до Соловецького Кремля. Тут він живе при так званій першій колонії в темній, вогкій, смердючій камері, куди ніколи не заглядало сонце, яке до того ж на острові було нечастим гостем. Нари з блощицями, важке, аж гірке від махорки, повітря, тут же розвішані мокрі онучі, штани, бушлати, валянки, а навколо холод і голод.

Літня людина, вимучена ще на так званих «слідствах», Рудницький вже ніяк не надавався до будь-якої праці. З самого початку перебування його на Соловках лікарі визнали академіка Рудницького за абсолютно непрацездатного. Його записано до інвалідної команди, де він дуже страждав, як і всі інваліди, від поганих харчів та тяжких побутових умов. Звичайно, в міру можливого, вченому допомагали соловчани-українці, але допомога ця не була постійною й не мала великого значення.

Та, незважаючи на все, старий учений, оточений українською совєтською молоддю, з запалом розповідав тій молоді про проблеми антропології та демографії українських земель. Тримав себе цілком незалежно і ніколи не звертався ні з якими проханнями до будь-якої установи. Точніше сказати, він просто ігнорував ці установи. Неабияку ролю відіграв у консолідації всіх українців на островах. Був центром, навколо якого наддніпрянці й галичани демонстрували свою солідарність і єдність.

Ні про яку серйозну наукову роботу на Соловках не було чого й думати. Це розумів і вчений. Тому лише зрідка можна було бачити, щоб він писав або читав наукову книжку. Він завжди нагадував соловецьким українцям, що вони мають любити, розуміти і знати свою батьківщину; бо «без цього, – казав він, – не будете ні дипломатами, ні міністрами, ні урядовцями, ні порядними українцями».

Іноді старий учений згадував своє минуле, свої широкі знайомства в європейських колах учених і передусім німецьких, де мав не тільки колег, а й друзів. Охоче розповідав про свої книги, що вийшли в світ різними іноземними мовами, про зустрічі та ювілеї. Розповідав і… каявся, що повірив большевикам. В його очах світилась велика любов до батьківщини.

Але Соловки для нашого академіка не були постійним місцем перебування. Наприкінці 1937 року і йому довелося виїхати ще на іншу якусь каторгу. Виїхав у напрямку Ухта-Печора – Воркута, щоб десь на тисячокілометровій віддалі від залізниці, без права листуватися і без будь-якого зв’язку із зовнішнім світом животіти в якомусь «спецтаборі» для ув’язнених, звинувачених у найтяжчих антидержавних «злочинствах».

Василь БАБ’ЯК

* Василь Васильович Баб’як народився 1895 р., с. Дарсанове, Галичина. Колишній офіцер галицької армії. Відбував полон у Домб’ю. Повіривши більшовицькій агітації, переїхав на Радянську Україну і працював доцентом Харківського політехнічного інституту. Заарештований чекістами 20 січня 1933 р. і розстріляний на Соловках 3 листопада 1937 р.

З учнів академіка Рудницького, одночасно з ним на Соловках, був молодий учений географ і геолог, колишній доцент Харківського університету Василь Баб’як, галичанин з походження, учасник українських визвольних змагань залишившись на Совєтській Україні, він, звичайно, не міг співчувати протиукраїнській «генеральній лінії партії» і потрапив на Соловки. Напевне не пригадую, але, здається, йому записали у справі участь в українській підпільній військовій організації.

Перед арештом це був вродливий, молодий, елегантний чоловік. На острові ж виглядав сумним, рідко голився, ходив у подертому бушлаті. Був нервовий, мовчазний. Спочатку рубав ліс, потім працював на меліоративних роботах, нарешті – в сільгоспі, де довелося разом із ним працювати й мені.

Лише зрідка згадував Галичину. Говорив про бідність галичанського селянства, про те, як тероризували того селянина поляки. Складалось враження, що людина ця так стомилась від мандрів, що ладна податися хоч на край світа, аби мати бодай якийсь спокій. «Я знаю, – говорив він, – що маю скоро звільнятися (він мав усього п’ять років ув’язнення). Мені все одно не дозволять поїхати на Україну чи на Кавказ. Тоді я поїду до Казахстану. Там великі українські колонії. Десь улаштуюсь у тій бідній на воду країні й копатиму для наших людей артезіянські колодязі».

Та це були тільки рожеві мрії. Якось улітку 1937 року Баб’яка покликали до «білого дому» й оголосили, що, переглянувши його справу, якась колегія НКВД СССР ухвалила продовжити термін його ув’язнення ще на п’ять років. Спокійно розписавшись про те, що йому цю новину оголошено, молодий учений пішов і далі копати канави, відклавши ще на п’ять років копати артезіанські колодязі для українців.

Можна сподівались, що по тому, як відбуде свій термін ув’язнення десь там у спецтаборі, куди його вивезли разом з учителем, – він утратить інтерес і до артезіанських колодязів.

Михайло СЛАБЧЕНКО

* Михайло Єлисейович Слабченко народився 9 липня 1882 р., с. Нерубайське, Біляївський район, на Одещині в селянській родині. Через нестатки рано почав працювати на місцевих каменоломнях. З великими труднощами вступив до Новоросійського університету на історичне відділення, а згодом перейшов на юридичний факультет.

Брав активну участь в українському революційному рухові як член студентських громад, РУП (1903), УСДРП (1906—1918).

По закінченні навчання залишився при Новоросійському університеті й 1911 р. дістав наукове відрядження до Німеччини для завершення магістерської дисертації.

1912 р. – повернувся до Росії. В роки Першої світової війни проходив військову службу в званні штабс-капітана. З 1918 р. викладає в різних університетах. Академік ВУАН з 1929 року.

Його наукова діяльність охоплювала майже всі періоди історії України Слабченко – автор 13 великих праць і понад 200 наукових статей, присвячених історії права та господарства Гетьманщини й Запоріжжя XVII—XVIII ст.

Діяльність Слабченка була обірвана в кінці 1929-го, коли його було заарештовано, засуджено на процесі СВУ 1930 р. й заслано на Соловки.

По закінченні терміну ув’язнення деякий час працював бухгалтером тресту «Апатит» (Кіровськ Ленінградської області), проте незабаром переїхав у Первомайськ Одеської (нині – Миколаївської області), де мешкав його син з невісткою та онуком. На початку жовтня 1937 року сина Тараса заарештовано і 28 жовтня того ж року розстріляно. Самого Михайла Слабченка ще на 10 років позбавили волі.

1942 р. з’явилась остання друкована праця вченого – невеличка нотатка «Проложное сообщение о предлетописной Руси» («Исторический Журнал», 1942, ч. 7).

1947 р. – повернувся до Первомайська. Деякий час працював учителем у школах міста, викладав іноземну мову.

 

1948—1949 рр. – інспектор міського відділу народної освіти. На загальноміській учительській конференції в серпні 1949 року секретар Первомайського міськкому КП(б)У І. І. Ємець у своєму виступі назвав колишнього академіка «фашистом і політичним трупом». За цим було звільнення з роботи.

Останні роки провів у важких злиднях. Помер на вулиці біля станції Голта 27 листопада 1952 року.

Михайло Слабченко – академік і історик України, точніше – економіст, автор чотиритомової «Історії господарства України від Хмельниччини до світової війни», автор блискучої праці – «Соціяльно-економічна організація Січі Запорізької», автор низки талановитих і «дерзаючих» праць, що стали за фундамент для виучування економічної історії України 18—19 століть. Відданий патріот і фактично той, що «Вольний город Адесу», цю твердиню московської експансії, своєю і своїх товаришів невтомною діяльністю перетворив на твердиню української політичної акції та відіграв першорядну ролю в популяризації і в виучуванні Українського «Чорномор’я» і Українського, а не московського «Півдня». Коли сьогодні Одеса є українське місто, то передусім ми мусимо завдячувати Михайлові Слабченкові і його однодумцям, що перші українізували Одесу, яку так боявся втратити московський міщанин, що свого часу так твердо її опановував. Але той міщанин безповоротно таки її втратив, як і Харків. Одеса і Харків були міцними гніздами московського міщанина, але в Харкові був український історик-академік Багалій, а потім Хвильовий, а в Одесі – Михайло Слабченко.

Коли заарештували сина, академік Слабченко, хоч і зажурений, ще приїздив у Київ до Академії. Повернувшись до Одеси, де жив постійно, був заарештований. У березні 1930 року сидів на лаві підсудних на процесі СВУ. Відтоді дістався на Соловки і потрапив до так званого Саватіївського ізолятора, розташованого у скиті й церкві Святого Саватія на великому Соловецькому острові, поблизу «Сєкирної» гори. У тому ізоляторі він і відбув свій восьмирічний термін ув’язнення і звільнився з Соловків наприкінці 1936 року.

Саме перед від’їздом на материк кілька годин був на соловецькому пункті, де я його вперше й побачив. Замучений і посивілий, він не виявляв жодного захоплення з майбутньої волі, бо знав, що перед ним стелеться нелегкий шлях «спецпоселенця» в якомусь глухому закутку Карелії чи Сибіру. Так воно й сталося, як відомо, академік Слабченко був оселений десь на Кольському півострові і жив там аж до війни 1941 року.

Йосип ГЕРМАЙЗЕ

* Осип Юрійович Гермайзе (до хрещення 1900-го – Самуїл-Йосиф Генріх) народився 5 серпня 1892 року в Києві в єврейській родині. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1916). Був членом історичної секції Українського наукового товариства імені Шевченка. Від 1918-го – на педагогічній роботі. В 1919— 1924 рр. – секретар постійної комісії для складання історико-географічного словника української землі при ВУАН, 1921—1925 рр. – член комісії з вивчення громадсько-політичних рухів в Україні. Готував до видання «Коденську книгу судових справ», «Акти про Гайдамаччину». Уклав і видав матеріали до історії українського визвольного руху за часів Першої світової війни. Досліджував історію Гайдамаччини. 1929 р. заарештований за звинуваченням у причетності до «Спілки визволення України» і засуджений на 5 років позбавлення волі з пораженням у правах на 2 роки. Повторно заарештований і засуджений 1937 р. Помер 22.09.1958 р. на засланні.

Він був видатним ученим-істориком, прекрасним промовцем і безсумнівним українським патріотом. Соціял-демократ у минулому, він лишився вірний принципам демократії, лишився вірний ідеї української демократичної революції, ідеї Симона Петлюри і Михайла Грушевського – ідеї народоправної, бездиктатурної, Незалежної Української Держави. Не випадково, що саме він був ученим секретарем катедри «Історії українського народу» при Всеукраїнській Академії Наук і найближчим співробітником Михайла Грушевського після його повороту на Україну. Не випадково і те, що всі наукові праці. Йосипа Гермайзе були щільно пов’язані з проблемами, які ідеологічно були співзвучні ідеям УНР.

Дарма, що Йосип Гермайзе не раз підкреслював, що він марксист. Справді він ним і був, але марксистом він був таким, яких Ленін іменував «ренегатами від марксизму», бо ж концепція диктатури пролетаріяту і класової боротьби та монопартійності була йому так само чужа, як і Грушевському. І недарма з такою увагою і так пильно Гермайзе вивчав Український революційний Рух і в своїх працях, зокрема, в його монументальній праці-історії «Революційно-Української Партії» («РУП»), намагався довести відрубність і своєрідність розвитку Українського визвольного руху. Той рух хоч і мав прибічників диктатурних концепцій, але не вони були домінантними і не до них прислухались українські маси, а навпаки, весь український нарід боровся за Незалежну Трудову Демократичну Україну.

Тому вже на першій конференції істориків-марксистів у Москві, Гермайзе був виключений з числа марксистів, а далі й істориків.

Він був в однаковій мірі і великим вченим і прекрасним організатором істориків серед студентства Київського університету в такій мірі, як для літераторів і моністів в тому ж Університеті був Микола Зеров. Навколо нього купчилась студентська молодь, а його семінар і його студентські позауніверситетські гуртки фактично були організацією СВУ.

Він був близький і добре знаний тою молоддю, його найближчими друзями студентами був Микола Павлушков, Віра Мазуренкова (пам’яті якій по її самогубстві він присвятив працю «Україна і Дін»), Сорочинський і багато, багато інших. Молодь, що оточувала Гермайзе, була молоддю глибоко патріотичною і найкультурнішою з тогочасної української студентської молоді Києва. Разом зі своїм учителем ця молодь опинилась в ГПУ. Деякі з них, як Павлушков, потрапили були на процес СВУ, інші без суду були розстріляні чи так само без усяких судових розправ були зіслані в далекі концентраки.

ГПУ своїми тортурами зломило Гермайзе, і на процесі тяжко було пізнати колишнього полум’яного, з яскраво окресленою антибольшевицькою ідеологією, завзятого оборонця ідей української демократії – трибуна і професора.

Гермайзе здався. Виступаючи з прикінцевим словом, він заплакав, тільки невідомо від чого, – напевне, від страшної наруги над ним і українським народом, що йому він віддав себе всього.

По закінченні процесу і вироку Гермайзе дістав вісім років тюрми, був спроваджений на Соловецький острів, де перебував в одному з таємних, так званому «Савватієвському», ізоляторів. Там він разом з академіком Слабченком, проф. Барбаром, проф. Удовенком, проф. Чехівським і Миколою Павлушковим пробув до 1937 року, коли мав бути звільнений. Особисто я не бачив Гермайзе, бо доступу до ізолятора не було жодного, але я знав, що він там.

Вістки з Савватієвого, як правило, до Кремля приносили проф. Барбар і проф. Удовенко, що, будучи лікарями, час від часу прибували до соловецького лазарету на лікарські консультації в санітарній частині острова. Хоч як пильно за цими лікарями слідкували, проте від них завжди можна було довідатись, – що робиться і як живуть наші колеги в Савватієво, – тим, кому з української громади належало знати. Деякі, хоч і не докладні, відомості про Савватієво мав я від академіка Слабченка, що 1937 року звільнився з Савватієвського ізолятора і був на пересильному пункті.

Микола ПАВЛУШКОВ

* Микола Петрович Павлушков народився 30 квітня 1904 р. в Тулі, де його батько вчителював. Мати Миколи походила з відомого роду Дурдуківських. Після арешту чекістами батька, народного учителя і священика, 1921 року переїхав до Києва, де поселився в дядька по матері – академіка Сергія Єфремова. Навчався у Першій Трудовій Шевченківській школі, якою керував відомий педагог Володимир Дурдуківський. Згодом став одним з організаторів законспірованої організації – Спілки української молоді.

Закінчивши школу, вступив до ветеринарного інституту, звідки його незабаром виключили. Павлушков домігся поновлення, проте потім вирішив далі навчатися в Київському інституті народної освіти на історичному факультеті.

19 квітня 1930 р. став першим заарештованим за звинуваченням в участі у СВУ, «лідером» якої пізніше оголосили його дядька. Виказав тайник зі щоденником Єфремова, але завдяки цьому щоденник і зберігся.

Відбував покарання спочатку в Ярославському політізоляторі, потім у Соловецькому таборі.

Розстріляний 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох.

Він виріс в оточенні культурного і національно-свідомого українського середовища і належав до тої незначної кількости нашої молоді, що була не тілько добре обізнана з нашими національними визвольними змаганнями, а й була цілком готова до боротьби за торжество цих ідей.