Kitabı oxu: «Великий Гетсбі = The Great Gatsby», səhifə 2

Дейзі й Том подивились одне на одного.

– Вона з Нью-Йорка? – квапливо спитав я.

– З Луїсвілла. Подруга моєї юності. Моєї щасливої, безтурботної…

– Ти що, провела з Ніком на веранді задушевну бесіду? – раптом спитав Том.

– Задушевну бесіду? – Вона глянула на мене. – Ні, не пригадую. Стривай, здається, ми розмовляли про нордичну расу. Авжеж, саме про неї. Не знаю, хто почав перший, але ми так захопилися…

– Тобі, Ніку, тут казна-чого наговорять, не бери всього на віру, – застеріг мене Том.

Я весело відповів, що взагалі нічого не чув, і трохи згодом почав прощатися. Вони провели мене до дверей і, поки я сідав у машину, стояли вдвох у веселому прямокутнику світла. В останню мить Дейзі гукнула:

– Зажди! Добре, що я згадала, це ж так важливо. Чи правда, що ти заручився з якоюсь дівчиною там, у себе вдома?

– Так, так, – приязно підхопив Том, – ми чули, що в тебе є наречена.

– Наклеп. Я надто бідний.

– А ми чули, – наполягала Дейзі; на мій подив, вона знов оживилася, мов квітка, що розпустила пелюстки. – Ми чули від трьох різних людей, отже, це правда.

Звісно, я знав, про що йдеться, але в мене справді не було ніякої нареченої. Чутки про мої заручини стали, власне, однією з причин, що спонукали мене податися на Схід. Негоже рвати давню дружбу з дівчиною через якісь плітки, та, з іншого боку, мені зовсім не хотілося, щоб ті плітки врешті довели мене до шлюбу.

Цікавість Тома й Дейзі до моєї особи зворушила мене, тепер навіть їхнє багатство не здавалося мені таким нездоланним бар’єром між нами, але, вертаючись додому, я все ж таки не міг позбутись якогось неприємного, гнітючого почуття. Мені здавалося, що Дейзі лишається єдине: схопити дитину на руки й утекти з того дому, – але вона, видно, зовсім не мала такого наміру. Що ж до Тома, то звістка, що в нього є «пасія в Нью-Йорку», здивувала мене куди менше, ніж те, що якась книжка здатна вивести його з рівноваги. Щось змушувало його гризти окрушку зачерствілих ідей: видно, могутній тваринний егоїзм не живив більше його владну душу.

Літо вже настало по-справжньому – про це свідчили нові рекламні вогні на дахах придорожніх кафе й перед заправними станціями, де новенькі червоні бензоколонки стирчали в озерцях світла. Повернувшись до себе у Вест-Егг, я поставив машину під навіс й присів на подвір’ї на покинуту газонокосарку. Вітер ущух, стояла яскрава, напоєна звуками ніч, між дерев лопотіли крилами птахи, нескінченними органними переливами гули жаби, яких надимали, виповнювали життям могутні міхи землі. Темний силует кота плавно перескочив через освітлений місяцем травник, я постежив за ним очима й раптом побачив, що я тут не сам – кроків за п’ятдесят від мене, відокремившись від тіні сусіднього будинку, стояв якийсь чоловік; встромивши руки в кишені, він дивився на срібний розсип зірок. Спокійна невимушеність його пози й та особлива впевненість, з якою його ноги приминали траву, підказали мені, що це містер Гетсбі власною персоною вийшов роздивитись, яка ділянка тутешнього неба належить йому особисто.

Я вирішив окликнути його. Міс Бейкер згадувала про нього за обідом, і цього вистачило б, щоб зав’язати знайомство. Але ще не встигши розтулити рота, я раптом зрозумів, що зараз недоречно порушувати його самотність: він якось дивно простяг руки до темної води і, хоч відстань між нами була чимала, я міг би заприсягтися, що він тремтить. Мимоволі я і собі подивився на море, але не побачив нічого, крім одинокого зеленого вогника, малесенького й дуже далекого; певно, то був сигнальний ліхтар на краю чийогось причалу. Коли ж я озирнувся, Гетсбі вже зник, і я знову лишився сам у неспокійній темряві.

Розділ 2

Десь на півдорозі між Вест-Еггом і Нью-Йорком шосе раптом підбігає до залізничного полотна і з чверть милі біжить попід ним, немов бажаючи здалека обминути велике похмуре пустирище. Це Долина Жужелиці – примарні лани, де жужелиця сходить, мов збіжжя, утворюючи кучугури, пагорби, химерні сади; де жужелиця набуває обрисів будинків з коминами й димом, що клубочиться вгору, й де навіть, якщо дуже пильно придивитися, можна побачити жужеличних чоловічків, які то виникають, то розчиняються в імлистому, попільному тумані. Час від часу валка сірих вагонеток виповзає невидимими рейками, зупиняється із страхітливим брязкотом, і відразу ж попелясто-сірі чоловічки роєм накидаються на них з важкими лопатами й здіймають таку густу хмару, що крізь неї вже не видно, яким таємничим ділом вони зайняті.

Але над тією сірою пусткою, над зловісними клубами куряви, що безнастанно повзуть по ній, ви незабаром розрізняєте очі доктора Т. Дж. Еклберга. Очі доктора Т. Дж. Еклберга блакитні й величезні – діаметр самої тільки райдужної оболонки дорівнює цілому ярдові. Вони дивляться на вас не з обличчя, а просто крізь величезні окуляри в жовтій оправі, що сидять на неіснуючому носі. Певно, якийсь веселун окуліст із Квінса встановив тут цю рекламу, сподіваючись збільшити приплив пацієнтів, а потім сам назавжди склепив повіки або переїхав кудись, забувши прихопити з собою цей щит. Хоч би як там було, очі його, трохи збляклі від сонця й дощу, й досі задумливо споглядають похмуре звалище. З одного боку Долина Жужелиці впирається в брудну, смердючу річку, і, коли міст на ній розводять, щоб пропустити баржі, пасажирам затриманого поїзда доводиться іноді цілих півгодини видивлятися на безрадісний краєвид. Поїзд робить там зупинку завжди, принаймні на хвилину, і саме завдяки цьому я познайомився з коханкою Тома Б’юкенена.

Про те, що він має коханку, твердили всі, хто його знав. І обурювалися тим, що він дозволяє собі з’являтися з нею у фешенебельних ресторанах і, залишивши її саму за столиком, походжає по залу й заводить розмови з кожним знайомим. Хоч мені цікаво було подивитись на неї, знайомитися з нею я не хотів – а проте познайомитися довелось. Якось надвечір ми з Томом разом їхали поїздом до Нью-Йорка, й коли поїзд зупинився над кучугурами жужелиці, Том раптом зірвався на ноги і, схопивши мене під лікоть, буквально витяг з вагона.

– Давай зійдемо тут, – наполягав він. – Я хочу познайомити тебе з моєю дівчиною.

Певно, він добряче випив за обідом і тепер хотів гульнути разом зі мною – навіть якщо доведеться присилувати мене до цього. Йому навіть не спадало на думку, що я можу мати інші плани на неділю.

Слідом за ним я переліз через низьку побілену огорожу залізничного полотна, і під пильним поглядом доктора Еклберга ми пройшли якусь сотню ярдів у зворотному напрямку. Єдиними ознаками людської присутності перед нами були три суміжних будиночки з жовтої цегли, що стояли на краю звалища, – така собі Головна вулиця пустиря, що нікуди не вела й ні з чим не з’єднувалась. Один з тих будиночків, призначений під крамницю, стояв порожній, у другому, до якого вела жужелична стежка, містився нічний ресторанчик, а в третьому був гараж під вивіскою: «Авторемонт. – Джордж Б. Вільсон. – Купівля і продаж автомобілів». Туди ми і ввійшли.

Всередині було вбого й голо; лише один автомобіль – запилюжений, поламаний «форд» – зацьковано тулився до стіни в темному кутку. Мені раптом спало на думку, що цей порожній гараж тільки ширма, а над ним ховаються таємничі розкішні апартаменти; але в цю мить на дверях конторки з’явився, витираючи руки ганчіркою, сам хазяїн.

Це був млявий блондин, з обличчям безвольним, але загалом досить приємним. Коли він побачив нас, у його вологих блакитних очах засвітився блідий вогник надії.

– Вітаю, Вільсоне, друзяко, – сказав Том, весело ляснувши його по плечу. – Як справи?

– Гріх нарікати, – відповів Вільсон не дуже впевненим тоном. – Коли ж ви нарешті продасте мені ту машину?

– Десь на тому тижні. Мій механік лагодить її.

– Я бачу, він не дуже квапиться.

– А я цього не бачу, – відрубав Том. – Якщо вас щось не влаштовує, я, зрештою, можу продати її комусь іншому.

– Та ні, що ви, – скоромовкою проказав Вільсон. – Це я так…

Голос його урвався. Том нетерпляче роззирався довкола. Та ось на сходах почулися кроки, й за мить досить дебела жіноча постать затулила світло в дверях конторки. Жінка була років тридцяти п’яти, вже досить тілиста, але рухалася вона так, що повнота ця, як ото буває, тільки додавала їй звабності. В обличчі, відтіненому синьою в горошок крепдешиновою сукнею, не було жодної правильної риси, жодного натяку на вроду, але вся істота її випромінювала дивовижну жвавість, неначе в кожній клітинці її тіла невгасимо жеврів вогонь. Вона повільно всміхнулась і, пройшовши повз чоловіка – пройшовши майже крізь нього, наче це була не людина, а тінь, – підійшла до Тома й потисла йому руку, дивлячись просто в очі. Потім облизнула губи і, не повертаючи голови, сказала чоловікові низьким, хрипким голосом:

– Ти б хоч здогадався стільці принести, щоб людям було де сісти.

– Зараз, зараз, – Вільсон подався до своєї конторки й відразу ж зник з очей, злившись із сірими цементними стінами. Його темний костюм і русяве волосся вкривав наліт сірої куряви – як і все довкола, за винятком жінки, яка підійшла тепер майже впритул до Тома.

– Давай зустрінемося сьогодні, – вимогливо сказав Том. – Їдьмо наступним поїздом.

– Гаразд.

– Я чекатиму внизу, на пероні, біля газетного кіоска.

Вона кивнула й відійшла – якраз у ту мить, коли Джордж Вільсон вийшов з двома стільцями зі своєї конторки.

Ми почекали її на шосе, відійшовши так, щоб нас не було видно. До свята Четвертого липня лишилося кілька днів, і весь сірий, кощавий хлопчик-італієць укладав рядочком петарди вздовж залізничної колії.

– Жахливий закуток, правда? – сказав Том, обмінявшись похмурим поглядом з доктором Еклбергом.

– Гірше не буває.

– Для неї з’їздити до Нью-Йорка – справжнє свято.

– А чоловік її як на це дивиться?

– Вільсон? Він гадає, що вона їздить у Нью-Йорк до сестри. Цей дурень не знає, на якому світі живе.

Отак і вийшло, що я разом з Томом Б’юкененом та його коханкою вирушив до Нью-Йорка. А втім, не зовсім разом; місіс Вільсон обачливо сіла в інший вагон. З боку Тома це була поступка тим доброчесним жителям Вест-Егга, котрі могли опинитись у поїзді.

Вона перевдяглася в сукню з коричневого мережаного мусліну, що туго напнулася на її широких стегнах, коли Том допомагав їй вийти на кінцевій зупинці. В газетному кіоску вона купила номер «Таун теттла» й кіноогляд, а в аптекарській крамничці – кольдкрем і флакончик парфумів. Нагорі, в лункій півтемряві вокзального крила, місіс Вільсон пропустила чотири таксі й обрала п’яте – нове авто кольору лаванди, з сірою оббивкою, яке нарешті вивезло нас із громаддя вокзалу в сліпуче сонячне сяйво. Та майже відразу вона рвучко одвернулася од вікна і, подавшись уперед, постукала в шибку шоферові, а тоді зажадала від Тома:

– Купи мені собачку. Я хочу, щоб у нас жив собачка. Це ж така втіха – собачка.

Заднім ходом ми під’їхали до сивого дідуся, напрочуд схожого на Джона Д. Рокфеллера. На грудях у нього висів кошик, у якому вовтузилося кілька зовсім малих цуценят непевної масті.

– Яка це порода? – захоплено спитала місіс Вільсон, коли старий підійшов до вікна таксі.

– Є на всякий смак. Яку ви бажаєте, мадам?

– Мені б сторожову – таку, як ото в поліцейських. Є у вас така?

Старий невпевнено зиркнув у свій кошик, сунув у нього руку й витяг за загривок щеня, що перебирало в повітрі лапками.

– Це не сторожовий пес, – сказав Том.

– Та, мабуть-таки, не зовсім сторожовий, – з жалем погодився старий. – Скоріше це ердель. – Він провів рукою по коричневій зморшкуватій спинці. – Але подивіться, яка шерсть. Оце-так шерсть! Такого песика вам не доведеться лікувати від застуди.

– Ой, який гарнесенький! – замилувано мовила місіс Вільсон. – Скільки він коштує?

– Цей песик? – Старий розчулено оглянув щеня. – Цей песик коштуватиме вам десять доларів.

Ердель – а серед його предків, без сумніву, був і якийсь ердель, дарма що лапки він мав напрочуд білого кольору, – опинився на колінах місіс Вільсон, яка заходилася захоплено гладити його протизастудну шерсть.

– Це хлопчик чи дівчинка? – делікатно спитала вона.

– Цей песик? Цей песик – хлопчик.

– Це сучка, – впевнено сказав Том. – Ось вам гроші, тримайте. Можете купити на них ще десять таких щенят.

Ми виїхали на П’яту авеню, таку сонячну й мирну, таку пасторально-ідилічну цього ясного недільного дня, що я не здивувався б, якби з-за рогу раптом вийшла отара білих овечок.

– Зупиніть на хвилинку, – сказав я. – Тут я мушу з вами попрощатись.

– Ні в якому разі, – відрубав Том. – Міртл образиться, якщо ти не поїдеш до нас, правда, Міртл?

– Їдьмо з нами, – попросила вона. – Я подзвоню Кетрін, моїй сестрі. Вона красуня – так кажуть усі, хто розуміє.

– Та я б з охотою, але…

Перетнувши Центральний парк, ми поїхали далі, заглиблюючись у західну частину міста. На Сто п’ятдесят восьмій вулиці довжелезним білим пирогом простяглись однакові житлові будинки, там, перед одною із скибок цього пирога, машина зупинилась. Окинувши вулицю поглядом королеви, що повертається у свої володіння, місіс Вільсон узяла на руки песика й решту своїх покупок і величною ходою ввійшла в парадні двері.

– Я запрошу і подружжя Маккі, – оголосила вона в ліфті. – Але найперше подзвоню Кетрін.

Квартира містилася на горішньому поверсі – маленька вітальня, маленька їдальня, маленька спальня і ванна кімната. Вітальня від самого порога була заставлена надто громіздкими, як на неї, меблями з гобеленовою оббивкою: куди б ти не ступив, скрізь натикався на пишних дам, що гойдалися на орелях у Версальському саду. Єдиною оздобою на стіні була надміру збільшена фотографія – на перший погляд, вона зображала курку на оповитій туманом каменюці. Проте з відстані кількох кроків курка прибирала форми капелюшка, і з-під нього до вас усміхалося гладке обличчя якоїсь бабусі. На столі лежали впереміж старі номери «Таун теттла», книжка під назвою «Симон, званий Петром» і кілька бродвейських журнальчиків скандальної хроніки. Ввійшовши, місіс Вільсон передусім заходилась коло щеняти. Хлопчик-ліфтер неохоче подався на пошуки ящика з соломою і молока, до якого він, уже з власної ініціативи, додав бляшанку твердих собачих галет – одна така галета потім до самого вечора нудно розкисала в блюдечку з молоком. Тим часом Том відімкнув дверцята секретера й видобув звідти пляшку віскі.

Я лише двічі в житті впивався, і це був той другий раз. Тому все, що відбувалося там, я бачив немов крізь тьмяний, каламутний серпанок, хоча, принаймні до восьмої години, квартиру заливало веселе сонячне світло. Сидячи в Тома на колінах, місіс Вільсон обдзвонювала якихось своїх знайомих; потім з’ясувалося, що нема чого курити, і я пішов по сигарети. Коли я повернувся, у вітальні нікого не було, тож я скромно примостився в кутку й прочитав цілий розділ із «Симона, званого Петром»; не знаю, чи книжка ця так жахливо написана, чи віскі забило мені памороки, але я анічогісінько не втямив.

Тільки-но Том і Міртл (а після першого тосту ми з місіс Вільсон уже називали одне одного на ім’я) повернулися до вітальні, почали з’являтися гості.

Кетрін, сестра Міртл, виявилася стрункою, помітною жіночкою років тридцяти з густою копицею рудого коротко підстриженого волосся і молочно-білим від пудри обличчям. Брови в неї були вискубані, а потім намальовані під більш хвацьким кутом; та оскільки природа намагалася повернути бровам первісну форму, то обличчя мало якийсь двоїстий вираз. Кожен її рух супроводився брязкотом незліченних керамічних браслетів, що ковзали то вгору, то вниз на її руках. Вона ввійшла до вітальні такою швидкою, впевненою ходою і окинула меблі таким хазяйським поглядом, що я подумав, чи не вона тут мешкає. Та коли я спитав її про це, вона вибухнула робленим реготом, голосно повторила моє запитання, а потім сказала, що мешкає з приятелькою в готелі. Містер Маккі, блідий, схожий на жінку чоловік, був сусідом знизу. Видно, він щойно поголився; на щоці в нього засохла плямка білої піни. Він шанобливо привітався до кожного з присутніх, а мені пояснив, що належить до «мистецького кола». Згодом я довідався, що він фотограф і що збільшений портрет матері місіс Вільсон, який, мов туманне потойбічне видиво, завис на стіні кімнати, – витвір його рук. Його дружина була галаслива, манірна, вродлива і нестерпна. Вона гордо розповіла мені, що, відколи вони одружилися, чоловік сфотографував її сто двадцять сім разів.

Місіс Вільсон встигла перед появою гостей перевдягтись і тепер була вбрана в шикарну вихідну сукню з кремового шифону, що шурхотів, коли вона походжала по вітальні. Немовби під впливом нового туалету змінилась і її поведінка. Та дивовижна жвавість, що так вразила мене при нашому знайомстві в гаражі, перейшла в просто-таки разючу пиху. Її сміх, жести, мова ставали дедалі неприроднішими, і в міру того, як вона надималася, вітальня немовби зменшувалась довкола неї, аж поки в мене виникло враження, що місіс Вільсон стрімко обертається в клубах диму на якійсь рипучій, скреготливій осі.

– Ох, люба, – казала вона сестрі робленим, верескливим голосом, – усі ті людці тільки й дивляться, як би тебе ошукати, поживитися за твій рахунок. Не далі як минулого тижня до мене сюди приходила жінка, зробила педикюр, а заправила стільки, наче видалила мені апендицит!

– А як ту жінку звуть? – спитала місіс Маккі.

– Місіс Еберхардт. Вона робить педикюр вдома у клієнтів.

– Мені так подобається ваша сукня, – сказала місіс Маккі. – Від неї очей не відірвеш.

Місіс Вільсон відхилила комплімент, зневажливо звівши одну брову.

– Ет, це вже старі лахи, – мовила вона. – Цю сукню я вже не ношу – надягаю хіба тоді, коли мені байдуже, як виглядаю.

– Але вона вам страшенно пасує, ви в ній якась особлива, – не вгавала місіс Маккі. – Якби Честер міг зняти вас у такій позі, вийшов би справжній шедевр!

Ми всі мовчки втупились очима в місіс Вільсон, а вона, відкинувши з чола пасмо волосся, подарувала нам у відповідь сліпучу усмішку. Містер Маккі якийсь час придивлявся до неї, схиливши голову набік, а тоді простяг руку вперед, відвів назад і знову простяг уперед.

– Я змінив би освітлення, – сказав він нарешті. – Щоб увиразнити скульптурність обличчя. І обов’язково взяв би в кадр волосся в усій його пишноті.

– А я б нізащо не змінювала освітлення! – вигукнула місіс Маккі. – По-моєму, це…

– Шш! – присадив її чоловік, і ми всі знову зосередилися на предметі дискусії, але тут Том Б’юкенен голосно позіхнув і звівся на ноги.

– Ви б краще випили чогось, – звернувся він до подружжя Маккі. – Міртл, дай ще льоду й мінеральної, поки всі тут не поснули.

– Я ж казала тому хлопцеві, щоб приніс лід. – Міртл звела брови, обурена недбалістю прислуги. – От ледацюги! За ними як не простежиш, нічого не зроблять.

Вона подивилася на мене й не знати чому засміялась. Потім схопила песика, палко поцілувала його і вийшла на кухню з таким виглядом, наче десяток кухарів чекають там її наказів.

– Я зробив кілька непоганих пленерів на Лонг-Айленді, – самовдоволено мовив містер Маккі.

Том тупо подивився на нього.

– Два навіть оправив у рамки й повісив у себе вдома.

– Два чого? – спитав Том.

– Два етюди. Один я назвав «Мис Монток. Чайки», а другий – «Мис Монток. Море».

Кетрін, сестра Міртл, сіла на диван поряд мене.

– Ви теж живете на Лонг-Айленді? – спитала вона.

– Я живу у Вест-Еггу.

– Справді? Я там нещодавно побувала, з місяць тому. На вечорі в одного добродія на ім’я Гетсбі. Ви з ним знайомі?

– Він мій сусід.

– Знаєте, кажуть, він чи то племінник, чи то двоюрідний брат кайзера Вільгельма. Звідти і його багатство.

– Справді?

Вона кивнула головою.

– Я його боюся. По-моєму, з таким, як він, краще не мати справи.

Цю вельми цікаву інформацію про мого сусіда урвала місіс Маккі, яка, показавши пальцем на Кетрін, раптом вигукнула:

– А знаєш, Честере, з нею ти б теж зміг дещо зробити!

Але містер Маккі тільки неуважливо кивнув їй головою і знову обернувся до Тома.

– Я б по-справжньому зайнявся Лонг-Айлендом, якби хтось замовив за мене слівце. Мені б тільки пробитися в друк, а там уже я за себе певен!

– А ви зверніться до Міртл, – вибухнув реготом Том; місіс Вільсон саме ввійшла до вітальні з тацею. – Вона вам напише рекомендаційного листа. Напишеш, Міртл?

– Якого листа? – спантеличено спитала Міртл.

– Рекомендаційного листа до твого чоловіка, нехай містер Маккі зробить з нього кілька етюдів. – Він поворушив губами, придумуючи. – Ну, скажімо: «Джордж Б. Вільсон біля бензоколонки» чи щось таке.

Кетрін присунулася ближче й прошепотіла мені у вухо:

– Вона ненавидить свого чоловіка так само, як Том – свою дружину!

– Невже!

– Смертельно ненавидить! – Вона подивилася на Міртл, потім на Тома. – Ну, а я кажу: нащо жити з тим, кого ненавидиш? По-моєму, так: домоглися б і він, і вона розлучення, а потім побралися б.

– Тож і вона не любить Вільсона?

Відповідь на це була несподівана. Відповіла сама Міртл, яка почула запитання, – відповіла лютою, брудною лайкою на адресу чоловіка.

– От бачите! – переможно вигукнула Кетрін, а потім знову притишила голос. – Власне, все упирається в його дружину. Вона католичка, а католики не визнають розлучення.

Дейзі зовсім не була католичкою, і хитрість, прихована в цій брехні, справила на мене неабияке враження.

– Коли вони все ж таки поберуться, – вела далі Кетрін, – то переїдуть на Захід і там пересидять, поки галас тут стихне.

– Тоді вже краще було б переїхати до Європи.

– О, то ви любите Європу? – несподівано голосно вигукнула Кетрін. – Я оце щойно повернулася з Монте-Карло.

– Справді?

– Так, рівно рік тому. Їздила туди з приятелькою.

– І довго там пробули?

– Ні, ми тільки з’їздили до Монте-Карло й назад. Через Марсель. Ми мали з собою понад тисячу двісті доларів, але за два дні в казино нас обдерли до нитки. І досі дивуюсь, як ми звідти ноги винесли. Боже, як я ненавиджу те місто!

Надвечірнє небо за вікном на мить заяскріло медяною блакиттю Середземного моря, але пронизливий голос місіс Маккі відразу повернув мене до вітальні.

– Я теж мало не зробила жахливої помилки, – енергійно призналася вона. – Мало не вийшла заміж за єврейчика, який упадав коло мене кілька років. А знала ж, що він мені у слід ступити не годен. І всі мені казали: «Люсіль, цей чоловік тобі у слід ступити не годен!» Та коли б я не зустрілася з Честером, він би мене кінець кінцем укоськав.

– Так-так, – покивала головою Міртл Вільсон. – Але ви все ж таки за нього не вийшли.

– Та звісно, що не вийшла.

– А от я вийшла, – не зовсім точно сказала Міртл. – Ось у чому різниця між тим, що випало на нашу долю.

– А нащо ти це зробила, Міртл? – спитала Кетрін. – Ніхто ж тебе не силував.

Міртл на мить замислилася.

– Я вийшла за нього тому, що вважала його джентльменом, – сказала вона нарешті. – Я вважала, що він людина вихована, а виявилося, що він і нігтя мого не вартий.

– Ти ж якийсь час кохала його без тями, – зауважила Кетрін.

– Кохала? Без тями? – обурилася Міртл. – Звідки ти це взяла? Я кохала його не більше, ніж оцього добродія.

Вона тицьнула пальцем у мій бік, і всі подивилися на мене з докором. Я спробував усім своїм виглядом показати, що наші стежки ніколи раніше не сходились.

– Якщо я й з’їхала з глузду, то лише тоді, коли погодилась одружитися з ним. Але я відразу зрозуміла свою помилку. Він позичив у когось костюм, щоб надягти на весілля, а мені навіть не сказав про це, і за кілька днів – його саме не було вдома – якийсь тип прийшов по той костюм. – Вона озирнулася, перевіряючи, чи всі її слухають. – «Як? – кажу. – Це ваш костюм? Уперше чую». Але костюм я все ж таки віддала, а потім упала на ліжко і ревма проревла аж до вечора.

– Їй справді вже треба йти від нього, – знову зашепотіла до мене Кетрін. – Вони прожили над тим гаражем цілих одинадцять років! А до Тома вона ж ні на кого навіть не дивилася.

Пляшка віскі – вже друга того вечора – тепер переходила з рук у руки, і тільки Кетрін не торкалась її, запевняючи, що їй «і без нього весело». Том викликав консьєржа й послав його по якісь знамениті сандвічі, які, мовляв, можуть замінити цілу вечерю. Я знову і знову поривався піти – мені хотілося пішки пройтися в лагідних сутінках до Центрального парку, але щоразу, коли я намагався підвестись, мене втягували в якусь безладну, галасливу суперечку, що мов мотузкою прив’язувала мене до крісла.

А тим часом, можливо, якийсь випадковий перехожий дивився вгору, на наші освітлені вікна, й міркував, які таємниці людського існування ховаються за ними, і подумки я опинявся на місці того перехожого й відчував ту саму цікавість. Я був водночас і тут, і там, охоплений і захватом, і страхом перед нескінченною різноманітністю життя.

Міртл присунула своє крісло до мого і, гаряче дихаючи, раптом вихлюпнула на мене історію свого знайомства з Томом.

– Ми сиділи у вагоні одне навпроти одного, на тих двох місцях біля тамбура, що їх завжди займають в останню чергу. Я їхала до Нью-Йорка, до сестри, й мала в неї заночувати. Він був у фраці, в лакових черевиках, і я не могла відірвати від нього очей, але щоразу, як він на мене дивився, я вдавала, ніби розглядаю рекламний плакат у нього над головою. Коли ми приїхали й почали виходити, він опинився поряд зі мною й так притиснувся своєю білою манишкою до мого плеча, що я пригрозила покликати полісмена, але він мені не повірив. Від хвилювання я була мов у тумані: коли ми з ним сідали в таксі, я навіть не розуміла, чи це таксі, чи вагон підземки. А в голові думка: «Живемо тільки раз, живемо тільки раз».

Вона озирнулася на місіс Маккі, й кімната виповнилась її робленим сміхом.

– Ох, люба! – вигукнула вона. – Я подарую вам цю сукню, як тільки вона мені набридне. Завтра я куплю собі нову. Мені треба скласти на завтра список усіх справ. Масаж, потім перманент, потім купити нашийник для собачки, й оту попільничку з пружинкою, і вінок з чорним шовковим бантом на могилку матусі, такий, щоб пролежав ціле літо. Неодмінно треба все це записати, щоб я нічого не забула.

Була дев’ята година, та майже відразу ж я знову глянув на годинник, і виявилося, що вже десята. Містер Маккі спав у кріслі, поклавши на коліна стиснуті кулаки – в позі, яку люблять прибирати перед фотоапаратом поважні ділки. Своєю хусткою я стер з його щоки засохлу мильну піну, що цілий вечір муляла мені очі.

Щеня сиділо на столі і, витріщаючи засліплені димом очиці, раз у раз тихенько скавучало. Якісь люди з’являлися, зникали, домовлялися кудись іти, губили одне одного, шукали й знову знаходили на відстані трьох кроків. Уже десь над північ Том Б’юкенен і місіс Вільсон, стоячи лицем в лице, запекло засперечалися з приводу того, чи місіс Вільсон має право вимовляти ім’я Дейзі.

– Дейзі! Дейзі! Дейзі! – вигукувала місіс Вільсон. – Чув? Скільки схочу, стільки й казатиму. Дейзі! Дей…

Коротким вправним ударом долонею Том Б’юкенен роз’юшив їй носа.

Потім були закривавлені рушники на підлозі ванної, обурені вигуки жінок і болісні уривчасті зойки, що перекривали весь цей галас. Містер Маккі прокинувся, підвівся і, мов сновида, рушив до дверей. На півдорозі він зупинився, обернувся й обвів поглядом усю цю сцену: його дружина й Кетрін, лаючись і втішаючи Міртл, метушаться з якимись пляшечками й бинтами між громіздких меблів, а на дивані нещасна, залита кров’ю жертва намагається сторінками «Таун теттла» прикрити гобелен зі сценами Версаля. Потім містер Маккі знов обернувся і рушив до дверей. Знявши з канделябра свого капелюха, я вийшов слідом за ним.

– Давайте коли-небудь пообідаємо разом, – запропонував він, коли ліфт, застогнавши, поїхав униз.

– А де?

– Де хочете.

– Не чіпайте важеля, – сердито застеріг ліфтер.

– Перепрошую, – з гідністю мовив містер Маккі. – Я не помітив, що торкаюсь його.

– Гаразд, – сказав я. – З приємністю.

…Я стояв коло його ліжка, а він сидів на ньому в спідньому, з великою папкою в руках.

– «Красуня і звір»… «Самотність»… «Стара шкапа бакалійника»… «Бруклінський міст»…

Потім я лежав на лаві в холодному залі Пенсільванського вокзалу і, силкуючись у напівсні вчитати ранковий випуск «Тріб’юн», чекав поїзда, що відходить о четвертій ранку.