Енеїда

Книга перша

Енеїв флот, що від берегів Трої прямує до Італії, настигає буря, наслана богинею Юноною. Але бог Нептун рятує троянців з рештками їх кораблів, і вони щасливо виходять на африканське узбережжя. Заспокоюючи матір Енея, богиню Венеру, Юпітер запевняє її, що доля Енея і слава його потомства залишаться незмінними; він посилає бога Меркурія до тірійців, щоб прихилити їх до троян. Венера з’являється Енеєві і розповідає йому про Карфаген і царицю Дідону. Еней прибуває до Карфагена і оглядає місто й храм. Дідона гостинно приймає Енея та його супутників. Еней посилає по свого сина Іула. Щоб викликати в Дідони любов до Енея, Венера підміняє його сина Купідоном. Урочиста учта у Дідони на честь Енея.

 
Ратні боріння й героя вславляю,^[1] що перший із Трої,
Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські.^[2]
Довго всевишня по суші і морю ним кидала сила,
Бо невблаганна у гніві Юнона була безпощадна.
5 Досить натерпівся він у війні, поки місто поставив,
Переселивши у Лацій богів, звідки рід був латинський,
Родоначальники Альби й мури походили Рима.^[3]
Музо, про всі ті причини згадай нам, чию він образив
Волю божисту і що так царицю богів осмутило,
10 Що навіть мужа такого побожного змусила стільки
Витерпіть бід і пригод; чи такі вже боги невблаганні?
 
 
Місто старинне було, Карфаген,^[4] поселенці сірійські
Там оселились, далеко навпроти Італії й гирла
Тібру; було воно повне багатств і до бою завзяте.
15 Місто те, кажуть, Юнона найбільше з усіх полюбила,
Більше ніж Самос. Тут зброя її, тут її колісниця,
Тут, якщо доля дозволить, і влада над світом найвища
Має постати, – вона і тоді вже про це турбувалась.
Чула, одначе, нащадки такі із троянської крові
20 Вийдуть, що вирвуть колись із корінням твердині тірійські,^[5]
Вийде й народ відтіля, цар могутній, в боях переможець,
Лівії всій на загибель: цю нитку вже випряли парки.
З острахом, щоб не збулось це, Сатурнія ще й пригадала
Давню війну, що вела біля Трої за любих аргейців.^[6]
25 Ще не затерлись-бо в пам'яті й гніву причини, жорстокий
Біль не ущух, у серці десь тліли й про присуд Парісів^[7]
Згадка, і жаль за зневагу краси; й те ненависне плем'я,
Й шана, яку Ганімед тепер має.^[8] За все це горіла
Гнівом важким до троянців, що скрізь їх морями носило,
30 Тих, що данайці іще не добили й Ахілл невблаганний
Не докінчив. Не впускала їх довго у Лацій, і довгі
Роки ще, долею гнані, вони десь морями блукали.
Стільки зусиль було треба, щоб римський народ утворити!
 
 
Ледве земля сікулійська з очей у них зникнути встигла^[9]
35 Й спінені хвилі солоні вони уже різали міддю,
В серці своєму Юнона, предвічну ховаючи рану,
Так розважала: «То я, переможена, діло облишу
Вже розпочате? І не боронитиму я уступити
В край італійський цареві тевкрійців з тієї причини
40 Тільки, що фатум не хоче? Паллада могла чей спалити
Флот весь аргейців, а їх потопити у морі, хоч винен
Був лиш Ойлеїв Аякс біснуватий? Сама вона з хмари
Кинула Зевсів бистрий вогонь і розкидала судна,
Збурила хвилі вітрами й вогнем, що у грудях пробитих
45 Палахкотів, закрутила й на скелю стрімку настромила.
Я ж, яка величаюся тим, що цариця я божа,
Зевсова жінка й сестра, із одним лише плем'ям воюю
Стільки вже років. Чи хто іще схоче вклонитись
Юноні І принести на жертовнику їй свою жертву благальну?»
 
 
50 Так розважала Юнона у серці, розлюченім гнівом,
І прибула в буревіїв країну, де Австер шаліє,
В землю еольську. Еол тут, в просторій печері замкнувши
Буйні вітри й буревії шумкі, владарює над ними,
В диби заковує, в вежі саджає; вони ж із досади
55 Так у склепіннях гори гомонять, що аж гори лунають
Гомоном дужим. А зверху Еол, у твердині засівши,
Берло тримає в руках, і вгамовує буйність, і гнів їх
Здержує. А не робив би того, то моря всі, і землю,
Й небо високе б зірвали й світами несли буревії.
60 Батько могутній, проте, побоявся цього і в печерах
Темних замкнув їх, ще й гір нагромадив високих ізверху,
Й дав їх під владу царя, який за твердим би законом
Міцно тримать їх умів, попускаючи віжки, як треба.
 
 
Цими словами з благанням звернулась до нього Юнона:
65 «Батько богів, всього роду людського володар, Еоле,
Дав тобі владу вгамовувать хвилі, їх вітром здіймати.
Плем'я, вороже мені, вже пливе по Тірренському морю
Й Трою везе до Італії й здоланих в битві пенатів.
Дай же силу вітрам, потопи кораблі їх в пучині
70 Чи розжени їх урозтіч, все море вкриваючи трупом.
Двічі по семеро німф є у мене, краси чарівної;
Найчарівніша на вроду, проте, серед них Дейопея, —
Шлюбом з тобою її поєднаю, признаю твоєю,
Щоб за велику цю послугу вічно жила біля тебе,
75 Хай ощасливить тебе вона, батька, потомством хорошим».
 
 
В відповідь мовить Еол: «Твоя лиш турбота, царице,
Знати, чого побажать, а мені лише те, що велиш ти,
Треба здійсняти. Цю владу мені ти даєш, та єднаєш
Ласку Юпітера, й змогу даєш на бенкетах бувати
70 Разом з богами, і робиш володарем хмар буревійних».
 
 
Так він промовивши, берло в руках обернув і ним збоку
Гримнув у гору порожню; й вітри, наче в лавах загони,
Мчаться туди, де їм вихід дали; й суходолом спочатку
Вихром гуляють, припали до моря, в основах ворушать.
85 Разом і Евр, і Нот полетіли, й на зливи багатий
Африк, і хвилі великі до берега котять. Лунають
Крики мужів, і линви скриплять. Несподівані хмари
Тевкрам і небо, і день уже з-перед очей виривають.
Ніч уже чорна на море злягла. Загриміло склепіння
90 Неба, і блискавки густо в ефірі мигають, кругом все
 
 
Смертю на місці мужам грозить очевидною. Зразу ж
Сили позбувся Еней, весь потом холодним облився;
Тяжко зітхає і, руки обидві до неба піднісши,
Мовить такими словами: «Сто раз щасливіші герої,
95 Що під високими мурами Трої їм вмерти судилось,
Перед очима батьків їх. О ти, наймужніший з данайців,
Сину Тідея, чом на Ілійських полях не загинув^[10]
Я від твоєї правиці? Чом дух не віддав, де суворий
Гектор поліг, повалений ратищем внука Еака,
100 Де Сарпедон ліг могутній і де Сімоентова хвиля
Стільки шоломів купає, й щитів, і трупів героїв!»
 
 
Ще він не вимовив слів цих, як з півночі вихор із свистом
Бурею злинув, вітрила ударив, зняв хвилю до неба.
Тріснули весла, судно закрутилось і стануло диба.
105 Ось насувається зверху гора водяна прямовисна;
Ті аж на гребні зависли, а тим, розступаючись, хвиля
Дно показала, а там і пісок з глибини вивертає.
Три кораблі здужав Нот і метнув їх на скелі підводні;
В хвилях вони там стирчать, – вівтарями їх звуть італійці, —
110 Мов велетенський під плесом хребет. Три на скелі стрімчасті
Евр під мілини зіпхнув піскові, що аж жалко дивитись;
Прірву загачує ними, піском обгортає навколо.
Той корабель, що ним вірний Оронт із лікійцями їхав,
Перед очима Енея хвиля морська велетенська
115 Б'є у корму, і пірнув стрімголов, у безодню скотившись,
Збитий керманич; аж тричі судном закрутила на місці
Хвиля рвучка, і бездонна пучина його поглинула.
Зрідка спливали в безмежнім просторі крутої безодні
Зброя мужів, і бервена, й багатства троянські на хвилях.
120 Вже і міцне Ільйонея судно, і героя Ахата,
Й те, що ним плинув Абант і що плинув Алет староденний,
Буря змогла; усі скріплення палуби зовсім ослабли,
Шпари відкрились і воду ворожу до себе приймають.
 
 
Але Нептун запримітив тим часом, що море заграло
125 І зашуміло могутнє, що пущено бурю й на дні вже
Зрушились води стоячі. Ображений тяжко, із моря
Виглянув і понад хвилі підняв він спокійне обличчя.
Бачить, що флот Енеїв по цілому морю розбитий,
Валиться море і небо, здається, уже на троянців.
130 І перед братом не вкрилися хитрість і підступ Юнони.
Кличе він Евра й Зефіра до себе і так до них мовить:
 
 
«Так-то вже вашого роду пиха завела вас далеко?
Ви лиш вітри, а посміли без волі моєї й наказу
Небо змішати з землею і горами хвилі підняти?
135 Ось я вам! Зараз же швидко приборкайте хвилі кипучі.
Потім уже не таку вам покуту завдам за провину.
Гей же, рушайте мерщій і вашому панові мовте,
Що не йому над морями знак влади – цей грізний тризубець —
Доля дала, а мені. Хай дикі тримає він скелі,
140 Ваші, Евре, оселі, Еол хай бундючиться там же;
Там, в тих хоромах, нехай у в'язниці вітрів він царює».
 
 
Так він промовив; та скорше, ніж слово сказав, заспокоїв
Збурене море, розвіяв згромаджені хмари і сонце
Викотив знову на небо. І вже Кімотоя з Трітоном
145 Судна із гострої скелі, що сили їм стало, стягають.
Сам він тризубцем підважує, сам і піски розгортає,
Море вгамовує й їде по хвилях в легкій колісниці.
Так-то бува, як великий народ забунтується часом:
Чернь безугавно лютує, і вже смолоскипи літають,
150 Гостре каміння летить, а зброєю лютість кермує.
Мужа, проте, як побачать, що в них у пошані великій, —
Має-бо він і заслуги, – то змовкнуть, щоб слухати пильно;
Грає на їх почуттях він словами і гнів їх гамує.
Так увесь гомін на морі затих, коли батько поглянув
155 Ген понад хвилі, проїхав по чистопогідному небі:
Кіньми правує до бігу, мов льоту, й відпружує віжки.
 
 
Втомлені люди Енея прямують шляхом своїм просто,
Де побережжя найближчі; і так у Лівійську країну
Їдуть. Там глибоко затишок є в узбережжі, там пристань
160 Острів своїми зробив берегами, бо кожна там хвиля,
Ринучи з моря, об них розіб'ється й, роздвоєна, круто
Знов повертається. Зліва і справа великі там скелі;
Небу грозять їх вершини високі; внизу ж попід ними
Води спокійні мовчать. Ліси мерехтять доокола,
165 Темні там тіні простелює гай таємничий. З другого
Боку печера, в ній скелі звисають; вода там солодка.
Викуті крісла у камені дикому – німф то домівка.
В цьому-то місці знеможені судна не треба в'язати
Линвами, ні прикріпляти, вбиваючи якір зубатий.
 
 
170 Тут-то Еней, ледь із цілого флоту сім суден зібравши,
З ними спинився. Троянці, що так за землею стужились,
Вийшли на берег. Пісками ідуть, що такі їм жадані,
На узбережжі, від солі вологі, в утомі лягають.
З кременю іскру Ахат тоді креше й, вогонь перейнявши
175 В листя сухе та в поживу ще й хмизу додавши, із труту
Полум'я так добуває. Давай тоді блага Церери,^[11]
Вимоклі в хвилях, виймать, витягать все Церери знаряддя.
Втомлені, все ж починають сушити врятоване збіжжя
Понад багаттям горючим і тут же на жорнах молоти.
 
 
170 Вгору на скелю тим часом виходить Еней і довкола
Вже поглядає на море широке, чи, може, Антея
Де не побачить, як вітер ним кида, або двоєрядні
Судна фрігійські;^[12] чи Капія вгледить, або на кормі де
Високо зброю Каїка:^[13] ніде ні суденця не видно.
185 Бачив, проте, як блукали три олені на узбережжі,
Де, пасучися, по долах тягнулися ззаду за ними
Череди цілі. Спинившись, лука схопив він і стріли
Бистрі, що завжди для нього підносив Ахат його вірний.
Спершу убив вожаїв, що несли свої голови гордо,
190 Вмаєні, наче галуззям, рогами; а потім стріляє
В череду і заганяє, розбиту, в гущавину лісу.
І не раніш перестав він, аж доки сім туш здоровенних
Склав на землі переможно, і кількість убитих зрівняв він
З суден числом. Тоді звідти на пристань вертається й ділить
195 Друзям усім. Також вина ті ділить, що ними гостинний
Жбани наповнив Ацест на Трінакрії й дав на прощання,
І потішає серця їх скорботні такими словами:
 
 
«Друзі мої, у житті ми не перший раз бачимо лихо,
В тяжчій бували біді, але, дасть бог, і ця закінчиться.
200 В гирлі були ви скаженої Сцілли, між скелі гримучі
Йшли ви, вам добре й циклопові бескети знані. Бадьорі,
Острах усякий від себе женіть, і журбу, й боягузтво!
Може, колись і про це все приємно нам буде згадати.
Стільки пригод перебувши і стільки напастей зазнавши,
205 Всі ми прямуємо в Лацій тепер, де нам доля вказала
Мирну оселю: Троянській державі там слід відновитись;
Отже, держіться й себе бережіть для часів щасливіших».
 
 
Так він сказав; і хоч смуток великий в'ялив його серце,
Очі промінням надії палали, біль глибоко в грудях
210 Крив він. А друзі взялися за здобич, бенкет готувати.
Шкуру стягають з хребетних кісток, оббіловують м'язи;
Інші рубають в куски й на рожни ще дрижачі встромляють,
Ті казани розставляють на березі й, ватру розклавши,
Сили тоді підкріпляють їдою й, розлігшись на зелах,
215 Вакхом старим догоджають собі й дичиною смачною.
А як прогнали бенкетом цим голод і посуд відклали,
Втрачених друзів пригадувать стали в розмові сердечній;
Мають надію й бояться, чи вірити можна, що справді
Десь уціліли, чи згинули й більше уже не озвуться.
220 Благочестивий Еней особливо оплакує гірко
Втрату Оронта палкого, й пригоду Аміка, й жорстоку
Лікову долю, оплакує Гія й Клоанта, героїв.
Вже закінчили той плач, як Юпітер з високого неба
Глянув на море, вітрилами вкрите, й на землю – підніжок,
225 І побережжя, й народи довкола, й на самому небі
Став нагорі, й свої очі звернув на державу Лівійську.
Справами цими в ще більшому смутку бентежить Венера
Серце своє, умивається слізьми гіркими й до нього
Так промовляє: «В руках твоїх доля навіки і людська,
230 Й божа, ти громом страшиш, – але чим, проте, міг провинитись
Перед тобою Еней мій і чим провинились троянці,
Що, хоч натерпілись стільки біди, а й нині закритий
Світ весь стоїть перед ними; а все це Італії ради!
Ти ж обіцяв, що то римляни, певно, по довгих сторіччях
235 Вийдуть із Трої, що звідти, із крові ожилої Тевкра,
Встануть владики, які самодержцями будуть на землях
Всіх і морях. Чом нині змінив ти це рішення, батьку?
Правду сказавши, я цим хоч втішалась, згадавши нещасну
Трої руїну, і доброю долею злу розважала.
240 Нині ті самі нещастя, по злигоднях всіх перебутих,
Ринуть на тих же героїв, – коли ж буде край тим нещастям,
Царю великий? Тож міг Антенор, із загонів ахейських
Вирвавшись, аж в Іллірійську затоку проникнуть безпечно,
В глиб до держави лібурнів дістатись, Тімавські джерела
245 Переплисти міг, де дев'ять струмків із гори випливає;
Море тут вклинилось в сушу, й прибої по полю лунають.
Побудував саме тут він місто Патавій, і тевкрів
Там оселив, і народ сам назвав, владу Трої ствердивши,
І в благодатному мирі спокійно тепер почиває.
250 Ми ж, твоє плем'я, що хочеш в палати небесні забрати,
Всі кораблі погубивши, – нечувано! – з гніву одної
Гинемо, і до земель італійських впустить нас не хочуть.
Дяка така за побожність? Чи так ти нам берло вертаєш?»
 
 
Батько богів і людей на слова ці всміхнувся до неї —
255 Усмішка та і прояснює небо, й вгамовує бурі —
Доньку цілує привітно і так промовляє до неї:
«Ти, Кітереє, не бійся, бо доля твого покоління
Буде незмінна: ще місто побачиш і мури лавінські,
Що обіцяв я, й прославиш великого духом Енея,
260 В небо до зір його візьмеш; мої постанови незмінні.
Він то – скажу тобі це, щоб журба твого серця не гризла,
Все те точніше розкрию й завісу здійму я із долі —
Він то вестиме в Італії війни великі, народи
Буйні розгромить, закони мужам дасть і мури поставить, —
265 Поки три рази в латинян царем його літо зустріне
І завітає тричі зима до побитих рутулів.
Потім Асканій, хлопчина, що нині Іулом зоветься, —
Іл називався він, поки стояла Ілійська держава^[14] —
Тридцять довжезних кругів часових, що їх місяцем мірять,
270 Владою сповнить своєю й з Лавінія берло державне
Перенесе, і могутністю мурів зміцнить Альба-Лонгу.
Тричі по сто літ там влада державна належати буде
Племені Гектора, поки аж Ілія, славна цариця
Й жриця, від Марса вагітна, потомків-близнят не породить.
275 Потім вже Ромул, вовчиці-живительки жовтим кожухом
Вигрітий, далі продовжить цей рід; це ж він мавортійські
Мури збудує і римлян назве ім'ям своїм власним.
Їм не кладу я границь, не значу я часу їх владанню;
Владу даю їм без меж. Та ще навіть злостива Юнона,
270 Та, що і море, і небо, і землю наповнює жахом,
Змінить на краще свій задум, сприятиме спільно зі мною
Римлянам, цілого світу владикам, народові в тогах.^[15]
Так призволяю я: по очисних п'ятиріччях численних
Прийде той час, коли рід Ассарака і Фтію, й Мікени
285 Славні у рабство повергне і владу свою установить
Над переможеним Аргосом. З гожого племені Трої
Цезар^[16] народиться; дасть океан він межею державі,
Славі дасть межами зорі; він сам, по Іулі великім,
Юлій ім'я успадкує. Колись його в щасті на небі
290 Будеш приймати з трофеями Сходу.^[17] Обіти складати
Будуть йому. І жорстокі віки злагідніють, скінчаться Війни.
І Вірність поштива, і Веста, й Квірін з своїм братом
Ремом закони встановлять. Залізними скобами міцно
Замкнені будуть жахливі ворота Війни, а за ними^[18]
295 Сяде Шаленість ворожа на зброї страшній, в неї руки
Скуті в сто ретязів мідних і паща ревтиме кривава».
 
 
Так промовляє і сина шле Майї^[19] із неба, щоб землі
Й замки нові карфагенські відкрились для тевкрів гостинно,
В край щоб впустити їх не боронила Дідона, яка ще
300 Долі не знає. Меркурій негайно злетів у повітря,
Крильми веслуючи, й швидко з'явився в Лівійській країні.
Виконав зразу ж наказ. І послухали бога пунійці,
Дикість сердець злагідніла. Цариця сама, в тій же хвилі,
В серці своєму ласкавість до тевкрів відчула й прихильність.
 
 
305 Ночі тієї побожний Еней роздумував довго;
Й тільки-но день благодійний настав, як він вирішив вийти,
Щоб дослідити незнані місця узбережжя, де вітром
Загнані вийшли вони, – хто живе тут – чи люди, чи звірі,
Пустку-бо бачить навколо, щоб друзям міг все розказати.
310 Флот заховав під склепінням лісів, де скелі звисають,
В пітьмі гіллястих дерев, в їх зловісній тіні його скривши.
Сам же, Ахата лише за товариша взявши й два списи
В руку, пішов, тільки леза широкі залізні блищали.
 
 
Як переходив він гай, перейшла йому мати дорогу;
315 Так виглядала з лиця і одіння, так зброю тримала,
Нібито дівчина з Спарти або Гарпаліка фракійська,
Що в перегони із Гебром швидким виступає на конях.
Так, як це роблять мисливці, повісила лук через плечі
Зручний і коси на вітер пустила. Одіння хвилясте
320 Так пов'язала вузлом, що аж видно коліно, і перша:
«Гей, юнаки, – до них мовить, – скажіть, чи не бачили часом
Тут однієї з мого товариства, яка випадково
З сагайдаком через плечі пройшла тут, – з плямистої рисі
Шкура на ній, – може, з криком погналась за спіненим вепром?»
 
 
325 Так Венера сказала. А син їй Венерин промовив:
«Ні, не чував я її й не бачив твоєї посестри,
Діво, чи як тебе звати? Безсмертне-бо в тебе обличчя
Й голос нелюдський; ти, певно, богиня, сестра Аполлона?
Може, із німф ти одна? Та бувай нам на руку щаслива,
330 Хто б не була; поможи нам в біді, розкажи нам ласкаво,
Небо яке це над нами і світу в якій ми частині?
Ми тут блукаємо й зовсім не знаємо краю й народу;
335 Вітер сюди нас завіяв, розбурхане море загнало;
Наша правиця пожертву багату складе на вівтар твій».
 
 
«Я не достойна такої великої честі, – Венера
Мовить, – є звичай в тірійських дівчат сагайдаки носити
І пурпуровим котурном^[20] обв'язувать високо ногу.
Бачиш Пунійську державу тірійців, Агенора місто.
Землі, проте, це лівійські: народ у війні непоборний.
 
 
340 Владу тут має Дідона, що з гірського міста походить,
Втікши від рідного брата. Тут кривда велика і повість
Довга про це; розкажу вам лише найважливіші речі:
Був чоловіком у неї Сіхей; із усіх фінікійців
Він найбагатший на золото був і закоханий дуже
345 В цю безталанну. Дав дівчину батько йому непорочну,
Першу дружину. В гірськім краю тоді брат її рідний
Пігмаліон володарив, – у лютім злочинстві всіх інших
Він перевищив. Між ними зчинилась страшна ворожнеча.
При вівтарі нечестивець підступно Сіхея залізом
350 Тайно убив, свій жадобою золота ум засліпивши;
Про сестрине він кохання не дбає, й затаює довго
Злочин підступний і, марних надій даючи їй багато,
Просто глузує з кохання сестри. Та у сні чоловік їй,
Ще не похований доти, з'явився. Поблідле обличчя
355 В страху піднісши, жахливий вівтар і залізом пробиті
Груди відкрив він і злочин таємний в сім'ї роз'яснив їй.
Радить тікати мерщій, покинути рідну країну.
Щоб удалася ця втеча, вказав їй, де скарби укрито,
Де під землею вага незміренна і золота, й срібла.
360 Вражена всім цим Дідона і друзів єднає, і втечу
З ними готує. Зійшлися всі ті, що шалена ненависть
В них до тирана була або жах був безмежний. Забравши
Всі кораблі, що на той час готові були, насипають
Золота повно, везуть через море багатство скупого
365 Пігмаліона, – вождем у них жінка. Добились до місця,
Де нині мури великі й нова карфагенська твердиня
Виросла, й землю купили, – від способу куплі тієї
Бірсою зветься, бо стільки купили, як може зайняти
Шкура вола. Але ви що за люди, прийшли із якого
370 Краю? Куди вам дорога?» На ці запитання герой наш
Відповідає, зітхнувши, а мова з дна серця виходить:
 
 
«О богине, коли б розповів я з самого початку
Й час якби в тебе знайшовся нещасть наших слухати повість,
Скоро б і день закінчив, Олімп зачиняючи, Веспер.
375 Ще як по різних морях ми пливли з стародавньої Трої, —
Може, й до ваших ушей тої Трої ім'я досягнуло, —
Аж до лівійського берега буря страшна нас загнала.
Я – той побожний Еней, що пенатів від ворога вирвав;
На кораблі їх везу, і до зір моя слава сягає.
380 Я батьківщини шукаю, Італії, роду шукаю,
Що від Юпітера вийшов найвищого. Сів я на двадцять
Суден на морі фрігійському. Мати богиня вказала
Шлях, і я долі послухав. З ним сім лиш зосталось, розбитих
Евром і морем. І от, сіромаха, чужинцем блукаю
385 Я у пустині лівійській, з Європи і з Азії гнаний».
Довше жалів не знесла цих Венера і так перебила:
 
 
«Хто б ти не був, я не вірю, щоб ти проти волі безсмертних
Дихав повітрям оцим життєдайним, якщо у тірійське
Місто прийшов. Отже, сміло рушай, до порогів цариці
390 Прямо іди. Я віщую тобі, що повернуться друзі;
Флот врятувався, змінивсь Аквілон і привів його в пристань,
Тож ворожити на птицях батьки недарма мене вчили.
Лебедів, глянь там, дванадцять веселим ключем надлітає.
Їх то, як ранні тумани із неба ясного опали,
395 Птах наполохав Юпітерів;^[21] от вони довгим рядочком
Вже осідають на землю або на осілих, здається,
Дивляться зверху. То як, повернувшися, крилами мають
Шумно і небо кругом облітають, співаючи пісню,
Так твої судна і молодь уже десь на пристані, може,
400 Чи паруси розпустивши на вітрі, прямують до неї;
Ти лише йди і скеровуй свій крок, куди шлях твій провадить».
 
 
Мовила і відвернулась; і шия сяйнула рожева,
Коси божисті у неї на тім і якийсь божественний
Видали запах, одіння опало до стіп, і богиня
405 В світлості повній з'явилась. А він, лиш пізнав свою матір,
Вслід їй, що в далеч зникала, такими озвався словами:
«Нащо так часто й жорстоко обманюєш сина пустими
Цими примарами? Чом це рукою твоїх доторкнутись
Рук я не можу, ні слова почуть, ні до тебе промовить?»
410 Так нарікає й до мурів прямує. Венера у хмару
Їх загорнула, ідучих, запоною мряки покрила,^[22]
Щоб їх ніхто не побачив і пальцем до них не торкнувся,
Щоб не задержав в дорозі, причин не питав їх приходу.
Легко в повітрі сама полетіла на Пафос і радо
415 Там оглядає оселю свою, де храм її, звідки
Ладан сабейський із ста вівтарів аромати їй курить,
Пахощі свіжого квіту вінки посилають до неї.
 
 
Ті завернули тим часом туди, куди стежка вела їх,
Вже й на пагорб зійшли, що над місто й твердиню сусідню
420 Зверху дививсь. З тих громадь дивувався Еней; ще недавно
Тут лише хижі стояли; з брам, із брукованих вулиць,
З руху гучного на них дивувався. За діло взялися
Палко тірійці. Одні для твердині там мури будують,
Інші – котять каміння руками; ці під будову
425 Площу рівняють, а ті борозною їй межі обводять.
Суддів уже вибирають, начальників, раду священну.
Пристань влаштовують інші, ті закладають фундамент
Для побудови театру, а ці – величезні колони
Тешуть із скель, майбутні готуючи сцени окраси.
430 Так, наче бджоли на луках квітчастих улітку працюють
В сонячній спеці, як рій молодий вилітати вже має,
Або тоді, як росяться меди й розпирають вже соти
Плином солодким, – одні беруть те, що їм інші приносять,
Ті ж, у рій об'єднавшися, трутнів лінивих громаду
435 Гонять від вулика; праця кипить, а меди фіміамом
Пахнуть. «Щасливі ви, мури вже ваші здіймаються вгору!» —
Каже Еней і верхів'я будівель міських оглядає.
Входить тоді, оповитий у мряку, – аж диво сказати —
Прямо в юрбу і змішався із нею, нікому не видний.
440 Був у середині, в місті тім, гай із розкішною тінню.
В ньому пунійці, по морю бурхливому гнані, найперше
Те відкопали знамення, яке несмертельна Юнона
Їм показала, – швидкого коня голова пишногрива^[23]
Віщим знаменням була. Бо народ той колись, у майбутнім,
445 Так і у війнах мав бути найпершим, як спритним в житті був
Довгі віки. На цім місці величний сідонська Дідона
Храм будувала Юноні, багатий дарами і повен Ласки богині.
Були в ньому мідні і сходи, й пороги;
Сволоки міддю трималися, й міддю бряжчали завіси.
 
 
450 Вперше у цьому гаю він побачив нове, що зм'ягчило
Жах його серця, уперше відважився мати надію,
Долі щербатій своїй тут уперше почав довіряти.
Поки він пильно усе оглядав у тім храмі величнім,
Ждавши царицю, і поки у місті його дивувала
455 Велич мистецької праці, угледіти встиг, як бої всі
Трої зображено, бачив війну, про яку уже слава
В світі лунала, Пріама пізнав він і поруч – Атрідів,
Вздрів і Ахілла, обом їм ворожого. Став і заплакав:
«Є на землі ще десь місце, Ахате, чи є десь країна,
460 Де ще не чули б про нашу недолю? Чи бачиш,
Пріам ось, Слава і тут також має свою, їй належну заслугу;
Вміють тут плакать над горем, бідою журитись людською.
Геть увесь страх, бо ця слава і нам іще стане в пригоді».
Так промовляє й безплідні малюнки ті оком голубить,
465 Тяжко зітхає й сльозами рясними вмиває обличчя.
 
 
Бачить тут, як у боях колись там, під Пергамом, бувало;
Там он, бач, греки тікають, а молодь троянська жене їх;
Там – своїм повозом гонить фрігійців Ахілл шоломистий.
Ось недалеко і Резові шатра під білим брезентом
470 Він розпізнав і заплакав. Ті шатра жахливо спустошив
Крові жадливий Тідід, проникши до них, коли першим
Сном всі заснули; ввів коней вогнистих він в табір раніше,
Ніж напились вони з Ксанту й скубнули троянської паші.
В другому місці було, як Троїл утікає, як кинув
475 Зброю, сердешний хлопчина, – боєць, що Ахіллові рівний!
Коні тікать почали, а він навзнаки на порожнім
Повозі й віжки тримає. На шию опало волосся
Й пил замітає, і землю скородить оберненим списом.
А одночасно троянські жінки йдуть до храму Паллади,
480 Їм неприхильної, й одіж несуть; в них розплетені коси,
Сум на обличчях, покора, й долонями б'ють себе в груди;
Та відвернулась богиня і очі спустила додолу.
Гектора тричі довкола ілійського муру волочить,
Тіло бездушне Ахілл продає там, на золото важить.
485 Тут вже риданням гірким заридав він із самого серця,
Зброю побачивши всю, і повіз, і другове тіло.
Бачить Пріама, як руки беззбройні в благанні ламає.
Між старшиною ахейців себе він пізнав після того,
Й сходи бійців, і чорного Мемнона військо. А далі
490 Пентесілея приводить ряди амазонок; мов місяць
Їхні щити; вона в шалі, завзяттям між тисяч палає,
Золототканою груди відкриті вона підв'язала
Пов'яззю, – діва, а битись готова з мужами нарівні.
 
 
Все це здавалось Енею дарданському подиву гідним,
495 Аж занімів він, у місце одно свої втупивши очі.
Входить до храму цариця краси неземної Дідона:
Першою йде, супроводжена почтом великим юнацтва.
Наче уздовж узбережжя Евроту або на верхів'ях
Кінту Діана виводить танки, а за нею юрбою
500 Линуть відціль і відтіль ореади, вона ж через плечі
Свій сагайдак перекине, йдучи, і поставою юних
Всіх перевищить богинь, аж Латоні безмовною млостю
Серце вмліває. Так виглядала й Дідона, так само
Весело серед юрби виступала, – над царством майбутнім
505 Працю сама доглядала. Сіла у храмі^[24] по тому,
Коло дверей, на високім престолі, опершись, довкола ж
Варта у зброї. Судила, закони давала, ділила
Нарівно праці тягар або жереб веліла тягнути.
 
 
Друзів тут раптом бачить Еней, що в великій надходять
510 Гурмі: Антея, Сергеста, Клоанта хороброго й інших.
Бачить він тевкрів, що вихор розвіяв їх чорний по морю
І по чужих узбережжях, далеких краях порозносив.
Аж остовпів він і сам, і Ахат з ним зі страху і втіхи;
Дуже хотілось їм руки з'єднати, але невідомі
515 Речі гнітили їм страхом серця. Отож непомітно,
В хмару велику повиті, розвідати вийшли, яка ж бо
Доля спіткала мужів, де їх флот, при якім узбережжі,
Що їх сюди привело; бо з усіх кораблів наближались
Вибрані, й ласки благали, й до храму ішли гомінливо.
 
 
520 А як вони, увійшовши, змогли говорить особисто,
Іліоней, найстаріший, спокійно почав промовляти:
«О володарко, якій дав Юпітер нове збудувати
Місто й дав силу по правді народами гордими править, —
Просим тебе, нещасливі троянці, розігнані вітром
525 В хланях морських, відверни ти од суден цих полум'я згубне,
Люд пощади наш побожний і зглянься на нашу недолю.
Ми не прийшли ні залізами нищить лівійських пенатів,
Ні грабувати зухвало й до берега зносити здобич;
Зовсім ми іншої вдачі, пихи у побитих немає.
530 Є десь країна далека, Гесперія зветься у греків,
Давня країна, родючістю й зброєю сильна й могутня.
Жив енотрійський там люд, а нині Італії назву,
Кажуть, од ймення вождя свого внуки дали тій країні.
Ми туди їхали. – ^[25]
535 Та Оріон хмаровійний неждано, здіймаючи хвилі,
Нас на мілини закинув безвихідні, австрам нестримним
Дав на поталу, по хвилях бурхливих і скелях розвіяв
Непрохідних. Лише жменька мала нас дісталася якось
Вашого берега. Що за народ тут тепер проживає?
540 Що за країна така, що варварські звичаї терпить?
Нас не пускають на берег піщаний, за зброю беруться,
Вийти на землю боронять. Як люди й їх сила не мають
Шани у вас, пом'яніть хоч богів, які правду й неправду
Знають. Еней був наш цар; не було в нас правішого мужа,
545 Ні побожнішого й вищого в війнах і в справі військовій.
Доля якщо зберегла того мужа, й повітрям надземним
Дихає він, і темінь жорстока його не покрила, – Страху нема в нас.
Не будеш і ти нарікати, що перша
Руку ти нам подала. Бо ще в Сікулійській країні
550 Військо, й міста, і славетний Ацест є троянської крові.
Хай нам дозволено буде вітрами пошкоджений флот наш
Витягнуть, в лісі колод нарубати і витесать весла,
Щоб, як віднайдемо тільки царя й товариство, могли ми
Їхать в Італію радо й шукати латинського царства.
555 А як рятунок пропав, і ти, батечку тевкрів найкращий,^[26]
В морі лівійськім втопився, й нема для Іула надії,
Хай хоч принаймні на води Сіканії вернемось знову
Ми, до Ацеста-царя, і увійдем в готові оселі,
Звідки прийшли ми». Іліоней так сказав, а дарданці
560 Всі це схвалили.
 
 
Коротко в відповідь мовить Дідона, чоло похиливши:
«Виженіть, тевкри, страх із сердець і турботи забудьте!
Долі тягар і недавність держави примушують владно
Так учиняти і скрізь стерегти широчезні кордони.
565 Роду Енея людей хто не знає чи города Трої?
Хто не чував про хоробрих мужів, про пожежу воєнну?
Серце пунійське не з каменю справді, і, не відцуравшись
Міста тірійського, сонце ясних запряга своїх коней.
Схочете, може, в Гесперію їхать, країну велику,
570 Там, де Сатурнові ниви, чи в Ерікса край, до Ацеста,
Володаря, – сприятиму вам я, дам поміч потрібну.
Разом зі мною ви схочете, може, в цім краї осісти, —
Город віддам я, який закладаю; свій флот витягайте:
Будь то чи тевкр, чи тірієць – мені це однаково буде.
575 Хай би й Еней-володар, тим же самим привіяний Нотом,
В край наш прибув. По всіх узбережжях і межах лівійських
Певних людей я пошлю перевірить, чи, кинений морем,
Не заблудивсь він в лісах, чи, може, в містах десь блукає».
 
 
Цими словами зворушені батько Еней із Ахатом
580 Мужнім вже довго із темряви вийти всім серцем бажали.
Перший Ахат до Енея промовив: «Гей, сину богині,
Думка яка у твоїй голові виникає? Ти ж бачиш,
Всі врятувались: і флот, і супутники наші. Немає
Лиш одного, та самі те ми бачили, як він в глибокі
585 Хвилі пірнув; все інше із сказаним матір'ю згідне».
Ледве він мовив це слово, як мряка, що їх сповивала,
Раптом розвіялась, світло прозоре навкруг розлилося.
 
 
Став тут Еней, засіяв серед ясності сонця, на бога
Вродою й постаттю схожий; бо синові мати подбала
590 Кучері буйні та юності блиск дарувати пурпурний,
Радість в очах і вогонь запалила. Так кості слоновій
Руки митця ще краси додають або золотом жовтим
Срібло чи мармур пароський^[27] оздоблюють. Тут до цариці
Раптом звернувся для всіх несподівано він і промовив:
595 «Ось я, – про мене тут мова, – троянський Еней, я з лівійських
Хвиль врятувавсь. О єдина, що Трої нещастя безмежні
Серце тобі зворушили; данайцями ще не добиті,
На суходолі й на морі усяких пригод ми зазнали,
Всього позбавлені ми, – і ти нас приймаєш у місто,
600 В дім свій. Ні ми, ні з дарданців ніхто, що по світу широкім
Бродять, усюди розсіяні, гідної дяки, Дідоно,
Скласти не в силі тобі. Хай богове, – як є ще боги десь,
Що про побожних ще дбають, як є якась правда на світі,
В серці сумління якесь як ще є десь, – тобі хай відплатять
605 Гідно. Яке це поліття щасливе тебе дарувало
Світові? Що за батьки таку гожу тебе породили?
Доки ще ріки у море вливатися будуть, на гори
Тіні лягатимуть, зоряні пастиме небо отари, —
Честь твоя й слава назавжди лишиться й ім'я твоє вічно
610 Житиме, хоч би й який мене край не покликав». З цим словом
Іліонею правицю простяг він, а ліву Сергесту,
Потім і іншим – Клоантові мужньому й мужньому Гію.
Виглядом мужа цього, його долею вражена дуже,
В відповідь так сідонська Дідона йому говорила:
 
 
615 «Сину богині, яка це біда по злигоднях на тебе
Так напосілась? І що це за сила на берег безмежний
Пхнула тебе? Чи не той ти Еней, що його породила
Мати Венера Анхісу дарданському в краї фрігійськім,
Де Сімоент протікає? Я тямлю, як Тевкра прогнали
620 З рідного краю, а він до Сідона прибув і нового
Царства шукав з допомогою Бела. Бел же, мій батько,
Кіпр зруйнував плодоносний і взяв під свою його владу.
З того-бо часу почавши, я знаю вже справи троянські,
Знаю й ім'я твоє я, і царів пеласгійських я знаю.
625 Навіть і в ворога тевкрів ім'я похвалами повите,
Й корінь виводить він свій із старого тевкрійського роду.
Отже, рушайте, молодці, і в нашу оселю заходьте.
Гнала й мене також доля подібна й по всяких пригодах
Врешті притулок надать мені в цій побажала країні:
630 Горя сама я зазнала, тож вмію в біді помагати».
Так промовляє, і в царські палати заводить Енея,
І оголошує разом у храмах богам вшанування.
Та одночасно також не забула послати на берег
Товаришам його двадцять волів, сто щетинястих вепрів,
635 Сотню ягнят із жирними їх матерями – дарунок
В день цей веселий. —
Враз тоді з царською величчю всю починають оселю
Приготовляти, лаштують бенкет усередині дому,
Гарно мережані, пурпуром вишиті скатерті стелять,
640 Повно срібла на столах, у різьбі золотій мальовничо
Подвиги предків хоробрих зображені рядом предовгим,
Вчинені ними од самих початків старезного роду.
 
 
Тут же Еней (бо батьківське серце спокою не має)
Вислав швидкого Ахата до суден, щоб той повідомив
645 Сина Асканія, що тут зайшло, і привів його в місто;
(Син-бо Асканій не сходив із серця люб'язного батька).
Крім того, дати дарунки велить, які вирвав з руїни
Трої, – плащ золотом шитий (були й візерунки на ньому),
Теж і намітку, гаптовану краєм в узори аканту,
650 Барви шафрану, – Єлени аргівської стрій це, що з дому
Винесла, як в незаконнім подружжі з Мікен до Пергаму
Їхала, дар це чудовий від матері Леди. Крім того,
Берло, яке Іліона носила, Пріамова старша
Донька, й намисто на шию із перлів, до того – подвійний
655 З золота і самоцвітів вінок. Щоб усе це найшвидше
Виконать, вибрався зараз Ахат у дорогу до суден.
 
 
Та Кітерея нову тим часом придумала хитрість,
Задум новий снує в серці, щоб, личко змінивши й подобу,
Йшов Купідон, як солодкий Асканій, і пристрасть дарами
660 Щоб розпалив у цариці, і кості вогнем їй наповнив.
Страшно їй дому непевного й тих двоємовних тірійців;^[28]
Немилосердна Юнона, й в'ялить її серце щоночі
Знов цей неспокій. Тому до крилатого мовить Амура:
«Сину мій, сило моя і моя ти могутність єдина,
665 Сину, що батька найвищого й стріл не боїшся Тіфея.^[29]
От я до тебе приходжу і силу прошу божественну, —
Знаєш ти, як твого брата Енея в морях і на суші
Люта ненависть лихої Юнони ганяє, ти завжди
Горе із нами ділив. Ось тепер фінікійська Дідона
670 В гості приймає його і придержує словом ласкавим,
Дуже боюсь я гостини, яку виявляє Юнона.
Певно, вона не заспить у таку вирішальну хвилину.
Отже, я підступом хочу раніше царицю узяти,
Жару додати любові, бо ще який бог її змінить.
675 Хай би й вона так же палко, як я, полюбила Енея,
Так, як лиш ти б зміг зробити, – послухай же нині мій задум:
В місто сідонське син царський ітиме тепер, його милий
Батько зове туди, серця мойого турботу й дари він
Всі понесе туди, з моря вцілілі й зі згарища Трої.
680 Cном я присплю його й сонного десь на верхів'ях Кітери
Чи на вершині Ідалія в місці священнім сховаю,
Щоб не з'явився не в пору і підступів цих не розкрив би.
Ти на одну лише ніч, і не більш, його вигляд наслідуй,
Хлопця знайоме обличчя прийми, адже й сам ти хлопчина.
685 Щоб, як Дідона візьме тебе в радісній хвилі на лоно,
Як на царському бенкеті їй серце Ліей обезжурить,
Як обіймати і солодко стане тебе цілувати,
Ти їй таємно влив жару у серце й отрути кохання».
Любої матері слову слухняний Амур відкладає
690 Крила й Іула ходою, веселий, в дорогу виходить.
Сон на Асканія тихий Венера зсилає тим часом
І, розігрівши на лоні, заносить в гаї ідалійські,
Там медоцвітний майран м'які постелив йому квіти,
В пахощі ніжні сповив і прозорою вкрив його тінню.
 
 
695 Матері слову слухняний ішов Купідон із Ахатом,
Царські дарунки з ним разом, радіючи, ніс він тірійцям.
Як увійшов, посередині вже на золоченім ложі,
На килимах пишнотканих, велично лежала цариця.
Батько ж Еней, а за ним і юнацтво троянське – до неї
700 Разом усі підійшли і навколо на пурпур схилились.
Воду для рук подають уже слуги, з корзин викладають
Блага Церери і всім рушники підносять вовнисті.
В домі було там служниць п'ять десятків – для всіх готувати
Довгі наїдків ряди й для пенатів підтримувать ватру.
705 Інших же сотня дівчат і хлопців-однолітків стільки ж
Страви на стіл подавали й вино наливали у чари.
Через пороги веселі й тірійців не менше зійшлося, —
Їх запросили на ложа узорні. Дарами Енея
Дуже милуються всі. Іулом милуються вельми,
710 Поломенистою бога подобою, вдаваним словом.
Плащ розглядають усі й покривало у жовтих акантах.
 
 
А фінікійка нещасна, призначена вже на загибель,
Ще надивитися досить не може, горить в огляданні,
Хлопцем, дарами розчулена дуже. Він же, Енея
715 Міцно обнявши, на шиї повиснув і лиш заспокоїв
Мнимого батька гарячу любов, перейшов до цариці.
Та ж і очима, і серцем уся уже в ньому і ніжно
Тисне до лона; не знає Дідона, який-то до неї
Бог пригорнувся, нещасної. Він же усе пам'ятає,
720 Що ацідальська матуся казала, й поволі береться
Пам'ять Сіхея затерти, й нове прищепити кохання,
В серце, погасле давно, забуте чуття повернути.
Щойно притих той бенкет, із столів почали прибирати,
Й ставить кратери великі, і вина вінчати вінками.
725 Гомін пішов по палаті, в просторих світлицях лунає,
З стелі злотистої сяють вогнем уже лампи висячі,
Полум'я факелів темряву ночі долає. Цариця
Каже подати важкий, з самоцвітами, з золота келих
І наповняє вином. З того келиха Бел пив найперший,
730 Потім і інші за звичаєм. Змовкли усі у господі.
 
 
Кажуть: «Юпітере, ти встановив ці гостинні закони, —
День цей хай буде щасливий тірійцям і з Трої прибулим;
Хай пам'ятають про нього і наші потомки. Ласкавий,
Вакху, нам будь ти, веселощів батьку, й ти, добра Юноно;
735 Ви ж у любові, тірійці, усе товариство вітайте».
Мовила так, і плинну на стіл одливає пожертву,
Й вінець, до келиха злегка лише доторкнувшись устами,
Передала із припрошенням Бітію. Щиро той випив
Пінне вино одним духом до дна золотого. По ньому
740 Інші вельможі. На золотострунній кіфарі Іопас
Грав, кучерявий, пісень, що в Атланта могутнього вивчивсь.^[30]
Оповідав він про місяця зміни і тьмарення сонця,
Звідки і люди, й тварини, і зливи, і полум'я звідки.
Звідки Арктур, і сльотливі Гіади, й Тріони подвійні;
745 Оповідав, чому сонце так взимку спішить в океані
Зникнуть, яка перешкода затримує ночі ліниві.
Плещуть завзято в долоні тірійці, за ними й троянці.
А безталанна Дідона проводить всю ніч у розмовах
Різноманітних, без краю впиваючись плином кохання.
750 Дуже цікавить її і Пріамова доля, і доля
Гектора, й зброя, з якою прибув син Аврори могутній,^[31]
Коні які в Діомеда були, який ростом Ахілл був.
Мовить нарешті: «Скажи нам з початку найпершого, гостю,
Все про підступних данайців, скажи про троянську недолю
755 І про блукання своє, бо рік уже сьомий у мандрах
Носить тебе і по хланях морських, і по всіх суходолах».