Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі.

Тих пару днів, що прожила з заплющеними очима по народженню, не входять у рахунок. Це не значить, що вона не бачила неба й землі. Вона вже чула їх, бо була єством, яке ворушилося, відчувало голод і голосно про це нагадувало.

Коли ж її тепла і радісна мати, селянка Оксана, виймала з довгої пазухи груди, Марія здалеко відчувала їх, моргала устечками й намагалась продерти свої майбутні оченята. Оксана, розуміється, допомагала їй, прикладала груди до того місця, яке пізніше звалося устами, і дві ніжні теплі рожеві пелюсточки дружньо обнімали їх.

Прорвалося і полилося молоко, Оксана, з Марією в пелені, сиділа трохи нахилившись, лівою рукою притримувала крихітну людинку, правою допомагала грудям виконувати їх призначення. Голова її похилена направо, очі спущені й закриті довгими повіками, а уста стулені в легку й прозору усмішку.

Оксана з побожним здивуванням подивляла свою першу мрію, яка – ось дивіться – жива репетлива дійсність і ім’я їй Марія. У неї личко, справжнє рожевеньке з білим мачком на крихітному носику й червоними плямками yа щічках. У неї будуть оченята. Так. Будуть оченята, і вони бачитимуть. У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розів’ється, розцвіте й пізнає добро і зло.

Знутра рветься й затримується на половині зітхання радості і разом остраху, що груди їй ще не досить прибули.

Але боятися зовсім не було причини. Груди їй, повірте, вже давно прибули. Вони повні, набряклі, задавакуваті. Коли пелюстки Маріїних уст торкалися їх ягідок, вони проривалися джерелом молока, і Марія пила з насолодою та щирим завзяттям, властивим справжньому борцеві за існування. В її жили вливалися нові червоно-бадьорі частинки життя, яке з неймовірною майстерністю будувало клітинки, розтинало їх, ліпило чудесні вибагливі форми вінця творіння. Творилися великі таємниці, і першою з них було прозріння очей і пізнання сонячного світла.

Була весна, цвіли дерева, кричали птахи, парувала пітна чорна земля.

Пізніше щодня сходило сонце і щодня заходило. Цвіт опадав, сіявся легким пухом, торкався землі і стлівав. На гілках зав’язувалися зелепухи, обтрушували ознаки зародження, більшали і квапилися дозріти.

Сонце ввесь час працювало. Засилало зливу, наганяло пелехаті хмари, бризкало, грюкотіло та ставило від краю до краю семибарвну веселку. Зелений лист тоді обтяжений прозорими краплями, китяги недоспілих яблук оздоблені рубінами, топазами, аметистами. Похилені лани пшениці зводять спини ніби ченці по довгій молитві.

Земля повертає боки. Вишні, черешні набули властивих барв, барв крові та сонячного променя. Вони прозорі криштально. Яблука, сливи й виноград налилися соками і також прозорі. Пити й п’яніти хочеться. Ліси загорілись пожежею, горіли незгораємо. Полум’яні язики відривалися від гілок, поволі спадали до землі й кричали під ногами.

А опісля озивалася північ. Великий віз сточувався далеко вниз, зорі чітко кришталіли на сталевому небосхилі. Корчилася сердитим кулаком земля і натягала м’яку білу рукавицю.

Маленька Марія йшла вже з життям. Нераз прокинеться зі сну, нап’ється з материного лона пахучого напою і наповняється радістю… Белькоче, підіймає до самого носа ноженята, завзято пацає ними, розчепірює ледь помітні пальченята, а руками ловить щось настирливе перед очима. Стільки праці, простору. Таке чудове й смачне молоко!.. І як, скажіть, не белькотати й не слинити від радості?..

II.

І так Марії пішов шостий рік. Її голівка вкрилася чорними м’якими кучерями, оченята горіли кусниками полірованого антрациту. Батька кликала татом, матір – мамою. Любила це робити безупинно. Але мати її в той час застудилася й дістала страшну хворобу. Кашляла, хапалася за груди. Ті пишні, колись повні молока, груди зів’яли тепер і висохли.

Батько працював у каменоломах. Тоді починали будувати будинки з каменю, і батько не вилазив із скелі. Він мав велику бороду і вуса. Прийде ввечері натомлений додому, скине мокре взуття, сяде коло столу і жує кусень хліба або картоплю «з мундірами». Марія відразу коло нього.

– Тату!..

– А що, доню?

– Мозна до вас на луці?..

– Ну, ходи, ходи…

Вмоститься «на луці» і що ж?.. Отак сидіти спокійно і слухати, як тато дихає, дивитися, як поволі жує, як ворушиться його борода і моргають вуса? О, ні! Нащо ж тоді ті вуса і та борода такі великі й такі м’які? Так і просяться запустити в них рученята і потягати як слід. І Марія береться за свою працю. Що їй до того, що тато втомлений. Він крутить головою і мовчить, ніби зовсім нічого не зауважує. Сильний тато, добрий тато. Марія горда таким татом, бо такого тата немає в усьому світі.

І одного вечора тато довго не вертався з праці.

– Мамо! Де наш тато так довго?..

– Хіба я знаю, де він так довго. Нема й нема. Він б’є камінь…

Надворі вигуки й гармидер. Мати вибігла й заголосила. Марія зовсім не знала, чого мати вибігла й заголосила. Відчинилися двері, і в хату купою ринули засипані кам’яним пилом, у замерзлих постолах та чоботях, люди. Вони двигали щось, внесли всередину і поклали на лаві.

Марії робиться страшно, і вона починає плакати. Забилася в кут на запічку, ніхто на неї не зважає, горнеться до стіни. Мама стає на коліна коло лави і так голосить, аж моторошно. А скрізь повно чужих людей. І на лавах, і за столом, і в запічку. У сінях також тиснуться та гармидерять люди, Батька зовсім не видно.

І так тривало два дні. Марія була залякана, гукала тата і дуже хотіла їсти. Чому сьогодні за неї так забули, а мати, коли помітить її, замість дати їсти, схопить на руки, заливається слізьми і так горне до сухих грудей, що Марії аж боляче.

На другий день чужі люди десь віднесли тата й не принесли назад. Увечері їли, пили й були навіть веселі. На ніч з мамою лишилася одна тітка Катерина, а решта розійшлася.

Минає день, два.

– Мамо! Де наш тато?.. Куди його віднесли? Тату!.. Тату!..

– Ох, дитино моя кохана, ох, ти моя сирітко!.. – горне, притискає до себе Марію. – Немає вже, дитино, тата… Забив його камінь…

– Камінь? А де тато?

– Нема. Засипали землею. – Оксана втирає сльози.

– Засипали землею… Татові буде тязко. Правда йому буде тязко?

– Ах, дитино, дитино! Йому було скрізь тяжко. Може там буде легше…

– А цого з ви плацете?

– Ні, ні, дитино. Я вже не плачу. Це, дитино… Це так собі… Я вже не плачу.

Оксана пестить, горне до лона, цілує Марію. Очі залиті сльозами, у грудях тягар.

За два місяці після цього випадку лягла вона на постіль і більше не звелася. Приходила тітка або сусідка, топила в печі, варила теплу страву, годувала Марію, мила її та проказувала «отченаш».

Мати лежала на постелі, не говорила, не плакала. Очі великі, випнуті. Ніс тонкий, гострий, обличчя жовте. Марія чула щось невимовно жорстоке, бігала по лавицях, по запічку, не знаходячи місця.

І прийшла одна ніч, коли Марію забрали з хати, де лежала Оксана, і перенесли до сусідів. З нею спала тітка Катерина. Марія заснула. Опівночі раптом прокинулась і почала плакати.

– Ой мамо! Ой мамо, мамо!.. – безупинно кликала дитина.

– Цить, дитино. Цить люба. Мати зараз прийдуть. Вони пішли, але зараз вернуться. Засни, дитино, засни…

Марія хлипала:

– Мамо! Де мама?.. Де з мама?..

Тітка Катерина не дасть ради. Марія простягає перед себе руки і тільки кличе маму. А вдень знов у хаті повно люду, знов Марія перелякана й голодна в запічку. На довгому столі вся в білому, обтикана свічками, лежить мати. Марія боїться плакати. Мати сплять. Чого мати так ловго сплять на столі, і нащо горять свічки? У них щільно заплющені очі, міцно затиснуті тонкі уста і зовсім жовті лиця.

ІІІ.

Минуло багато днів. Кожного з них Марія кликала й чекала маму, але сходило сонце, Марія лягала спати, вставала – нема й нема. Поволі почала забувати. Жила в тітки Катерини. Де ж подінеться сирота? Забрала, і спочатку нічого було. Добра, лагідна. Але ж не може людина вічно бути доброю і лагідною, а ще коли маєш п’ятеро крикливих ротів. Усі хочуть обов’язково щодня їсти, треба тому чоботята, тому штаненята, те ногу розбило, того напав коклюш. Дядько Тить кошлає велику чуприну.

– Ай-яй-яй-яй! Що я з ними буду робити? Заїдять!… – бігає, рве, де може й що може, латає діри, запихає роти…

І тоді Марія відчула своє сирітство.

Чорні м’якенькі її кучері довго не милися і збилися в твердий ковтун. У них завелися пасожери, які гризли й мучили Марію. Дівча дерло на собі шкіру, поробилися гнійливі струпи. Кругла голівка обліпилася огидними ковтунами, на плечах висить брудна полатана сорочина. Їсти? Що могла їсти Марія? Їла шматок чорного хліба, їла недоспілу овоч, їла картоплю, ту саму черству, водяну, яка варилася для веприка і курей. Мала великий набубнявілий животик.

По рокові мусіла Марія вже щось робити. Не буде ж вона даремно їсти хліб. Скажіть, люди добрі, хто б вам годував даремно сироту? Марія, слава Богу, не сліпа й не крива. Розженеться, як вітер – земля дудонить. Закричить – на другому селі чути. Голосок, бодай їй добро було…

Ціле літо пасла на вигоні гуси. Вставала рано з сонцем, брала в пелену шматок сухого хліба і гнала зграю на річку. Ноженята чорні, порепані, з попідбиваними пальцями. Ступає обережно по верстві куряви на дорозі, опісля – по росі. Роса розмочує репини, заходить бруд і роз’їдає їх. Відчувається гострий біль, виступає чорна густа кров.

Але Марія не зважає на це. Не має часу зважати. Он гуска полізла через бгіж у чужий город. Біжи, Маріє, скоріше за нею, бо вийде з батогом господар, то побачиш. Як мазне по босих ногах, присядеш на місці. До того на вигоні повно таких саме Марій, Микол, Гнатів. Треба гасати, грати в свинки, колдовку. Треба потрапити, як і всі, хоч вони ж не Марія – печеричка, курочка підмочена. Дмитро Чорноокий, злий і крикливий хлопчисько, б’ється й прозивається. Марія мовчить, іноді заплаче і не знає, що вперед – сльози чи носа підтирати. Грають у колдовку, і Дмитро ніколи не візьме Марії «колдувати». Все інших, усе не Марію. Прикро й боляче. Інші:

– Чекай, чекай! Як скажу мамі – побачиш!…

Марія ж не каже: чекай, чекай. Що з того. Піде над річку, порюмсає і знову добре. Знов біжить і верещить. Знов гурт, знов Марія добивається своїх прав. Порепані ноженята тупотять, голос на друге село чути.

У дев’ять років Марія почала самостійно жити. Пішла в найми до Мартина Заруби. Господар порядний. Марію мили, чесали, підгодовували. За це пасла літом дванадцятеро худоби, зимою носила воду, підстеляла в хлівах, помагала прясти вовну, клоччя, пряла на мішки вал і мотала клубки.

Марія швидко росла. На дванадцятій весні відчула дівочий сором і при зустрічі з хлопцями опускала на очі довгі чорні вії. Дивляться, задивляються і кожний:

– О, це буде дівка!..

І з Марії стала – о, дівка! Не скінчилося п’ятнадцять, як почали за нею оглядатися та стригти очима. На вечірні коло монастиря то один, то другий підшивається, але вона заб’ється між дівчат і доберись до неї. Грицько з Діброви, Аникій Балаба, Гнат Кухарчук… Ах, куди вже тому Гнатові в такому перебої!.. «Цур тобі, Прудивусе, які в тебе руді вуса», – підспівувала йому. Низький на зріст і на праву ногу все – два з половиною! Два з половиною! – виробляв. Ще малим хлопцем цюкнув сокирою в чашку коліна, нога зігнулася і так зрослася. Та чи ж він винен, що і йому подобається Марія? А Марія навіть не помічала його, хіба що дівчата часом натякали.

Мартин Заруба мав два господарства. У селі й на хуторі. На хуторі господарив сам, у селі стара мати Домаха заправляла. Любила стара Марію, але дівчина воліла хутір ніж село. І просторо співові. Голосом покотиш – і розійдеться по всіх полях. І менше також скалозубів… Вишкірить оті білі – і хі-хі!. Соромся, парубче. Он люди, сонце дивляться!.. А прийдуть тобі жнива, не до скалозубів… Спини не маєш часу розігнути. Мартин, знаєте ж?.. Господар. Такі не марнують часу…

Та що Марії праця? Жне, в’яже за косарями і, мов дзвінок, гомонить. Виграють оті чорнізні, оті бездонні… Гляне – опалить… А щоки повні, округлі, з ямочками. Кучері чорним полум’ям горять. Картина – невгомонна, співоча картина.

Вечори хутірські, коли сонце остаточно згасне, лунко стає, і, коли співаєш, голос в’ється і обнімається з зорями. Марія підійме високі груди й виведе… Дзвенить, дзвенить її моторна, запашна пісня, носиться над полями, чайкою в’ється, розсипається лунами дзвонотонними…

Ех, Маріє! Ех, ти, ти!.. Не все Марія співає. Часом зіпреться щось під горлом, збереться жаль і ллються вони – дівочі, рясні й гарячі… Але не тому Марія плаче, що сирота.

Ні, Марія не тому плаче. Марія плаче, коли на широкому світі тісно стає, а душа вимагає простору. Сини й дочки Мартина по школах розуму набираються. А де ж набратися його Марії? У них голови великі, і Роман знає навіть, чому гримить і звідки береться веселка. Книг у них… Господи, скільки у них тих книг! Навезуть нових пісень, гітара бренькає, і пісня тиха така, несмілива, не Маріїна пісня. Куди їй до Маріїної. Марія не мимрить, а співає. Роман намуштрував, і, каже, просто соло виходить. Гримить пісня, плаче пісня, сміється пісня!..

Одної неділі в книгу заслухалася. Товста книга і жалісна. Написали бозна про якого мурина, якого били. Ах, коли б про своє, про власне розповісти. Коли б розказати думи свої. Слухає товсту книгу, плаче, витирає мокрі очі і просить ще. Цікаво ще. Далі хай книга говорить. Книга не скупиться на слова, досить вкладено в неї смутку.

– Нічого, Романе, не вийде. Можеш Марії не займати. Ганьбу мені наведеш. Не вводь у гріх сироти, – говорив Романові Мартин.

Та говорив дарма.

Марія й не думала дивитись на Романа. Парубків з усіх сіл находило. Посміється, пожартує, а вийдеш до нього в садок?

А хіба вона знає…

Хто ж тоді знає?

Не знає хто.

Ти кпиш, Маріє.

Ха-ха-ха! Моє не влад, то я зі своїм назад. Не ходи й не морочи голови. «В мене миші лихі, в мене миші лихі, цур тобі й пек!»

Ну, й ти чортова личина, Маріє! Попадешся ти мені… Марія круть – і зникла. Краще бігти за хмарою, ніж за нею.

У Мартина Заруби десять корів, ялівняк, безрогі. У Мартина шестеро не стаєнних, а робочих коней. Цілий рік дві наймички ледве вправлялися. На подвір’ї наймити. На жнива наймав окрему силу. Поле широке, вироблене. Земля чорна, пшениця, хміль, буряк жене без гною. Сад розлігся, пасіка гуде. Восени клуні тріщали від збіжжя. Навколо скирти пшениці та вівса. Сад сипне яблуками, сливами. Льохи повні, засіки повні, обори повні. Де ще порожне місце? Давай його сюди!..

На другу Пречисту свято й гульня. З’являється гармонія, чарка і славетна ковбаса. Пахуча, смажена з цибулькою, ще й приперчена. Лигнув чарчину, очі полізли рогом, а за куски і душі, і тілу є. Червоніють щічки, ноги легшають і все підтупують, мов баскі коні. Білявий, стрункий Корній різне на гармонії – хоч-не-хоч, не моли й не проси – рветься сама присядка, і шапка летить кандибобером з потилиці. Чортів Корній. Вус у нього засівається. Кучер на двадцять п’ять. Закрутився і має бісом на брови шовкові та карії очі. Марія витанцьовує, витупує. Дрібно-дрібно снують ноженята. Корній також у Мартина поденне тягнув, «возив копи, по три копи копаком», як сам хвалився Марії.

Дні, дні, дні… Марія йде, співає, працює, спить. Сниться їй сон. У праці зраджують руки, очі тратять уважність. Еге-ге, Маріє! Чуй но, дівчино чорнява, що то з тобою сталося? Не червоній і не спускай повік. Не поможе.

Спала ти, Маріє, минулої ночі? Добре спала? Чому ти, дівчино, не спала? Втомилася ж, руки щеміли, у спині стояли кілки… Чого ж ти так довго оберталася з боку на бік, чого ходила пити воду, чого хрестилася й виходила під ясні зорі, ступала по осінній росі гарячими ногами?

Мовчиш, Маріє?

Променистого вечора те сталося. Марія тягне з колодязя воду. Колодязь глибокий, двадцять п’ять сягів. Витягає відро за відром, наливає корита, бо прийде з паші худоба – треба пійла. Натягнула, поналивала і до хати Затарабанив з гори драбинястий віз, і з-за саду виїхав Корній. Біліють зуби на загорілому лиці, розвивається вітром кучер. Коні прудко розігналися, а він стоячи їде, кашкет набакир, у руках віжки.

Властиво, Марія не потребує так одразу бігти до хати. Їй же треба ще одно відро води. От дійсно була б забула. Загачила відро і пускає вниз. Ах, які незграбні руки. Не витримають чи що? Тремтять, мов навіжені. Корній, їйбогу, вже під’їхав.

– Тпру! – і віжки натягнулися струнами.

Марія пручається з відром.

– Напоїш коні, Маріє?

– Купиш коралі, напою!..

– Ти й сама, як коралина.

– Смійся, Матвійку, дам копійку.

– Ех; Маріє, як скочу з воза! Не дрочи!..

– То що? Поможеш витягнути відро? Вже ось і сама витягнула.

– Маріє, не жартуй, бо, хрестосвятий, поцілую.

– Ха-ха-ха!

– Ах, ти!.. – плиг і коло неї.

Обхопив, обняв, перегнув через цямрини і впився в червоні соковиті. Янчала, гнулася лозою, умлівала. Тверда рука не пустила перекинутися і полетіти вниз, а Марія забула, що над колодязем. Глибоко ж там.

– Так маєш! – поставив на ноги і сміється.

Опритомніла, глянула навколо. Інший світ, не той. Велетенське сонце саме сідало.

– Ах, що ти, Корнію, наробив?.. А коли б ми впали в колодязь, коли б побачили?..

Зуби, сині очі і кучер реготять.

– Викупалися б, Маріє! Хай, кому мило, дивиться.

А підеш у субоїу на вечірню?

– З тобою? Свят, свят, свят! Схаменися!

– А все-таки підеш?

– Завше ходила, то й тепер піду.

Корпій сам напоїв коней.

IV.

У суботу, коли сонце досягає славетного вечірнього пругу, поволі бамкає великий монастирський дзвін. Старе розлоге село заборсалося в садах, гаях, ярах. За селом розлогі поля, синіє ліс, летять птахами хмаринки і хмаринками птахи. Сонячний промінь стриже по верхах тополь, височезних дубів, чіпляється золоченого хреста монастирської дзвіниці.

Бамм!.. Баммм!. Баммм!. – далеко й широко хвилюється і розливається навкруги. По полях, садах, ворушиться працьовитий люд і слухає – бамм!.. бамм!.. бамм!..

Марія ще в полі «посіває». Мартин сіє пшеницю, а Марія ходить коло нього і тикає в рихлу землю «ляшки». Хвилі дзвону долетіли й сюди. Мартин зупинився, зняв заялозений кашкет і тричі поклав на себе широкий хрест. Марія хреститься також, і в її очах миттю з’являється образ з білими на загорілому лиці зубами, синіми очима й русявим кучером.

Глянула на недосіяне поле. Боже, та де ще межа! А недосіяного не можна кидати. М’яка рілля просить зерна. Завтра ж «день сідмий Господу Богу твоєму»… Земля не буде чекати, гріх заставляти чекати її. Ось досіємо й тоді – на вечірню…

Поволі, широко ступає Мартин і чавунною жменею розсипає бурштинове зерно. Сиплеться і шарудить. Земля ласкаво приймає його і вже готує соки й пахощі будучого хліба.

– Ти, Маріє, так не спіши, – каже Мартин. – Не поспію ж я. Не можна так на галай-балай. Зерно мусить рівно лягти.

Марія зменшує ходу. Босі ноги глибоко грузнуть у ріллю. За сіячами коні з боронами йдуть, заволочують зерно. Мартин рівно, як машина, йде, не квапиться, сипле й сипле.

Легкий, ледь помітний вітерець підносить зерна й кладе на ріллю. Доходять до дороги, повертаються назад упорожні і починають новий посів.

А сонце зовсім западає. Ось сповзло до довгої, ніби двосічний меч, хмаринки, облило її пурпуром і золотом. Марія дивиться на сонце і благає його:

– Сонце любе, не спіши так, зачекай! Зачепися он там на дубі і посидь, відпочинь…

На полях западає передвечірня тиша. Голоси стають звучніші. Долиною по куряній дорозі вертаються з піль селяни. Все квапиться до села. Чути пісню, стукіт коліс, хльоскання батога.

– Добрий вечір, дядьку Мартине! А Бог на поміч!.. – гукають Мартинові здалека. – Додому, додому час!…

Мартин зупиняється, обтирає шорсткою правицею чоло.

– Дайбоздоров’я! Спасибі! Ось досію. Ще з корець вийде і кінець!..

«Ах, корець, корець! – думає Марія. – Коли вже він скінчиться той корець!»..

І сонце погрузло. Швидко поглибшується смеркання. Останній посів скінчився. Мартин витирає чоло і витрясає решту зерна з мішка. Марія бігає і метушиться. Витрясає міхи, складає їх, чіпляє до орчиків шлеї. Підходять спітнілі коні. Скоріше, скоріше! Кидається і помагає випрягати, вкладає на віз борони.

Сідаючи на віз, Мартин зауважив:

– Ти, Маріє, сьогодні ніби до шлюбу квапишся!..

Марія мовчить. Слава Богу, що їдемо. Дома в неї ще тисяча справ, але вона раз-два полагодить. Біжить, рве і по короткому часі вимита, причепурена, у найновішій шелестючій спідниці, з хустинкою в руці наспотикача біжить Марія на вечірню.

Село не близько. Добра година ходи. Марія не йде, Марія летить. Дзвін уже давно замовк. Там тих парубків і дівчат. Там їх зібралося. У церкві ченці «Світе тихий» співають, а навколо церкви під розлогими каштанами моляться веселі люди на ясні очі й чорні брови.

По вечірні Марія не вертається на хутір. Піде в село до тітки Домахи, а завтра знов до церкви, а тоді можна й на хутір назад.

Прибігла. Навколо церкви кружляють пари. Широкі церковні вікна ледве освітлені. Марія на всі боки озирається. Увійшла в церкву, купила за копійку свічечку і сама понесла перед вівтар до Матері Божої. Тут ясно і сильно пахне воском. Густо натикані на свічнику свічі горять рівно й лагідно. Сяють срібні ризи і усмішка Богоматері. Марія тремтячою (може, там дивиться хто) рукою ставить свічку, швидко хреститься і розчервоніла вертається назад.

Стала з лівого боку і, як голубка, роздивляється на всі боки. Надто тут спокійно, надто радісно. Цілий тиждень тяжкої праці і, вирвавшись сюди, полегшено зітхається й уста шепочуть швидку тріпотливу молитву.

До кінця вечірні не достояла. Яка молода дівчина достоїть до кінця вечірні? Вже ж відмолилася, вже ж відхрестилася. На крилосах перегукуються ірмосами, і Марія не може далі. Он стоїть Корнієва сусідка Палажка. Марія кивнула їй, і обидві вийшли.

На сходах Корній. Сходи підіймаються й опускаються. Камінь розхвилювався, стіни не встоять на місці. Марія квапиться в тінь, бо тут зрадливий ліхтар видасть очі і барви лиця. Налилася, мов ягода.

Корній без шапки. Тримає її в руці.

– Вже помолилася?..

– Думаєш, як ти. Тільки за дівками ганяєш… Навіть, мабуть, лоба не перехрестив.

– Сто разів охрестив. Двічі в церкві був. Ішов утретє. Обганяв усі закутки, усі сади, усі перелази обдивився…

– А це ж чого так розгонився?

– Чого й чого? Все знатимете, скоро постарієтесь. Можна з вами?

– А хто ж буде далі гасати по закутках і перелазах?

– Вже не треба…

– Ха-ха-ха!

Марія не йде, а пливе. Гаряча долоня торкнулася її руки. В очах рожевий туман, у вухах «Світе тихий», шелест спадаючого сухого листка…

– Чого ти, Маріє, замовкла? Кажи, оповідай!.. Які хлопці, які чародії очарували тебе?.. І ти, Корнію, не той зробився. Хмара на тебе звалилася чи що?..

– Мовчи, Палажко. Ідім так тихо і слухаймо… Слухай, як гарно в церкві виспівують. Чуєш?

Ідуть рівно, поволі. З’являється з туману завіса, згортається, розгортається, виринають сходи, ступають на них, підносяться вище й вище, спів лагідний, зоряний… Ідуть, ідуть, ідуть…

Широкою, вкритою туманом долиною верталися додому. Мигають ліхтарі, чути гармидер, сміхи. Марію проводить Корній. Обняв її за стан, і вона мовчить. Ідуть, як дорослі, як старі. Ідуть і розважають. Корній оповідає, що про Марію в селі говорять. Цікаво. Говорять, що до неї Гнат Кухарчук збирається свататись. Марія тихо хіхікає. Смішно.

– Ех, як піймаю того вишкварка…

– То що?

– Побачиш… Попадеться він у мої лапи…

– Ну, й ти, Корнію, сердитий.

– Переб’ю ребра і другу ногу вирву. Хай не лізе…

Марія хіхотить. Приємно. Дійшли до зарослих ряскою, засипаних опадаючим листом копанок. Тут мочать коноплі і геть яром стелиться конопляний запах. Стежки Марії й Корнієві розходяться. Ось і перелаз, гайок, де весною соловейкові тьохи розливаються, а тепер спадає останній лист, тепер тиша, тепер вітер легко гойдає верхи струнких осичок і розчесаних берізок.

Зупиняються і стоять. Рука Маріїна в розпеченій Корнієвій долоні. Марія схилила голову. Корній каже, що заберуть його «в москалі». Він рекрут і прийняли в матроси. Сім років служби…

Краще б він того не казав. Марія не може стояти. Пригорнув її, і заянчали в пошлунку. Марія зів’яла, і ноги відмовлялися тримати.

– Підеш і забудеш…

– Забуду? Хай грім уб’є мене, коли за буду. Люблю тебе, Маріє… Чуєш?..

Марія хоче щось сказати, але перешкоджає биття серця. Що вона почула? Боже, що це вона почула! І це каже Корній, дужий Корній… І не соромиться, і язик вільно йому повернувся.

– Маріє? Чого ж мовчиш?.. Кажи!.. Хочу чути…

Марія чує в серці біль. Під горло тиснуться тверді сучки, не встигає їх ковтати, здригнулася, і сльози рясно-рясно посипалися. Корній обняв, пестить, горне, цілує мокрі очі, уста і щоки.

– Любий мій! Любий мій! – палко вишіптує Марія. І горнеться, і лине, хмелиною в’ється навколо нього. Гаряче молоде тіло, серце й душа належали тепер не їй – йому. Клялися не забути, розривалися, сходилися знов, ще цілувалися. Чому, Боже мій, буває така коротка ніч?

V.

Поорали, посіяли, зняли яблука й сливи, викопали буряки, картоплю, порубали капусти.

Корнія забрали в матроси. Вечорами ховалася Марія від людей і розливала безліч дівочих сліз. Плакали карі очі, марніли з жалю загорілі рожеві шічки. Вийде до колодязя тягнути воду, стане на тому місці, де стояла променистого вечора, і виглядає драбиняка. Не стій, дівчино, і не виглядай. Не зведеш на землю сонця і не здвигнеш гір. Заглядала не раз у глибокий колодязь – чи не знайти там рятунку? Ні, Маріє Ні. Не там рятунок.

Гнат Кухарчук кульгає на праву ногу, але господар, яких мало. Їх три брати. Працьовиті всі і розумні. Середній минулої весни відділився на хуторі, Гнат лишився зі старшим Михайлом і його жінкою Одаркою. Весною цегляну хату заложили, на п’ять сотень одних яблук продали, мурували, барвили кути й комин, стріху бляшану дали і розмалювали назелено. Дивишся й радієш.

Гнат, наймолодший з братів, майстер на всі руки. Знає столярку, знає мулярку. Сам мурував з мулярами, сам вікна, двері, лавиці поробив і помалював їх гнідою барвою.

Коні в Кухарчуків – на цілий куток коні. Випасені, шиї гнуть, як біжать – земля гуде. Всі знали, що, як тільки хату скінчать, Гнат ожениться. Ніяково в старій хаті робити весілля. І хоч Гнат не який там красунь, але дівчата бігали за ним тичбою. Але він не туди дивиться. Піде на вечірню і ввесь час стриже за Марією. Вертається Марія з вечірні, Гнат уже чекає її чи-то біля копанок, чи біля перелазу.

Марія гляне, «добривечір» і далі.

– Чого, Маріє, так квапишся?

– Хіба заборонено?

– Ну, ні… Але… Та постій же.

– За постій гроші платять.

А ось Гнат їй тут дещо приніс. Виймає з кишені пакуночок, а в нім цукерки дорогі, шоколадові в олов’яних папірцях. Ледве чи й бачила Марія такі цукерки. А все в хусточку батистову зав’язане.

– Візьми… – простягає Гнат пакуночок і дивиться на Марію.

Ні, вона цукерків не любить.

То хай візьме і комусь віддасть. Хай віддасть дітям.

Добре. Марія дуже любить дітей. Візьме і віддасть маленьким, але більше не купуй, Гнате.

Те «Гнате» – це дяка. Гнат чує це, і в його твердій душі щось м’якшає. Гнат обіцяє, що більше не купуватиме цукерків.

Зате ж він не обіцяв, що не купуватиме коралів. Сам ходив до міста, довго вибирав і вибрав такі, що хай спробує Марія відмовитися.

Побачила й оченята заграли, перлові зубки самі від себе зробили сміх. Але Марія ж не може взяти тих коралів. Їйбо не може. Ай, Гнате… І не проси, і не моли. Всі будуть знати, сміятимуться.

– Хіба що цей гай і цей перелаз знатимуть, – каже він з жалем.

– Ти, Гнате, дивний. І нащо ти купуєш? Що з того?

– Нічого. Отак собі. Думаєш, дай піду і куплю. А для кого? Ну, ж для кого купити? Дівчини не маєш, матері не маєш. Кому? Марії, – підказує думка. – У неї такі очі й такі брови… Купи їй. За ті очі, за брови. Подякуй їй за них. Ну, й купив…

– Дивний ти…

– І я так кажу, та не вірять. Коли б ти заспівала пісню, а я послухав і більше нічого не бажаю собі…

Марія заспіває йому пісню. Чому б не заспівати. Підіймає груди і «Летить галка через балку» виводить. Гнат слухає.

– Дивлюся на тебе, Маріє, і стає страшно. Страшно за твою таку красу. Тобі треба сидіти в світлиці, накинути царську одіж і бути чиєюсь царицею. Ні, ні… Тобі тільки царицею бути. Ти надто хороша, у тебе ж пісня яка, яка пісня.

– Не говори так, – сердиться Марія. – Втечу і не побачиш більше. Чого ти хочеш?

– Нічого, нічого, зовсім нічого, Маріє. Хочу лише дивитися й більше нічого.

– А я й не знала, що ти такий говорун. Казали, мовчиш цілими днями.

– Добре, що хоч так казали. Добре, коли що-небудь кажуть. Гірше, коли мовчать, – непомітно передає коралі.

Марія бере, переливає в очах і не в стані розлучитися з ними.

– Ой Гнате! Прошу тебе. Не приходь і не купуй нічого. Не можу…

Але наступного разу Гнат в іншому місці зустрічає Марію і розгортає перед нею шовкову хустку. Марія не хоче дивитися. Марія тікає. Гнат мусить догнати і силою за пояс заткнути хустку. Марія сердитися бажає і не має сили сердитися. Свариться на нього, а він стоїть собі, дивиться і сумно посміхається.

Той посміх, о, той посміх! Марія мало не плаче. Ну, що з тією хусткою? Ну куди її? Відкинути? А як відкинеш, коли вона шовкова і коли так приємно на неї дивитися. Не відкине. Не має сили. Тримає в руках і:

– Їйбогу, Гнате, коли ти мені ще принесеш яку ганчірку, в болото викину!..

А Гнат посміхається. «Ну, як то буде ганчірка», – думає.

– Ну, й чого ти так посміхаєшся? Чого ти стоїш?

– Дозволь мені, Маріє, посміхатися й постояти, – спокійно говорить.

– Гнате!.. Ти!.. Не муч мене! Слухай, прошу тебе, не ходи, не купуй! Я ж не можу! Чого ти від мене хочеш?

– Нічого, Маріє, – і посміхається.

Марія біжить стежкою під гору, землі не чує. Мороз не мороз – щоки однаково горять. Серце чітко й свавільно б’ється. «Боже мій, Боже мій! Коли б він хоч листа написав. Хочби одного листа. Корнію, далекий Корнію! Почуй мене!»

– Що з тобою? – питає Домаха.

– Ах, що зі мною! Отой Гнат Кухарчук дороги пройти не дасть. Скрізь, де не стань, він, він і він…

Домаха хитає головою.

– А господар він, чуєш, добрий.

Через плач з Марії рветься:

– Господар, господар! Вам лише господар!..

– А що ж, дитино, більше. Хліб, до хліба, тепло, дітки. А що ще? Хіба ж краще в нас? Скільки не жий, скільки не працюй, а найми – найми. Ні? А Мартин ото днями й каже: «Трапиться порядний господар – дві десятини відкрою». Заслужила, запрацювала.