Соловецький етап. Антологія

Призначений на агронома-фітопатолога сільгоспу, він з головою поринає у ті проблеми. До того ж з найдавніших часів головним ворогом соловецьких городів була капустяна муха. Отже, треба було якось практично й теоретично розв’язати проблему боротьби з цим шкідником. Але як?

Яната, як і всі звичайні ув’язнені, жив у брудній камері, де панував завжди крик і гамір, регіт і плач. Щоб працювати науково, Яната добирає такого способу: повертається з роботи дуже акуратно, з’їдає належну йому порцію «баланди» і негайно лягає спати. Тільки о першій годині ночі, коли всі вже сплять, він устає, дістає свою скриньку, сідає за стіл і працює до ранку. У нього були тисячі нотаток (і то все на картках!), систематизованих і в певному порядку складених. Мав грубі теки дрібно списаного паперу, де були записи температури, опадів, величезну кількість описаних досвідів.

Три місяці я спав поруч з професором і за цей час не чув від нього три слова. Років зо два спав поруч нього Слісаренко. Але й з ним за цей час Яната так само майже ніколи не розмовляв. Ніколи ні з ким не говорив, нікому не дорікав, нікому не перечив і нікого ні про що не розпитував. Був зовсім самітний, увесь світ йому заступили оті капустяні мухи та інші шкідники й хвороби соловецьких рослин. Ніяких особливих нагінок на нього не було, і так він жив, живлячись «баландою» та мріючи про відкриття способів боротьби зі шкідниками рослин.

Управа острова була в курсі занять Янати і при систематичних обшуках ув’язнених досить коректно поводилася з професором і не рилась у його картках. Тільки раз, як мені розповідали, один з обшукувачів зацікавився і запитав:

– Што ето ти, старик, всьо пишеш?

– З розпорядження начальника острова пишу дослідження про капустяну муху.

– Ага, ето значит и такая муха бывает; харашо, если бы ты, старик, написал об етой проклятой мошке, – прямо в глаза, гадость, лезет.

Присутні сміялися з таких учених розмов, а вчений тим часом обережно ховав свої скарби. І ось, коли, здавалося, що все йде гаразд, якось, у вересні 1937 року, увіходить до камери начальник колони й кричить:

– Яната! Немедленно с вещами!

Мов грім серед ясного неба вразив професора цей оклик: «с вещами» та ще й «немедленно». Йому щонайменше потрібний день, щоб усе написане і зібране добре запакувати.

– Це ж жах! Це абсолютно неможливо! – заволав професор, сів і пальцем не повів, щоб зібрати свої «вещі».

Бачучи таку справу, начальник колони пішов і повідомив, що Яната не може «немедленно» зібратися. За якихось п’ять хвилин прийшло на допомогу двоє дебелих тюремників. відіпхнули професора від його речей, вкинувши в мішки все жужмом – папери з гербарієм, старі черевики з картками. Зв’язали, поклали собі на плечі й понесли.

– Следуй за нами! – крикнув один з них. Наш ботанік, навіть не попрощавшись, розгублено пішов за конвоїрами.

Куди саме відправлено професора Янату з острова, – так ніхто й не довідався.

Микола НАРУШЕВИЧ

* Про М. Нарушевича, як і про інших згаданих тут письменників, читай далі.

Року 1930 Управління наукових установ НКО УССР організувало в Харкові двотижневий семінар наукових працівників музеїв України. Там я познайомився з Нарушевичем, автором книжки про Вінницю й тодішнім керівником історично-побутового відділу Вінницького музею. Це була скромна й віддана справі людина. Багато вклав праці і знання у створення чи, власне, доведення того музею до стану наукового закладу. Звичайно, не було чого й думати, щоб Нарушевнч міг у тому музеї довго триматися, мусів поступитися місцем і не просто піти, а дістатися Соловків.

Якийсь час спочатку Нарушевич перебував у Біломорсько-Балтійському таборі, куди хтось з його родичів привіз йому сина Льонка, бо дружина кудись зникла. Уперше, мабуть, соловецька тюрма побачила не тільки батька-в’язня, але й сина нев’язня на становищі ув’язненого. У всякому разі, до перетворення Соловків на тюрму особливого призначення, Льонок жив разом з татом в одній камері і був предметом уваги всієї соловецької громади. Найбільшими друзями Льонка були Микола Зеров і Олекса Слісаренко, які не тільки провадили з хлопцем всілякі розмови, а й брали участь у різних іграх, які вигадував Льонок.

На острові була школа для дітей енкаведистів та збройної охорони, і начальник видав наказ, щоб Льонка, як вільного, надіслали до тієї школи, відповідно його одягши. Хлопчисько почав ходити до школи, але ні діти енкаведистів, ні сам Льонок не мали охоти зав’язувати між собою приятельських стосунків, і Льонок із школи негайно повертався до Кремля. Так цей в’язень добув на острові до червня 1937 року, а потім його відправлено з острова, уже без батька, невідомо куди. Батько працював на сільськогосподарських роботах і дуже переживав розлуку з сином.

Згодом покинув острів разом з українським етапом і сам Нарушевич.

Микола ЗЕРОВ

Він був, безперечно, найяскравішою постаттю на Соловках. Поет і професор, знавець античної поезії, перекладач римських поетів, – прийшов на Соловецький острів, не одриваючись від улюблених своїх тем і авторів. Здавалось, не відчував він трагізму свого становища, і те, що опинився на острові в колишній обителі Святих Зосими і Саватія, нічого в ньому не змінило, так само як лишався незмінним духовний світ ченця, що з якоїсь Волоколамської пустині переходив доживати життя до суворої, похмурої Соловецької обителі.

Коли сірого весняного дня побачив я його уперше на Соловках, був він у своєму «професорському» капелюсі, з незмінним пенсне і з властивою йому щирою усмішкою. Миколі Костьовичу дали заступа. Бригадир сказав, де і скільки він повинен скопати землі. Зеров пішов на свою дільницю. Десь об обідній порі, ходячи на цих же полях, натрапив я на професора, що сидів собі на камені й читав Верґілія чи Катулла. Я привітався. Ми ще раз потисли руки.

 
– І всі ми будем там, – надійде мить остання,
І в човен кинуть нас, як діждемо черги,
І стрінуть нас до вічного вигнання
Понурі береги, —
 

продекламував я.

– Так, так, – каже професор, – мене завжди вражали ці рядки. Це для всіх епох. Це вічна поезія.

– А як же сьогоднішня норма? Ви ще й не починали працювати? – питаю.

– О, ні! Як же, пробував. Он, бачте, разів, мабуть, 8—10 копнув. Та, знаєте, тут не земля, а камінь, та ще якимсь чортополохом поросла. То я собі, голубе, пригадав оте латинське прислів’я, де сказано – «Хай не квапиться бути героєм той, хто не родився ним», – та й сів оце спочивати.

Посидівши трохи, пішов я далі, а зустрівши Степана Запорованого, який був у цьому господарстві за агронома, попередив, щоб сьогодні й надалі мав на увазі Зерова і не лишив його без «пайки».

На щастя, Миколі Костьовичу не довелося довго по тих нетрях поневірятися: через два чи три місяці його влаштували «по блату» в Соловецькій бібліотеці. Згодом він навіть пробував читати доповіді. З виступів його пам’ятаю лекцію про Пушкіна. Слухав я її, і шкода мені стало свого професора. Від Зерова, що зачаровував колись усіх своїм словом, лишилась тільки ерудиція, але не було вже ні яскравого слова, ні певности, що світилась йому колись в очах. У Києві був поет і професор, тут же лишився тільки професор. Лише від 11 год. вечора і до п’ятої ранку, коли в’язні спали міцним сном, Микола Зеров був поетом. З олівцем у руках сидів він у кутку коло «нар» і перекладав римських поетів. Брався іноді за англійців. Перекладав кілька поезій Пушкіна.

Пригадую ще одну розмову з ним:

– Знаєте, – каже – з дитинства полюбив я російську поезію.

Я вчепився за цю фразу. Довго говорили ми на цю тему і згодом перейшли до питання про мистецьку критику.

Микола Костьович висловив думку, що «мистецька критика є ніщо інше, як літературними засобами організований мистецький смак критика». Він любив ділитися своїми думками з іншими, коли-не-коли читав свої переклади, охоче всім допомагав вивчати латинську мову. Довгими, нестерпно довгими половецькими ночами читав нам свій прекрасний переклад «Енеїди» Верґілія. Люди подивляли незламний дух поета й ученого, який на краю світа міг творити. Творити захоплено і наполегливо.

1937 року глухого соловецького вечора по всіх камерах бігали конвоїри й кричали: «Такой-то! С вещами!» Похапцем хапав кожен свій «одр» і, поцілувавшись з приятелем, простував за конвоїром. Збирали всіх коло північної брами соловецького Кремля. Далі вели до порожніх бараків сільгоспу, де провадився попередній трус в’язнів (у порті був ще передостанній обшук, а останній аж на материку «Морсплаві»).

Не можу твердити, що роботи Зерова загинули, але що рукопис у нього забрано – це безперечно. Думаю, що загинули вони, як загинули праці професора Янати, дбайливо вирвані аркуші яких валялися коло місця трусу. На «Морсплаві» групу, що з нею відплив Зеров, ще раз обшукали, відібрали власні, нетаборові речі, одягли всіх лише в таборовий одяг, пообрізали ґудзики та позабирали пояси. З посиленим конвоєм поїздом кудись вивезли. Уже в січні 1938 року, коли я був на тому самому «Морсплаві», відібрані у в’язнів цього етапу речі розкрадали «урки» та вільнонаймані енкаведисти.

Думка, що Микола Зеров загинув біля Мідяної гути, недалеко від Ленінграду, – малоймовірна. Не міг він, мені здається, там бути. Що ж до його літературних праць, то нема майже підстав думати, щоб їх приєднано до архіву «дела… з. к. Зерова М». Слід гадати, що всі вони загинули…

Павло ФИЛИПОВИЧ

Павло Филипович – у минулому поет Зорев, що з вибухом революції повернувся до рідних берегів і посів помітне місце між українськими неоклясиками. Непоганий поет, жива літературна енциклопедія, український професор – літературознавець, він, звичайно, не міг не потрапити в лабети ГПУ. Для арешту його досить було хоч би того, що він покинув російську поезію й повернувся до батьківської стріхи.

Складалось враження, що тюрма й Соловки ні на кого не вплинули так, як на Филиповича. Виглядав змученим, розбитим і розгубленим, як ніхто з його товаришів. Завжди був похмурий і самітний. Працюючи на важких фізичних роботах, прикладав усіх зусиль, щоб виконати норму; але це йому, звичайно, не вдавалося. І щастя його, що з допомогою соловецьких українців досить швидко врятувався від тих робіт.

Перебуваючи в Кремлі, працював трохи в бібліотеці. Іноді читав доповіді на літературні теми, – бліді, сухі лекції. Але читав, бо мусів читати: це було легше, ніж рубати ліс чи копати канави на меліоративних роботах.

Серед товариства його майже ніколи не бачили. Любив самотність. Самотній ходив навколо Успенського собору в Кремлі й годував чаєнят. Найбільше ж любив читання. Безперечно писав і перекладав, але ніколи перед широким колом, хоч би близьких людей, не читав тих творів. Хіба зрідка дуже близьким людям.

Усе написане на острові, так само як і в інших, загинуло, бо покинув острів разом з українським етапом наприкінці 1937 року. Про нього, як і про Зерова, писали, що помер коло Мідяної гути. Думаю, що припущення це – малоймовірне і безпідставне.

Євген ПЛУЖНИК

Євгена Плужника, молодого талановитого письменника, автора «Днів», «Недуги» і «Рівноваги», заарештовано було тоді, коли він був уже безнадійно хворий (на туберкульозу). На острів привезли його умирати. Він не міг уже працювати і ліг до Соловецького госпіталю. З того госпіталю, навесні 1936 року, незважаючи на всі спроби з боку української соловецької громади йому допомогти, його винесли мертвим. Могила Євгена Плужника на Соловках відома, бо з його смерти ГПУ не робило таємниці, як це робилося, звичайно, в інших випадках.

Лесь КУРБАС

1917 року Лесь Курбас писав: «В нашій літературі ми бачимо… зворот великий, єдино правильний, єдино глибокий. Цей зворот – прямо до Європи і прямо до себе, без посередників і без авторитетних зразків».

Пишучи так про нові шляхи розвитку української літератури, Лесь Курбас ці ідеї не тільки проголосив, а й у галузі українського театру – блискуче і переконливо здійснив. Він поставив українське театральне мистецтво, в повному розумінню цього слова, в рівноправного і рівнозначного члена театрального мистецтва світу. Ми, сучасники великого майстра «Березіля», не тільки не оцінили цю талановиту постать українського ренесансу 20-х років, а навіть не наблизилися до вивчення того доробку, що його полишив цей титан української мистецької культури.

Окупант уживав всіх заходів, щоби таки зігнути, поставити на коліна Леся Курбаса, але, переконавшись, що тими методами, якими він поставив Тичину, Рильського і Бажана, не може поставити на коліна Курбаса, мусів його послати на Соловки.

Коли на Україні настав нестерпний терор, Лесеві Курбасеві порадили краще від гріха виїхати до Москви і не мулити очей ГПУ. Він так і зробив: не тільки виїхав, а, здається, ще й став режисером якогось театру в Москві. Та занадто видатна це була постать, щоб випала вона з поля зору «недремлющего» ока ГПУ. Довелося нашому режисерові міняти театр на Бутирську тюрму в Москві.

Слідство тяглося довго. А в цей час всякі совєтські писаки змальовували в газетах Курбаса, як страшенного контрреволюціонера, націоналіста й фашиста. Слідчі старанно передавали Курбасеві до камери всі ті газети, щоб в’язень переконався-таки, що до театру йому повертатись не видно, що він уже не вийде з тюрми. Домагались «зізнань». Він може сказати, що хотів забити Сталіна чи збирався зняти повстання. Можна ще було заявити, що був «шпіоном». Словом, яку хоче ролю хай вибирає, чи всі разом, бо в Бутирській тюрмі та на Луб’янці режисером було ГПУ, а він Курбас міг виступати тільки як артист. Не знаю, «признавався» Курбас чи ні, – проте на Соловки прибув він з багатьма «пунктами» 58 статті, що стосувалась «контрреволюційної діяльности».

Відомого режисера не послали, правда, одразу на важкі фізичні роботи. До того ж йому заборонено виходити за Кремль. А що на Соловках тоді функціонував таборовий театр, то Курбас став у ньому за режисера. Працював тут доти, доки театр навесні 1937 року не закрито. На острові було кілька видатних українських і російських акторів, яких і використовувано у тому театрі. Тяжко сказати, що було легше для Курбаса: працювати на сільськогосподарських роботах чи бути за режисера в соловецькому театрі. Постійними відвідувачами його були енкаведисти та «соцблизкие» на чолі, звичайно, з начальником острова Пономарьовим. Не тяжко уявити собі становище в цьому тюремному «Храмі Мельпомени» славетного українського режисера. Через те він, мабуть, скоро й посивів. А тут ще прибув на Соловки якийсь ленінградський режисер з вірмено-грецьким прізвищем і почав писати на Курбаса якісь доноси. Курбасом почала цікавитись «третя частина». Мусів триматися обережно, обминаючи хитро розставлені ворогами пастки. Треба було якомога звужувати коло своїх знайомств.

Другу половину 1937 року, аж до від’їзду з українським етапом, Курбас нічого не робив, бо з того часу всіх нас, за невеличким винятком, посаджено на суворий режим.

Де Курбас сьогодні, не знаю, як не знає й досі ніхто, крім ГПУ—НКВД, де перебуває увесь той український етап 1937 року. Була в газетах вістка, ніби Курбас живе на терені Карелії, в межах Біломорсько-Балтійського табору, і працює на якійсь річці за перевізника.

Це неймовірна річ. Хто знає «пункти» 58 статті, які йому пришито, та умови, за яких український етап докинув Соловки, – той напевне скаже, що Курбас не може працювати за перевізника. Його, як і всіх інших його товаришів, треба шукати десь в районі Ухта-Печора-Воркута чи далі.

Микола КУЛІШ

Славного «драматурга Миколу Куліша, зацькованого ще на «волі» і згодом засланого і посадженого до другого соловецького ізолятора, у Кремлі ніхто не бачив. Він був хворий на туберкульозу і по суті не жив, а поволі умирав у тому казематі. Уживали ми різних способів, щоб йому якось допомагати харчами або чим іншим, але з того нічого не вийшло, за винятком двох чи трьох разів, коли пощастило передати масло та яблука.

Дарма, що наш драматург був тяжко хворий, його не дозволили перевести до госпіталю. До кінця 1937 року був ще живий, і ніхто не може сказати, чи він виїхав з острова у 1937 році. Треба думати, що в зимі 1937— 1938 року ще лишався на Соловках і, як був живий, то, мабуть, вивезений 1938 року навесні. Але куди і як – цього не знаю.

Олекса СЛІСАРЕНКО

Відомий український поет і прозаїк Слісаренко ніколи не впадав у розпач і всією своєю поважною постаттю, своїми глибокими очима і сивим чубом якось мимохіть викликав до себе симпатію. Коло нього було затишно. Був завжди привітний. Його усмішка була завжди щира, а мова, навіть тоді, коли говорив про страшні, нелюдські й дикі справи, була завжди спокійна, перейнята тонкою іронією чи легким французьким гумором. Ніколи ні на що не скаржився. Не говорив, що голодний, хоч і хотів їсти, і ділився всім, що мав. Коли його запрошували, не відмовлявся і завжди тримав себе щиро, по-товариському. Зовні нагадував «сенатора на покої».

Як прибув на острів, спочатку працював на парниках. Йому доручили ходити за квітами, і він виконував це блискуче, з неабиякою старанністю. «Люблю контрасти, – говорив, – Соловки – квіти». Та згодом став за сторожа на одному із складів сільгоспу. На посаді цій безпорочно прослужив до від’їзду з острова.

Ніхто тими складами не цікавився. Довгими соловецькими вечорами сиділи ми і розмовляли про різні справи. Нелегко сьогодні пригадати, про що саме говорилося тоді, але говорилося багато й про все. Іноді й про те, про що не час іще писати. Згадували минуле, переоцінювали цінності. А згадувати було про що, як і думати та передумувати, бо пройдений шлях був довгий, важкий і непростий.

Слісаренко, як і більшість нас, не жалів за тією так званою «волею». «Мені здається, – говорив він, – що для того, щоб людина стала порядною, чесною і відданою нашій справі, і треба потрапити до цієї обителі. Саме в оцих снігах невилазних, нетрях, ущерть набитих благородними кістками наших попередників, що під шелест сумних соловецьких сосен замучені, заснули тут вічним сном, тільки тут збуваємося ми наших забобонів і починаємо дивитись на справу українського буття по-справжньому». Коли-не-коли писав вірші, новелі, віршовані листи до дружини. Любив дружину і завжди говорив про неї тепло і лагідно.

Його погляди на родину, державу, суспільні взаємини майбутнього базувались на найбільшому розвиткові особистої ініціятиви людини та сильному державному проводі. Свої літературні роботи читав друзям і був винятково толерантним у критиці написаного іншими. Залюбки говорив про українську літературу, про шляхи нової української літератури. Завжди підкреслював важливість створення новітньої української новелі, безжурного, легкого жанру. «Досить філософії і політиканства. Треба писати новелі, цікаві змістом, які б прищеплювали нашій людині любов до життя, до творчости. Читач мусить спочивати, читаючи нашу книгу. Література, театр, мистецтво, філософія, наука, церква, родина і всі національні організації майбутнього – мусять бути побудовані так, щоб вони виховували в нашому народі пошану до нашої землі, повагу до себе, як нації, безоглядну відданість батьківщині, чесність і необорну мужність». До російської культури і літератури ставився аж надто стримано, підкреслюючи її азіятсько-теократичний характер.

Одного разу написав баляду про сторожа кладовища, що грає в шахи разом з померлим літ триста тому козацьким ватажком, якого вважали за чаклуна. Кладовище, хмари, осокори, каплиця і хрести – все бере участь у шаленій, відчайдушній грі чаклуна зі сторожем. Якщо виграє Дід, то стане молодим, розумним, красивим і багатим; програє – мусить лягати в домовину замість козака-чаклуна. Дід двічі виграє, чаклун благає ще й утретє зіграти і обіцяє до молодости й багатства додати ще й мудрість, знання найвищих таємниць світу. Помолоділий і здоровий, розумний і багатий партнер-сторож підіймає надгробну плиту і пропонує чаклунові повернутися до домовини. Він утретє не гратиме. З гуркотом зачинилась домовина над козаком-чаклуном.

Білого червневого вечора сиділи ми цілою групою й читали газету «Комуніст». Газета раз-у-раз почитувала ім’я Олекси Слісаренка. Ми сміялися.

Передова й усе майже число газети присвячене було роковинам смерти Горького. Газета рясніла епітетами «героїчний, великий, світовий і т. д. Максим Горький». А великим став Горький, головно, через те, що, як писалося в передовій газети, «учив і закликав письменників викривати ворогів, під якою б машкарою вони не переховувалися. Цього вимагає наша партія. Це є священний наш обов’язок. Але далеко не завжди здійснюють цей обов’язок наші письменницькі організації. Хіба не показовий для характеристики цієї політичної сліпоти і безтурботности, яка тут виявляється, той факт, що мізерна троцкістсько-авербахівська і націоналістична агентура в українській літературі – всі ці сенченки, щупаки, коваленки, колесники* так довго і безкарно орудували на літературному фронті».

Пригадую, читали ми цю перлину горьківської мудрости, давали правильну оцінку величі Горького. У нашій уяві вимальовувалися нові етапи на Соловки: з редакторів, письменників, поетів, журналістів, учених, які ще були під «машкарою» або «перебували в стані сліпоти чи безтурботности». Та доки ми так обговорювали передову, хтось прийшов і показав у «Вістях» велику статтю Микитенка, у якій на всі лади відмінялось ім’я Щупака і, навіть, зовсім юного комсомольця Проня. Усі сміялися. Хтось зауважив: «Все таки Микитенко буде на Соловках, хоч він і не «сліпий» і «турбується». І не помилились. Микитенка скоро заарештували. Тільки попав він не на Соловки, а до іншого табору.

Почали читати статтю Стебуна «Горький і українська література». Цей новоявлений вождь української літератури, що походив з чернігівських кацнельсонів, перебравши всі відомі докази любови Горького до народу українського, його літератури і нації, – підкреслив, що Горький ненавидів таких «жалюгідних націоналістів», як Винниченко і Олесь, а так само не терпів ще в дореволюційний час і Шаповала, який не помітив, що Горький закоханий у нашу Україну, а написав, що він, як і певна частина росіян, «гнуть у баранячий ріг українців і запихають їх у тісний куток «единения».

Для нас це не було новиною і без Стебуна. Але ми не знали, що «уже в 1927 році замаскований під радянського письменника фашист-контрреволюціонер О. Слісаренко ширить огидний наклеп, що ніби Горький заборонив йому, Слісаренкові, перекласти на українську мову повість «Мать». Слісаренко, – веде далі Стебун, – як і раніш Шаповал, звинувачував великого письменника-революціонера у великодержавності. Як виявилося пізніше з особистої розмови В. П. Затонського з Горьким, – твердить Стебун, – писання Слісаренкові були підлою брехнею і наклепом. Ні такого, ні подібного листа Горький, ясна річ, ніколи не писав». Далі Стебун посилався на лист самого Горького до «товариша» Кулика, в якому Горький писав, що він ще в 90-х роках полюбив Україну і, звичайно, не міг написати такого листа. Тому, що історія цього листа всім була відома, то брехня Горького, Кулика і Стебуна нас не здивувала; але тільки ще раз проілюструвала брехню, до якої дійшов Горький. Ми дивилися на Слісаренка, той слухав і посміхався.

«Бачте, – сказав письменник з властивим йому гумором, – доти, доки я не був ще на Соловках, було незручно навіть Стебунам писати так. Тепер же я в монастирі; отже, руки розв’язані, а «единение» з Москвою саме на часі. Те, що Горький міг написати листа «товаришу» Куликові, – продовжував Слісаренко, – я цілком можу припустити, бо Горький взагалі здатний на такі речі. Якби він такого листа й не писав, то лист цей може вигадати сам «товариш» Кулик. Тим більше, що все це, напевне, підготовлялось з участю Постишева, його дружини Постоловської і самого Стебуна, словом, усієї тієї зграї, що захопила архів Української Академії Наук, а в ньому й лист Горького до мене.

Оригінал цього листа я особисто передав Академії Наук, перед тим зробивши три копії і засвідчивши їх у державного нотаря. У томі листі, як вам відомо, він писав, що дивується, чому це я і видавництво вирішили займатись такою непотрібною справою. Бо в часи інтернаціоналізму немає чого творити нові мови, бо фактично всі «малороси» прекрасно можуть читати його твори російською мовою, і що, як його, Горького, твори будуть перекладати на всі «наречия», то від цього вони тільки втратять. Горький категорично заперечує проти перекладу і такого видання. І, зрештою, кінчає: «Кому это надо».

Я, звичайно, у своїй відповіді Горькому написав про те, що не збираюся вступати з ним у філологічну полеміку про українську мову. «Язик» це чи «наречие» – мені байдужісінько. Не цікавить мене, як московський міщанин розглядає українську націю та її мову, бо знаю, що за моїми плечима стоїть 40-мільйонний український народ з його тисячорічною літературою, мистецтвом і наукою. Більше ми з Горьким не листувались. Незабаром у закордонній пресі цей лист Горького подано з чималими коментарями, а в паризьких «Українських Вістях» В. Винниченко надрукував велику статтю, присвячену горьківськім поглядам на національні українські справи та політику.

Уся ця історія викликала чималий скандал і, очевидно, Сталін порадив Горькому справу якось зам’яти, бо Горький, приїхавши до Харкова, на сходинах, де були між іншим і Затонський та Чубар, визнав свою «оплошность». Саме на банкеті Затонський і запитав у Горького, що в нього трапилося зі мною. Горький відповів, що, мовляв, він «сделал оплошность, а Слисаренко его маленько проучил». Присутні засміялися, а Чубар сказав: «Слісаренко, той може». Усе це говорилося, як, звичайно, в такій ситуації, у дружньому тоні. Я не дивуюся, що Затонський, як і вся ця компанія, усе це подає в такому вигляді, бо мета виправдовує засоби; а ці люди не гребують засобами. Недарма Горький, коли 1934 року той самий «товариш» Кулик з письменниками приїхав до нього на поклін, запитував у Кулика: «А как там Слисаренко». Кулик щось відповів. Але незабаром мене кинули до Лук’янівської тюрми в Києві, а потім загнали на каторгу. Отже, сьогодні вони можуть писати все, що хочуть і як хочуть».

Пізньої осени 1937 року Олекса Слісаренко, гуляючи біля Успенського собору в Кремлі, сказав: «Сьогодні відлетіли останні дві наші чайки. Чи не доведеться і нам збиратися у путь-дорогу». Навігація кінчалася, а з кінцем навігації відпадали й етапи з Соловків. Але передчуття Слісаренкові таки справдилися: незабаром прощалися ми з поетом і, цілуючись, сміялися, думаючи, за якусь чверть години знову зустрінемося в одному етапі. Я не лягав спати до третьої години ночі – усе чекав, що мене викличуть. А вранці дізнався, що пароплав відплив. Так ми розлучилися і, можливо, назавжди…

* Усі згадані письменники – С. Щупак, Б. Коваленко й голова СПУ Антон Сенченко були розстріляні, окрім П. Колесника.

Клим ПОЛІЩУК

Переді мною лежить хороша книга Віталія Юрченка² про його «всеуслонівські» мандри; у ній подано коротку характеристику трагічного становища Клима Поліщука, цієї наївної людини, що, повіривши «обітниці лукавій», подалася до Совєтського Союзу. Ніхто краще, як ми, не розуміє тої провокаційної практики ГПУ—НКВД, що не гребувала ніякими засобами. І коли нарікав у свій час Клим Поліщук на давно вже тепер розстріляного Пилипенка й на свою власну дружину Галину Орлівну, – то справа, звичайно, була не в Пилипенкові і не в Орлівні. Справа, насамперед, була в корені самих речей. Бо українці і большевизм – речі, що одна одну виключають. Отже, не першим і, на жаль, не останнім був Клим Поліщук, що попався на гачок совєтської брехні.

Мені розповідав приятель К. Поліщука, що той, виїжджаючи на совєтську Україну, говорив: «Поїду й буду працювати; а як посадять, то напишу услонівську поему». Так, звичайно, могла говорити лише наївна, чесна людина.

Справді ж сталося інакше: вступну частину поеми про Поліщука написав Віталій Юрченко, про середину коротко розповім я, і Бог знає хто напише її кінець, бо я дуже й дуже непевний, що сам Клим Поліщук того кінця напише.

Клим Поліщук був зовсім хворий, зі зруйнованим здоров’ям. Був дуже нервовий. Не міг терпіти, наприклад, голосної розмови, грюкання, будь-якого шуму. Говорив дуже поволі, довго й тягуче, часом гублячи нитку розмови. А найбільше любив, притулившись спиною до груби, сидіти й мовчати. Щиро кажучи, своєю присутністю він ще збільшував страшну тугу, що там панувала. Приносив він якось мені свої прекрасно написані вже на совєтській Україні новелі. Прекрасні речі, але через них він потрапив на Соловки.

Довгий час був за сторожа на складі. Сумував і слабував, аж поки зовсім не зліг і не ліг до госпіталю.

Зовсім хворого, його вивезли з острова наприкінці 1937 р.

Ґео ШКУРУПІЙ

Ґео Шкурупій чи, як, звичайно, на острові всі ми його називали, Жора Шкурупій був милою людиною, хорошим товаришем – уважним і симпатичним. Усі до нього прекрасно ставилися, чим могли, допомагали. З самого початку осів на роботі в сільгоспі. Спочатку працював на городах, полов брукву, ходив коло капусти, та згодом став працювати по боротьбі з шкідниками городніх рослин. З апаратом-обризкувачем за плечима щоденно лазив по тих городах. Це й був для Шкурупія його, так би мовити, соловецький фах.

Він був душею першої-ліпшої компанії, часом розповідав анекдоти, любив устрявати у філософські й літературні дебати і, як правило, приймав концепцію супротивника.

Якось було дивно, що цей такий милий і обдарований, поет був такою безпорадною людиною, коли йшлося про власний світогляд. На Соловках він так само писав вірші, охоче їх читав; але ні у віршах, ні в щоденній поведінці не відчувалась цілеспрямованість чи певна політична лінія. Жора Шкурупій був просто поет, поет український. Недарма ж, як мені розповідали, його теща бідкалася дружині одного з письменників: «Ви подумайте, Жору заарештували, як українського націоналіста? Господи, та він же тільки поет». І справді, Ґео Шкурупій був тільки поет і більше від нього ніхто нічого не вимагав та й не слід було вимагати.

Жив наш поет, як жили і всі там. Тільки іноді, як туга аж занадто опановувала його душу, Ґео сидів смутний у кутку, коло власних нар. Залишаючи Соловки, безжурно прощався, бо шкодувати не було за чим. Говорив: «Хоч гірше, аби інше».

Марко ВОРОНИЙ

Молодий журналіст Марко Вороний, син відомого поета Миколи Вороного, що так само перебував на засланні, на Соловки прибув у 1935 році. Його заарештовано у Києві, хоч жив довгий час у Москві, тікаючи від нагінок ГПУ НКВД на батька та на себе.

Син видатного українського поета, на жаль, не являв собою високопринципової людини з чітко окресленими поглядами. Може, це зробили постійні нагінки на Вороного-батька, що й син мусів пристосовуватись до обставин та нехтувати рідними традиціями. Чи, може, «довге слідство» над ним зробило його байдужим і роздавленим. У всякому разі, Вороний-син був тихою, симпатичною людиною, хоч, може, й нездатною на рішучу боротьбу.